10 вересня 2020 рокуЛьвівСправа № 260/619/20 пров. № А/857/8161/20
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого-судді: Кухтея Р.В.
суддів: Носа С.П., Шевчук С.М.,
з участю секретаря судового засідання: Смолинця А.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на ухвалу Закарпатського окружного адміністративного суду від 12 червня 2020 року про залишення позовної заяви без розгляду (постановлена головуючим-суддею Плехановою З.Б., час ухвалення судового рішення 14 год 16 хв у м. Ужгороді, дата складання повного тексту ухвали 16 червня 2020 року) за адміністративним позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
12.03.2020 ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися із адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - ІНФОРМАЦІЯ_2 , В/ч НОМЕР_1 , відповідач), в якому просили визнати протиправною бездіяльність Мукачівського прикордонного загону щодо не проведення повного розрахунку при звільненні, а саме : невиплати ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в день виключення зі списків частини грошової компенсації за не отримане речове майно та зобов'язати стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до п.2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №44 від 15.01.2004 (далі - Порядок №44) за період з 12.07.2017 по 22.12.2017 у сумі 67524,38 грн, на користь ОСОБА_2 за період з 02.08.2018 по 29.01.2019 у сумі 82107,00 грн, на користь ОСОБА_3 за період з 02.08.2018 по 29.01.2019 у сумі 119689,20 грн, на користь ОСОБА_4 за період із 02.08.2018 по 29.01.2019 у сумі 82067,40.
Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 12.06.2020 позовну заяву було залишено без розгляду з підстав пропуску позивачами строку звернення до суду.
Не погодившись з ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 подали апеляційну скаргу, в якій через неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права просять її скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначають, що компенсація за неотримане речове майно не є складовою заробітної плати, а тому на суму належної компенсації не поширюються до застосування положення ст.116, 117 КЗпП України щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку (виплати компенсації) при звільненні військовослужбовців. Відповідач не виконав свого обов'язку стосовно повідомлення їх щодо сум повного розрахунку при звільненні, тобто на день виключення зі списків особового складу та всіх видів забезпечення. Крім того, відповідач не видав їм довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, оригінали яких додаються до відомостей щодо виплати грошової компенсації та не ознайомив з наказом командира військової частини, у якому зазначається розмір грошової компенсації на підставі довідки про вартість речового майна. Згідно виписок із карткових рахунків слідує, що отримані ними кошти, є заробітна плата, тому вони не могли знати, що дані кошти є саме компенсацією за неотримане речове майно. Також, позивачі вважають, що таке порушення є триваючим.
Відзив на апеляційну скаргу від відповідача не надходив.
Учасники справи в судове засідання не з'явилися, про дату, час і місце розгляду справи повідомлені належним чином, а тому колегія суддів вважає за можливе провести розгляд справи у їх відсутності за наявними у справі матеріалами та на основі наявних у ній доказів.
Згідно ч.4 ст.229 КАС України, фіксація судового розгляду технічними засобами не здійснюється.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наявні по справі матеріали та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу без змін, виходячи з наступного.
З матеріалів справи видно, що ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу прикордонного загону і всіх видів забезпечення 11.07.2017, а грошову компенсацію за неотримане речове майно зараховано на картковий рахунок 22.12.2017.
ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 виключено зі списків особового складу прикордонного загону і всіх видів забезпечення 01.08.2018, а грошову компенсацію за неотримане речове майно зараховано на їх картковий рахунок 29.01.2019.
Залишаючи позовну заяву без розгляду, суд першої інстанції виходив з того, що накази про виключення зі списків особового складу, де відсутнє посилання щодо речового майна або виплату компенсації за речове майно позивачі не оскаржували, хоча компенсацію за неотримане речове майно не отримали. Крім того, самі позивачі вказують, що просили в рапортах про звільнення виплатити їм компенсацію про неотримане речове майно, а отримавши 22.12.2017 та 29.01.2019 кошти на карткові рахунки звернулися до суду тільки у березні 2020 року.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх вірними та такими, що відповідають нормам процесуального права, а також фактичним обставинам справи, з огляду на наступне.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст.17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» №2011-XII від 20.12.1991 (далі - Закон №2011-ХІІ).
Згідно дефініції, наведеної у статті 1 Закону №2011-ХІІ соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Частиною другою статті 12 Закону №2011-ХІІ передбачено, що у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Відповідно до ч.1 ст.9 цього Закону, держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Абзацом третім пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України №1153/2008 від 10.12.2008 передбачено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Наведене вище свідчить, що військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, зокрема, щодо належного матеріального та побутового забезпечення, враховуючи особливості військової служби, з метою стимулювання досягнення високих результатів у службовій діяльності. Звільнена особа з військової служби на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням.
