Ухвала
Іменем України
17 вересня 2020 року
м. Київ
справа № 556/853/17
провадження № 61-13228ск20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., розглянув касаційну скаргу акціонерного товариства «Українська залізниця», яка підписана представником Гуменюк Інною Петрівною та ОСОБА_1 , на рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 18 листопада 2019 року у складі судді: Іванків О. В., та постанову Рівненського апеляційного суду від 11 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Ковальчук Н. М., Бондаренко Н. В., Шимківа С. С., у справі за позовом акціонерного товариства «Українська залізниця» до Рафалівської селищної ради, ОСОБА_2 , треті особи: головне управління Держгеокадастру у Рівненській області, державне підприємство «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом», про визнання незаконним рішення Рафалівської селищної ради, визнання недійсними договору купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення, державного акту про право власності на земельну ділянку та свідоцтва про право на спадщину,
У 2017 році акціонерне товариство «Українська залізниця» (далі - АТ «Українська залізниця») звернулось з позовом до ОСОБА_3 , правонаступником якого є ОСОБА_2 , Рафалівської селищної ради Володимирецького району, треті особи: Головне управління Держгеокадастру у Рівненській області, державне підприємство «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом», про визнання незаконним рішення Рафалівської селищної ради, визнання недійсними договору купівлі продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення, державного акту про право власності на земельну ділянку та свідоцтва про право на спадщину.
Позовна заява мотивована тим, що при підготовці документів, що посвідчують право користування АТ «Українська залізниця» земельними ділянками смуги відведення в адміністративних межах Рафалівської селищної ради Володимирецького району, було виявлено, що в смузі відводу, зокрема, в районі 358 км пк 1 + 6 м до 358 км пк 1 + 84 м на відстані 26 м від головної колії з лівої сторони напрямку Ковель-Сарни знаходиться земельна ділянка підприємця ОСОБА_3 , на яку виготовлений державний акт на право власності на земельну ділянку серії РВ№031991 від 25 липня 2006 року на площу 0,20 га. При цьому, на цій же земельній ділянці розташована верхня будова колії, інвентарний №020122079, яка є державною власністю і перебуває на балансі ДТГО «Львівська залізниця», що є державним підприємством. Вказана земельна ділянка набута відповідачем ОСОБА_3 на підставі рішення Рафалівської селищної ради від 08 листопада 2005 року № 340 та укладеного 29 листопада 2005 року згідно цього рішення договору № 568 купівлі-продажу земельної ділянки площею 2 000 кв. м для обслуговування складських приміщень. Оскільки земельна ділянка повністю накладається на смугу відведення залізниці, позивач вважає указані рішення, договір та державний акт незаконними та такими, що підлягають скасуванню.
АТ «Українська залізниця», з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просило визнати:
незаконним рішення Рафалівської селищної ради № 340 від 08 листопада 2005 року;
недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення № 568 від 29 листопада 2005 року;
недійсним державний акт про право власності на земельну ділянку РВ № 031991 від 25 липня 2006 року;
недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане ОСОБА_2 05 грудня 2017 року на земельну ділянку.
Рішенням Володимирецького районного суду Рівненської області від 18 листопада 2019 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 11 серпня 2020 року, у позову АТ «Українська залізниця» відмовлено.
