09 вересня 2020 року
м. Київ
Справа № 910/14159/17
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Міщенка І.С. - головуючого, Берднік І.С., Сухового В.Г.
розглянувши матеріали касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгово-логістичний комплекс "Арктика"
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 12 березня 2020 року (головуючий - Буравльов С. І., судді - Пашкіна С. А., Андрієнко В. В.) у справі
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгово-логістичний комплекс "Арктика"
до: 1. Акціонерного товариства "Державний ощадний банк України", 2. Міністерства юстиції України, 3. Державного підприємства "Сетам",
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Компанії Tactical Business LLP,
за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: 1. Приватного нотаріуса Києво-Святошинського районного нотаріального округу Біккінеєвої Ірини Анатоліївни, 2. Відділу примусового виконання рішень Департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, 3. Дочірнього підприємства "БЦТ",
про визнання недійсними електронних торгів, визнання недійсним акту та скасування записів
Ухвалою Верховного Суду від 04 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгово-логістичний комплекс "Арктика" (далі - ТОВ "ТЛК "Арктика", позивач) на постанову Північного апеляційного господарського суду від 12 березня 2020 року з підстав, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) .
Суд, ознайомившись з матеріалами справи та касаційної скарги, встановив наступне.
У серпні 2017 року ТОВ "ТЛК "Арктика" звернулося з позовом до Акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" (далі - АТ "Ощадбанк", відповідач-1) та Міністерства юстиції України про: (1) визнання недійсними торгів, оформлених протоколом проведення електронних торгів від 22.05.2017; визнати недійсними акт державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки № 53999200/24 від 23.05.2017 та свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів від 24.05.2017 за № 2172; скасувати внесені 24.05.2017 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записи № 20577387 та № 21657705 про право власності АТ "Ощадбанк" на нерухоме майно.
Позивач зазначав, що на підставі іпотечного договору від 04.11.2014 № 876/31/1-3 передав в іпотеку АТ "Ощадбанк" нерухоме майно по вул. Чорновола, 46А в с. Софіївська Борщагівка Київської області та дві земельні ділянки загальною площею 5 га. У березні 2017 року АТ "Ощадбанк" розпочало процедуру звернення стягнення на іпотечне майно шляхом його примусової реалізації на прилюдних торгах в межах виконавчого провадження на виконання виконавчих написів нотаріуса.
Однак процедура примусової реалізації іпотечного майна у виконавчому провадженні та перехід у результаті цього права власності на спірне майно від ТОВ "ТЛК "Арктика" до АТ "Ощадбанк" відбувся незаконно, за наявності накладених судовими рішеннями арештів на таке майно, а саме: накладених ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 28.04.2017 у кримінальній справі №757/24071/17-к (з метою забезпечення речових доказів в кримінальному провадженні) та ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.11.2016 у справі № 910/17819/16 з метою забезпечення позову ТОВ "Інвестиційна компанія "Актив Фінанс Захід" до зокрема ТОВ "ТЛК "Арктика" про стягнення 150 000 грн.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 15 серпня 2019 року позов задоволений частково: (1) визнано недійсним акт державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки № 53999200/24 від 23.05.2017; (2) визнано недійсним свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів від 24.05.2017 за № 2172; (3) скасовано внесені до реєстру 24.05.2017 записи № 20577387 та № 21657705 про право власності АТ "Ощадбанк" на спірне нерухоме майно. У іншій частині позову відмовлено.
Суд першої інстанції виходив з того, що передача державним виконавцем спірного майна стягувачу (банку) відбулася за наявності чинних обтяжень його арештом, тобто в порушення встановленої судовими рішеннями заборони, існування якої в силу статей 19, 129-1 Конституції України унеможливлювало вчинення будь-яких дій, спрямованих на відчуження арештованого майна. Отже, відбулося необґрунтоване втручання державного органу (виконавчої служби) в право власності ТОВ "ТЛК "Арктика". Незалежно від наявності інтересу стягувача - АТ "Ощадбанк" набуття ним речових прав на спірне майно свідчить про порушення гарантованих ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод майнових прав ТОВ "ТЛК "Арктика".
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 12 березня 2020 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині задоволення позову, в позові відмовлено повністю.