Верховний Суд України у своїй постанові від 17.02.2015 по справі №21-8а15 висловив правову позицію, відповідно до якої за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Крім того, Європейський суд з прав людини в рішенні від 10.03.2011 у справі «Сук проти України» вказав, що держава може ввести, призупинити або припинити виплати працівникам з державного бюджету, внісши відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні виплати є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним.
Таким чином, якщо держава задекларувала певні правила проведення розрахунку при звільненні військовослужбовця, то вона зобов'язана вжити всіх заходів для забезпечення реалізації цих правил.
Також, колегія суддів звертає увагу, що положення КЗпП України не поширюються на військовослужбовців в частині порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Разом з тим, спеціальним законодавством, яким врегульовано оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальності роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, а тому за аналогією закону до спірних відносин слід застосувати положення ст.ст.116, 117 КЗпП України.
Так, згідно ч.1 ст.47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до ст.116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно ст.117 КЗпП України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Відтак, враховуючи ту обставину, що спеціальне законодавство, яким врегульовано порядок проходження військової служби, порядок і строки виплати грошового забезпечення військовослужбовцям при звільненні з військової не передбачає дату проведення остаточного розрахунку та відповідальність відповідача - роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум при звільненні, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для застосування положень статей 116 та 117 КЗпП України, як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.
Вказане узгоджується з висновком Верховного Суду, викладеного у постанові від 31.10.2019 по справі №2340/4192/18.
Таким чином, доводи скаржників щодо відсутності підстав для застосування до спірних відносин КЗпП України є необґрунтованими.
Разом з тим, відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 по справі №910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП і статей 1, 2 Закону України «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
У вказаній справі Верховний Суд зазначає, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Так, предметом розглядуваного спору є стягнення середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні - невиплату при звільненні, що не входить до структури заробітної плати.
Відповідно до ч.1 ст.233 КЗпП України, працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком (ч.2 ст.233 КЗпП України).
У Рішенні від 22.02.2012 по справі №4-рп/2012 Конституційний Суд України роз'яснив, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 116, 117, 2371 цього Кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.
Оскільки спірні відносини пов'язані зі звільненням з публічної служби, тому при обчисленні строку звернення до суду із позовом цієї категорії застосуванню підлягають саме положення КАС України, як норми спеціального процесуального закону.
Така правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 04.12.2019 по справі №815/2681/17, від 22.01.2020 по справі №620/1982/19.
Частиною першою статті 122 КАС України передбачено, що адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (ч.3 ст.122 КАС України).
З аналізу зазначених положень процесуального закону слідує, що законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об'єктивної можливості цієї особи знати про такі факти.
Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк (ч.5 ст.122 КАС України).
У даній категорії справ законодавець визнав строк в один місяць достатнім для того, щоб особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася, чи звертатиметься вона до суду із позовом за їх захистом.
Як зазначалося вище, виплата коштів за неотримане речове майно ОСОБА_1 перераховано на картковий рахунок 22.12.2017, а ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 29.01.2019, що підтверджується довідками АТ КБ «Приватбанк».
З огляду на викладене вище, колегія суддів звертає увагу на те, що позивачі дізналися або повинні були дізнатися про порушення свого права з моменту отримання нарахованих сум, зокрема, ОСОБА_1 з 22.12.2017, а ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з 29.01.2019.
Проте, до суду з цим позовом звернулися лише у березні 2020, тобто більше ніж через три місяці після отримання належних їм сум до виплати коштів при звільненні.
Жодних підстав неможливості звернення до суду з вказаним позовом у строк позивачами не зазначено.
Відтак, у суду першої інстанції було достатньо правових підстав для залишення позовної заяви без розгляду із застосування положень ч.3 ст.123 КАС України, що регламентують дії суду при виявленні пропуску строку звернення до суду після відкриття провадження в адміністративний справі та визнання підстав, зазначених позивачем у позовній заяві про поновлення такого строку, неповажними.
Згідно ст.316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржувана ухвала постановлена відповідно до норм матеріального та процесуального права, а висновки суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному з'ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи, які не спростовані доводами апеляційної скарги, у зв'язку з чим відсутні підстави для її задоволення.
Керуючись ст.ст. 229, 308, 310, 312, 315, 316, 321, 322, 328, 329 КАС України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 залишити без задоволення, а ухвалу Закарпатського окружного адміністративного суду від 12 червня 2020 року про залишення позовної заяви без розгляду по справі №260/619/20 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку, виключно у випадках, передбачених ч.4 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Р. В. Кухтей
судді С. П. Нос
С. М. Шевчук
Повне судове рішення складено 17.09.2020.