ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м. Київ, вул. Б. Хмельницького, 44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
17.09.2020Справа № 910/8814/20
Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді Ломаки В.С., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження матеріали справи
за позовом Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району міста Києва"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "СПС"
про стягнення 14 656,44 грн.,
Без виклику (повідомлення) учасників справи.
Комунальне підприємство "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району міста Києва" (далі - позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "СПС" (далі - відповідач) про стягнення 14 656, 44 грн. Крім того, позивач просить суд покласти на відповідача витрати по сплаті судового збору в сумі 2 102, 00 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 16.02.2016 року між позивачем та відповідачем було укладено Договір № 192 Б. експ. про надання послуг по утриманню будинку та прибудинкової території, відповідно до умов якого позивач зобов'язався надати послуги, спрямовані на обслуговування, експлуатацію та ремонт будинку, а відповідач - означені послуги оплатити. Відповідач взяті на себе за Договором зобов'язання не виконав, унаслідок чого за ним утворилась заборгованість. У зв'язку з цим, позивач вирішив звернутися до суду з даним позовом для захисту свої прав та законних інтересів.
Ухвалою від 26.06.2020 позовну заяву залишено без руху на підставі статті 174 Господарського процесуального кодексу України та надано позивачу строк для усунення недоліків.
06.07.2020 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача було подано заяву про усунення недоліків.
У зв'язку з наведеними обставинами ухвалою господарського суду міста Києва від 13.07.2020 відкрито провадження у справі № 910/8814/20, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без виклику (повідомлення) сторін.
Частиною 5 статті 176 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку, встановленому статтею 242 цього Кодексу, та з додержанням вимог частини четвертої статті 120 цього Кодексу.
Відповідно до частини 11 статті 242 Господарського процесуального кодексу України у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.
Згідно з частиною 4 статті 89 Цивільного кодексу України відомості про місцезнаходження юридичної особи вносяться до Єдиного державного реєстру.
За приписами частини 1 статті 7 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів та органів місцевого самоврядування, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб, громадські формування, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру.
Так, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України, ухвала від 13.07.2020 про відкриття провадження у справі № 910/8814/20 була направлена судом рекомендованим листом з повідомленням про вручення на адресу місцезнаходження відповідача, зазначену в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а саме: 01033, місто Київ, вулиця Саксаганського, будинок 45, що підтверджується поштовим повідомленням з трек-номером 0105474261650, відповідно до якого відповідач ухвалу суду отримав 20.07.2020 року.
Відповідно до пункту 3 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення.
Крім цього, судом також враховано, що за приписами частини 1 статті 9 Господарського процесуального кодексу України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом.
Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.
Згідно з частинами 1 та 2 статті 3 Закону України "Про доступ до судових рішень" для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень.
Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (частина 1 статті 4 Закону України "Про доступ до судових рішень").
Враховуючи наведене, господарський суд зазначає, що відповідач мав право та дійсну можливість ознайомитись з ухвалою про відкриття провадження у справі від 13.07.2020 у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).
Згідно з частиною 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
Приймаючи до уваги, що відповідач у строк, встановлений частиною 1 статті 251 Господарського процесуального кодексу України та ухвалою господарського суду міста Києва від 13.07.2020, не подав до суду відзиву на позов, а відтак не скористався наданими йому процесуальними правами, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами відповідно до частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України.
Судом враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").
Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25.01.2006 у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.
Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.
Частиною 2 статті 252 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться.
При розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення (частина 8 статті 252 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -
Розпорядженням Печерської районної в місті Києві державної адміністрації від 20.09.2013 № 509 "Про перезакріплення майна, що перебуває в комунальній власності територіальної громади міста Києва переданого до сфери управління Печерської районної в місті Києві державної адміністрації" передбачено здійснення перезакріплення об'єктів житлового фонду разом з вбудованими нежилими приміщеннями з балансів комунальних підприємств по утриманню житлового господарства Печерського району міста Києва «Липкижитлосервіс», «Печерська Брама», «Хрещатик» та «Печерськжитло» на баланс Комунального підприємства «Дирекція з управління нежитловим фондом Печерського району м. Києва», яке згідно з розпорядженням Печерської районної в місті Києві державної адміністрації від 28.01.2015 № 48 перейменовано в Комунальне підприємство "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району міста Києва"
З матеріалів справи вбачається, що у будинку № 9 по вулиці Тверський тупик у місті Києві знаходиться нежитлове приміщення (цокольний поверх, вихід на сходову клітину) загальною площею 66,6 м2, яке на підставі договору купівлі-продажу нежитлового приміщення № 567 від 23.12.2003, укладеного між Фондом приватизації комунального майна Печерського району м. Києва та Товариством з обмеженою відповідальністю "СПС" та посвідченого державним нотаріусом Шостої Київської державної нотаріальної контори Біляєвим В.О., 26.09.2006 р., належить на праві приватної власності відповідачу.
