Провадження № 22-ц/803/6946/20 Справа № 201/4514/20 Суддя у 1-й інстанції - Антонюк О. А. Суддя у 2-й інстанції - Пищида М. М.
16 вересня 2020 року м. Дніпро
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:
головуючого - Пищиди М.М.
суддів - Ткаченко І.Ю., Каратаєвої Л.О.
розглянувши у спрощеному позовному провадженні в м. Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 16 червня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_3 про визнання неправомірними дій, розірвання договору, відшкодування моральної шкоди,-
У травні 2020 року позивач звернувся до суду з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_3 про визнання неправомірними дій, розірвання договору, відшкодування моральної шкоди.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він уклав з відповідачем договір - замовлення від 05 липня 2019 року про встановлення пам'ятника на могилу дружини ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , термін виготовлення продукції - один місяць. Позивач вніс передплату за замовлення в сумі 13 000 грн. Замовлення відповідач виконав частково в липні 2019 року, прибрав з могили дерев'яний хрест з табличкою, встановив постамент (тумбу) для майбутнього пам'ятника, оплатив з грошей позивача і отримав необхідні складові частини, у т.ч. великий портрет дружини у «склі», забетонував на місці земляного пагорба майданчик, поклав навколо могили білу тротуарну плитку. У кінці липня 2019 року відповідач виконувати замовлення припинив, заявивши, що замовлення є незаконним, оскільки позивач не вправі ставити пам'ятник на могилу дружини. Таким чином відповідач договір не виконав, на неодноразові вимоги позивача про завершення роботи не відреагував. З вини відповідача могила досі знаходиться у неприпустимому стані, без пам'ятника, що є знущанням над померлою людиною, наругою над її могилою.
Позивач вимагав виконання роботи, подавав скарги у різні органи, повідомив відповідачеві, що передплату назад не візьме, якщо той намагатиметься її повернути. Після чого відповідач 20 грудня 2019 року поштовим переказом повернув передплату в сумі 13 000 грн, але позивач отримувати гроші відмовився. Одночасно з повідомленням про переказ коштів позивач отримав від відповідача цінний лист з копією відповідної поштової квитанції та опис вкладення (докази повернення передплати), що свідчить про відмову відповідача виконувати замовлення. Нещодавно дізнався про існування договору від 18 липня 2019 року, який уклав з цим же відповідачем ОСОБА_2 з іншою особою, але цей договір укладено після договору позивача, на ту ж могилу і такою про пам'ятник на нею.
На підставі викладеного, посилаючись на норми Закону України «Про захист прав споживачів», ЦК України, просить суд визнати неправомірними такі дії відповідача як: 1) неправомірне невиконання в обумовлені терміни його договору замовлення від 05 липня 2019 року і укладення іншого договору від 18 липня 2019 року з іншою особою стосовно цієї ж могили; 2) визнати недійсним договір від 18 липня 2019 року між ФОП ОСОБА_2 і ОСОБА_3 3) стягнути з відповідача моральну шкоду в сумі 15 000 грн.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 16 червня 2020 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_3 про визнання неправомірними дій, розірвання договору, відшкодування моральної шкоди - відмовлено.
Не погодившись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити.
В обґрунтування апеляційної скарги посилається на те, що при винесенні рішення судом першої інстанції порушені норми матеріального та процесуального права.
Згідно з ч. 1 ст. 368 ЦПК України, справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.
Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду, в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наступного.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з відсутності підстав для задоволення позову. Крім того, дійшов до висновку, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права не виповідає закону.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції.
За положеннями ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, передбачених актами цивільного законодавства, Конституцією України та міжнародними договорами України, а також із дій осіб, не передбачених цими актами, але які породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, наприклад, договори та інші правочини, створення речей, творча діяльність, результатом якої є об'єкти права інтелектуальної власності, завдання майнової (матеріальної та моральної) шкоди іншій особі та інші юридичні факти.
У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду. У випадках, встановлених згаданими актами або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків може бути настання або не настання певної події. Особа здійснює свої права вільно на власний розсуд (ст. 12 ЦК).
Суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі (ч. 1. ст. 13 ЦПК України).
