Справа № 640/18809/18 Суддя (судді) першої інстанції: Костенко Д.А.
09 вересня 2020 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі:
Головуючого судді: Чаку Є.В.,
суддів: Федотова І.В., Коротких А.Ю.
за участю секретаря Муханькової Т.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 липня 2019 року у справі за адміністративним позовом Заступника Генерального прокурора України Матіоса Анатолія Васильовича до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Денісової Людмили Леонтіївни, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування подання,-
Заступник Генерального прокурора України Матіоса Анатолія Васильовича звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Денісової Людмили Леонтіївни, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - ОСОБА_2 про визнання протиправним і скасування подання відповідача від 26.07.2018 року №1-2165/320077-18-7.
Окружний адміністративний суд міста Києва своїм рішенням від 16 липня 2019 року відмовив у задоволенні позову у повному обсязі.
Не погоджуючись з таким судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою задовольнити позов. В апеляційній скарзі апелянт зазначив, що вжиттям заходів щодо виконання подання Уповноваженого порушуються права та інтереси позивача, оскільки висновки вказаного акта не відповідають дійсності, рішенням судів та вимогам чинного законодавства України, висновки, викладені у рішенні суду першої інстанції щодо відсутності незаконного впливу Уповноваженого на здійснення позивачем владних управлінських функцій не відповідають фактичним обставинам справи.
Відповідач та третя особа надали до суду відзиви на апеляційну скаргу, в якому просили залишити рішення суду першої інстанції без змін, як таке, що є законним та обґрунтованим, а апеляційну скаргу залишити без задоволення.
У судовому засіданні представниками третьої особи було заявлено клопотання про розгляд справи в режимі відеоконференції.
Колегія суддів, порадившись на місці, відмовила у задоволенні вказаного клопотання у зв'язку з порушенням процедури подання такого клопотання.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення суду необхідно залишити без змін, з наступних підстав.
Як убачається з матеріалів справи, 26.07.2018 року відповідачем внесено Генеральному прокурору України Луценку Ю.В. подання № 1-2165/320077-18-7 відповідно до п. 11 ч. 1 ст. 13, ст.ст. 15, 22 Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" вирішити питання про надання невідкладної медичної допомоги ОСОБА_2 та переведення його до одного зі слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України.
У вказаному поданні зазначено, що воно винесено за результатами розгляду звернення третьої особи, виїзду 13.07.2018 року в установу, де було проведено зустріч з третьою собою, а також у зв'язку з перевіркою умов, в яких він тримається. У поданні зазначено, що 08.02.2018 року третю особу затримано працівниками СБУ як особу, що перебуває у розшуку і того ж дня його, до обрання запобіжного заходу, поміщено до установи (ВЗДС СБУ). Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 10.02.2018 року ОСОБА_2 обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою строком на 60 діб. Крім того, ОСОБА_2 іншими судами обирався запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, а саме 23.02.2018 року Дарницьким районним судом м. Києва; 28.02.2018 року Оболонським районним судом м. Києва; 01.03.2018 року Деснянським районним судом м. Києва; 03.05.2018 року Печерським районним судом м. Києва; 05.05.2018 року у Києво-Святошинським районним судом Київської області. Підставами для утримання в установі (ВЗДС СБУ) є постанова прокурорів Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України про застосування заходів безпеки у вигляді утримання в установі та рішення судів про визначення зазначеної установи місцем утримання третьої особи. Проте, судові рішення про обрання та продовження запобіжних заходів стосовно третьої особи не містять приписів щодо обов'язкового його тримання в ВЗДС СБУ, а направляються до виконання саме до цієї установи, через утримання там третьої особи. В той же час, заходи забезпечення безпеки можливо застосовувати і у слідчих ізоляторах, внутрішній режим яких більше пристосований до забезпечення виконання рішень слідчих суддів про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Також, відповідач зазначив, що під час зустрічі з третьою особою були надані медичні документи, в яких зокрема висновок судово-медичної комісійної експертизи №7-2014з від 10.07.2014 року, відповідно до якого третій особі встановлено ряд захворювань (вказані у поданні), у зв'язку з чим він потребує проведення значного обсягу обстежень та дотримання спеціального режиму (харчування та режим і кратність прийому лікарських засобів під контролем медичного працівника) та стаціонарного лікування в умовах профільного лікувального закладу. Окрім того, ОСОБА_2 не було надано своєчасну фахову медичну допомогу після його затримання 08.02.2018 року. По прибутті до установи в нього наявні ушкодження середньої тяжкості (вказані у поданні). Також у поданні зазначено, що ВЗДС СБУ, на відміну від слідчих ізоляторів пенітенціарної системи, не має медичної частини (лише медичний пункт Військово-медичного управління СБУ, в штаті якого наявні виключно посади лікарів терапевтів), а тому цей заклад не спроможний забезпечити невідкладну вузькопрофільну медичну допомогу та лікування ув'язнених у стаціонарі без залучення сторонніх лікувальних закладів.
