01 вересня 2020 року
м. Київ
Справа № 906/1304/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Дроботової Т. Б. - головуючого, Пількова К. М., Чумака Ю. Я.,
секретар судового засідання - Грузицька І. В.,
за участю представників:
позивача - не з'явилися,
відповідачів - Денисенко І. В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державного підприємства "Зарічанське лісове господарство"
на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 19.05.2020 (Маціщук А. В. - головуючий, Петухов М. Г., Гудак А. В.) і рішення Господарського суду Житомирської області (суддя Тимошенко О. М.) від 05.03.2020 у справі
за позовом Державного підприємства "Зарічанське лісове господарство"
до Військової частини НОМЕР_1 , Спеціалізованого підрозділу 643 Управління начальника робіт Міністерства оборони України та Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об'єднання,
про визнання договору недійсним,
У грудні 2019 року Державне підприємство "Зарічанське лісове господарство" (далі - ДП "Зарічанське лісове господарство") звернулося з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , Спеціалізованого підрозділу 643 Управління начальника робіт Міністерства оборони України та Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об'єднання про визнання недійсним договору про надання послуг в лісовому господарстві від 17.07.2019 № 99 (далі - договір від 17.07.2019), укладеного між відповідачами.
В обґрунтування позову (з урахуванням заяви про зміну підстав позову), ДП "Зарічанське лісове господарство" наголосило, що договір від 17.07.2019 порушує публічний порядок і не відповідає інтересам держави в особі позивача; сторони такого договору не мають статусу спеціалізованого лісогосподарського підрозділу, тому не можуть виготовляти матеріали лісовпорядкування щодо ведення лісового господарства.
Військова частина НОМЕР_1 у відзиві на позовну заяву просила відмовити у задоволенні позову, наголошуючи, зокрема, що згідно з державними актами на право постійного користування земельними ділянками від 16.11.2006 серії ЯЯ № 076145, № 076146, № 076147, № 076148, № 076149 ця військова частина є постійним лісокористувачем спірних земельних ділянок площею 2 177,79 га, які належать до земель Міністерства оборони України та безпосередньо використовуються відповідно до їх цільового призначення; позивач не навів передбачених законом підстав для визнання договору від 17.07.2019 недійсним, як і не надав доказів того, що зазначений договір порушує його права та інтереси.
У поясненнях на заяву про зміну підстав позову Військова частина НОМЕР_1 , зокрема, зазначила, що спірний договір прав позивача не порушує; ДП "Житомирський військовий лісгосп" (у подальшому перейменовано на ДП "Зарічанське лісове господарство") не є правонаступником Державного підприємства "Івано-Франківський військовий лісокомбінат"; право вести лісове господарство у лісах на землях оборони та використовувати лісові ресурси мають постійні лісокористувачі Міністерства оборони України; згідно з відповідними державними актами на право постійного користування земельними ділянками Військовій частині НОМЕР_1 надано у постійне користування земельні ділянки загальною площею 2 177,79 га, які належать до земель Міністерства оборони України.
Українське державне проектне лісовпорядне виробниче об'єднання також позов не визнало; у відзиві на нього звернуло увагу, що спірний договір укладено з дотриманням норм чинного законодавства; позивач не навів передбачених законом підстав для визнання договору недійсним у судовому порядку; згідно з рішенням Господарського суду Житомирської області від 16.10.2019 у справі № 906/569/19 ДП "Зарічанське лісове господарство" заборонено ведення лісового господарства та використання лісового фонду на земельних ділянках Міністерства оборони України.
Спеціалізований підрозділ 643 Управління начальника робіт Міністерства оборони України у відзиві на позов позовні вимоги не визнав, просив відмовити у їх задоволенні. Зокрема відповідач акцентував на дотриманні сторонами спірного договору вимог чинного законодавства при його укладенні, недоведеності порушення прав та інтересів позивача цим договором та недоведеності того, що позивачеві передавалися у відання лісові насадження, виконання польових робіт щодо яких, є предметом спірного договору, і що такі насадження обліковуються за позивачем.
Рішенням Господарського суду Житомирської області від 05.03.2020, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 19.05.2020, у позові відмовлено.
