Судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
Крата В. І.
02 вересня 2020 року
м. Київ
справа № 520/10437/14-ц
провадження № 61-20329св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Дундар І. О., Журавель В. І., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач), касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. Рішення Київського районного суду міста Одеси від 03 жовтня 2017 року та постанову апеляційного суду Одеської області від 28 лютого 2018 року в частині визнання недійсним свідоцтва про право власності на квартиру АДРЕСА_1 , видане виконавчим комітетом Одеської міської ради 22 грудня 2006 року ОСОБА_1 залишив без змін. Рішення Київського районного суду міста Одеси від 03 жовтня 2017 року та постанову апеляційного суду Одеської області від 28 лютого 2018 року в частині визнання квартири спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в рівних частинах, визнання за ОСОБА_2 права власності на 1/2 частину цієї квартири скасував і ухвалив в цій частині нове рішення. В позові ОСОБА_2 до виконавчого комітету Одеської міської ради, житлово-будівельного кооперативу «Київський-14», ОСОБА_1 про визнання квартири АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя та визнання за ОСОБА_2 права на власності на її Ѕ частину відмовив.
При цьому, колегія суддів вказала, що: «арґументи касаційної скарги щодо недоведеності тверджень позивача про те, що він дізнався про порушення свого права у 2014 року після звернення його сина ОСОБА_4 до нотаріуса за оформленням права на спадщину його матері і колишньої дружини позивача ОСОБА_3 , колегія суддів відхиляє оскільки судами встановлено, що саме з цього часу почала свій перебіг позовна давність, а у справі відсутні дані про те, що позивач довідався чи міг довідатись про порушення свого права раніше вказаного ним строку».
Не можу погодитись із цим висновком колегії суддів з таких причин.
1. Згідно частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Таким чином, початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
1.1. Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
2. Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав - учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбулись у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).
2.1. Європейський суд з прав людини також зауважив, що відмова національного суду обґрунтувати причину відхилення заперечення стосовно спливу позовної давності є порушенням статті 6 Конвенції. Встановлена законом позовна давність була важливим аргументом, вказаним компанією-заявником в ході судового розгляду. Якби він був прийнятий, то це, можливо, могло призвести до відмови в позові. Проте, суд не навів ніяких обґрунтованих причин для неприйняття до уваги цього важливого аргументу (GRAFESCOLO S.R.L. v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA, № 36157/08, § 22, 23, ЄСПЛ, від 22 липня 2014 року).
3. У постанові Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справі № 6-75цс15 вказано, що «формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Обов'язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача».
4. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
4.1. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року в справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18) вказано, що «можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що суди дійшли правильного висновку, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтями 32-38 ГПК України (в редакції, чинній на час винесення оскаржуваних судових рішень), про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше».
4.2. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19) зазначено, що «Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 33 ГПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та статтею 74 цього Кодексу (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше».
5. Втім, колегія суддів не врахувала презумпцію можливості та обов'язку позивача знати про стан своїх майнових прав та те, що матеріалами справи не підтверджується, що про існування свідоцтва про право власності квартири АДРЕСА_1 , виданого Виконавчим комітетом Одеської міської ради 22 грудня 2006 року позивач дізнався тільки в 2014 році.
6. За таких обставин, колегії суддів слід було судові рішення скасувати й в частині визнання недійсним оспорюваного свідоцтва та в задоволенні цієї вимоги відмовити внаслідок пропуску позовної давності.
Суддя: В. І. Крат