Постанова мотивована такими основними аргументами:
- матеріалами справи не підтверджується порушення вимог законодавства при організації і проведенні спірних торгів та подальшій передачі предмета іпотеки у власність іпотекодержателя за наявності чинних виконавчих написів нотаріуса, на підставі яких відбувалась примусова реалізація майна, та договору іпотеки, за яким позивач добровільно обмежив свої права на спірне майно та передбачав можливість втрати права власності на нього внаслідок звернення стягнення на користь іпотекодержателя. У зв'язку з чим відсутні порушення прав позивача на майно, гарантовані ст. 1 Першого протоколу до Конвенції;
- відсутні докази існування встановлених Законом України "Про виконавче провадження" підстав для відкладення, зупинення проведення виконавчих дій, відстрочки виконання, а тому державний виконавець та організатор торгів не мали підстав для не проведення спірних торгів з реалізації іпотечного майна;
- позивачем не доведено, яким чином та які саме його права порушенні внаслідок проведення дій з реалізації іпотечного майна за умови накладення арешту на майно в інтересах не позивача, а третіх осіб та з метою забезпечення доказів у кримінальному провадженні. Також не доведено, яким чином наявність арештів, накладених вже після іпотеки, впливає на можливість задоволення іпотекодержателем своїх вимог за рахунок предмета іпотеки з огляду на пріоритет іпотеки банку перед іншими обтяженнями іпотечного майна, накладеними пізніше. При цьому апеляційним судом враховані правові висновки Великої Палати Верховного Суду щодо пріоритету первинно зареєстрованої іпотеки перед іншими обтяженнями іпотечного майна, накладеними пізніше, який наведений в постанові від 23.10.2019 у справі №922/3537/17;
- позивачем невірно обрано спосіб захисту порушеного права в частині визнання недійсним акта державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки, оскільки такий акт не може визнаватися недійсним на підставі положень статей 203, 215 ЦК України.
Не погоджуючись із указаною постановою, позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій просить її скасувати з підстав, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, рішення суду першої інстанції залишити в силі.
Доводи касаційної скарги зводяться до наступних аргументів:
- судом не враховано висновків Верховного Суду України у справах № 6-2552цс16, № 6-640цс17, Великої Палати Верховного Суду у справі № 543/730/14-ц про те, що дія накладених за судовим рішенням арештів на майно не залежить від обставини внесення відповідного запису про обтяження до державного реєстру. Тому державний виконавець у будь-якому випадку не мав права здійснювати примусову реалізацію предмета іпотеки всупереч чинним судовим рішенням про обтяження майна не залежно від того, чи існували встановлені Законом України "Про виконавче провадження" перешкоди для вчинення виконавчих дій.
- апеляційний суд безпідставно вказав на неможливість визнання недійсним акту державного виконавця на підставі статті 215 ЦК України та помилково констатував у зв'язку з цим невірне обрання позивачем способу захисту свого права, оскільки за правовими висновками Великої Палати Верховного Суду у справах № 487/10128/14-ц, 587/430/16-ц, 917/1739/17, 924/1473/15 незгода суду з наведеними у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови в позові з посиланням на неналежність обраного позивачем способу захисту права.
- посилання суду на не доведення позивачем порушення його прав внаслідок проведення спірних торгів не відповідає правовому висновку Верховного Суду у справі № 910/3507/18 за яким процедура виконавчого провадження направлена на перехід права власності від боржника до стягувача, у зв'язку з чим при оскарженні такої процедури має місце спір про право між цими особами. З огляду на вказаний висновок суду касаційної інстанції порушення закону при реалізації іпотечного майна завжди призводить до порушення права власності іпотекодавця та безпосередньо порушує право останнього на її оскарження не в залежності від обставин такого порушення.
- застосування апеляційним судом до спірних правовідносин частини 4 статті 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у редакції після 04.02.2019, яка ще не була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, є помилковим та суперечить висновкам Верховного Суду у справі № 923/880/18.
- судом апеляційної інстанції не враховано правові висновки Великої Палати Верховного Суду у справі № 755/5072/17, Верховного Суду у справі № 910/8635/18, №923/880/18 про те, що при наявності в єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запису про заборону відчуження спірного майна державний реєстратор не мав права здійснювати реєстраційних дій з реєстрації права власності банку допоки таке обтяження не буде зняте.
- апеляційний суд безпідставно врахував висновки Великої Палати Верховного Суду у справі № 922/3537/17, які зроблені у правовідносинах, які не є подібними до тих, що виникли між сторонами даного спору.
Розглянувши доводи та аргументи касаційної скарги разом з матеріалами справи, Верховний Суд приходить до висновку про необхідність закриття касаційного провадження за поданою касаційною скаргою на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України. Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.
Проте наведена скаржником підстава касаційного оскарження не отримала підтвердження під час касаційного провадження, оскільки висновки Верховного Суду та Верховного Суду України щодо застосування норм права у наведених скаржником постановах викладені не у подібних правовідносинах.
Згідно з пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Питання права касаційного оскарження урегульовано статтею 287 ГПК України, частиною 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.
Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується судами як джерело права.
Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України»).
Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» від 23.10.1996; «Brualla Gomes de la Torre v. Spain» від 19.12.1997).
У рішенні ЄСПЛ у справі «Гарсія Манібардо проти Іспанії» від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі «Monnel and Morris v. the United Kingdom», рішення від 29.10.1996 у справі «Helmers v. Sweden»).
Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду». При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).
Зі змісту пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України вбачається, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої вказаною нормою, може мати місце за наявності таких складових:
неоднакове застосування одних і тих же норм матеріального (процесуального) права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах;
ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду;
спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.
При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, слід розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.
Щодо визначення подібності правовідносин Верховний Суд звертається до правової позиції, викладеної у мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2018 у справі № 305/1180/15-ц (абзац 18), від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16 (пункт 5.5), від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11(абзац 20), від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц (абзац 18).
Так, предметом розгляду у справах № 6-2552цс16 та № 543/730/14-ц були позовні вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна та скасування державної реєстрації права власності з тих підстав, що відчуження майна за оспорюваним правочином відбулося під час дії арешту, накладеного судом в іншій судові справі для забезпечення майнових вимог позивача. При цьому у вказаних справах майно, яке було предметом спору, як до, так і після накладення судом арешту було вільним від обтяження іпотекою.
У справі № 6-640цс17 розглядався спір про визнання недійсним договору іпотеки, укладеного між покупцем майна на прилюдних торгах та банком, у зв'язку з тим, що передача належного позивачу у цій справі майна в іпотеку покупцем відбулася під час дії судового арешту, тобто іпотека мала місце вже після накладення арешту на майно.
Постанови Великої Палати Верховного Суду у справах № 487/10128/14-ц, 587/430/16-ц, 917/1739/17, 924/1473/15 взагалі стосуються земельних спорів - витребування земельних ділянок, скасування рішення державного органу щодо розпорядження земельною ділянкою, визнання недійсним договору оренди землі, стягнення збитків за користування земельною ділянкою без наявності правових підстав.
Одночасно, аналізуючи доводи касаційної скарги в обґрунтування яких позивачем наведені вищевказані постанови суду касаційної інстанції, Верховний Суд зауважує, що за змістом оскаржуваної постанови правовою підставою для відмови в задоволенні позову ТОВ "ТЛК "Арктика" стало не невірне обрання позивачем способу захисту свого права або невірно надана ним правова кваліфікація спірних правовідносин, а відсутність порушень законодавства при реалізації процедури звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом примусової реалізації іпотечного майна та, відповідно, не доведення позивачем обставин порушення з боку відповідачів його майнових прав, як власника іпотечного майна.
Висновки Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/3507/18 щодо правової природи процедури примусової реалізації іпотечного майна в межах виконавчого провадження зроблені виключно у контексті юрисдикційної приналежності відповідної категорії спорів та за наслідками касаційного перегляду переглянутої в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції про відмову у прийнятті позовної заяви. У зв'язку з чим посилання скаржника на вказані висновки суду касаційної інстанції є очевидно нерелевантними.
Правовідносини у справі № 923/880/18 стосувалися звільнення нерухомого майна з-під арешту за позовом іпотекодержателя з метою реалізації останнім процедури звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання в порядку статей 36-38 Закону України "Про іпотеку". При цьому Верховний Суд підтримав висновки суду першої інстанції про задоволення позову іпотекодержателя, вказавши на те, що накладення арешту на майно має наслідком заборону відчуження арештованого майна, тому ним порушується набуте раніше право іпотекодержателя у разі невиконання боржником забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки.
Також Верховний Суд зауважує, що приписи частини 4 статті 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у редакції, чинній після 04.02.2019, судом апеляційної інстанції безпосередньо до спірних правовідносин не застосовувались, а були наведені судом у тексті судового рішення виключно в якості додаткового аргументу у підтвердження своїх висновків про пріоритет іпотеки перед іншими обтяженнями майна.
Постанови Великої Палати Верховного Суду у справі № 755/5072/17 та Верховного Суду у справі № 910/8635/18 стосуються спорів щодо скасування державної реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодавцем за результатом реалізації процедури звернення стягнення на предмет іпотеки в порядку статті 37 Закону України "Про іпотеку" з підстав вчинення відповідної реєстраційної дії під час дії арешту іпотечного майна.
З огляду на зміст зазначених постанов Верховного Суду правовідносини у цих справах не є подібними до справи, що розглядається, враховуючи предмет і підстави позовів, характер спірних правовідносин та сферу правового регулювання, а тому застосування правових висновків Верховного Суду, викладених у цих постановах, до правовідносин у справі, що розглядається, є некоректним, а зазначені висновки не є релевантними.
Пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не знайшла підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів, відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу, дійшла висновку про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою.
Керуючись статтями 234, 287, 296 ГПК України, Верховний Суд
Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгово-логістичний комплекс "Арктика" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 12 березня 2020 року у справі №910/14159/17.
Головуючий Міщенко І.С.
Судді Берднік І.С.
Суховий В.Г.