Рішення судів першої та апеляційної інстанції мотивовано тим, що земельна ділянка, яка є предметом даного спору, з 1974 року перебувала в користуванні Рівненської АЕС, і не перебувала у власності або в користуванні позивача. Суди виходили з недоведеності позивачем його права власності (володіння) на спірну земельну ділянку. Станом на 1957 рік спірна земельна ділянка була віднесена до полоси відведення Львівської залізниці, однак в 1969 році не була передана в постійне користування підприємству залізничного транспорту. Спірна земельна ділянка в період з 1974 року по 2002 рік перебувала в користуванні третьої особи - ДП НАЕК «Енергоатом», і таке користування ніким не оспорювалось. Зокрема, апеляційний суд у своєму рішенні послався на висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 3-305гс15 та постановах Верховного Суду від 01 лютого 2018 у справі № 909/277/16, від 14 березня 2019 року у справі № 918/1373/16. Суди також виходили з того, що земельна ділянка використовувалась для розміщення будівлі складу, і в 2002 році була повернута власнику - територіальній громаді смт. Рафалівка в особі Рафалівської селищної ради. 05 серпня 2002 року листом № 152/3358 Рівненська АЕС звернулась до Рафалівської селищної ради з клопотанням про вилучення із землекористування станції земельної ділянки, площею 0,2 га, зайнятої під прирельсовим складом з рампою, в АДРЕСА_1 , у зв'язку з продажем цього складу фізичній особі. Рішенням Рафалівської селищної ради Володимирецького району Рівненської області № 26 від 26 вересня 2002 року погоджено вилучення 0,2 га земель з постійного користування Рівненської АЕС з метою передачі їх до земель запасу селищної ради. Після цього, в порядку, встановленому чинним на той час законодавством, орган місцевого самоврядування відчужив земельну ділянку у власність ОСОБА_3 , який також був власником розташованої на ній будівлі складу. На підставі листа №03-27-628 від 29 червня 2004 року Рівненського обласного головного управління земельних ресурсів адресу підприємця ОСОБА_4 та Рафалівської селищної ради, суди встановили, що по відношенні до земельної ділянки, яка придбана ОСОБА_3 , Львівська залізниця є суміжним землекористувачем і погодження нею викупу земельної ділянки із земель запасу селищної ради не потрібно. При виготовленні ОСОБА_3 технічної документації із землеустрою по наданню земельної ділянки у власність шляхом викупу для обслуговування складських приміщень, в присутності представника суміжного землекористувача - Львівської залізниці - встановлено межі земельної ділянки в натурі (на місцевості) та отримано погодження, про що свідчать підписи посадових осіб в протоколі встановлення в натурі меж земельної ділянки та на звороті цього протоколу. Зокрема, межі земельної ділянки погодили представник Львівської залізниці Євтушок М. та представник Львівської залізниці головний інженер Губін , підпис якого також скріплено печаткою підприємства. Згідно висновку судової земельно-технічної експертизи №190821/1_ЗО від 24 вересня 2019 року земельна ділянка ОСОБА_2 ( ОСОБА_3 , державний акт від 25 липня 2006 року) не знаходиться в межах земельної ділянки Львівської залізниці по лінії Сарни-Ковель (державний акт на право користування землею від 25 грудня 1969 року, виданий виконавчим комітетом Володимирецької районної ради депутатів трудящих на право користування землею Львівської залізниці Міністерства шляхів сполучення в Володимирецькому районі Ровенської області Української РСР). За таких обставин, суди зробили висновок про те, що права позивача не порушені.
Суди відхилили посилання позивача на висновок експертизи №180831/3_ЗО від 28 вересня 2018 року, оскільки обидва висновки експертизи не суперечать один одному, оскільки при проведенні першої експертизи в 2018 році експерт дав відповідь на запитання, чи розташована земельна ділянка ОСОБА_4 в межах смуги відведення залізниці відповідно до «Плану границь полоси відводу» 1957 року, а при проведенні другої експертизи визначив розташування спірної земельної ділянки відносно земель залізниці відповідно до Акту від 25 грудня 1969 року, який було прийнято пізніше. Ця обставина підтверджується як висновками відповідних експертиз, так і поясненнями експерта Зібера О. , даними ним в судовому засіданні суду першої інстанції.