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (ч. 3. ст. 13 ЦПК України).
Статтею 5 ЦПК України визначені способи захисту, які застосовуються судом. Так, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Стаття 12 ЦПК України передбачає принцип змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Зміст зазначених у ст. 15 ЦК підстав для захисту не розкривається, але він відображений у відповідних нормах статей, що регулюють ту чи іншу категорію правовідносин.
Порушення цивільних прав може проявлятися, зокрема, у: недотриманні сторонами в момент вчинення правочину вимог закону (ст. 215 ЦК); безпідставному заволодінні особою майном іншої особи-власника (ст. 387 ЦК); невиконанні чи неналежному виконанні умов зобов'язання (ст. 610 ЦК); безпідставній односторонній відмові від договору (ст. 651 ЦК); продажу товара неналежної якості (ст. 678 ЦК); втраті чи пошкодженні речі (ст. 951 ЦК); спричиненні фізичній чи юридичній особі майнової чи немайнової (моральної) шкоди (ст. 1166 - 1167 ЦК) тощо.
Частиною 2 ст. 16 ЦК встановлено способи захисту цивільних прав та інтересів судом. До них належать: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.
Згадані вище способи захисту мають універсальний характер, вони можуть застосовуватись до всіх чи більшості відповідних суб'єктивних прав. Разом з тим зазначений перелік способів захисту цивільних прав чи інтересів не є вичерпним. Відповідно до абз. 2 п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках..
ЦК та іншими законами може встановлюватися для захисту певних чи окремих категорій прав спеціальні способи захисту прав. У тих випадках, коли спеціальна норма закону встановила інший, ніж визначений ст. 16 ЦК, спосіб захисту, застосовується спосіб захисту, встановлений спеціальною нормою. Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальні норми не встановлюють конкретних заходів, то особа має право обрати спосіб із числа передбачених ст. 16 ЦК з урахуванням специфіки порушеного права й характеру правопорушення.
Обраний позивачем спосіб захисту не виповідає ані нормам ЦК України, ані положенням спеціального закону «Про захист прав споживачів».
З урахуванням викладеного, вимоги позивача про визнання неправомірними дій відповідача щодо не виконання належним чином замовлення від 05 липня 2019 року і укладення договору від 18 липня 2019 року є незаконним, оскільки знаходиться поза межами компетенції відповідача і не може бути виконане - не підлягають задоволенню через невірно обраний спосіб захисту права.
До виниклих правовідносин підлягає застосуванню і ст. 693 ЦК України, згідно із якою якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу.
У разі невиконання покупцем обов'язку щодо попередньої оплати товару застосовуються положення статті 538 цього Кодексу.
Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.
Відповідно до ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.
А стаття 653 ЦК України встановлює правові наслідки зміни або розірвання договору. У разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються. У разі зміни або розірвання договору зобов'язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.
Відповідно до ст. 654 ЦК України зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.
Як свідчать матеріали справи відповідач повернув 20 грудня 2019 року отримані від позивача кошти в сумі 13 000 грн., що останнім не заперечується, з чого слідує, що договір між сторонами було розірвано, оскільки він був укладений у формі замовлення шляхом попередньої оплати за послуги, у зв'язку із чим зобов'язання сторін припинилися на підставі ст. 653 ЦК України.
Як вказує позивач і відповідач цього не спростовує, замовлення виконане не було, відповідних доказів зворотного суду не представлено.
Само по собі повернення попередньої оплати не суперечить нормі ст. 693 ЦК України, оскільки повернення суми попередньої оплати здійснюється у разі не передання товару у встановлений строк, тому вимоги позивача про визнання неправомірними дій відповідача щодо повернення суми передоплати не підлягають задоволенню, оскільки такі дії не суперечать вимогам закону і договору.
