03.09.2020 року м.Дніпро Справа № 904/6262/19
Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Мороза В.Ф. - доповідач,
суддів: Чередка А.Є., Коваль Л.А.
секретар судового засідання Кандиба Н.В.
розглянувши апеляційну скаргу Фізичної особи - підприємця Розумної Мар'яни Ігорівни
на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.03.2020 (суддя Бєлік В.Г.)
у справі № 904/6262/19
за позовом Департаменту по роботі з активами Дніпровської міської ради, м. Дніпро
до відповідача: Фізичної особи - підприємця Розумної Мар'яни Ігорівни, м. Дніпро
про стягнення заборгованості, -
Департамент по роботі з активами Дніпровської міської ради звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою, в якій просить суд стягнути з Фізичної особи-підприємця Розумної Мар'яни Ігорівни заборгованість у розмірі 255 026,20 грн. за Договором оренди нерухомого майна № 452-ДКП/13 від 09.12.2013 року.
Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 17.03.2020 у справі №904/6262/19 позовні вимоги задоволено частково. Провадження у справі в частині стягнення з відповідача заборгованості з орендної плати за період з 01.02.2017 по 31.10.2018 у розмірі 126 652,37 грн. закрито. Стягнуто з Фізичної особи-підприємця Розумної Мар'яни Ігорівни 128 373,83 грн. орендної плати та 1 925,61 грн. - витрат по сплаті судового збору.
Не погодившись з вказаним рішенням Фізичною особою-підприємцем Розумною Мар'яною Ігорівною подано апеляційну скаргу на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 17.03.2020 у справі №904/6262/19, згідно якої просить скасувати зазначене рішення.
В обґрунтування поданої скарги апелянт зазначає, що судом першої інстанції не було застосовано строк позовної давності до заявлених позовних вимог, хоча відповідач подавав про це відповідне клопотання.
За твердженнями апелянта, судом не враховано повернення відповідачем позивачу орендованого майна після закінчення строку дії Договору.
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 25.05.2020 поновлено строк на апеляційне оскарження та відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Фізичної особи-підприємця Розумної Мар'яни Ігорівни на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 17.03.2020 у справі №904/6262/19.
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 15.06.2020 розгляд справи призначено в судове засідання на 09.07.2020 р. о 14 год. 40 хв..
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 09.07.2020 розгляд апеляційної скарги відкладено в судове засідання на 27.08.2020р. о 14:40 год..
В судовому засіданні 27.08.2020р. оголошено перерву на 03.09.2020р. о 15:50 год..
В судове засідання 03.09.2020 року з'явилися представники сторін.
Позивач в судовому засіданні проти доводів апеляційної скарги заперечив. Подав письмові пояснення, у яких не погодився з висновком господарського суду в частині закриття провадження у справі та у цій частині просив скасувати судове рішення. В задоволенні апеляційної скарги просив відмовити.
Апеляційний господарський суд, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши наявні у справі докази, оцінивши повноту та об'єктивність встановлених обставин та перевіривши правильність висновків місцевого господарського суду вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, між Департаментом корпоративних прав та правового забезпечення Дніпропетровської міської ради (Орендодавець) та Фізичною особою-підприємцем Розумної Мар'яною Ігоревною (Орендарем) укладений договір № 452-ДКП/13 оренди нерухомого майна, що належить до комунальної власності територіальної громади міста від 09.12.2013р.
Відповідно до п.1.1. договору з метою ефективного використання комунального майна Орендодавець на підставі рішення міської ради від 21.03.07 № 41/11 із змінами та доповненнями передає, а Орендар приймає в строкове платне користування комунальне нерухоме майно не житлові приміщення - (надалі - об'єкт оренди) загальною площею 67,8 кв.м. в т.ч. ґанок 4,4 кв.м., розташовані за адресою: м. Дніпропетровськ, пр. Кірова, 107, на першому поверсі 2-х поверхового будинку, вартість яких, згідно з незалежною оцінкою становить 282 132 грн. без ПДВ, що перебувають на балансі КП "Бюро обліку майнових прав та діяльністю з нерухомістю", для використання під розміщення об'єкту з продажу продовольчих товарів та товарів підакцизної групи та торговельного об'єкту з продажу непродовольчих товарів.