Листом від 27.08.2018 року №10/4/2-32807-14 Заступник Генерального прокурора України Ю.Столярчук повідомив відповідачу про розгляд вказаного подання. Зокрема у листі зазначено, що Головною військовою прокуратурою підтримується державне обвинувачення та здійснюється процесуальне керівництво досудовим розслідуванням у низці кримінальних проваджень щодо третьої особи, який підозрюється у скоєнні тяжких і особливо тяжких злочинів. Враховуючи те, що ОСОБА_2 здійснив втечу з-під варти за попередньою змовою групою осіб та переховувався від органу досудового розслідування, а також те, що життю та здоров'ю третьої особи загрожує небезпека, прокурором у кримінальному провадженні стосовно третьої особи винесено постанову про застосування заходів безпеки на підставі ст.ст. 36, 110 КПК України, ст.ст. 2, 7, 19, 20 Закону України "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві". З посиланням на ст. 19 цього Закону, п. 4.1 Інструкції про порядок тримання осіб у спеціально відведених місцях для тимчасового тримання (ізоляторах тимчасового тримання СБУ), затвердженої наказом СБУ від 26.07.2008 №589, на підставі постанови прокурора про застосування заходів безпеки, залишеній без змін ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 11.05.2018 року, визначено утримувати третю особу у ВЗДС СБУ протягом усього терміну дії запобіжного заходу. Крім того, ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 30.05.2018 року місцем тимчасового тримання третьої особи визначено саме ВЗДС СБУ. Зазначено, про складну оперативну обстановку й відсутність гарантій надійної ізоляції третьої особи з посиланням на відповідь Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції України від 15.08.2018 року №8-8005 у Державній установі "Київський слідчий ізолятор", а також з посиланням на відповідь Державної установи "Київський слідчий ізолятор" від 14.08.2018 року №15/15375 про надання у вказаному ізоляторі первинної медичної допомоги Київської міської медичної частини філії ДЦ "Центр охорони здоров'я Державної кримінально-виконавчої служби України, яка є лікувально-профілактичним закладом. Надання ж спеціалізованої та висококваліфікованої медичної допомоги в умовах медичної частини не передбачено. Крім цього, зазначено про надання медичної допомоги в умовах медичного пункту військово-медичного управління ВЗДС СБУ, а також багатопрофільними медичними закладами вищої категорії акредитації МОЗ України та спеціалізованими медичними центрами НАМН України. Окремо зазначено, що висновком судово-медичної комісійної експертизи від 10.07.2014 року №7-2014з не встановлено захворювання, а зроблено припущення щодо наявності даних у медичній документації, що можуть свідчити про наявність у третьої особи захворювань. Натомість у матеріалах кримінальних проваджень є докази того, що третя особа з 2014 року симулює низку тяжких захворювань й за допомогою таких дій у червні 2014 року домігся переведення до лікувального закладу, звідки скоїв втечу з-під варти. Сторона обвинувачення неодноразово зверталась до третьої особи з проханням виконати рекомендації лікарів та пройти призначені лікарями необхідні медичні обстеження, проте останній фактичної згоди до цього часу не надав.
Позивач, не погоджуючись з поданням відповідача, звернувся з цим позовом до суду.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно статті 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (стаття 101 Конституції України).
Статтею 1 Закону України від 23.12.1997 року № 776/97-ВР «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» визначено, що Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (далі - Уповноважений), який у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Сферою застосування Закону є відносини, що виникають при реалізації прав і свобод людини і громадянина між громадянином України, незалежно від місця його перебування, іноземцем чи особою без громадянства, які перебувають на території України, та органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами. Дія цього Закону також поширюється на відносини, що виникають між юридичними особами публічного та приватного права, а також фізичними особами, які перебувають на території України, у випадках, передбачених окремим законом (стаття 2 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»).
Статтею 3 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» визначено, що метою парламентського контролю, який здійснює Уповноважений, є: 1) захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України; 2) додержання та повага до прав і свобод людини і громадянина суб'єктами, зазначеними у статті 2 цього Закону; 3) запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню; 4) сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність з Конституцією України, міжнародними стандартами у цій галузі; 5) поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина; 6) запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод; 7) сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу.
Згідно з частиною другою статті 4 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» Уповноважений здійснює свою діяльність незалежно від інших державних органів та посадових осіб. Діяльність Уповноваженого доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, не відміняє їх і не тягне перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод.
За змістом статті 13 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» Уповноважений має право, зокрема, вносити в установленому порядку пропозиції щодо вдосконалення законодавства України у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина, направляти у відповідні органи акти реагування Уповноваженого у разі виявлення порушень прав і свобод людини і громадянина для вжиття цими органами заходів.
Частиною першою статті 14 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» визначений обов'язок Уповноваженого додержуватися Конституції України і законів України, інших правових актів, прав та охоронюваних законом інтересів людини і громадянина, забезпечувати виконання покладених на нього функцій та повною мірою використовувати надані йому права.
Приписами статті 15 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» встановлено, що актами реагування Уповноваженого щодо порушень положень Конституції України, законів України, міжнародних договорів України стосовно прав і свобод людини і громадянина є конституційне подання Уповноваженого та подання Уповноваженого до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та їх посадових і службових осіб. Подання Уповноваженого - акт, який вноситься Уповноваженим до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадовим і службовим особам для вжиття відповідних заходів у місячний строк щодо усунення виявлених порушень прав і свобод людини і громадянина.
Статтею 22 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» визначено, що органи державної влади, органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, посадові та службові особи, до яких звернувся Уповноважений, зобов'язані співпрацювати з ним і подавати йому необхідну допомогу, зокрема: 1) забезпечувати доступ до матеріалів і документів, у тому числі на засадах, визначених законодавчими актами щодо захисту інформації з обмеженим доступом; 2) надавати інформацію і давати пояснення стосовно фактичної і правової підстави своїх дій та рішень; 3) розглядати пропозиції Уповноваженого щодо поліпшення їх діяльності у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина та у місячний строк з дня одержання пропозицій надавати вмотивовану письмову відповідь на них. Відмова органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадових і службових осіб від співпраці, а також умисне приховування або надання неправдивих даних, будь-яке незаконне втручання в діяльність Уповноваженого з метою протидії тягнуть за собою відповідальність згідно з чинним законодавством.
Судом встановлено. що при виданні оскаржуваного подання Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини було взято до уваги звернення ОСОБА_2 від 08.06.2018 року з відбитком про реєстрацію в Секретаріаті Уповноваженого 13.06.2018 року та від 16.07.2018 року з відбитком про реєстрацію в Секретаріаті Уповноваженого 18.07.2018 року, копію висновку експерта №7-2014/з, копію листа Міністерства державного управління та юстиції Угорщини від 12.03.2014 року стосовно справи про видачу третьої особи, копію висновку експерта №8-2018/з, копії протоколів результатів добового моніторингу артеріального тиску від 31.05.2018 року. Вказані документи наявні у матеріалах даної справи.
Також, відповідачем враховано ряд судових рішень щодо застосування до третьої особи запобіжного заходу, зазначених у поданні, які знаходяться у вільному доступі.
13.07.2018 року Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини було відвідано ОСОБА_2 за місцем тримання останнього та проведено опитування останнього, що передбачено п.п. 8, 8-1 ст. 13 Закону №776.
Колегія суддів зазначає, що діяльність Уповноваженого доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, не відміняє їх і не тягне перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод.
Суд першої інстанції правильно зазначив, що відповідачем за результатами вказаних дій, з урахуванням зазначених копії документів, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України та Законом №776 було правомірно винесено оскаржуване подання.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Конституційний Суд України в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16.04.2009 у справі № 7-рп/2009 зазначив, що ненормативні акти передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію.
Як встановлено судом першої інстанції, подання від 26.07.2018 року № 1-2165/320077-18-7 є ненормативним актом та вичерпало свою дію в момент виконання, оскільки позивачем на вказане подання було надано лист-відповідь від 27.08.2018 року №10/4/2-32807-14.
Обставини щодо належного виконання позивачем подання підтверджується листом Уповноваженого спрямованого адвокату Захарову А.В. від 24.10.2018 року №24/7 3327211.128/26-99
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 15.07.2020 року у справі № 420/4026/19.
Крім того, згідно ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Поняття «суд, встановлений законом» зводиться не лише до правової основи самого існування суду, але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (частина перша статті 2 КАС України).
Спором адміністративної юрисдикції у розумінні пунктів 1, 2 частини першої статті 4 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, у тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за частиною першою статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: 1) спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження; 2) спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спорах між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спорах, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб'єкту законом; 6) спорах щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 7) спорах фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації; 8) спорах щодо вилучення або примусового відчуження майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності; 9) спорах щодо оскарження рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій та інших подібних органів, рішення яких є обов'язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб; 10) спорах щодо формування складу державних органів, органів місцевого самоврядування, обрання, призначення, звільнення їх посадових осіб; 11) спорах фізичних чи юридичних осіб щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності замовника у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про особливості здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для гарантованого забезпечення потреб оборони", за винятком спорів, пов'язаних із укладенням договору з переможцем переговорної процедури закупівлі, а також зміною, розірванням і виконанням договорів про закупівлю; 12) спорах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів охорони державного кордону у справах про правопорушення, передбачені Законом України "Про відповідальність перевізників під час здійснення міжнародних пасажирських перевезень"; 13) спорах щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917 - 1991 років"; 14) спорах із суб'єктами владних повноважень з приводу проведення аналізу ефективності здійснення державно-приватного партнерства; 15) спорах, що виникають у зв'язку з оголошенням, проведенням та/або визначенням результатів конкурсу з визначення приватного партнера та концесійного конкурсу.
В даному випадку позов подано позивачем як суб'єктом владних повноважень, що зазначено у позовній заяві.
Водночас, як правильно зазначив суд першої інстанції позивачем не було зазначено конкретної норми Конституції або закону України, яка передбачає можливість звернення до адміністративного суду з даним позовом. Положеннями Закону України №776 не передбачено оскарження подання Уповноваженого до суду.
Наведені у позовній заяві та апеляційній скарзі обґрунтування неправомірності висновків викладених у оскаржуваному поданні, не доводять наявність підстав для звернення даного суб'єкта владних повноважень до адміністративного суду з таким позовом.
Доводи позивача щодо незаконного впливу на нього при здійсненні владних управлінських функцій з метою перешкоджання виконання ним та підлеглими службових обов'язків, суд першої інстанції правильно визнав необґрунтованими, оскільки зміст подання стосується вирішення порушеного Уповноваженим питання, а не встановлення позивачу обов'язку вчинення конкретних дій в межах кримінального провадження, тобто передбачає певний розсуд позивача.
Оскільки судом встановлено відсутність у позивача, як у суб'єкта владних повноважень, підстав для звернення до суду з даним позовом, а також враховуючи те, що подання вичерпало свою дію шляхом розгляду його позивачем, підстави для задоволення позову відсутні.
Враховуючи викладене у сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції ухвалив законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії» (Віііг Тоща V. Зраіп) серія А. 303-А; пункт 29).
Доводи апеляційної скарги зводяться виключно до непогодження з оцінкою обставин справи, наданою судом першої інстанції. Апеляційна скарга не містить інших обґрунтувань ніж ті, які були зазначені (наведені) у позовній заяві та з урахуванням яких суд першої інстанції вже надав оцінку встановленим обставинам справи. Обґрунтувань неправильного застосування норм матеріального права чи порушень норм процесуального права апеляційна скарга позивача не містить.
Згідно ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 242, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322 КАС України, суд
Апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора - залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 липня 2019 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги до Верховного Суду.
Повний текст постанови виготовлено 09.09.2020 року.
Головуючий суддя: Є.В. Чаку
Судді: І.В. Федотов
А.Ю. Коротких