ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
26.08.2020Справа № 910/1255/20
Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді - Приходько І.В.,
при секретарі судового засідання - Жалобі С.Р.,
розглянувши у судовому засіданні матеріали
позовної заяви ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ "ІНЖЕНЕРНА ГРУПА "АРЕЙ"
до відповідача ВІЙСЬКОВОЇ ЧАСТИНИ НОМЕР_1
третя особа: МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ
про визнання недостовірною та спростування інформації,
за участю представників:
від позивача: Спиридонова К.С.
від відповідача: Москаленко Ю.Г.
від третьої особи: Боберський І.М.,
ТОВАРИСТВО З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ "ІНЖЕНЕРНА ГРУПА "АРЕЙ" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до ВІЙСЬКОВОЇ ЧАСТИНИ НОМЕР_1 про визнання недостовірною та спростування інформації, в якому (з урахуванням заяви про зміну предмету позову) просить суд: визнати недостовірною наступну інформацію, поширену відповідачем про позивача у супровідному листі №189/2/3889 від 18.12.2019, а саме:
- «головним виконавцем ДКР не прийнято рішення щодо організації виготовлення
дослідного зразка БМПВ, у тому числі, щодо організації його виготовлення у промислових умовах»;
- «висновок (заключення) військового представництва при головному виконавці ДКР про технічний проект на ДКР, шифр “Вавілон” не представлено, що не дає повноти оцінки щодо обґрунтованості технічних рішень, відповідності вимогам тактико-технічного завдання, щодо технологічності тощо»;
- «загроза виконання ДКР з розробки БМПВ полягає у ймовірній відмові головного виконавця щодо продовження робіт після виконання етапу розробки робочої конструкторської документації».
Крім того позивач просить зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 (Центральний науково-дослідний інститут озброєння та військової техніки Збройних Сил України) протягом 10 днів з дати набрання рішенням суду законної сили відкликати супровідний лист за №189/2/3889 від 18.12.2019. Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 (Центральний науково-дослідний інститут озброєння та військової техніки Збройних Сил України) спростувати протягом 10 днів з дня набрання рішенням суду законної сили - недостовірну інформацію про Позивача аналогічним способом - шляхом направлення на ім'я заступника міністра оборони України з питань європейської інтеграції листа відповідного змісту.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.02.2020 вказану позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачу строк для усунення її недоліків у десять днів з дня вручення цієї ухвали.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.02.2020 (після усунення недоліків позовної заяви) прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, розгляд справи вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання у справі призначено на 25.03.2020. Крім того, ухвалою було встановлено строк відповідачу, який становить 15 днів з дня вручення вказаної ухвали, для подачі до суду обґрунтованого письмового відзиву на позовну заяву, а також усіх письмових та електронних доказів, що підтверджують заперечення проти позову.
18.03.2020 через відділ автоматизованого документообігу суду від представника Військової частини НОМЕР_1 надійшов відзив.
З метою попередження виникнення та запобігання поширення гострої респіраторної хвороби, спричиненої коронавірусом COVID-19, судове засідання, призначене на 25.03.2020 не відбулось.
30.03.2020 через відділ автоматизованого документообігу суду від представника позивача надійшла відповідь на відзив.
03.04.2020 через відділ автоматизованого документообігу суду від відповідача надійшов відзив.
09.04.2020 через відділ автоматизованого документообігу суду від відповідача надійшли заперечення.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.04.2020 призначено підготовче засідання на 25.05.2020.
30.04.2020 через відділ автоматизованого документообігу суду від представника відповідача надійшла заява про долучення документів до матеріалів справи.
У підготовчому засіданні 25.05.2020 представник позивача надав додаткові пояснення, уточнив позовні вимоги на підставі п.3 ч.2 ст. 182 Господарського процесуального кодексу України, підтримав позовну заяву, не заперечував щодо залучення до участі у справі третьої особи Міністерства оборони України.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.05.2020 залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ, підготовче засідання відкладено на 24.06.2020.
24.06.2020 від третьої особи надійшли письмові пояснення.
У підготовчому засіданні 24.06.2020 оголошено перерву на 12.08.2020.
У підготовчому засіданні 12.08.2020 судом відмовлено у задоволенні заявленого позивачем клопотання про призначення у справі судової лінгвістичної експертизи мовлення, а також у задоволенні заявленого представником Міністерства оборони України клопотання про залучення до участі у справі третьої особи.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.08.2020, враховуючи відсутність клопотань та повідомлень учасників судового процесу про намір вчинити дії, строк вчинення яких обмежений підготовчим провадженням, судом закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 26.08.2020.
У судовому засіданні 26.08.2020 представник позивача надав додаткові пояснення, підтримав позовні вимоги та просив задовольнити позов повністю.
Представник відповідача у судовому засіданні 26.08.2020 надав додаткові пояснення, заперечував проти позовних вимог та просив відмовити у задоволенні позову повністю.
Представник третьої особи у судовому засіданні 26.08.2020 надав додаткові пояснення, заперечував проти позовних вимог та просив відмовити у задоволенні позову повністю.
Дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд,-
Як вбачається з матеріалів справи, Товариство з обмеженою відповідальністю “Інженерна група “Арей” (позивач, виконавець) у межах державного оборонного замовлення взяло на себе обов'язок виконати дослідно-конструкторську роботу (ДКР), шифр “Вавілон” за державним контрактом № 403/2/18-3 від 03.12.2018 року (далі - Державний контракт).
У період з 16.12.2019 по 18.12.2019 відбулась перевірка стану виконання ДКР, шифр “Вавілон” за Державним контрактом. Підставою для проведення перевірки став Наказ тимчасово виконуючого обов'язки директора Департаменту військово-технічної політики, розвитку озброєння та військової техніки МО України № 179 від 16.12.2019 (далі - Наказ № 179).
Згідно зазначеного Наказу № 179 було утворено комісію з перевірки стану виконання робіт за ДКР «Вавілон». Головою Комісії з перевірки стану виконання робіт призначено Начальника Центрального науково-дослідного інституту та військової техніки Збройних Сил України генерал-майора Чепкова Ігоря Борисовича, якому доручено організувати роботу комісії на базі ТОВ «Інженерна група «Арей» у період з 16 по 18 грудня 2019 року та скласти акт оцінки стану виконання робіт за ДКР “Вавілон” за результатами роботи комісії, який подати на затвердження заступнику Міністра оборони України з питань європейської інтеграції 18.12.2019 встановленим порядком.
18.12.2019 за результатами перевірки стану виконання робіт ДКР, шифр “Вавілон” Комісією було складено Акт перевірки.
Результати роботи комісії, які оформлені Актом перевірки, були направлені на ім'я заступника Міністра оборони України з питань європейської інтеграції для затвердження. До Акту перевірки Головою комісії було додано документ - лист №189/2/3889.
Так, позивач стверджує, що лист №189/2/3889 містить недостовірну інформацію про діяльність позивача в межах виконання Державного контракту, зокрема, наступні твердження:
- «головним виконавцем ДКР не прийнято рішення щодо організації виготовлення
дослідного зразка БМПВ, у тому числі, щодо організації його виготовлення у промислових умовах»;
- «висновок (заключення) військового представництва при головному виконавці ДКР про технічний проект на ДКР, шифр “Вавілон” не представлено, що не дає повноти оцінки щодо обґрунтованості технічних рішень, відповідності вимогам тактико-технічного завдання, щодо технологічності тощо»;
- «загроза виконання ДКР з розробки БМПВ полягає у ймовірній відмові головного виконавця щодо подовження робіт після виконання етапу розробки робочої конструкторської документації».
Наполягаючи на тому, що Актом перевірки не було зафіксовано жодного зауваження щодо промислового устаткування позивача, жодних зауважень щодо промислових умов, з огляду на те, що промислові умови Комісією не перевірялись, позивач наводить перелік підстав, які, за його твердженням свідчать про факт здійснення Головою комісії (як посадовою особою відповідача) діяння, що містить юридичний склад правопорушення - поширення недостовірної інформації про позивача.
Крім того позивач вказує на сукупність обставин, що підтверджують неправомірність дій Голови комісії, зокрема:
а) недостовірна інформація про позивача зафіксована в офіційному документі - Супровідному листі, та доведена до відома адресату - заступнику Міністра оборони України.
б) поширена недостовірна інформація стосується позивача, а саме виконання останнім взятих на себе зобов'язань за Державним контрактом;
в) поширена Головою комісії інформація не відповідає дійсності, правдивість якої спростована позивачем доводами, викладеними у позовній заяві та доданими до неї доказами;
г) поширення недостовірної інформації завдало значної шкоди діловій репутації позивача як суб'єкта господарювання, одним із основних видів економічної діяльності якого за кодом КВЕД 30.40 є “Виробництво військових транспортних засобів”. Також поширення Головою комісії недостовірної інформації фактично може призвести до припинення співробітництва між позивачем та замовником за Державним контрактом, наслідком чого може бути зрив виконання ДКР, шифр “Вавілон” та нанесення шкоди обороноздатності країни.
Відповідачем повністю заперечується правомірність позовних вимог з підстав того, що позивач просить визнати недостовірною та спростувати інформацію, яка міститься у листі, що є службовим документом, складеним Головою комісією на виконання своїх обов'язків які були покладені на нього безпосередньо Наказом № 179. Також відповідач стверджує, що Військова частина НОМЕР_1 не приймала участі у заходах з 16 по 18 грудня 2019 щодо перевірки позивача через що заперечує належність відповідача.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, враховуючи наступне.
Відповідно до статті 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Згідно зі статтею 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
За змістом статті 94 Цивільного кодексу України, юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати.
Особистим немайновим благом, яке охороняється цивільним законодавством, є, зокрема, ділова репутація (частина 1 статті 201 Цивільного кодексу України).
Під діловою репутацією юридичної особи розуміється оцінка її підприємницької, громадської чи іншої діяльності, яку здійснює така особа як учасник суспільних відносин.
За змістом статей 94, 277 Цивільного кодексу України право на спростування недостовірної інформації належить юридичним особам у передбачених законом випадках, у тому числі як спосіб судового захисту проти поширення інформації, що шкодить діловій репутації господарюючого суб'єкта (підприємця).
Юридична особа має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації відповідно до частини 1 статті 277 Цивільного кодексу України та право на недоторканість ділової репутації відповідно до частини 1 статті 299 Цивільного кодексу України.
Згідно з частиною першою статті 200 Цивільного кодексу України, інформацією є документованні або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі.
Підставою для задоволення позову у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи є сукупність усіх обставин юридичного складу правопорушення, а саме: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б однієї особи у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, що не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право. За відсутності хоча б однієї із наведених обставин підстав для задоволення позовних вимог немає.
Негативною слід вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації.
Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
Згідно з частинами 1 та 2 статті 30 Закону України "Про інформацію" ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.
Норма частини 1 статті 30 Закону України "Про інформацію", яка встановлює підстави для звільнення від відповідальності за порушення законодавства про інформацію, має оцінюватися в загальному контексті цього Закону, зокрема статті 5, яка визначає право кожного на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лінгенс проти Австрії" зазначено, що необхідно розрізняти факти та оціночні судження. Існування фактів можна довести, а правдивість критичного висловлювання не підлягає доведенню. Вимога доводити правдивість критичного висловлювання є неможливою для виконання і порушує свободу на власну точку зору, що є фундаментальною частиною права, захищеного статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Судження має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, пов'язаними із такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Оцінити правдивість чи правильність судження будь-яким шляхом неможливо, а тому воно не входить до предмета судового доказування.
У свою чергу, фактичне твердження - це логічна побудова та викладення певного факту чи групи фактів. Факт - це явище об'єктивної дійсності, конкретні життєві обставини, які склалися у певному місці та часі за певних умов. Ураховуючи те, що факт, сам по собі, є категорією об'єктивною, незалежною від думок і поглядів сторонніх осіб, то його відповідність дійсності може бути перевірена та встановлена судом.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "ТОВ "Інститут економічних реформ" проти України" зазначено, що для того, щоб розрізняти фактичне твердження і оціночне судження, необхідно брати до уваги обставини справи і загальний тон зауважень в тому сенсі, що твердження про питання, що становлять суспільний інтерес, можуть, на цій основі, представляти є оціночними судженнями, а не констатацію фактів.
Пунктом 11 Постанови Пленуму Верховного Сулу України № 1 від 27.02.2009 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» роз'яснено, що відповідачем у випадку поширення інформації, яку подає посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов'язків, зокрема при підписанні характеристики тощо, є юридична особа, в якій вона працює. Враховуючи, що розгляд справи може вплинути на права та обов'язки цієї особи, остання може бути залучена до участі у справі. У разі поширення такої інформації посадовою чи службовою особою для визначення належного відповідача судам необхідно з'ясовувати, від імені кого ця особа виступає. Якщо посадова чи службова особа виступає не від імені юридичної особи і не при виконанні посадових (службових) обов'язків, то належним відповідачем є саме вона.
Так, судом встановлено, що Головою комісії з перевірки виконання робіт за ДКР «Вавілон» наказом № 179 було призначено начальника Центрального науково-дослідного інституту та військової техніки Збройних Сил України генерал-майора Чепкова Ігоря Борисовича.
Пунктами 12, 13 Положення «Про Центральний науково-дослідний інститут озброєння та військової техніки Збройних Сил України», затвердженого наказом Міністерства оборони України від 18 липня 2016 року N 365, визначено, що структуру Інституту затверджує Міністр оборони України. Інститут є юридичною особою, має печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, а також інші печатки, штампи та бланки, необхідні для забезпечення діяльності відповідно до покладених завдань та функцій.
Судом встановлено, що ідентифікаційним кодом Центрального науково-дослідного інституту та військової техніки Збройних Сил України є: 24292711.
Згідно із частиною 4 статті 89 ЦК України, до Єдиного державного реєстру вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування, місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи, а також інші відомості, встановлені законом.
Згідно із статтею 10 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань", якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою.
В свою чергу судом встановлено, що згідно з даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, за кодом юридичної особи 24292711 зареєстрована юридична особа - ВІЙСЬКОВА ЧАСТИНА НОМЕР_1 , керівником якої так само є ОСОБА_1 .
Беручи до уваги вищенаведені приписи законодавства, з огляду на факт того, що інформація, яку позивач просить визнати недостовірною була викладена Чепковим І.Б. під час виконання службових обов'язків, у суду відсутні підстави вважати ВІЙСЬКОВУ ЧАСТИНУ НОМЕР_1 неналежним відповідачем у даній справі.
Як вбачається зі змісту Наказу № 179 на Голову комісії були покладені наступні обов'язки:
- з 16 по 18 грудня 2019 року організувати роботу комісії на базі ТОВ «Інженерна група «Арей»;
- за результатами роботи комісії скласти акт оцінки стану виконання робіт за ДКР “Вавілон”, який подати на затвердження заступнику Міністра оборони України з питань європейської інтеграції 18.12.2019 встановленим порядком.
Відповідно до Інструкції з діловодства та документування управлінської інформації в електронній формі в Міністерстві оборони України та Генеральному штабі Збройних Сил України, затвердженої Наказом № 370 від 26.07.2018, актом є документ, що підтверджує факти і події, який складається кількома особами і, як правило, підлягає затвердженню посадовою особою в межах повноважень. При цьому положеннями Інструкції визначено, що до службової може належати інформація: що міститься в документах, які становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію; доповідні записки, рекомендації, якщо вони пов'язані з розробленням напряму діяльності установи або здійсненням нею контрольних, наглядових функцій, процесом прийняття рішень і передують публічному обговоренню та/або прийняттю рішення.
Зі змісту Акту з перевірки вбачається, що 18.12.2019 він був підписаний Головою комісії, всіма членами комісії та на виконання положень Наказу № 179 був направлений на затвердження заступнику Міністра оборони України з питань європейської інтеграції встановленим порядком (зокрема відповідним супровідним листом). Як вбачається зі змісту наявної у матеріалах справи копії Акту перевірки, заступник Міністра оборони України з питань європейської інтеграції затвердив вказаний акт без письмових зауважень, про що свідчить відповідний підпис на титульній сторінці.
При цьому, зі змісту оспорюваного позивачем листа №189/2/3889 вбачається, що генерал-майором Чепковим І.Б., як начальником Центрального науково-дослідного інституту та військової техніки Збройних Сил України, були висловлені перелік власних зауважень, метою яких було, в першу чергу, викладення пропозиції Департаменту військово-технічної політики розвитку озброєння та військової техніки Міністерства оборони України спільно з Управлінням військових представництв Міністерства оборони України та Центрального науково-дослідного інституту озброєння та військової техніки Збройних Сил України щодо опрацювання питання порядку подальшого виконання ДКР, шифр «Вавілон».
Так, судом враховується, що Центральний науково-дослідний інститут озброєння та військової техніки Збройних Сил України є головною науково-дослідною установою Міністерства оборони України з дослідження проблем воєнно-технічної політики (далі - ВТП) у сфері розвитку озброєння та військової техніки і призначений для проведення фундаментальних і прикладних досліджень, спрямованих на наукове обґрунтування пріоритетних напрямів ВТП стосовно проблем створення новітнього озброєння, розробок (модернізації), продовження ресурсу, утилізації озброєння та військової техніки, засобів ураження, боєприпасів, техніки та засобів спеціального призначення (далі - ОВТ), перспектив розвитку ОВТ, оборонних технологій та оборонно-промислового комплексу (далі - ОПК), науково-методичного забезпечення формування і реалізації ВТП, державних цільових оборонних програм розвитку (далі - ДЦОПР) ОВТ, Державного оборонного замовлення (далі - ДОЗ) та заходів міжнародного військового-технічного співробітництва, науково-технічного супроводження (далі - НТС) розробок (модернізації), продовження ресурсу, утилізації ОВТ, а також забезпечення функціонування системи охорони інтелектуальної власності під час наукових досліджень (п.1 Положення «Про Центральний науково-дослідний інститут озброєння та військової техніки Збройних Сил України», затвердженого наказом Міністерства оборони України від 18 липня 2016 року N 365)
При цьому, відповідно до п. 4 Положення Інститут відповідно до покладених на нього завдань організовує виконання Конституції і законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, наказів Міністерства оборони, інших центральних органів виконавчої влади та здійснює контроль за їх реалізацією; розробляє і бере участь у розробці та експертизі проектів нормативно-правових актів (документів), зокрема, щодо розробок і модернізації ОВТ, їх випробувань, продовження ресурсу, утилізації, стандартизації, уніфікації, а також стосовно охорони інтелектуальної власності; координує планування наукової і науково-технічної діяльності (ННТД) науково-дослідних установ Збройних Сил України за призначенням та завданнями діяльності Інституту; формує загальні наукові напрями щодо вирішення проблем створення та перспектив розвитку ОВТ силових структур держави; обґрунтовує пропозиції щодо визначення пріоритетних напрямів розвитку ОВТ; бере участь у розробленні та експертизі проектів державних цільових оборонних програм розвитку ОВТ Збройних Сил, формуванні ДОЗ та їх НТС; розробляє і вдосконалює методологію та здійснює науково-методичне забезпечення досліджень з питань розвитку та проблем випробувань ОВТ; виконує фундаментальні та прикладні дослідження проблем воєнно-технічної політики у сфері розробок і модернізації ОВТ; проводить дослідження проблем відновлення ресурсу та відповідного ремонту; аналізує стан, перспективи розвитку ОВТ та оборонних технологій в Україні та розвинутих країнах світу; проводить науково-технічну експертизу товарів та готує висновки щодо визначення сфери використання зразків (елементів зразків) ОВТ; проводить науково-технічну експертизу (за технічними умовами, державними стандартами, проектно-технічною документацією тощо) науково-технічної продукції на всіх етапах виконання ДКР та надає висновки з питань розробок нових зразків ОВТ Збройних Сил, модернізації, продовження ресурсу та випробувань.
Керівник Інституту відповідає, зокрема, за: організацію і реалізацію функцій внутрішнього контролю та управління ризиками за напрямом діяльності Інституту. Крім того, керівник інституту здійснює керівництво діяльністю Інституту, у тому числі науковою, науково-технічною, фінансово-господарською та іншими видами повсякденної діяльності; надає результати та рекомендації щодо проведеної науково-технічної експертизи Інститутом відповідним структурним органам Міністерства оборони, Збройних Сил, іншим міністерствам та іншим державним органам; організовує взаємодію Інституту зі структурними підрозділами Міністерства оборони, Генерального штабу, органами військового управління, НДУ Збройних Сил, ВВНЗ (науковими підрозділами ВВНЗ), установами, організаціями та підприємствами Міністерства оборони та інших центральних органів виконавчої влади (пункти 8, 9 Положення).
Таким чином, суд зазначає, що викладення у листі №189/2/3889 начальником Центрального науково-дослідного інституту та військової техніки Збройних Сил України недоліків (які, на його переконання, мали місце під час виконання відповідної дослідно-конструкторської роботи), а також надання певних пропозицій щодо порядку подальшого виконання ДКР, відбулося у зв'язку з реалізацією уповноваженої особи прав та виконання функціональних обов'язків, покладених та таку особу (як керівника Інституту, а також як Голову комісії) Міністерством оборони України.
При цьому зміст оспорюваного листа свідчить про те, що інформація стосовно позивача, яка була доведена до відома заступника Міністерства оборони України, носить виключно службовий характер, її основною метою є ініціювання конструктивного вирішення питання щодо порядку подальшого виконання ДКР шифр «Вавілон», а не формування негативної думки щодо діяльності позивача.
При цьому суд зазначає, що окрім розділу «висновок» (в якому значиться, що технічна документація на ДКР в цілому відповідає вимогам відповідного ТТЗ та відповідає умовам Державного контракту, Акт перевірки також містить розділ «Рекомендації комісії», в якому, зокрема зазначено перелік настанов Комісії рекомендаційного характеру, частина з яких також була окреслена керівником Інституту у оспорюваному листі.
Також судом враховуються пояснення МІНІСТЕРСТВА ОБОРОНИ УКРАЇНИ, в яких третя особа вказує на безпідставність та необґрунтованість доводів позивача, посилаючись на приписи Положення «Про представництва державних замовників з оборонного замовлення на підприємствах, в установах і організаціях», затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21.10.2009 № 1107.
При цьому третьою особою неодноразово наголошувалося на тому, що інформація, яка викладена у листі №189/2/3889 є правдивою, тоді як відсутність висновку (заключення) окремо підтверджується листом начальника 1285 військового представництва від 17.04.2020 №536/806.
Доводи позивача про те, що інформація, яка викладена у листі №189/2/3889, завдала значної шкоди діловій репутації позивача як суб'єкта господарювання не приймаються судом з огляду на відсутність жодних належних та допустимих доказів на підтвердження таких доводів. Також суд враховує, що оспорюваний лист був адресований саме заступнику Міністерства оборони України та носив виключно службовий характер, відтак посилання позивача на те, що розповсюджена інформація могла негативно вплинути на правовідносини з іншими контрагентами є також не доведеними.
Зважаючи на вищевикладене, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову про визнання недостовірною та спростування недостовірної інформації, оскільки у даному випадку мала місце реалізація посадовою особою власних повноважень та функціональних обов'язків, що, відповідно, не може розглядатися як поширення недостовірної інформації (постанова Вищого господарського суду України від 18.07.2013 № 5011-64/9991-2012).
З огляду на наведене всі інші клопотання та заяви, доводи та міркування учасників судового процесу відповідно залишені судом без задоволення і не прийняті до уваги як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду стосовно відсутності підстав для задоволення позовних вимог.
Суд зазначає, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п.3 ч. 4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі “Руїс Торіха проти Іспанії”). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
При цьому, суд зазначає, що до господарського суду має право звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється. Тобто в контексті цієї норми має значення лише суб'єктивне уявлення особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту. Виключно суб'єктивний характер заінтересованості як переконаності в необхідності судового захисту суб'єктивного матеріального права чи законного інтересу може підтверджуватися при зверненні до суду лише посиланням на таку необхідність самої заінтересованої особи. Саме тому суд не вправі відмовити у прийнятті позовної заяви з тих лише підстав, що не вбачається порушення матеріального права чи законного інтересу позивача, або заявник без належних підстав звернувся до суду в інтересах іншої особи.
Разом з тим, на позивача покладений обов'язок обґрунтувати суду свої вимоги поданими до суду доказами, тобто, довести, що права та інтереси позивача дійсно порушуються, оспорюються чи не визнаються, а тому потребують захисту.
Обов'язок доказування та подання доказів відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.
Частинами 3, 4 статті 13 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Це стосується позивача, який мав довести наявність тих обставин, на підставі яких він звернувся до господарського суду з позовними вимогами належними та допустимими доказами, поданими у відповідності до приписів чинного процесуального законодавства.
Суд звертає увагу позивача, що відповідно до положень ч. 4 ст. 74 ГПК України суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи.
Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.
Суд зазначає, що позивач, заявляючи позов та обираючи спосіб захисту повинен дбати про те, щоб резолютивна частина рішення, в якій остаточно закріплюється висновок суду щодо вимог позивача, могла бути виконана в процесі виконавчого провадження у справі, адже у кінцевому результаті ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
У відповідності до ст. 7 Господарського процесуального кодексу України, правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності, підпорядкування, місцезнаходження, місця створення та реєстрації, законодавства, відповідно до якого створена юридична особа, та інших обставин. Наведена норма кореспондується зі ст. 46 Господарського процесуального кодексу України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.
Вказані положення передбачають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки.
При цьому Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі "Пантелеєнко проти України" зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
У рішенні від 31 липня 2003 року у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При чому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.
При вирішенні справи "Каіч та інші проти Хорватії" (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права
Відтак, Держава Україна несе обов'язок перед зацікавленими особами забезпечити ефективний засіб захисту порушених прав, зокрема - через належний спосіб захисту та відновлення порушеного права. Причому обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.
На це вказується, зокрема, і у пункті 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 №15-рп/2004 у справі №1-33/2004, де зазначено, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі.
Крім того, Конституційний Суд України у п. 9 мотивувальної частини рішення від 30.01.2003 №3-рп/2003 у справі № 1-12/2003 наголошує на тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
У п. 26 рішення від 15.05.2008 Європейського суду з прав людини у справі "Надточій проти України" суд нагадує, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом.
За приписами ст. ст. 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду спору має бути встановлено не лише наявність підстав на які позивач посилається в обґрунтування своїх позовних вимог, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.
Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
Враховуючи наведене, повно і всебічно з'ясувавши обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, надавши оцінку всім аргументам учасників справи, суд дійшов висновку, що позов не є достатньо обґрунтованим, оскільки позивачем належними та допустимими доказами не доведено правомірності та законності позовних вимог, так само як і фактів порушення власних прав та інтересів саме відповідачем у справі.
За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, з покладенням судового збору на позивача в порядку ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.
На підставі викладеного, керуючись статтями 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237-238, 240-242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -
1. У задоволенні позову відмовити.
2. Судовий збір покласти на позивача.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення господарського суду може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст.ст. 254, 256-259 ГПК України з урахуванням підпункту 17.5 пункту 17 Розділу XI "Перехідні положення" ГПК України.
Повний текст рішення складено та підписано 07.09.2020.
Суддя І.В. Приходько