Аргументуючи судове рішення про відмову у позові, місцевий господарський суд, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, виходив із недоведення порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача внаслідок укладення між відповідачами оспорюваного договору. Водночас суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання спірного договору недійсним з підстав, заявлених у позові.
ДП "Зарічанське лісове господарство", не погоджуючись з ухваленими у справі судовими рішеннями, подало касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Житомирської області від 05.03.2020 і постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 19.05.2020, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції у іншому складі суду.
ДП "Зарічанське лісове господарство" зазначає, що касаційну скаргу подано на підставі пункту 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах. Скаржник вважає, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, а саме статті 16, 17, 47, 48 Лісового кодексу України та положення Закону України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України". ДП "Зарічанське лісове господарство" не погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про недоведення позивачем порушення його прав оспорюваним договором. На думку підприємства, суди не дослідили наявності або відсутності статусу суб'єкта господарювання у Військової частини НОМЕР_1 ; не надали оцінки розпорядженню Кабінету Міністрів України від 04.09.2013 № 773-р, акту приймання - передачі цілісного майнового комплексу ДП "Житомирський військовий лісгосп" від 27.12.2013 і не звернули увагу, що Спеціалізований підрозділ 643 Управління начальника робіт Міністерства оборони України не належить до державних лісогосподарських підприємств.
У відзиві на касаційну скаргу Спеціалізований підрозділ 643 Управління начальника робіт Міністерства оборони України просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Військова частина НОМЕР_1 у відзиві на касаційну скаргу також просить залишити її без задоволення, а рішення і постанову у справі - без змін.
Відповідно до частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній із 08.02.2020) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу.
Як уже зазначалося, скаржник обґрунтував наявність підстави для касаційного оскарження, передбаченої у пункті 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній із 08.02.2020), проте у касаційній скарзі він не зазначає конкретних норм права щодо застосування яких відсутній висновок Верховного Суду у подібних правовідносинах, тому дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, і матеріали справи, зважаючи на зміст спірних правовідносин, суть спору Верховний Суд дійшов висновку про наявність правових підстав для закриття касаційного провадження у справі № 90/1304/19 з огляду на таке.
Як установили господарські суди попередніх інстанцій і свідчать матеріали справи, позивач, вважаючи порушеними свої права, звернувся з позовом у цій справі про визнання недійсним спірного договору про надання послуг у лісовому господарстві, стороною якого позивач не є; зазначав, що предметом цього договору є виконання польових робіт із базового лісовпорядкування лісових насаджень, користувачем яких він є.
Ухвалюючи судові рішення у справі, попередні судові інстанції дійшли висновку про недоведення порушення прав позивача договором від 17.07.2019, укладеним між відповідачами. Суди попередніх інстанцій також установили, що договір від 17.07.2019 не посягає на суспільні, економічні та соціальні основи держави, не спрямований на порушення публічного порядку; позивач не довів існування умислу сторін на досягнення протизаконного результату та вини відповідачів; зміст оспорюваного правочину не суперечить інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Відповідно до частини 1 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з'ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.
У cтатті 4 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилось або зникло як таке. Порушення права пов'язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Зазначений підхід є загальним і може застосовуватись при розгляді будь-яких категорій спорів, оскільки недоведення порушення прав, за захистом яких було пред'явлено позов, у будь-якому випадку є підставою для відмови у його задоволенні.
Нормами цивільного законодавства передбачений спосіб захисту цивільних прав та інтересів, зокрема й шляхом визнання правочину недійсним, правові засади для застосування якого врегульовані приписами статей 215-236 Цивільного кодексу України.
Правочином є правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб'єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з частинами 1, 3 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
У розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину.
Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Самі по собі дії осіб, зокрема, щодо вчинення правочинів, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оспорені в суді, допоки ці особи не доведуть, що такі дії порушують їх права.
Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору, повинна довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
Як неодноразово наголошував Верховний Суд України (постанови від 01.06.2016 у справі № 920/1771/14, від 30.11.2016 у справі № 910/31110/15, від 21.09.2016 у справі № 902/841/15) та Верховний Суд (постанови від 08.07.2020 у справі № 910/13840/18, від 04.06.2020 у справі № 916/1411/19, від 15.05.2020 у справі № 904/3938/18) під час вирішення спору про визнання недійсним оспорюваного правочину необхідно застосовувати загальні положення статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
У пункті 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.06.2020 у справі № 911/1465/19 констатовано, що відсутність обставин, які підтверджували би порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17.