Вище вказані обставини досліджувалися при вирішення цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про визнання неправомірними дій, повернення суми передплати, відшкодування моральної шкоди, де ОСОБА_1 просив суд визнати неправомірними такі дії відповідача як: 1) неодноразові твердження (усні й письмові), що замовлення від 05.07.2019р. є незаконним, оскільки знаходиться поза межами компетенції відповідача і не може бути виконане; 2) повернення всієї суми передоплати. Також просив стягнути з відповідача моральну шкоду в сумі 7 000 грн. + 50 грн. за кожний наступних день, починаючи з дати звернення до суду і до винесення рішення.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 лютого 2020 року в задоволенні позовних вимог було відмовлено в повному обсязі і постановою Дніпровського апеляційного суду від 26 травня 2020 року вказане рішення залишене без змін. Отже вказане рішення суду першої інстанції набрало законної сили.
Крім того, як вірно встановлено судом першої інстанції, стосовно замовлення від 05 липня 2019 року виконавцем було прийнято від замовника замовлення б/н від 05 липня 2019 року на виготовлення, продаж та встановлення надмогильної споруди на могилі померлої ОСОБА_5 ; вартість замовлення склала 26 500 грн., виконавець прийняв від замовника за вказаним замовленням аванс в сумі 13 000 грн.. Замовник при оформленні замовлення повідомив, що покійна ОСОБА_4 була його дружиною і надав на підтвердження цього відповідний документ, але зазначив, що на даний момент при собі він не має її Свідоцтва про смерть та Свідоцтва про поховання, адже забув їх вдома, і які обіцяв надати виконавцеві за декілька днів, коли приїде погоджувати ескіз пам'ятника та інші його деталі.
Отже, виконавець для замовника за прийнятим від нього замовленням мав у комплексі здійснити наступне: виготовити пам'ятник; продати пам'ятник; встановити пам'ятник. Виконавець не витрачав отримані від замовника кошти в сумі 13 000 грн., не виконував його замовлення та не закуповував матеріали, які необхідні для виготовлення та встановлення пам'ятника дружині замовника, адже замовник так і не приїхав погоджувати ескіз пам'ятника і не надав виконавцеві Свідоцтва про смерть його покійної дружини та Свідоцтва про поховання.
18 липня 2019 року син померлої ОСОБА_4 . ОСОБА_3 надав виконавцеві Свідоцтво про поховання серії ААА № 634043 , видане саме йому - ОСОБА_3 як користувачу місця № НОМЕР_2 , реєстраційний номер поховання № 261769 , книга № 1452. Дане свідоцтво було видане Комунальним підприємством «Ритуальна служба» Дніпровської міської ради і відповідно єдина особа, яка має право на замовлення послуги по встановленню пам'ятника померлій ОСОБА_4 , на місці її поховання є лише і тільки ОСОБА_3 .. ОСОБА_3 повідомив виконавця, що він не надавав дозволу замовнику на встановлення на могилі своєї померлої мами надмогильної споруди, адже той не здійснював її поховання і не ніс відповідних фінансових витрат на це.
Разом зі Свідоцтвом про поховання ОСОБА_3 надав також Свідоцтво про смерть його мами - ОСОБА_4 і повідомив, що сам буде замовляти виготовлення і встановлення у виконавця пам'ятник (надмогильну споруду) своїй померлій мамі, що він в подальшому і зробив уклавши з виконавцем 18 липня 2019 року договір про виготовлення та встановлення надмогильної споруди та погодили ескіз пам'ятника для встановлення на могилі ОСОБА_4 (замовлення-2).
Виконавець 20 грудня 2019 року повернув отримані від замовника кошти в сумі 13 000 грн. надіславши їх на адресу замовника через поштового оператора Укрпошта, адже замовник відмовлявся отримувати дані кошти безпосередньо у виконавця. Одночасно з переказом коштів на ім'я замовника 20 грудня 2019 року виконавцем було надіслано цінного листа з описом вкладення, а саме: доказами повернення авансового платежу в розмірі 13000 грн., якого він отримав 23 грудня 2019 року. Виконавець не має права приймати та виконувати замовлення від замовника з наступних підстав:
Преамбулою Закону України «Про поховання та похоронну справу» визначено, що цей Закон визначає загальні правові засади здійснення в Україні діяльності з поховання померлих, регулює відносини, що виникають після смерті (загибелі) особи, щодо проведення процедури поховання, а також встановлює гарантії належного ставлення до тіла (останків, праху) померлого та збереження місця поховання.
