ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
08 вересня 2020 року м. Київ № 640/7412/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Аверкової В.В, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадженні, без виклику сторін, адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві
про визнання протиправними дій, рішення, зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Дарницького районного суду міста Києва з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (далі по тексту - відповідач, ГУ ПФУ) з наступними позовними вимогами:
- визнати протиправними, дискримінаційними та скасувати рішення відповідача про незаконну відмову у виплаті пенсії на визначений позивачем банківський рахунок, в тому числі якщо воно було прийнято, але не передано позивачу;
- визнати дії відповідача по невиплаті пенсії позивача на визначений ним банківський рахунок протиправними та дискримінаційними;
- визнати бездіяльність відповідача щодо невиплати пенсії позивачу з 14 липня 2017 року протиправною та дискримінаційною;
- зобов'язати відповідача виплатити на визначений позивачем банківський рахунок усі недоотримані позивачем пенсійні виплати з урахуванням всіх підвищень з 14 липня 2017 року до фактичного виконання відповідачем рішення по цій справі з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів на усі несвоєчасно виплачені суми позивача, починаючи з 14 липня 2017 року до їх фактичної виплати та продовжити виплату пенсії позивачу на банківський рахунок довічно.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва відповідача зобов'язано поновити виплату пенсії позивачу з 14 листопада 2017 року на підставі документів, що знаходяться в пенсійній справі з проведенням індексації та компенсації втрати частини доходів, проте, відповідачем протиправно відмовлено позивачу у поновленні пенсійних виплат.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 квітня 2020 року за клопотанням позивача його звільнено від сплати судового збору за подання даного адміністративного позову; відкрито провадження в адміністративній справі № 640/7412/20 в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Відповідачем подано відзив на позовну заяву, з якого вбачається про незгоду із заявленими позовними вимогами, оскільки при припиненні здійснення пенсійних виплат відповідач діяв відповідно до положень законодавства в межах своєї компетенції та наданих повноважень; позивачем пропущено строк звернення до суду.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва звертає увагу на наступне.
Позивачем зазначено, що з 1997 року він виїхав на постійне місце проживання до Ізраїлю.
Матеріалами справи підтверджено, що рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 листопада 2018 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 04 грудня 2018 року, в адміністративній справі №826/7437/18 відповідача зобов'язано поновити позивачу пенсію за віком з 14 листопада 2017 року на підставі документів, що знаходяться в його пенсійній справі з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.
Представником позивача на адресу відповідача направлено заяву про виконання рішення суду шляхом поновлення виплати пенсії ОСОБА_1 з 14 листопада 2017 року.
Листом від 10 лютого 2020 року №2600-0402-8/12457 позивача повідомлено про повернення без виконання заяви, оскільки для перерахування пенсії до вибраної банківської установи потрибно звернутися до органу ПФУ з відповідними документами особисто або подати заяву через обрану установу банку.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Згідно з положеннями статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Відповідно до частини другої статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11 грудня 2003 року № 1382-IV реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Пунктом 2 частини першої статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-ІV передбачено, що виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Згідно зі статтею 51 цього ж Закону у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
При цьому, рішенням Конституційного Суду України № 25-рп/2009 від 07 жовтня 2009 року пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним).
Таким чином, вказані вище положення Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення №25-рп/2009.
Суд зазначає, що в рішенні №25-рп/2009 від 07 жовтня 2009 року Конституційний Суд України наголошував на тому, що оспорюваними нормами Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-ІV держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.
Наведене в сукупності свідчить, що з дня набрання чинності рішенням Конституційного Суду України № 25-рп/2009 від 07 жовтня 2009 року щодо неконституційності положень пункту 2 частини 1 статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-ІV виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону.
Тобто, саме з цього часу територіальні управління Пенсійного Фонду України мають відновити виплату пенсій громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.
При цьому суд зазначає, що поновлення права на виплату пенсії здійснюється не автоматично, а передбачає виконання ряду процедурних дій, пов'язаних з поновленням виплати, серед яких, у тому числі, подання заяви про наявність банківського рахунку для перерахування пенсійних виплат та його реквізити.
З матеріалів справи вбачається, що відповідачем в межах розгляду даної адміністративної справи не оспорюється право позивача на призначення та виплату їй пенсії, проте, вказано на обов'язковість звернення з документами особисто позивачем.
Так, механізм виплати пенсій та грошової допомоги їх одержувачам управліннями Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, об'єднаними управліннями (далі - органи Пенсійного фонду), головними управліннями Пенсійного фонду України в областях, м. Києві та структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі їх утворення) рад (далі - органи соціального захисту населення), а також інших грошових виплат, що фінансуються органами соціального захисту населення за рахунок відповідних бюджетів (далі - пенсія та грошова допомога), шляхом зарахування на поточні рахунки одержувачів пенсії та грошової допомоги (далі - одержувачі) в уповноважених банках визначений Порядком виплати пенсій та грошової допомоги через поточні рахунки в банках, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 1999 року №1596 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2016 року №662) (далі по тексту - Порядок №1596).
У відповідності до пункту 4 Порядку №1596 виплата пенсій та грошової допомоги відповідно до цього Порядку здійснюється за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання одержувачів в населених пунктах у межах України, в яких функціонують вибрані одержувачами уповноважені банки, їх відокремлені підрозділи (філії, відділення, представництва тощо) (далі - установи уповноважених банків).
Пунктом 10 цього ж Порядку передбачено, що заява про виплату пенсії або грошової допомоги (додаток 1) подається одержувачем особисто до органу Пенсійного фонду чи органу соціального захисту населення за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання одержувача в населеному пункті у межах України або приймається органом Пенсійного фонду чи органом соціального захисту населення від установи уповноваженого банку.
Заяви приймаються за умови пред'явлення паспорта громадянина України або іншого документа, що посвідчує особу і підтверджує її вік, та документа, визначеного законодавством, для з'ясування місця її проживання, і реєструються в установленому порядку.
З наведених положень законодавства вбачається, що підставою для виплати пенсії є подання заяви особисто до органу ПФУ або від установи уповноваженого банку та пред'явлення паспорта громадянина України або іншого документа, що посвідчує особу і підтверджує її вік, та документа, визначеного законодавством, для з'ясування місця її проживання.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання протиправними дій по невиплаті пенсії на визначений позивачем банківський рахунок та бездіяльності щодо невиплати пенсії з 14 листопада 2017 року, оскільки, як вже було зазначено судом, матеріалами справи не підтверджується, а судом не встановлено, що позивачем виконано вимоги чинного законодавства щодо подання до органу Пенсійного фонду України заяви про виплату пенсії за формою, встановленою додатком №1 до Порядку №1596, що, в свою чергу, позбавляє відповідача можливості здійснити виплати призначеної пенсії, починаючи з 14 листопада 2017 року.
Стосовно позовних вимог щодо визнання протиправним та скасування рішення відповідача про незаконну відмову у виплаті пенсії на визначений позивачем банківський рахунок, в тому числі, якщо воно було прийнято, але не передано позивачу, суд вважає їх безпідставними та такими, що не грунтуються на вимогах чинного законодавства, оскільки зі змісту вказаного листа взагалі не вбачається, що позивачу було відмовлено у виплаті пенсії.
Стосовно позовних вимог щодо зобов'язання відповідача виплатити на визначений позивачем банківський рахунок недоотримані пенсійні виплати з урахуванням усіх підвищень з 13 грудня 2016 року до фактичного виконання рішення суду з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів на усі несвоєчасно виплачені суми, починаючи з 14 листопада 2017 року до їх фактичної виплати, та продовжити виплату пенсій на банківський рахунок довічно, суд вважає необгрунтованими в межах розгляду даної адміністративної справи, оскільки судом не встановлено, а позивачем не доведено факту звернення до відповідача з заявою про виплату пенсії з зазначенням реквізитів банківського рахунку за формою, встановленою додатком №1 до Порядку №1569, що, в свою чергу, дозволяє дійти висновку про відсутність правових підстав для їх задоволення.
Стосовно позовних вимог в частині визнання дискримінаційним рішення відповідача, дій та бездіяльності відповідача, суд зазначає таке.
Згідно з пунктом 2 статті 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» дискримінація - це ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
Відповідно до положень Конституції України (ст.24), Загальної декларації прав людини (ст.ст. 2, 7), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (ст.ст. 2, 26), Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права (ст.2), Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (ст. 14, ст.1 Протоколу №12 до Конвенції, ст. 2-1 Кодексу законів про працю) тощо необхідною підставою для встановлення факту дискримінації є обумовленість відмінного ставлення за певними ознаками.
Відповідно, факт дискримінації може бути встановлений лише у випадку, коли розрізнення у ставленні до особи вмотивоване притаманною їй певною персональною ознакою.
Статтею 2 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» визначено, що законодавство України ґрунтується на принципі недискримінації, що передбачає незалежно від певних ознак: 1) забезпечення рівності прав і свобод осіб та/або груп осіб; 2) забезпечення рівності перед законом осіб та/або груп осіб; 3) повагу до гідності кожної людини; 4) забезпечення рівних можливостей осіб та/або груп осіб.
Згідно ст.6 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», відповідно до Конституції України, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних договорів України всі особи незалежно від їх певних ознак мають рівні права і свободи, а також рівні можливості для їх реалізації.
Форми дискримінації з боку державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, юридичних осіб публічного та приватного права, а також фізичних осіб, визначені статтею 5 цього Закону, забороняються.
Не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, а саме: спеціальний захист з боку держави окремих категорій осіб, які потребують такого захисту; здійснення заходів, спрямованих на збереження ідентичності окремих груп осіб, якщо такі заходи є необхідними; надання пільг та компенсацій окремим категоріям осіб у випадках, передбачених законом; встановлення державних соціальних гарантій окремим категоріям громадян; особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб.
У відповідності до п.7 ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації.
Матеріалами справи підтверджено, що позивачу у відповідь на заяву його представника від 31 жовтня 2019 року №6031 листом від 10 лютого 2020 року №2600-0402-8/2457 запропоновано для перерахування пенсії до вибраної позивачем банківської установи звернутися до органу Пенсійного фонду з відповідними документами особисто або подати заяву через обрану установу банку у відповідності до визначеної положеннями п.10 Порядку №1596. При цьому, позивач у своїй позовній заяві не навів фактичних даних, які б дозволили обгрунтовано припустити, що різниця у ставленні до нього зі сторони відповідача має місце, з урахуванням чого суд приходить до висновку, що твердження позивача щодо наявності дискримінаційного ставлення до нього є необгрунтованими та такими, що не відповідає дійсності.
З урахуванням викладеного суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в цій частині.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем доведено правомірність своїх дій з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 241-246, 262, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити повністю.
Рішення суду, відповідно до частини першої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суддя В.В. Аверкова