Справа №463/5183/20
Провадження №3/463/1173/20
03 вересня 2020 року суддя Личаківського районного суду м. Львова Леньо С. І., розглянувши справу про адміністративне правопорушення про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, не працюючого, проживаючого: АДРЕСА_1
за ст. 130 ч. 1 КУпАП, -
Працівниками поліції складено протокол про адміністративне правопорушення про те, що ОСОБА_1 , керуючи автотранспортним засобом Фольксваген, д.н.з. НОМЕР_1 04.06.2020р. о 01.31 год. за адресою м. Львів, вул. Кульпарківська, 135 з ознаками алкогольного сп'яніння відмовився від проходження медичного огляду, чим порушив вимоги п. 2.5 ПДР України.
ОСОБА_1 , як особа, яка притягається до адміністративної відповідальності в судове засідання не з'явився, хоча про дату, місце та час розгляду справи повідомлявся належним чином. Водночас, захисник ОСОБА_1 - адвокат Коцан М.В. скерував до суду клопотання про закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення, мотивуючи тим, що працівниками поліції порушено процедуру проходження медичного огляду. Зокрема, відповідно до обставин події зі слів працівника поліції випливає, що підставою для проведення огляду є запах алкоголю в автомобілі. Однак, пасажир цього автомобіля одразу підтвердив, що запах алкоголю несеться від нього, тоді як у ОСОБА_1 були відсутні явні ознаки алкогольного сп'яніння, а після того, як ОСОБА_1 дихнув на працівника поліції, останній не констатував різкого запаху алкоголю з порожнини рота. Вважає, що на момент висловлення вимога пройти медичний огляд на стан алкогольного сп'яніння у інспектора не було підстав вважати, що ОСОБА_1 перебуває в стані алкогольного сп'яніння, а відтак, у останнього не виникало обов'язку виконання цієї вимоги. Крім того, для підтвердження відмови від проходження медичного огляду працівник поліції запросив свідка, який є працівником правоохоронного органу, який не міг бути залученим свідком. Просить провадження у справі закрити у зв'язку з відсутністю в діях ОСОБА_1 події адміністративного правопорушення.
За таких обставин а також враховуючи вимоги ст. 268 КУпАП, вважаю можливим розглянути справу у відсутності особи, яка притягається до адміністративної відповідальності.
Розглянувши матеріали справи, вважаю, що в притягненні ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 130 КУпАП слід відмовити виходячи з наступного.
З об'єктивної сторони правопорушення, передбачене ст. 130 ч. 1 КУпАП, полягає в тому числі у відмові особи, яка керує транспортним засобом, від проходження відповідно до встановленого порядку огляду на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння.
Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997 року, кожен, чиї права і свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, «ефективний засіб правого захисту» в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Як вбачається з положень Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 р., під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.
Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов'язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб'єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але й не має права виходити за її межі.
Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають у застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень. У більш звуженому розумінні дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчиняти конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними)
Згідно п. 2 «Порядку направлення водіїв транспортних засобів для проведення огляду з метою виявлення стану алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, і проведення такого огляду», затвердженого Постановою КМУ № 1103 від 17.12.2008р., огляду підлягають водії транспортних засобів, щодо яких у поліцейського є підстави вважати, що вони перебувають у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, згідно з ознаками такого стану, установленими МОЗ і МВС.
Процедура проведення огляду водіїв транспортних засобів на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції визначаєтьсяІнструкцією про порядок виявлення у водіїв транспортних засобів ознак алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, яка затверджена Наказом Міністерства внутрішніх справ України № 1452/735 від 09.11.2015р.
Цією ж Інструкцією закріплено перелік ознак алкогольного сп'яніння. Зокрема, згідно п. 3 Розділу І такими ознаками є:
запах алкоголю з порожнини рота;
порушення координації рухів;
порушення мови;
виражене тремтіння пальців рук;
різка зміна забарвлення шкірного покриву обличчя;
поведінка, що не відповідає обстановці.
Таким чином, оскільки в силу вимог закону поліцейський сам визначає наявність чи відсутність у особи ознак алкогольного сп'яніння, його рішення про направлення такої особи на проходження медичного огляду є способом реалізації його дискреційних повноважень, відповідно до яких він вправі діяти на власний розсуд.
Відповідно, суддя не вправі втручатись у такі дискреційні повноваження працівника поліції та вирішувати питання про те, чи були у водія ознаки алкогольного сп'яніння.
Однак, в силу вимог статті 13 Конвенції, з метою забезпечення особі права на ефективний засіб правого захисту від дій осіб, які здійснювали свої офіційні повноваження, суддя зобов'язаний перевірити, чи не були дії працівника поліції свавільними під час реалізації ним своїх дискреційних повноважень і чи не вийшов останній за межі таких повноважень.
Як вбачається з оглянутого відеозапису обставин події, ОСОБА_1 був зупинений працівниками поліції за порушення ним вимог ПДР України щодо руху по смугах. Деякий час ОСОБА_1 уточнював у працівника поліції, що саме він порушив, а після отримання відповідних роз'яснень - визнав свою вину та погодився одразу оплатити штраф. Уся ця процедура тривала близько 15 хвилин, ОСОБА_1 перебував безпосередньо біля працівника поліції, спілкувався з ним, був адекватним, і лише після того, як працівник поліції завершив розгляд справи про адміністративне правопорушення про порушення руху по смугах, працівник поліції запитав ОСОБА_1 чи не вживав той алкогольних напоїв, на що отримав негативну відповідь.
Одразу після цього на вимогу працівника поліції ОСОБА_1 дихнув на нього, на що працівник поліції запропонував пройти медичний огляд, не констатувавши при цьому такої ознаки алкогольного сп'яніння як запах алкоголю з порожнини рота.
Взагалі, в цей момент працівник поліції констатував лише те, що у ОСОБА_1 «розширені очі», хоча за змістом п. 3 Розділу І Інструкції вказана ознака не відноситься до ознак алкогольного сп'яніння.
В подальшому, як вбачається, такої ознаки як запах алкоголю з порожнини рота у ОСОБА_1 не було констатована, а навпаки, було констатовано запах із салону автомобіля, на що пасажир цього автомобіля надав пояснення про те, що це він перебуває в стані алкогольного сп'яніння.
Крім того, працівник поліції під час спілкування з колегою по телефону розмову вів таким чином, категорично не стверджував про існування таких ознак, і на переконання судді, сам ставив під сумнів існування у ОСОБА_1 ознак алкогольного сп'яніння.
Насамкінець слід відзначити, що немає логічного пояснення поведінці працівника поліції, який лише по спливу більш як 15-хвилинного безпосереднього спілкування з ОСОБА_1 лише на підставі такої ознаки як «розширені очі» та логічного пояснення про запах алкоголю в салоні автомобіля, вирішив про наявність саме у ОСОБА_1 ознак алкогольного сп'яніння, які в подальшому, ним же ставились під сумнів.
Таким чином, вважаю, що під час реалізації працівником поліції своїх дискреційних повноважень його вимога про проходження медичного огляду була свавільною та не ґрунтувалась на існування у нього обґрунтованої підозри про наявність у ОСОБА_1 ознак алкогольного сп'яніння. Відповідно, при пред'явленні такої вимоги працівник поліції вийшов за межі своїх повноважень і тому, у ОСОБА_1 не виникало обв'язку пройти медичний огляд на стан алкогольного сп'яніння, що свідчить про відсутність в його діях події та складу адміністративного правопорушення.
Відповідно до п.1 ч.1 ст. 247 КУпАП провадження в справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю за відсутності події та складу адміністративного правопорушення.
У зв'язку з наведеним, провадження у справі підлягає закриттю.
Керуючись ст.ст. 9, 130, 247, 280, 283, 284, 294 КУпАП, -
Провадження у справі про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за вчинення правопорушення, передбаченого ст. 130 ч. 1 КУпАП закрити у зв'язку з відсутністю в його діях події та складу адміністративного правопорушення.
На постанову може бути подана апеляційна скарга до Львівського апеляційного суду протягом десяти днів з дня її винесення через Личаківський районний суд м. Львова.
Суддя: Леньо С. І.