16.02.2016 року між Комунальним підприємством "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району міста Києва" (далі - Підприємство) та Товариством з обмеженою відповідальністю "СПС" (далі - Власник) укладено Договір № 192 Б. експ. про надання послуг по утриманню будинку та прибудинкової території.
Означена угода підписана уповноваженими представниками сторін та скріплена печатками цих юридичних осіб.
Відповідно до пункту 1.1 договору Підприємство забезпечує обслуговування, експлуатацію та ремонт будинку пропорційно до займаної Власником площі приміщення, яка становить 66,6 м2 - цокольний поверх, вихід на сходову клітину, та знаходиться за адресою: місто Київ, вулиця Тверський тупик, будинок 9, а також утримання прибудинкової території, а власник бере участь у витратах Підприємства на виконання вказаних робіт, якщо інше не випливає з характеру послуг, наданих Підприємством за цим Договором. Приміщення використовується для розміщення офісу.
За умовами пункту 2.1 Договору Власник сплачує Підприємству вартість фактично отриманих послуг.
Згідно з пунктом 2.2 наведеного правочину Власник користується послугами утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, розмір яких на момент укладення Договору становить 66,6 м2 * 2,03 грн.= 135,20 грн. (ПДВ - 27,04 грн.). Разом: 162,24 грн. за місяць.
Тарифи на послуги, передбачені даним Договором, можуть бути змінені за рішенням відповідних державних органів і застосовуватися при розрахунках по цьому Договору без додаткового погодження з Власником (пункт 2.2 Договору).
Пунктом 2.3 означеної угоди встановлено, що Власник, незалежно від результатів господарської діяльності, зобов'язується сплачувати вартість наданих послуг на підставі рахунків-фактур до 1 числа місяця, наступного за звітним, у безготівковій формі на розрахунковий рахунок Підприємства.
Пунктом 6.1 Договору передбачено, що строк його дії встановлено з 05.05.2015 року до 04.05.2016 року. У разі, коли за місяць до закінчення дії Договору однією із сторін не заявлено у письмовій формі про розірвання Договору або необхідність його перегляду, цей Договір вважається щороку продовженим на тих самих умовах, які були передбачені цим Договором.
Слід також зазначити, що у пункті 6.3 Договору сторони відповідно до частини 3 статті 631 Цивільного кодексу України погодили застосування умов даного Договору до відносин між ними, які виникли до його укладання.
Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач посилався на те, що відповідачу кожного місяця надаються платіжні квитанції на сплату нарахувань за послуги з утримання будинку та прибудинкової території. Даними квитанціями відповідач щомісяця повідомляється про наявність заборгованості за спожиті послуги, що є претензіями про заборгованість та необхідність її сплати.
Однак, відповідач систематично порушує умови укладеного між сторонами Договору та не сплачує вартості наданих послуг, у зв'язку з чим в останнього згідно з наданим позивачем розрахунком з квітня 2016 року по січень 2019 року утворилася заборгованість перед Комунальним підприємством "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району міста Києва" у розмірі 14 656,44 грн.
У матеріалах справи також наявна адресована відповідачу вимога позивача, якою Товариство з обмеженою відповідальністю "СПС" повідомлено про наявність спірної суми заборгованості за Договором, а також надано останньому строк для її погашення. У той же час вказана вимога була залишена відповідачем без відповіді та задоволення.
У зв'язку з цим, позивач вирішив звернутися до суду з даним позовом для захисту свої прав та законних інтересів.
Оцінюючи наявні у матеріалах справи докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до статті 322 Цивільного кодексу України власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить.
Згідно з частиною 2 статті 382 Цивільного кодексу України спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.
За умовами статті 360 Цивільного кодексу України співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов'язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов'язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із спільним майном.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" № 1875-IV (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та перебування осіб у жилих і нежилих приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил.
Споживачем відповідно до вказаної статті цього Закону є фізична чи юридична особа, яка є власником (співвласником) нерухомого майна, або за згодою власника інша особа, яка користується об'єктом нерухомого майна і отримує житлово-комунальну послугу для власних потреб та з якою або від імені якої укладено відповідний договір про надання житлово-комунальної послуги.
Аналогічні за змістом положення містяться у Законі України "Про житлово-комунальні послуги" № 2189-VIII (у чинній редакції).
Основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов'язки, регулюються Законом України "Про житлово-комунальні послуги".
Згідно зі статтею 5 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" № 2189-VIII до житлово-комунальних послуг належать: 1) житлова послуга - послуга з управління багатоквартирним будинком. Послуга з управління багатоквартирним будинком включає: утримання спільного майна багатоквартирного будинку, зокрема прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території, виконання санітарно-технічних робіт, обслуговування внутрішньобудинкових систем (крім обслуговування внутрішньобудинкових систем, що використовуються для надання відповідної комунальної послуги у разі укладення індивідуальних договорів про надання такої послуги, за умовами яких обслуговування таких систем здійснюється виконавцем), утримання ліфтів тощо; купівлю електричної енергії для забезпечення функціонування спільного майна багатоквартирного будинку; поточний ремонт спільного майна багатоквартирного будинку; 2) комунальні послуги - послуги з постачання та розподілу природного газу, постачання та розподілу електричної енергії, постачання теплової енергії, постачання гарячої води, централізованого водопостачання, централізованого водовідведення, поводження з побутовими відходами.
Відповідно до статті 12 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" № 2189-VIII відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах.
Згідно з частиною 1 статті 9 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" № 2189-VIII споживач здійснює оплату за спожиті житлово-комунальні послуги щомісяця, якщо інший порядок та строки не визначені відповідним договором.
Пунктом 1 частини 1 статті 7 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" № 2189-VIII передбачено право споживача одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору про надання житлово-комунальних послуг, при цьому такому праву прямо відповідає визначений пунктом 5 частини 2 статті 7 вказаного Закону обов'язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.
За змістом Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди і його прибудинкова територія є спільною сумісною власністю співвласників багатоквартирного будинку (власників житлових та нежитлових приміщень).
Дослідивши зміст укладеного між сторонами Договору, суд дійшов висновку, що останній за своєю правовою природою є договором надання послуг.
Відповідно статті 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Згідно зі статтею 903 Цивільного кодексу України, якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки, та в порядку, що встановлені договором.
Як було зазначено вище, за умовами пункту 2.1 Договору Власник сплачує Підприємству вартість фактично отриманих послуг.
Відповідно до пункту 2.4 Договору надані послуги оформляються актом про надання послуг, який підписується Підприємством і Власником в кінці кожного календарного місяця.
За умовами пункту 2.5 Договору Власник зобов'язаний підписати акт про надання послуг протягом 5 робочих днів з моменту його надходження від Підприємства, або висловити свої заперечення стосовно його підписання. Якщо Власник не підпише отриманий акт і не висловить свої заперечення щодо його підписання, то такий акт вважається погодженим сторонами.
Вирішуючи питання щодо доказів, суд враховує інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Принцип належності доказів полягає в тому, що господарський суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Слід зазначити, що правило належності доказів обов'язкове не лише для суду, а й для осіб, які є суб'єктами доказування (сторони, треті особи), і подають докази суду. Питання про належність доказів остаточно вирішується судом. Питання про прийняття доказів спершу повинно вирішуватися під час їх представлення суду. Однак остаточно може з'ясуватися неналежність доказу і на подальших стадіях, під час їх оцінки судом, аж до проголошення рішення.
Мета судового дослідження полягає у з'ясуванні обставин справи, юридичній оцінці встановлених відносин і у встановленні прав і обов'язків (відповідальності) осіб, які є суб'єктами даних відносин. Судове пізнання завжди опосередковане, оскільки спрямоване на вивчення події, що мала місце в минулому. Повнота судового пізнання фактичних обставин справи передбачає, з одного боку, залучення всіх необхідних доказів, а з іншого - виключення зайвих доказів. З усіх поданих особами, що беруть участь у справі, доказів суд повинен відібрати для подальшого дослідження та обґрунтування мотивів рішення лише ті з них, які мають зв'язок із фактами, що підлягають установленню. Отже, належність доказів нерозривно пов'язана з предметом доказування у справі, який, в свою чергу, визначається предметом позову.
Належність доказів - спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, які входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об'єктивної істини.
Належність доказів - це міра, що визначає залучення до процесу в конкретній справі тільки потрібних і достатніх доказів. Під належністю доказу розуміється наявність об'єктивного зв'язку між змістом судових доказів (відомості, що містяться в засобах доказування) і самими фактами, що є об'єктом судового пізнання.
Традиційно правило допустимості доказів у процесуальному праві розумілось як певне, встановлене законом обмеження у використанні доказів у процесі вирішення конкретних справ, що є наслідком наявності письмових форм фіксації правових дій та їх наслідків.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Шабельник проти України" (Заява № 16404/03) від 19.02.2009 зазначається, що хоча стаття 6 гарантує право на справедливий судовий розгляд, вона не встановлює ніяких правил стосовно допустимості доказів як таких, бо це передусім питання, яке регулюється національним законодавством (рішення у справі "Шенк проти Швейцарії" від 12.07.1988, та у справі "Тейшейра ді Кастру проти Португалії" від 09.06.1998).
Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер полягає в тому, що незалежно від категорії справ слід дотримуватися вимоги щодо отримання інформації з визначених законом засобів доказування з додержанням порядку збирання, подання і дослідження доказів. Спеціальний характер полягає в обов'язковості певних засобів доказування для окремих категорій справ чи заборона використання деяких з них для підтвердження конкретних обставин справи.
Отже, допустимість доказів означає, що у випадках, передбачених нормами матеріального права, певні обставини повинні підтверджуватися певними засобами доказування або певні обставини не можуть підтверджуватися певними засобами доказування.
У той же час позивачем не було надано суду підписаних сторонами у встановленому Договором порядку актів про надання послуг, які підтверджують фактичне надання відповідачу відповідних послуг протягом спірного періоду. Крім того, позивачем не надано суду й доказів направлення Підприємством таких актів на адресу відповідача для підписання цих документів чи висловлення заперечень згідно з умовами пункту 2.5 Договору.
Зважаючи на відсутність у матеріалах справи актів про надання послуг за спірний період, які підписані обома сторонами у передбаченому Договором порядку, або підписані лише уповноваженою особою позивача (за умови наявності доказів направлення цих актів відповідачу та відсутності висловлених заперечень останнього проти підписання таких актів), суд дійшов висновку про те, що позивачем не було доведено належними і допустимими доказами факту надання відповідачу послуг за Договором у спірний період, а відтак і наявності правових підстав для їх оплати.
Крім того, відповідно до пункту 2.3 означеної угоди Власник, незалежно від результатів господарської діяльності, зобов'язується сплачувати вартість наданих послуг на підставі рахунків-фактур до 1 числа місяця, наступного за звітним, у безготівковій формі на розрахунковий рахунок Підприємства.
У той же час позивачем не було надано суду жодних доказів на підтвердження факту виставлення відповідачу таких рахунків-фактур.
Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач посилався на те, що відповідачу кожного місяця надаються платіжні квитанції на сплату нарахувань за послуги з утримання будинку та прибудинкової території, проте доказів надання відповідачу таких документів Комунальним підприємством "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району міста Києва" надано також не було.
На підтвердження наявності у відповідача спірної суми боргу позивачем було надано суду лише його власний розрахунок цієї суми, а також копію адресованої відповідачу вимоги про сплату заборгованості. Проте такі документи не можуть бути прийняті судом в якості належних доказів виникнення у відповідача спірного боргу та наявності правових підстав для його стягнення в судовому порядку, оскільки вищенаведений розрахунок та вимога були складені позивачем в односторонньому порядку, не є первинними документами та не можуть підтверджувати факт надання відповідачу послуг за Договором у зазначений позивачем період.
Слід також зазначити, що у наданому позивачем розрахунку спірного боргу здійснені останнім помісячні нарахування не є сталими та відрізняються залежно від періоду (за травень 2015 року нараховано 163,84 грн., за лютий 2016 року нараховано 147,88 грн., за березень 2016 року нараховано 162,24 грн. і т.д.). Так само змінюється і сама формула проведеного позивачем розрахунку (зокрема, протягом травня 2015 року - червня 2017 року розрахунок здійснюється за формулою 66,60 кв.м.*2,05 грн., тоді як з липня 2017 року по січень 2019 року таких розрахунок проводиться за формулою 66,60 кв.м.*4,94 грн.). Проте позивачем не було надано суду жодних доказів на підтвердження обґрунтованості здійснених ним розрахунків (зокрема, рішень уповноважених суб'єктів про встановлення чи зміну тарифів тощо).
Згідно з частиною 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
За змістом статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Водночас обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (стаття 77 ГПК України).
Згідно зі статтею 78 Господарського процесуального кодексу України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Дослідивши матеріали справи, судом встановлено, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження факту надання ним відповідачу послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій за укладеним між сторонами Договором, як і не надано доказів на підтвердження факту направлення ним на адресу відповідача актів про надання послуг, платіжних квитанцій чи рахунків-фактур для оплати цих послуг.
Враховуючи вищевказані обставини, позовні вимоги Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району міста Києва" до Товариства з обмеженою відповідальністю "СПС" про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги в розмірі 14 656,44 грн. задоволенню не підлягають.
Витрати по сплаті судового збору відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України залишаються за позивачем та компенсації останньому не підлягають.
Керуючись статтями 13, 73, 74, 76-80, 86, 129, 232, 236-242, 252 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -
1. У задоволенні позову відмовити.
2. Відповідно до статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
3. Згідно з частиною 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
4. Відповідно до підпункту 17.5. пункту 17 розділу ХІ "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VІІІ до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга на рішення суду подається до Північного апеляційного господарського суду через господарський суд міста Києва за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Повне рішення складено та підписано 17.09.2020 року.
Суддя В.С. Ломака