Використання об'єкту оренди не за цільовим призначенням забороняється.
Згідно п. 2.1. договору орендар вступає у строкове платне користування об'єктом оренди з дати підписання сторонами цього договору та акта приймання - передачі об'єкта оренди.
На виконання умов договору позивач передав, а орендар прийняв нежитлове приміщення.
Відповідно до п.3.1. договору, розрахунок орендної плати здійснюється за Методикою розрахунку порядку використання плати за оренду комунального нерухомого майна, затвердженої міською радою.
Відповідно до п.3.2. договору, розмір орендної плати відповідно до розрахунку орендної плати, що є невід'ємною частиною цього договору, становить 4 240,44 грн. без ПДВ (базова за листопад місяць 2013 рік).
Нарахування ПДВ на суму орендної плати здійснюється згідно з чинним законодавством та в повному обсязі спрямовується Орендарем на рахунок балансоутримувача.
Орендна плата за перший місяць оренди визначається шляхом коригування розміру орендної плати за базовий місяць на індекс інфляції за період з першого числа наступного за базовим до останнього числа першого місяця оренди, починаючи з грудня місяця 2013 року.
У платіжному дорученні обов'язково зазначити, номер договору оренди, дату укладення та назву орендаря.
Відповідно до п.3.3. договору, за користуванням об'єктом оренди Орендар сплачує орендну плату, яку спрямовує:
- 50% від загальної суми орендної плати у розмірі 2 120,22 грн. до загального фонду міського бюджету;
- 50% від загальної суми орендної плати у розмірі 2 120,22 грн. на рахунок балансоутримувача об'єкта оренди.
Відповідно до п.3.5. договору, орендна плата сплачується Орендарем щомісяця у термін не пізніше 15-го числа місяця, наступного за звітним, і не залежить від наслідків господарської діяльності Орендаря.
Орендна плата сплачується Орендарем за весь час фактичного використання об'єкта оренди до дати підписання акта приймання-передачі об'єкта оренди включно.
Відповідно до п.3.4. договору орендна плата за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування орендної плати за попередній місяць з урахуванням індексу інфляції за поточний місяць.
Відповідно до Положення про департамент по роботі з активами Дніпровської міської ради, затвердженого рішенням міської ради №50/36 від 24.10.2018 року, останній є виконавчим органом Дніпровської міської ради та правонаступником прав та обов'язків (у тому числі майнових, фінансових, немайнових і корпоративних) департаменту корпоративних прав та правового забезпечення Дніпропетровської міської ради у зв'язку з його реорганізацією з припиненням шляхом перетворення (п.1.1.).
Судом першої інстанції встановлено, що відповідачем систематично порушуються умови договору № 452-ДКП/13 оренди нерухомого майна, що належить до комунальної власності територіальної громади міста від 09.12.2013 в частині своєчасного та повного внесення орендної плати.
Заборгованість відповідача, згідно розрахунку позивача (а.с.17-18) по сплаті орендної плати за період користування об'єктом оренди з 01.04.2014 по 31.10.2018 складає 255 026,20 грн.
Несплата відповідачем орендної плати в добровільному порядку і стала підставою звернення позивача з відповідним позовом до господарського суду.
Враховуючи ненадання Відповідачем доказів повернення майна із оренди та доказів сплати суми заборгованості за спірним договором, суд першої інстанції дійшов висновку, що сума основного боргу, а саме вартість орендної плати підлягає задоволенню частково, за період з 01.04.2014 по 30.01.2017 у розмірі 128 373,83 грн..
Надаючи оцінку даним спірним правовідносинам, апеляційний суд зазначає, що предметом спору є матеріально-правова вимога позивача про стягнення з відповідача заборгованості з орендної плати за період користування об'єктом оренди з 01.04.2014 по 31.10.2018 в розмірі 255 026,20 грн..
Відповідно до ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.
Згідно з ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, що спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо зазначено про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (стаття 6 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ст. 283 Господарського кодексу України, за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ). Об'єктом оренди можуть бути, зокрема, інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що належить суб'єктам господарювання. До відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до статті 759 Цивільного кодексу України За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).
Відповідно до ст.ст. 525, 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших правових актів, а за відсутності таких умов та вимог -відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Аналогічний припис містить п.п.1, 7 ст.193 Господарського кодексу України.
Згідно ч. 1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
Договір, відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України, є обов'язковим для виконання сторонами.
Як передбачено ч. 1, 3 та 5 ст. 762 ЦК України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Договором або законом може бути встановлено періодичний перегляд, зміну (індексацію) розміру плати за користування майном. Плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.
Згідно ч. 1, 2 та 3 ст. 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» орендар за користування об'єктом оренди вносить орендну плату незалежно від наслідків господарської діяльності. Методика розрахунку орендної плати та пропорції її розподілу між відповідним бюджетом, орендодавцем і балансоутримувачем визначаються для об'єктів, що перебувають у державній власності, Кабінетом Міністрів України. Методика розрахунку орендної плати та пропорції її розподілу між відповідним бюджетом, орендодавцем і балансоутримувачем визначаються органами, уповноваженими Верховною Радою Автономної Республіки Крим (для об'єктів, що належать Автономній Республіці Крим), та органами місцевого самоврядування (для об'єктів, що перебувають у комунальній власності) на тих самих методологічних засадах, як і для об'єктів, що перебувають у державній власності. Строки внесення орендної плати визначаються у договорі.
Відповідно до п.3.3. договору, за користуванням об'єктом оренди Орендар сплачує орендну плату, яку спрямовує:
- 50% від загальної суми орендної плати у розмірі 2 120,22 грн. до загального фонду міського бюджету;
- 50% від загальної суми орендної плати у розмірі 2 120,22 грн. на рахунок балансоутримувача об'єкта оренди.
Відповідно до п.3.5. договору, орендна плата сплачується Орендарем щомісяця у термін не пізніше 15-го числа місяця, наступного за звітним, і не залежить від наслідків господарської діяльності Орендаря.
Орендна плата сплачується Орендарем за весь час фактичного використання об'єкта оренди до дати підписання акта приймання-передачі об'єкта оренди включно.
Приписами п. 5.2. договору встановлено, що відповідач своєчасно та в повному обсязі сплачує орендну плату за весь час фактичного користування об'єкта оренди до дати підписання акту приймання-передачі об'єкта оренди включно.
В подальшому рішенням Дніпропетровської міської ради №29/6 від 13.04.2016 року змінено розподіл орендної плати, 70% розміру якої спрямовується до загального фонду міського бюджету, а 30% - балансоутримувачу.
Статтею 599 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України).
Внаслідок систематичного порушення умов договору № 452-ДКП/13 від 09.12.2013 відповідачем, в останнього виникла заборгованість по сплаті орендної плати.
Дані обставини відповідачем не спростовані.
Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідачем не надано суду доказів сплати суми заборгованості за спірним договором, а отже сума основного боргу, що виникла за період з 01.04.2014 по 30.01.2017 у розмірі 128 373,83 грн. підлягає стягненню на користь позивача.
Разом з тим, згідно ст. 251 Цивільного кодексу України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк та термін можуть бути визначені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду.
Відповідно до ст. 256 ЦКУ, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Як передбачено ст. 257 ЦКУ загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦКУ).
Отже, позовна давність є строком для пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
Формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини (зазначений висновок був сформований ще в Постанові ВСУ від 29 жовтня 2014 р. у справі № 6-152цс14).
Відповідно до ч. 4 ст. 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Аналіз зазначених норм дає підстави дійти висновку про те, що як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Між тим, для визначення початку перебігу виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) фактори. При цьому, правило ч. 1 ст. 261 ЦКУ містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, відтак обов'язок доведення строку, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.
Аналогічні правові позиції Верховного Суду України викладені у справах №6-2469цс16 від 16.11.2016 року; №6-832цс15 від 28.09.2016 року; №6-2165цс15 від 14.09.2016 року; №6-152цс14 від 29.10.2014 року; №6-1503цс16 від 21.12.2016 року; №6-3029цс16 від 8.06.2016 року.
Статтею 267 ЦК України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
За змістом загальних норм права заява про застосування позовної давності може бути розглянута, якщо вона подана під час розгляду справи в суді першої інстанції.
При цьому законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності.
Зазначена правова позиція викладена у постанові ВСУ від 16 серпня 2017 року № 6-2667цс16, Першої судової палати Касаційного цивільного суду ВСУ від 07 листопада 2018 року (справа № 0907/2-7453/2011, провадження № 61-6321св18), Другої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 21 серпня 2018 року (справа № 288/1361/15-ц, провадження № 61-4212св18).
Більше того, 22.03.2017 р. розглядаючи справу № 6-3063цс16 ВСУ підтвердив правовий висновок, викладений у постановах від 4 лютого, 18 березня, 24 червня 2015 року, 17 лютого 2016 року про те, що без заяви сторони у спорі позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, адже можливість застосування позовної давності пов'язана лише з наявністю про це заяви сторони.
Враховуючи той факт, що Законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності… заява про її застосування може бути викладена у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання, письмового чи усного (позиція Верховного Суду, викладена у постанові від 09.04.2019 по справі №912/1104/18 та підтримана в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 20 вересня 2019 року по справі № 904/4342/18).
Окрім цього, суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц).
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» №3477-IV від 23.02.2006 визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
За приписами частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п. 1 ст. 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме:
1) забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та
2) запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).
Високий суд також вважає, що строки давності слугують кільком важливим цілям, а саме:
1) забезпеченню юридичної визначеності та остаточності;
2) захисту потенційних відповідачів від не заявлених вчасно вимог, яким може бути важко протистояти, та запобігти будь-якій несправедливості, яка могла б виникнути, якби від судів вимагалося виносити рішення щодо подій, що мали місце у віддаленому минулому, на підставі доказів, які через сплив часу стали ненадійними та неповними (див. рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгз та інші проти Сполученого Королівства» (Stubbings and Others v. the United Kingdom), п. 51, Reports 1996-IV). Строки давності є загальною рисою національних правових систем договірних держав щодо кримінальних, дисциплінарних та інших порушень (п.137 рішення від 09.01.2013 року за заявою № 21722/11 у справі «Волков проти України»).
У своєму відзиві на позовну заяву відповідач зазначав на необхідності застосування наслідків спливу позовної давності до вимог позивача, проте суд першої інстанції ці обставини залишив поза увагою та не надав їм жодної правової оцінки.
Разом з тим, створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін.
Рівність сторін передбачає, що кожній стороні має бути надана можливість представляти справу та докази в умовах, що не є суттєво гіршими за умови опонента (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Домбо БегеерБ.В. проти Нідерландів» («Dombo Beheer B. V. v. the Netherlands») від 27 жовтня 1993 року, заява № 14448/88, § 33).
Колегія суддів зауважує, що позивач дізнався про порушення його прав з моменту несплати відповідачем орендної плати за Договором, при цьому, зважаючи на систематичний характер таких порушень та обов'язок відповідача сплачувати орендну плату щомісяця у термін не пізніше 15-го числа місяця, наступного за звітним, перебіг позовної давності щодо вимог позивача про стягнення заборгованості повинен обліковуватися щодо кожного із цих платежів, в залежності від закінчення строку сплати кожного із щомісячних платежів.
Таким чином, позовна давність повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу.
Позивачем заявлено до стягнення суму заборгованості по сплаті орендної плати за період користування об'єктом оренди з 01.04.2014 по 31.10.2018, яка складає 255 026,20 грн..
При цьому до суду позивач звернувся з даною позовною заявою лише 26.12.2019 року. Клопотання про визнання поважними причин пропущення позовної давності позивач не заявляв, як і не надав суду доказів поважності пропуску такого строку.
Апеляційний суд вважає, що порушення прав, за захистом яких позивач звернувся до суду, знайшло своє документальне підтвердження належними доказами, що містяться у матеріалах справи, водночас, позовна давність за відповідними вимогами позивача про стягнення заборгованості за період з 01.04.2014 по 30.11.2016 станом на день звернення до суду з даним позовом спливла, про що заявила інша сторона у спорі, а відтак суд першої інстанції повинен був розглянути викладене у відзиві на позовну заяву клопотання відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (ч. 4 ст. 267 ЦКУ).
Таким чином, колегія суддів вбачає порушення місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, що є підставою для скасування рішення від 17.03.2020 року в частині задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача заборгованості з орендної плати за період з 01.04.2014 по 30.11.2016 у розмірі 117 638,15 грн. з прийняттям в цій частині нового - про відмову в задоволенні позову з підстав спливу позовної давності щодо цієї частини вимог.
Апеляційний суд відхиляє доводи апелянта про те, що судом не враховано припинення договору оренди у зв'язку з закінченням строку та повернення відповідачем позивачу орендованого майна, з огляду на наступне.
За приписами ч. 1 ст. 763 ЦК України договір найму укладається на строк, встановлений договором.
Аналогічні приписи містяться в ч. 1 ст. 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» термін договору оренди визначається за погодженням сторін. Термін договору оренди не може бути меншим, ніж п'ять років, якщо орендар не пропонує менший термін.
Відповідно до статей 284, 291 Господарського кодексу України договір оренди припиняється, зокрема, у разі закінчення строку, на який його було укладено.
Водночас правові наслідки продовження користування майном після закінчення строку договору оренди визначені у статті 764 ЦК України, якою передбачено, що якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.
Відповідні положення містить стаття 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» за правилами частини другої якої у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
Згідно ч. 1 ст. 785 ЦК України у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.
Згідно ч. 1 ст. 27 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» у разі розірвання договору оренди, закінчення строку його дії та відмови від його продовження або банкрутства орендар зобов'язаний повернути орендодавцеві об'єкт оренди на умовах, зазначених у договорі оренди.
Абзацом 5 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» визначено, що істотними умовами договору оренди є відновлення орендованого майна та умови його повернення.
Відповідно до п. 10.1. договору цей договір набирає чинності з моменту підписання його сторонами і діє з 09.12.2013 до 09.12.2015.
Пунктом 12.2. договору сторони встановили, що після закінчення терміну дії цього договору оренди орендар, який належним чином виконував свої обов'язки, має переважне право, за інших рівних умов, на укладення договору оренди на новий термін.
Відповідно до п. 2.5. Договору у разі припинення цього Договору об'єкт оренди повертається протягом 5 календарних днів з дати припинення цього Договору.
Як передбачено п. 2.6. Договору, Орендар зобов'язаний повернути об'єкт оренди за актом приймання-передачі об'єкта оренди, підписаним балансоутримувачем, Орендодавцем та Орендарем. Майно вважається поверненим з моменту підписання Сторонами акта приймання-передачі об'єкта оренди.
При цьому, за умовами п. 2.7. Договору обов'язок щодо складання акта приймання-передачі при передачі об'єкта оренди в оренду покладається на балансоутримувача, а при поверненні об'єкта з оренди - на Орендаря.
Отже за відсутності доказів вчинення дій, що свідчили б про намір припинити орендні правовідносини у зв'язку з закінченням строку, з огляду на положення статті 764 ЦК України та частини 2 статті 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» відсутні підстави для висновку про припинення договору оренди, оскільки саме в силу закону він вважається поновленим на новий термін.
При цьому умови договору не містять положень, які б заперечували застосування зазначених законодавчих приписів до правовідносин сторін. Не заперечують цього і положення пункту 12.2. договору про переважне право орендаря на укладення договору оренди на новий термін, які узгоджуються з частиною третьою статті 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», частиною другою якої одночасно передбачено поновлення договору той самий термін за відсутності заяви про припинення або зміну умов договору.
Принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Ruiz-Mateos проти Іспанії», від 23 червня 1993 року, заява № 12952/87, п. 63).
Принцип змагальності сторін, закріплений у частині 3 статті 13 та частині 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України, передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з ч. 1 ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
За приписами ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Як передбачено ч. 1 ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (ст. 78 ГПК України).
Колегія суддів зазначає, що належних та допустимих доказів у розумінні ст.ст.76, 77 ГПК України на підтвердження своєї правової позиції, викладеної в апеляційній скарзі про те, що об'єкт був повернутий з оренди, скаржник не надав, й матеріали справи не містять акту приймання-передачі про повернення об'єкта з оренди складеного відповідачем, як це обумовлено Договором чи інших доказів того, що відповідач намагався повернути орендоване майно чи висловлював намір припинити орендні правовідносини у зв'язку з закінченням строку.
Таким чином, з огляду на відсутність доказів повернення орендованого майна з оренди, а також заперечень щодо поновлення договору оренди на новий термін, суд апеляційної інстанції визнає обґрунтованими вимоги про стягнення заборгованості з орендної плати за період грудень 2016 року та січень 2017 року у розмірі 10 735,68 грн., що заявлені позивачем в межах позовної давності та були розглянуті судом першої інстанції.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов'язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред'являється особі.
Принцип справедливості судового розгляду в рішеннях ЄСПЛ трактується як належне відправлення правосуддя, право на доступ до правосуддя, рівність сторін, змагальний характер судового розгляду справи, обґрунтованість судового розгляду тощо.
У справі Bellet v. France Суд зазначив, що „стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права".
Європейський суд з прав людини висловив позицію стосовно того, що, розглядаючи підстави для поновлення пропущеного строку, національні суди мають враховувати, що питання стосовно того, чи було дотримано справедливий баланс між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (справи «Скордіно проти Італії», «Ятрідіс проти Греції»).
Одним із елементів права на справедливий суд є право на виправлення судової помилки, включаючи право на скасування неправосудного рішення та прийняття правового рішення по справі. Забезпечення права на апеляційне і касаційне оскарження включає як можливість оскарження судового рішення, так і обов'язок суду прийняти та розглянути подану апеляційну чи касаційну скарги.
Ключовим для концепції справедливого розгляду справи є те, щоб скаржник не був позбавлений можливості ефективно представляти свою справу в суді та мав змогу нарівні із протилежною стороною користуватися правами, передбаченими принципом рівності сторін. Принцип рівності сторін вимагає "справедливого балансу між сторонами", і кожній стороні має бути надано відповідну можливість для представлення своєї справи в умовах, що не ставлять її у суттєво невигідне становище порівняно з її опонентом.
Відповідно до частини 1 статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно ч. 4 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Так, місцевий господарський суд закриваючи провадження у справі в частині стягнення з відповідача заборгованості з орендної плати за період з 01.02.2017 по 31.10.2018 у розмірі 126 652,37 грн., дійшов висновку, що відносини, що склались між позивачем та відповідачем після припинення останнім господарської діяльності та виключення його із реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців є цивільними, а отже спір в цій частині вимог не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.
Колегія суддів вважає помилковим даний висновок суду першої інстанції та з даного приводу зазначає наступне.
23 липня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 177/1858/19, провадження № 61-7301св20 прийняв постанову, в якій виклав правову позицію про те, що припинення статусу ФОП не перешкоджає розгляду справи за правилами господарського судочинства, якщо спір виник саме в рамках підприємницької діяльності суб'єктів господарювання.
Предметна та суб'єкта юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена ст. 20 Господарського процесуального кодексу України. Так, за частиною першою цієї статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
За ст. 45 Господарського процесуального кодексу України, сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в ст.4 цього Кодексу, тобто, і фізичні особи, які не є підприємцями, а винятки, коли спори, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, не підлягають розгляду у господарських судах, чітко визначені положеннями ст. 20 цього Кодексу.
Отже, ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин, наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом, відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
З огляду на положення ч. 1 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України а також ст. ст. 4, 45 цього Кодексу для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду конкретної справи має значення суб'єктний склад саме сторін правочину та наявність спору, що виник у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності.
Відповідно до ст. 3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями.
Згідно з ч. 1 ст. 128 Господарського кодексу України громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.
За змістом ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або відмовитися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку, є господарським зобов'язанням.
За положеннями ст. 51 Цивільного кодексу України до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.
Відповідно до ст. 52 Цивільного кодексу України фізична особа - підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.
За змістом ст. ст. 51, 52, 598 - 609 Цивільного кодексу України, ст.ст. 202-208 Господарського кодексу України, ч. 8 ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» у випадку припинення підприємницької діяльності фізична особа - підприємець (із внесенням до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань запису про державну реєстрацію такого припинення) її зобов'язання (господарські зобов'язання) за укладеними договорами не припиняються, а продовжують існувати, оскільки вона як фізична особа не перестає існувати та відповідає за своїми зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном.
Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 13.02.2019 у справі № 910/8729/18 та від 26.06.2019 року по справі № 760/13915/18 зазначено, що фізичні особи, які на час звернення з позовом не є підприємцями, можуть звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених прав та законних інтересів. Припинення підприємницької діяльності позивача до звернення з позовом до суду не є перешкодою для розгляду справи в порядку господарського судочинства, оскільки спірні правовідносини у цій справі виникли саме щодо виконання договору поставки, укладеного між суб'єктами господарської діяльності. Тобто стороною правочину виступала фізична особа - підприємець і припинення надалі підприємницької діяльності не змінює правовий статус особи у зобов'язанні.
У випадку припинення ФОП, її господарські зобов'язання за укладеними договорами не припиняються, оскільки безпосередньо сама фізична особа не зникає і згідно ст. 52 ЦК України відповідає усім своїм майно за такими зобов'язаннями на загальних підставах (правовий висновок Верховного Суду України в постанові від 9 серпня 2017р. у справі № 3-788гс17).
Таким чином, виходячи із суб'єктного складу та змісту правовідносин сторін як таких, що виникли з господарського договору, зобов'язання за яким у відповідача із втратою його статусу як фізичної особи - підприємця не припинились.
Такий висновок узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, яка неодноразово висловлювала позицію щодо юрисдикції спору за позовом суб'єкта господарювання до фізичної особи, яка на дату подання позову втратила статус суб'єкта підприємницької діяльності, що виник при виконанні умов укладеного між ними господарського договору (постанови від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 13 лютого 2019 року у справі № 910/8729/18 (провадження № 12-294гс18), від 05 червня 2019 року у справі №904/1083/18 (провадження № 12-249гс18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 127/23144/18 (провадження № 14-460цс19).
Припинення підприємницької діяльності ФОП до звернення з позовом до суду не є перешкодою для розгляду справи в порядку господарського судочинства, якщо спірні правовідносини виникли саме щодо виконання договору, укладеного між суб'єктами господарської діяльності.
Отже, колегія суддів доходить висновку про те, що якщо стороною у правовідносинах виступала фізична особа - підприємець, то припинення надалі підприємницької діяльності не змінює правовий статус особи у цих правовідносинах, а отже спір повинен розглядатися за правилами господарського судочинства.
За приписами ч. 2 ст. 278 ГПК України порушення правил юрисдикції господарських судів, визначених статтями 20-23 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів апеляційної скарги.
Таким чином, з огляду на допущені місцевим господарським судом порушення норм процесуального права, а саме порушення правил юрисдикції господарських судів та закриття провадження у справі, що підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, враховуючи вимоги ч. 2 ст. 278 ГПК України, що це є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вбачає за необхідне скасувати рішення від 17.03.2020 року в частині закриття провадження у справі № 904/6262/19 щодо стягнення з відповідача заборгованості з орендної плати за період з 01.02.2017 по 31.10.2018 у розмірі 126 652,37 грн. з направленням справи в цій частині до Господарського суду Дніпропетровської області для продовження розгляду.
Направляючи справу для продовження розгляду до господарського суду у відповідній частині, судова колегія виходить з того, що відповідно до частин першої та другої статті 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
При цьому частиною третьою зазначеної статті передбачено, що докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
За правилами частини 4 статті 231 ГПК України про закриття провадження у справі суд постановляє ухвалу, наслідком скасування якої відповідно до статті 280 ГПК України є направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Отже, оскільки спір у відповідній частині судом першої інстанції не був вирішений по суті, а апеляційний суд, виходячи з його повноважень та меж перегляду справи, позбавлений можливості його розглянути як суд першої інстанції, справа підлягає направленню у цій частині до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Так як апеляційну скаргу задоволено частково, згідно ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, суд відповідно змінює розподіл судових витрат по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги.
Частиною 14 статті 129 Господарського процесуального кодексу України визначено, якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
На підставі ст. 129 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції здійснює розподіл судових витрат наступним чином: за подачу апеляційної скарги судовий збір в розмірі 4 862,09 грн. підлягає стягненню з позивача на користь відповідача пропорційно задоволеним вимогам.
Керуючись статтями 129, 269, 275-279 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд, -
Апеляційну скаргу Фізичної особи - підприємця Розумної Мар'яни Ігорівни на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.03.2020 року у справі № 904/6262/19 задовольнити частково.
Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.03.2020 року у справі № 904/6262/19 скасувати.
Прийняте нове рішення, яким позов Департаменту по роботі з активами Дніпровської міської ради до Фізичної особи - підприємця Розумної Мар'яни Ігорівни про стягнення заборгованості у розмірі 255 026,20 грн. за договором оренди нерухомого майна №452-ДКП/13 від 09.12.2013 року задовольнити частково.
Стягнути з Фізичної особи-підприємця Розумної Мар'яни Ігорівни ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) на користь Департаменту корпоративних прав та правового забезпечення Дніпровської міської ради (49000, м. Дніпро, пр. Дмитра Яворницького, 75, код ЄДРПОУ 37454258) 10 735,68 грн. - орендної плати та 148,90 грн. - витрат по сплаті судового збору.
В іншій частині вимог про стягнення заборгованості з орендної плати за період з квітня 2014 року по листопад 2016 року в позові відмовити.
Справу в частині стягнення з Фізичної особи-підприємця Розумної Мар'яни Ігорівни ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) на користь Департаменту корпоративних прав та правового забезпечення Дніпровської міської ради (49000, м. Дніпро, пр. Дмитра Яворницького, 75, код ЄДРПОУ 37454258) заборгованості з орендної плати за період з 01.02.2017 по 31.10.2018 у розмірі 126 652,37 грн. направити для продовження розгляду до Господарського суду Дніпропетровської області.
Судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 4 862,09 грн. стягнути з Департаменту корпоративних прав та правового забезпечення Дніпровської міської ради (49000, м. Дніпро, пр. Дмитра Яворницького, 75, код ЄДРПОУ 37454258) на користь Фізичної особи-підприємця Розумної Мар'яни Ігорівни ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ).
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку відповідно до ст.ст. 287, 288 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено 08.09.2020.
Головуючий суддя В.Ф.Мороз
Суддя А.Є.Чередко
Суддя Л.А.Коваль