Статтею 2 Закону України «Про поховання та похоронну справу» встановлено, що користувач місця поховання (місця родинного поховання) - особа, яка здійснила перше поховання на відведеному місці поховання (родинного поховання) та/або має відповідне свідоцтво про смерть похованого і свідоцтво про поховання, передбачене статтею 25 цього Закону.
Стаття 25 міститься в Розділі III Закону України «Про поховання та похоронну справу», назва якого звучить як: «Організація місць поховання». В даному розділі закону законодавцем урегульовані наступні питання: місце поховання (ст. 23); місця невідомих поховань (ст. 24); могили (ст. 25); види поховань померлих (ст. 26); реєстрація поховань померлих (ст. 27); право власності на земельну ділянку, де розміщене місце поховання, а також на об'єкти, розташовані на місці поховання (ст. 28); власники колумбарних ніш, намогильних споруд, склепів (ст. 29); утримання місць поховань (ст. 30); охорона місць поховань (ст. 31).
Саме в Розділі 3 Закону України «Про поховання та похоронну справу», а конкретніше в ст. 25 законодавцем встановлено законодавчу норму про те, хто має право встановлення намогильних споруд у межах могили (родинного поховання), урегульовано питання про проведення підпоховання, здійснення інших дій, пов'язаних з використанням місця поховання та встановлено заборону будь-кому без згоди користувача місця поховання встановлення намогильної споруди, склепу.
Статтею 25 Закону України «Про поховання та похоронну справу» чітко і конкретно визначено наступне: за зверненням виконавця волевиявлення померлого або особи, яка взяла на себе зобов'язання поховати померлого, на території кладовища безоплатно виділяється місце для поховання померлого відповідно до затвердженої проектної документації.
За бажанням одного з родичів, визначених у частині п'ятій статті 6 цього Закону, для поховання двох чи більше померлих безоплатно виділяється місце для родинного поховання. Після здійснення поховання померлого виконавцю волевиявлення померлого або особі, яка взяла на себе зобов'язання поховати померлого, як користувачу місця похованню (користувачу місця родинного поховання) спеціалізованим комунальним підприємством (а в разі його відсутності - виконавчим органом сільської, селищної, міської ради) видається відповідне свідоцтво, зразок якого затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері житлово-комунального господарства. Це свідоцтво дає право його пред'явнику на встановлення намогильних споруд у межах могили (родинного поховання), вирішення питання про проведення підпоховання, здійснювати інші дії, пов'язані з використанням місця поховання, якщо це не суперечить законодавству.
На могилах (місцях родинного поховання) можуть встановлюватися намогильні споруди, склепи за індивідуальним замовленням у межах, встановлених для могили (родинного поховання). Встановлені намогильні споруди, склепи реєструються спеціалізованим комунальним підприємством (а в разі його відсутності - виконавчим органом сільської, селищної, міської ради) у книзі обліку намогильних споруд, форму якої затверджує центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері житлово-комунального господарства.
Забороняється здійснювати поховання інших померлих (підпоховання), встановлення намогильної споруди, склепу без згоди користувача місця поховання (користувач місця родинного поховання. Іншою нормою права, окрім Закону України «Про поховання та похоронну справу», не врегульовано питання (встановлено обмеження) щодо встановлення надмогильних споруд.
Свідоцтво про поховання померлої та свідоцтво про смерть станом на 05 та 18 липня 2019 року має лише син замовника - ОСОБА_3 , який і здійснював поховання своєї матері ОСОБА_4 . Як стало відомо виконавцеві від ОСОБА_3 , копія свідоцтва про смерть в замовника з'явилася лише 23 вересня 2019 року, про що свідчить відповідна розписка замовника про отримання від ОСОБА_3 свідоцтва про смерть матері останнього на прохання замовника від 21 вересня 2019 року, копію якої виконавцеві надав ОСОБА_3 ..