02 вересня 2020 року АТ «Українська залізниця» подало до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 18 листопада 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 11 серпня 2020 року, у якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Підставою, на якій подається касаційна скарга АТ «Українська залізниця» зазначає неправильне застосування норм матеріального права та порушення судами норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 466/1058/15-ц та аналогічних висновках, викладених у постановах Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі провадження № 3-305гс15 та у постановах Верховного Суду: від 01 лютого 2018 року у справі № 909/277/16; від 14 березня 2019 року у справі № 918/1373/16; від 10 квітня 2019 року у справі № 466/413/15-ц. Касаційна скарга мотивована тим, що суди не взяли до уваги посилання позивача на «План границ полосы ж. д. отвода линии Сарны-Ковель Львовской ж.д. в административных границах Рафаливского района Ровенской области от км -343+315 до км - 366» від 1957 року, розроблений проектною організацією Дорпроект Південно-західної залізниці, в якості належного доказу. Позивачу не було відомо про те, що земельна ділянка належала ДП НАЕК «Енергоатом». Спірна земельна ділянка знаходиться у смузі відведення залізниці, а тому віднесена до земель залізничного транспорту та є земельною ділянкою державної форми власності, правом розпорядження якою в силу положень статті 12 ЗК України Рафалівська селищна рада не наділена, а тому її рішення підлягає визнанню незаконним та скасуванню, як таке, що прийняте поза межами обсягу повноважень органу місцевого самоврядування. При погодженні меж представник залізниці - начальник Сарненської дистанції колії Євтушок В. М. вийшов за межі своїх повноважень, а у матеріалах справи відсутнє погодження Львівської залізниці на вилучення спірної земельної ділянки. Таким чином, недотримано порядок вилучення землі у належного землекористувача (висновок Верховного Суду у справі № 907/371/16).
У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів.
Суди встановили, що 29 листопада 2005 року на підставі рішення Рафалівської селищної ради Володимирецького району № 340 від 08 листопада 2005 року, укладено договір № 568 купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення між Рафалівською селищною радою Володимирецького району та ОСОБА_3 , за яким ОСОБА_3 набув право власності на зазначену земельну ділянку, яке було посвідчено Державним актом на право власності на земельну ділянку серії РВ №031991. ОСОБА_3 на момент смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 був власником земельної ділянки несільськогосподарського призначення загальною площею 2 000 кв. м, яка розташована в АДРЕСА_1 для обслуговування складських приміщень, кадастровий номер 56 208 554 00: 01: 001: 0013. Після смерті ОСОБА_3 право власності на спірну земельну ділянку успадкувала його дружина, ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину від 05 грудня 2017 року.
Розпорядженням Ради Міністрів УРСР № 288-р від 25 квітня 1974 року погоджено відведення Дирекції будованої Західно-Української АЕС під будівництво першочергових об'єктів станції 102,8 га земель, вилучених у землекористувачів - колгоспу ім. Дзержинського, колгоспу «30 років Жовтня», Рафалівського лісгоспзагу Мінлісгоспу УРСР, районного відділу будівництва і експлуатації автошляхів. Вказане розпорядження прийнято на підставі рішень виконавчого комітету Ровенської обласної ради депутатів трудящих №164 від 28 березня 1974 року.
Вилучення земельних ділянок та їх передача в користування Дирекції будованої Західно-Української АЕС під будівництво першочергових об'єктів станції проведено на підставі рішення Ровенської обласної Ради депутатів трудящих № 382 від 13 травня 1974 року та розпорядження виконавчого комітету цієї ж ради № 382-Р від 13 травня 1974 року.
План зовнішніх меж земельних ділянок, переданих в користування атомній електростанції зафіксовано у Державному акті на право постійного користування землею ІІ-РВ №001884.
Рішенням Рафалівської селищної ради народних депутатів Володимирецького району Рівненської області №26 від 22 січня 1992 року Рівненській атомній електростанції під вже існуючий склад бази відділу робітничого постачання відведено 0,2 га пісків в постійне користування із земель Рафалівської селищної ради. Межі та розташування вказаної ділянки визначені під час складення Технічного звіту по перенесенню в натуру проекту відведення земельної ділянки.