Як свідчать матеріали справи та установили господарські суди попередніх інстанцій, у цій справі позов про визнання недійсним договору подала особа, яка не була його стороною, - заінтересована особа.
Господарські суди також установили, що за умовами договору від 17.07.2019, укладеного між Військовою частиною НОМЕР_1 , Спеціалізованим підрозділом 643 Управління начальника робіт Міністерства оборони України та Українським державним проектним лісовпорядним виробничим об'єднанням, Військова частина НОМЕР_1 доручає, Спеціалізований підрозділ 643 Управління начальника робіт оплачує, а Українське державне проектне лісовпорядне виробниче об'єднання зобов'язується надати послуги в лісовому господарстві - польові роботи з базового лісовпорядкування лісових насаджень на земельних ділянках Міністерства оборони України; послуги пов'язані з лісництвом на площі 2 148,39 га.
Вирішуючи цей спір і відмовляючи у позові, господарські суди попередніх інстанцій надали оцінку характеру спірних правовідносин сторін, змісту порушеного права (інтересу) ДП "Зарічанське лісове господарство" договором 17.07.2019, стороною якого позивач не є, дослідили обставини справи і наявні у ній докази та визнали недоведеним позивачем факт порушення таким договором його прав і законних інтересів, які підлягали би захисту у судовому порядку. Суди попередніх інстанцій акцентували на відсутності у матеріалах справи доказів передачі позивачеві лісових насаджень, розташованих на земельних ділянках Військової частини НОМЕР_1 , які є місцем виконання польових робіт з лісовпорядкування за договором від 17.07.2019, та дійшли висновку, що цей договір не створює для позивача жодних юридичних наслідків, оскільки внаслідок укладення такого договору у позивача не виникають та не припиняються жодні права чи зобов'язання.
Як неодноразово наголошував Верховний Суд, зокрема, в постановах від 04.12.2019 у справі № 910/15262/18, від 03.03.2020 у справі № 910/6091/19, відсутність порушення оспорюваним договором прав та інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові.
Таким чином, оскільки під час розгляду цього спору господарські суди попередніх інстанцій установили, що оспорюваним договором права позивача, на захист яких подано позов у цій справі, не порушено, суди відмовили у задоволенні позовних вимог, що узгоджується із зазначеними вище правовими позиціями Верховного Суду, що свідчить про наявність загального за своїм змістом висновку суду касаційної інстанції щодо застосування положень статей 15, 16, 215 Цивільного кодексу України та 4 Господарського процесуального кодексу України і відповідно про відсутність у наведеному випадку підстав касаційного оскарження, передбачених у пункті 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального України. За наявності таких висновків Верховного Суду та встановлених судами попередніх інстанцій у цій справі обставин, а саме факту відсутності порушень прав позивача внаслідок укладення спірного договору, колегія суддів зазначає, що інші доводи, наведені у касаційній скарзі (зокрема, щодо невідповідності оспорюваного правочину вимогам законодавства) не впливають на висновки судів, викладені в оскаржених судових рішеннях. Крім того, таким доводам надавалася оцінка судом апеляційної інстанції, який відхилив їх, навівши мотивоване обґрунтування такого відхилення.
У пункті 4 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку).
Зважаючи на те, що наведені скаржником підстави касаційного оскарження після відкриття касаційного провадження не отримали підтвердження, колегія суддів відповідно до пункту 4 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ДП "Зарічанське лісове господарство" на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 19.05.2020 і рішення Господарського суду Житомирської області від 05.03.2020 у справі № 906/1304/19.
Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Касаційне провадження за касаційною скаргою Державного підприємства "Зарічанське лісове господарство" на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 19.05.2020 і рішення Господарського суду Житомирської області від 05.03.2020 у справі № 906/1304/19 закрити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя Т. Б. Дроботова
Судді К. М. Пільков
Ю. Я. Чумак