Стосовно договору від 18 липня 2019 року: 18 липня 2019 року між виконавцем та ОСОБА_3 було підписано договір про виготовлення та встановлення надмогильної споруди на могилі його мами - ОСОБА_4 .. Того ж дня ОСОБА_3 та виконавець погодили ескіз пам'ятника для встановлення на могилі ОСОБА_4 . Усі роботи на могилі покійної ОСОБА_4 були виконані виконавцем виключно за гроші ОСОБА_3 відповідно до замовлення-2. Відповідно до даного договору 18 липня 2019 року ОСОБА_3 сплатив виконавцеві аванс в сумі 25 500 грн. Усі роботи на могилі покійної ОСОБА_4 були виконані виконавцем виключно за гроші ОСОБА_3 відповідно до замовлення-2.
Перед підписання замовлення-2 ОСОБА_3 на виконання ст. 25 Закону України «Про поховання та похоронну справу» надав виконавцеві копії та оригінали для огляду наступних документів: 1. Свідоцтво про поховання серії ААА № 634043 , видане саме йому ОСОБА_3 як користувачу місця № НОМЕР_2 на Запорізькому кладовищі в м. Дніпропетровську, у ряду №1 на ділянці № НОМЕР_4 , де похована 20 березня 2017 року померла ОСОБА_4 , реєстраційний номер поховання № 261769, книга № 1452. 2. Свідоцтво про смерть ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , серії НОМЕР_5 .
Стаття 627 ЦК України визначає поняття свободи договору. Так, згідно даної статті визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Статтею 203 ЦК наведено вичерпний перелік умов, при дотриманні яких договір буде дійсним, а саме: зміст договору не повинен суперечити нормам ЦК, інших актів цивільного законодавства, а також інтересам держави та суспільства, його моральним засадам (ч. 1 ст. 203 ЦК); особа, яка укладає договір, повинен мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч. 2 ст. 203 ЦК); волевиявлення учасника договору повинне бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Тобто в підприємства в особі керівника або в підприємця повинне бути бажання укласти договір (ч. З ст. 203 ЦК).
ЦК України поділяє недійсні договори на дві категорії (ч. 2, 3 ст. 215): нікчемні - це договори, недійсність яких випливає з норми закону і не потребує визнання в судовому порядку; оспорювані - це договори, недійсність яких прямо законом не передбачена, але може бути визнана в судовому порядку на вимогу однієї зі сторін договору або іншої зацікавленої особи (наприклад, органу ДФС), що заперечує дійсність цього договору.
Договір або окремі його умови є нікчемними, якщо це встановлено законом і визнання їх такими в судовому порядку не потрібне (ч. 2 ст. 215 ЦК; п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9). Підстави, з яких договір або окремі його умови вважаються нікчемними, установлено ч. 1 ст. 220, ч. 2 ст. 228 та іншими нормами ЦК залежно від виду договору. У консультації ми розглянемо ті ситуації, які найчастіше відбуваються на практиці.
Оспорюваними є договори, де одна зі сторін договору або інша зацікавлена особа заперечує дійсність договору або його окремі умови з підстав, установлених законом. У цьому випадку для визнання такого договору або його умов недійсними такій стороні необхідно звернутися до суду (ч. З ст. 215, ст. 217 ЦК).
Замовник в своїй позовній заяві не посилається на жоден закон чи статтю ЦК України, яку б порушили виконавець і ОСОБА_3 при укладанні замовлення-2 і яка б була підставою для визнання цієї угоди недійсною чи нікчемною. Посилання позивачем на Закон України «Про захист прав споживачів» є помилковим, адже цей закон регулює права і обов'язки саме сторін договору.
Щодо вимог позивача про відшкодування моральної шкоди, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
В п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", з наступними змінами, від 31 березня 1995 року №4, роз'яснено, що до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Доказів на підтвердження порушень прав позивача з вини відповідача ФОП ОСОБА_2 , спричинення відповідачем моральної шкоди позивачем суду не надано, а тому суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди.
Приведені в апеляційній скарзі доводи апелянтом не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення апелянтом норм процесуального закону.
Відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.
Тому, вирішуючи даний спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, обставини по справі, перевірив доводи і дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону.
Згідно із ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 16 червня 2020 року- залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена відповідно до чинного законодавства.
Судді: