02 вересня 2020 року м. ПолтаваСправа № 440/3166/20
Полтавський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Головка А.Б.,
за участю:
секретаря судового засідання - Ель Яагубі О.В.,
позивача - ОСОБА_1 ,
представник відповідача - Мироненко О.В.,
розглянув у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до прокуратури Полтавської області про визнання бездіяльності протиправною та стягнення вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
17 червня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до прокуратури Полтавської області, у якій просив:
- визнати протиправною бездіяльність прокуратури Полтавської області щодо невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні;
- стягнути вихідну допомогу у зв'язку із звільненням в розмірі 22402,81 грн.;
- стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що наказом прокурора Полтавської області від 29.04.2020 року № 305к з 30.04.2020 позивача звільнено з посади прокурора відділу організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Полтаві, що поширює свою діяльність на Полтавську область, прокуратури Полтавської області, на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України "Про прокуратуру". Цим же наказом відділ фінансування та бухгалтерського обліку прокуратури Полтавської області зобов'язано провести остаточний розрахунок та виплатити позивачу усі належні виплати при звільненні. Проте, усі належні виплати при звільненні не здійснено.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Проте, зазначених дій прокуратура Полтавської області не вчинила.
Позивач вказував, що за правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 03.10.2019 у справі № 826/10460/16, спеціальним законом не врегульовано питання звільнення працівників у випадку ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури, тому в разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних-засад права (аналогія права).
За вказаних обставин позивач вважає, що застосуванню до даних спірних правовідносин підлягають положення КЗпП України.
Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" ст. 40 КЗпП України доповнено частиною 5, якою визначено, що особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 цієї статті, а також особливості застосування до них положень ч. 2 цієї статті, ст. ст. 42, 42-1, ч. ч. 1, 2 і 3 ст. 49-2, ст. 74, ч. 3 ст. 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Таким чином, визначивши особливості (порівняно із загальними положеннями КЗпП України) застосування правових приписів, що регулюють порядок звільнення прокурора за п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України "Про прокуратуру", Верховна Рада України вказала на однорідність цієї норми та положень п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.
Отже, незалежно від наявності в наказі про звільнення посилання на п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України прокурор, у разі звільнення на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України "Про прокуратуру", вважається звільненим за вказаною нормою Кодексу з відповідними правовими наслідками для роботодавця.
Законом України "Про прокуратуру" не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні працівників у зв'язку зі скороченням штатів, тому, на думку позивача, до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи КЗпП України, що не заборонено спеціальним законодавством.
Тому, право на одержання суми середньомісячного заробітку як вихідної допомоги визначено Законом і цей Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать.
Крім того, позивач зазначив, що за постановою Верховної Ради України від 04.02.1994 року №3933-ХІІ ратифіковано Конвенцію МОП №158 про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця 1982 року, ст. 12 якої передбачено право працівників на вихідну допомогу. Так, за вказаною нормою працівник, трудові відносини з яким було припинено, має право відповідно до національних законодавства й практики на вихідну допомогу або інші аналогічні види допомоги у зв'язку з припиненням трудових відносин, розмір якої залежить, зокрема, від стажу роботи й розміру заробітної плати, і котрі виплачуються безпосередньо роботодавцем або з фонду, створеного з внесків роботодавців.
Відповідач, не погоджуючись з позовними вимогами подав до суду відзив проти позову, в якому зазначив, що ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру". Законом України "Про прокуратуру" встановлено, що у разі звільнення на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 цього Закону не передбачено виплату вихідної допомоги. У свою чергу, ст. 44 КЗпП України також не передбачає можливості виплати вихідної допомоги у розмірі середнього місячного заробітку працівникові у разі припинення трудового договору на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України "Про прокуратуру".
Ураховуючи те, що позивача звільнено з підстав та в порядку, визначених Законом України "Про прокуратуру", яким не передбачено виплати вихідної допомоги при звільненні, позивач не набув права на її отримання.
Позивач, ознайомившись з відзивом проти позову, подав до суду відповідь на відзив, в якому зазначив, що виходячи із системного аналізу норм Закону України "Про прокуратуру" та Кодексу законів про працю, вбачається, що наведеними нормами передбачений виключний перелік випадків, коли до відносин служби в органах прокуратури не можуть застосовуватися норми Кодексу законів про працю України. Разом з тим, наведеними нормами не встановлено таких обмежень щодо виплати вихідної допомоги при звільненні.
Враховуючи наведене, позивач вважає, що він має право на отримання вихідної допомоги відповідно до ст. 44 Кодексу законів про працю.
Також позивач звертав увагу суду на те, що відповідно до розрахункового листа, під час звільнення, йому виплачено грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної відпустки, хоча зазначене також не передбачено Законом України "Про прокуратуру", але при цьому таке право визначено ст. 83 Кодексу законів про працю. Наведене свідчить про неоднозначний та вибірковий підхід відповідача до проведення розрахунку зі мною при звільненні.
Ухвалою суду від 22.06.2020 року вказану адміністративну справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні).
Ухвалою суду від 27.07.2020, за клопотання представника відповідача, суд перейшов до розгляду справи у порядку загального позовного провадження. Підготовче засідання по справі призначено на 18.08.2020.
Усною ухвалою суду від 18.08.2020 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 02.09.2020.
Позивач в судовому засіданні під час розгляду справи по суті позовні вимоги підтримав та просив суд задовольнити їх повністю.
Представник відповідача в судовому засіданні заперечував проти позовних вимог та просив відмовити у їх задоволенні.
Заслухавши пояснення сторін, дослідивши та оцінивши надані докази в сукупності, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що згідно відомостей з трудової книжки позивача серії НОМЕР_1 від 03.07.2001 позивач з 03.07.2001 працював на різних посадах в органах прокуратури (а.с. 13-18).
Наказом прокурора Полтавської області від 29.04.2020 № 305к з 30.04.2020 позивача звільнено з посади прокурора відділу організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Полтаві, що поширює свою діяльність на Полтавську область, прокуратури Полтавської області на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру". Наказано відділу фінансування та бухгалтерського обліку прокуратури області провести остаточний розрахунок та виплатити усі належні ОСОБА_1 виплати при звільненні.
04.05.2020 року позивач звертався до прокуратури Полтавської області із заявою щодо виплати вихідної допомоги при звільнені.
Прокуратурою Полтавської області розглянуто звернення позивача та листом від 21.05.2020 № 18-406вих.-20 повідомлено його, що підставою для проведення виплати вихідної допомоги у разі звільнення працівника у порядку статті 44 Кодексу законів про працю України є наказ керівника установи. Наказ щодо виплати ОСОБА_1 вихідної допомоги до відділу фінансування та бухгалтерського обліку не надходив.
Відповідно до довідки прокуратури Полтавської області від 14.05.2020 року №18-386вих.-20 середня заробітна плата позивача, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати", складає: середньоденна заробітна плата 1092,82 грн, середньомісячна заробітна плата 22402,81 грн (а.с. 23).
З огляду на невиплату при звільнені вихідної допомоги відповідно до статті 44 КЗпП України, позивач звернувся до суд з даним позов про стягнення з Полтавської області вихідної допомоги у зв'язку із звільненням.
До вказаних спірних правовідносин суд застосовує наступні положення законодавства та робить висновки по суті спору.
Відповідно до ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 123 Конституції України організація і порядок діяльності органів прокуратури України визначаються законом.
На виконання вимог ст. 123 Конституції України прийнято Закон України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року №1697-VII (Закон України №1697-VII), який містить спеціальні норми щодо організації та порядку діяльності органів прокуратури України, особливостей розгляду трудових спорів (зокрема, питання проходження служби в органах прокуратури, звільнення з неї, права і обов'язки прокурорів, їх соціальні гарантії та ін.).
Відповідно до ч. 3 ст. 16 Закон України №1697-VII, прокурор може бути звільнений лише з підстав та в порядку, передбачених цим Законом.
Згідно з п.9 ч.1 ст. 51 цього Закону прокурор звільняється з посади зокрема у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Виплата вихідної допомоги при звільненні з підстав, передбачених ст.ст.36, 38-41 КЗпП визначено статтею 44 КЗпП України.
Статтею 44 КЗпП України визначено, що при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку.
Як встановлено судом, позивача звільнено з посади прокурора відділу організації прийому громадян, розгляду звернень та запитів прокуратури області та органів прокуратури Полтавської області на підставі пункту 9 ч. 1 ст. 51 Закону України "Про прокуратуру".
На момент звільнення позивача набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" №187-ІХ від 19.09.2019 року з наступними змінами, п. 2 ч. 1 якого доповнено ст. 40 КЗпП України частиною п'ятою такого змісту:
"Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус".
Дана правова норма вказує на пріоритетність спеціального закону перед нормами КЗпП України щодо звільнення окремих категорій працівників з підстав, визначених ч.1 ст.40 КЗпП.
Трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального закону не врегульовані спірні правовідносини або коли про застосування приписів трудового законодавства прямо йдеться у спеціальному законі.
Закон України "Про прокуратуру" в редакції від 05.11.1991 року, у тому числі ч.1 ст. 46-2, якою передбачалось звільнення прокурорів за КЗпП України, втратив чинність 15.07.2015 року на підставі п. 1 пп. 1 п. 3 Прикінцевих положень Закону України "Про прокуратуру" від 14.10.2014 року, а тому на час звільнення позивача правові підстави для застосування до правовідносин, які виникли між сторонами Закону України "Про прокуратуру" від 05.11.1991 року були відсутні.
Суд зазначає, що в рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення ч. 1 ст. 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) від 9 лютого 1999р. №1-рп/99 зазначено, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Враховуючи те, що позивача звільнено з підстав та в порядку, передбачених Законом України "Про прокуратуру", яким не передбачено виплату вихідної допомоги при звільненні, позивач не набув права на її отримання.
Таким чином, суд дійшов висновку, що позовні вимоги щодо стягнення з прокуратури Полтавської області на користь позивача вихідну допомогу є необґрунтованими та такими що не підлягають задоволенню.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 31.01.2018 року по справі №820/1119/16.
За змістом частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).
Відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України, ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 ст. 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Оцінивши належність, допустимість, достовірність вказаних вище доказів окремо, а також достатність і взаємний зв'язок цих доказів у їх сукупності, суд вважає, що приймаючи оскаржуване рішення суб'єкт владних повноважень діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.
Натомість доводи позивача, з огляду на вищевикладене, є безпідставними та не свідчать про обґрунтованість позову, а тому задоволенню не підлягає.
Оскільки в задоволенні адміністративного позову відмовлено, суд не вирішує питання про понесені судові витрати у вигляді сплаченого судового збору.
Керуючись статтями 241-245 Кодексу адміністративного судочинства України,
Відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 до прокуратури Полтавської області про визнання бездіяльності протиправною та стягнення вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду з урахуванням особливостей подання апеляційних скарг, встановлених пунктом 15.5 частини 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України в редакції від 03.10.2017 року.
Апеляційна скарга на дане рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено 14 вересня 2020 року.
Головуючий суддя А.Б. Головко