Суди встановили, що склад та розташування земель, які перебували в користуванні Укрзалізниці визначаються «Планом границ полосы ж. д. отвода линии Сарны-Ковель Львовской ж. д. в административных границах Рафаливского района Ровенской области от км. 343+315 до км. 366» (надалі План), розробленим в 1957 році проектною організацією Дорпроект Південно-західної залізниці, а також Актом на право користування землею від 25 грудня 1969 року, виданим виконавчим комітетом Володимирецької районної ради депутатів трудящих щодо земель, переданих в постійне користування Львівській залізниці Міністерства шляхів сполучення, у Володимирецькому районі Ровенської області Української РСР, який містить опис земель та план меж земельних ділянок, переданих в користування позивачу.
Відповідно до висновку судової земельно-технічної експертизи № 190821/1_ЗО від 24 вересня 2019 року земельна ділянка ОСОБА_2 ( ОСОБА_3 , державний акт від 25 липня 2006 року) не знаходиться в межах земельної ділянки Львівської залізниці по лінії Сарни-Ковель (державний акт на право користування землею від 25 грудня 1969 року, виданий виконавчим комітетом Володимирецької районної ради депутатів трудящих на право користування землею Львівської залізниці Міністерства шляхів сполучення в Володимирецькому районі Ровенської області Української РСР).
Суди встановили, що станом на 1957 рік спірна земельна ділянка була віднесена до смуги відведення Львівської залізниці, однак в 1969 році не була передана в постійне користування підприємству залізничного транспорту. В період з 1974 по 2002 рік спірна земельна ділянка перебувала в користуванні третьої особи - ДП НАЕК «Енергоатом». Земельна ділянка використовувалась для розміщення будівлі складу, і в 2002 році була повернута власнику - територіальній громаді смт Рафалівка в особі Рафалівської селищної ради. Листом №152/3358 від 05 серпня 2002 року Рівненська АЕС звернулась до Рафалівської селищної ради з клопотанням про вилучення із землекористування станції земельної ділянки площею 0,2 га, зайнятої під прирельсовим складом з рампою, в АДРЕСА_1 , у зв'язку з продажем цього складу фізичній особі. Рішенням Рафалівської селищної ради Володимирецького району Рівненської області №26 від 26 вересня 2002 року погоджено вилучення 0,2 га земель з постійного користування Рівненської АЕС з метою передачі їх до земель запасу селищної ради. У порядку, встановленому чинним на той час законодавством, орган місцевого самоврядування відчужив земельну ділянку у власність ОСОБА_3 , який також був власником розташованої на ній будівлі складу.
У частині першій та другій статті 2 ЦПК України закріплено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
У частині першій статті 11 ЦПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Схожий за змістом висновок зроблений в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).
Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18) зроблено висновок, що «недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».
Згідно частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За таких обставин, суди зробили обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позовних вимог.
Посилання АТ «Українська залізниця» у касаційній скарзі на висновки, викладені у постановах Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі провадження № 3-305гс15 та у постановах Верховного Суду: від 19 лютого 2020 року у справі № 466/1058/15-ц; від 01 лютого 2018 року у справі № 909/277/16; від 14 березня 2019 року у справі № 918/1373/16; від 10 квітня 2019 року у справі № 466/413/15-ц є необґрунтованим, оскільки суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до таких висновків.
Посилання у касаційній скарзі на те, що при погодженні меж представник залізниці - начальник Сарненської дистанції колії Євтушок В. М. вийшов за межі своїх повноважень та на висновки Верховного Суду у справі № 907/371/16 є безпідставним, оскільки рішення у справі № 907/371/16 ухвалено за інших фактичних обставин і не свідчить про те, що апеляційний суд застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).
Аналіз змісту касаційної скарги та оскаржених судових рішень свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Керуючись статтями 260, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Володимирецького районного суду Рівненської області від 18 листопада 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 11 серпня 2020 року в справі за позовом акціонерного товариства «Українська залізниця» до Рафалівської селищної ради, ОСОБА_2 , треті особи: Головне управління Держгеокадастру у Рівненській області, державне підприємство «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом», про визнання незаконним рішення Рафалівської селищної ради, визнання недійсними договору купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення, державного акту про право власності на земельну ділянку та свідоцтва про право на спадщину.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді: В. І. Крат
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков