09 вересня 2020 року
м. Київ
справа № 335/12326/19
провадження № 51-3277ск20
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув касаційну скаргу засудженого ОСОБА_4 на вирок Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 13 квітня 2020 року та ухвалу Запорізького апеляційного суду від 10 червня 2020 року, які постановлені в межах кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12019080050002991, за обвинуваченням
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Запоріжжя, зареєстрованого та проживаючого у АДРЕСА_1 , раніше не судимого,
у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі - КК України).
Суть питання
За вироком Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 13 квітня 2020 року ОСОБА_4 засуджено за ч. 2 ст. 286 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки з позбавленням права керувати транспортним засобом на строк 2 роки. На підставі ст. 75 цього Кодексу ОСОБА_4 звільнено від відбування призначеного основного покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки і покладено на нього обов'язки, передбачені ст. 76 КК України. Крім того, цим же вироком постановлено стягнути з ОСОБА_4 моральну шкоду у розмірі 50 тис. грн на користь потерпілого ОСОБА_5 , а також - судові витрати за проведення судових інженерно-транспортних експертиз у розмірі 3 тис. 768 грн 24 коп.
За вироком суду ОСОБА_4 визнано винуватим і засуджено за те, що він 27 серпня 2019 року приблизно о 12 годині 20 хвилин, керуючи технічно-справним автомобілем «ЗАЗ 110557», державний номерний знак НОМЕР_1 , рухаючись по проїзній частині вул. Перемоги з боку вул. Лермонтова в напрямку б-р Центрального в м. Запоріжжі, порушив вимоги п. 18.1 Правил дорожнього руху (далі - ПДР), при наближенні до нерегульованого пішохідного переходу, розташованого в районі будинку 77 по вул. Перемоги в м. Запоріжжі, не зменшив швидкість, не зупинився для того, щоб надати дорогу пішоходу, в результаті чого здійснив наїзд на ОСОБА_5 , який у цей час почав переходити проїжджу частину по нерегульованому пішохідному переходу з права на ліво відносно руху водія. У результаті дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) ОСОБА_5 отримав тяжкі тілесні ушкодження.
Запорізький апеляційний суд ухвалою від 10 червня 2020 року залишив вирок місцевого суду стосовно ОСОБА_4 без змін.
Не погоджуючись із вказаними рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, засуджений, не оспорюючи доведеності своєї винуватості та правильності кваліфікації його дій, звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на допущене судами, на його думку, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного йому покарання тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та його особі через суворість, просить змінити вказані судові рішення в частинах: призначення додаткового покарання; стягнення моральної шкоди та розподілення судових витрат.
Суть доводів касаційної скарги засудженого зводиться до того, що він вважає безпідставними висновоки місцевого та апеляційного судів про необхідність призначення йому додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, внаслідок чого, йому призначено покарання, яке не відповідає тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та його особі через суворість. Крім того вказує, що судами необґрунтовано не зараховано сплачену ним потерпілому суму грошових коштів у рахунок моральної шкоди. Також вважає, що судами не вірно розподілено судові витрати, без урахування положень ст. 15 Закону України «Про судову експертизу» від 25 лютого 1994 року № 4038-XII (далі - Закон № 4038-XII).
Встановлені обставини та мотиви Верховного Суду
Відповідно до ч. 2 ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_4 у вчиненні інкримінованого йому злочину та правильність кваліфікації його дій за ч. 2 ст. 286 КК України Верховний Суд не перевіряв, оскільки законність й обґрунтованість судових рішень в цій частині засуджений не оскаржує. Також засуджений погоджується з призначеним йому місцевим судом основним покаранням.
За ч. 1 ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
Твердження ОСОБА_4 в касаційній скарзі про невідповідність призначеного йому додаткового покарання тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та його особі через суворість є безпідставними з огляду на таке.
Положеннями ч. 2 ст. 50 КК України визначено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.
Відповідно до вимог ст. 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів. Суд, призначаючи покарання, зобов'язаний урахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини справи, що пом'якшують і обтяжують покарання.
Питання призначення покарання визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер злочину, обставини справи, особу винного, а також обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання, тощо.
Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням усіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання та ухвалити рішення.
Разом із тим, як уже раніше зазначав Верховний Суд, дискреційні повноваження суду щодо призначення покарання або прийняття рішення про звільнення від його відбування мають межі, визначені статтями 409, 414, 438 КПК України, які передбачають повноваження судів апеляційної та касаційної інстанцій скасувати або змінити судове рішення у зв'язку з невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, зокрема, коли покарання за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість (див., наприклад, постанову Верховного Суду від 12 липня 2018 року у справі № 745/398/16-к).
Згідно зі ст. 414 КПК України невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання (див. постанови Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 740/5424/15-к, від 05 лютого 2019 року у справі № 753/24474/15-к та інші).
Так, при визначенні ОСОБА_4 покарання, місцевий суд дійшов висновку про необхідність призначення засудженому покарання в межах санкції статті, за якою його засуджено, та можливість його виправлення без ізоляції від суспільства, звільнивши від відбування призначеного покарання з випробуванням зі встановленням іспитового строку на підставі статей 75, 76 КК України. Також суд, крім основного призначив ще й додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами на строк 2 роки, навівши достатні аргументи й підстави для прийняття такого рішення.
Зі змісту касаційної скарги та долученої до неї копії ухвали апеляційного суду вбачається, що засуджений, не погоджуючись із вироком місцевого суду, подав апеляційну скаргу, в якій, серед іншого, наводив доводи щодо невідповідності призначеного йому додаткового покарання тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення та його особі внаслідок суворості, які за змістом та суттю є аналогічні доводам, викладеним у касаційній скарзі.
Апеляційний суд, відхиляючи доводи засудженого в частині неправильного застосування місцевим судом додаткового покарання, погодився з його висновком про те, що обставини, на які засуджений посилається, як на підставу скасування йому додаткового покарання, а саме те, що він: на момент скоєння ДТП керував транспортним засобом у тверезому стані; не допустив перевищення швидкості руху; встановленої в межах населеного пункту; не залишив місце скоєння ДТП; допоміг потерпілому і сам викликав швидку медичну допомогу та сповістив співробітників поліції про скоєну аварію; раніше не судимий і взагалі не притягувався до кримінальної відповідальності; щиро розкаявся у скоєному; сприяв розкриттю злочину; добровільно відшкодував заподіяну шкоду потерпілому до звернення останнього із позовом; позитивно характеризується за місцем проживання; має на утримані малолітню дитину, якій сплачує аліменти; його робота пов'язана із експлуатацією транспортних засобів, є необґрунтованими, оскільки ці дані про особу винного та пом'якшуючі обставини,дозволили місцевому суду на підставі ст. 75 КК України, звільнити його від відбування основного покарання.
При цьому, судами враховано: характер та ступінь тяжкості вчиненого засудженим злочину, який відноситься до категорії тяжких злочинів (так, зазначений злочин вчинено ОСОБА_4 з необережності, однак характер допущених порушень ПДР свідчить про те, що наїзд на пішохода відбувся на пішохідному переході в денний час доби, за відсутності будь-яких перешкод для зупинки транспортного засобу та уникнення водієм дорожньо-транспортної пригоди); особу засудженого, який на обліках у лікарів нарколога і психіатра не перебуває, офіційно не працює; висновок органу пробації (відповідно до якого виправлення обвинуваченого без позбавлення волі або обмеження волі можливе та не становить високої небезпеки для суспільства); думку потерпілого, який наполягав на призначенні ОСОБА_4 суворого покарання. До того ж щире каяття ОСОБА_4 та добровільне відшкодування завданих збитків визнано судом обставинами, що пом'якшують його покарання, обставин, які обтяжують покарання судом не встановлено.
З урахуванням наведеного, апеляційний суд погодився з висновком районного суду про доцільність призначення цього виду додаткового покарання. Обґрунтованим такий висновок вважає і Верховний Суд, оскільки з урахуванням фактичних обставин цієї справи і того факту, що засудженого було звільнено від відбування призначеного основного покарання з випробуванням, призначення йому додаткового покарання сприяє досягненню мети щодо перевиховання та запобігання вчинення нових злочинів, пов'язаних з керуванням транспортними засобами, як того вимагають положення ст. 50 КК України.
Крім того, посилання засудженого на те, що експлуатація ним транспортних засобів є єдиним джерелом доходів його сім'ї, а тому суди неправомірно застосували до нього додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, є безпідставними, оскільки в касаційній скарзі відсутня будь-яка інформація на підтвердження його тези щодо такої роботи, особливо зважаючи на те, що у вироку місцевий суд зазначив, що ОСОБА_4 офіційно не працевлаштований.
Таким чином, у касаційній скарзі засудженого не наведено переконливих доводів, які б спростували вищезазначені висновки судів першої і апеляційної інстанцій та вказували на те, що за встановлених судами обставин призначене ОСОБА_4 додаткове покарання є явно несправедливим.
Тому Верховний Суд вважає, що вирок суду першої інстанції, залишений без змін апеляційним судом, відповідає принципам індивідуалізації та справедливості, у зв'язку із цим не вбачає підстав вважати додаткове покарання явно несправедливим через суворість.
Крім того, безпідставними є доводи засудженого щодо необґрунтованої відмови судів зарахувати йому раніше сплачені грошові кошти потерпілому (у розмірі 27 тис. 589 грн 06 коп) в рахунок стягнутої судом моральної шкоди. Як видно з копій судових рішень, ці кошти засуджений добровільно надав для відшкодування матеріальних збитків, оскільки, як він сам зазначив у судовому засіданні, у вересні 2019 року, дізнавшись від матері потерпілого про пошкоджені речі потерпілого під час ДТП (на підтвердження чого вона надала йому перелік таких витрат із зазначенням сум, які разом склали загальну суму у розмірі 10 тис. 700 грн), та витрачені ними кошти на лікування (16 тис. 800 грн), він передав грошові кошти у розмірі 27 тис. 589 грн 06 коп на погашення вищевказаних витрат. При цьому ОСОБА_4 не заперечував, щоб ці кошти були витрачені на заходи необхідні під час лікування, які не підтверджені квитанціями.
Також Верховний Суд вважає недоцільними доводи засудженого щодо незаконного стягнення з нього судом витрат за проведення судових інженерно-транспортних експертиз у сумі 3 тис. 768 грн 24 коп., оскільки згідно із ч. 2 ст. 124 КПК України у разі ухвалення обвинувального вироку суд стягує з обвинуваченого на користь держави документально підтверджені витрати на залучення експерта.
При цьому як правильно зазначив апеляційний суд, статтею 15 Закону № 4038-XII передбачено порядок фінансування судово-експертної діяльності і ніяким чином не змінюється порядок розподілу процесуальних витрат, у кримінальному провадженні при ухваленні обвинувального вироку, визначений ст. 124 КПК України.
Переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність вироку суду першої інстанції та ухвали апеляційного суду, вмотивованість висновків цих судів, засуджений у касаційній скарзі не навів.
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів вбачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Таким чином, оскільки з касаційної скарги та наданих до неї судових рішень вбачається, що підстав для задоволення скарги немає, Верховний Суд, керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України, вважає за необхідне відмовити у відкритті касаційного провадження.
На цих підставах Верховний Суд постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою засудженого ОСОБА_4 на вирок Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 13 квітня 2020 року та ухвалу Запорізького апеляційного суду від 10 червня 2020 року.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3