02 вересня 2020 року справа №320/3565/20
Суддя Київського окружного адміністративного суду Терлецька О.О., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної податкової служби у Київській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Головного управління Державної податкової служби у Київській області, в якому просить суд визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Головного управління Державної податкової служби у Київській області від 21.10.2019р. № 0271330-5005-1027.
В обгрунтування таких вимог позивач зазначив, що 31 жовтня 2019 року ним отримано податкове повідомлення-рішення Головного управління Державної податкової служби у Київській області від 21.10.2019р. № 0271330-5005-1027 про сплату податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за 2016-2018 роки.
Позивач вважає, що оскаржуване рішення є противоправним та підлягає скасуванню, оскільки у 2016-2018 роках нежитлові будівлі загальною площею 2861,90 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 , які перебувають у власності позивача, використовувалися за функціональним призначенням для виготовлення промислової продукції, тобто для промислового виробництва.
У зв'язку з цим, позивач зазначив, що враховуючи приписи підпункту "є" пп. 266.2.2 п. 266.2 ст. 266 ПК України, можна зробити висновок про те, що контролюючим органом помилково віднесено нежитлові будівлі позивача до категорії об'єктів оподаткування, що не мають пільг зі сплати податку, а відтак, оскаржуване рішення відповідача є протиправним.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 04.05.2020 відкрито загальне позовне провадження в зазначеній адміністративній справі.
Заперечуючи проти позову в письмовому відзив, Головне управління Державної податкової служби у Київській області просило суд відмовити в його задоволенні та зазначило, що застосування підпункту «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України можливе у разі якщо власниками об'єктів промисловості є фізичні та інші юридичні особи, в тому числі нерезиденти, та за умови (з врахуванням виду їх діяльності) використання таких об'єктів за функціональним призначенням, тобто для промислового виробництва (виготовлення промислової продукції будь-якого виду).
Відповідач вважає, що сама по собі специфіка об'єкта оподаткування - наявність спеціального статусу будівлі, а саме статусу Будівлі промисловості не може бути достатньою підставою для звільнення від оподаткування.
Також, відповідач зазначив, що згідно бази даних податкової служби та податкової звітності, наданої ОСОБА_1 відсутня інформація щодо здійснення виробничої діяльності, а отже норми п.п. 266.2.2 п. 266.2 ст. 266 ПКУ не діють на нежилі приміщення, що є його власністю.
Враховуючи вищевикладене, відповідач вважає, що ППР № 00271330-5005-1027 від 21.10.2019 щодо сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки за 2016-2018 роки, сформовано правомірно., відповідно підстави для його скасування відсутні.
Протокольною ухвалою суду від 02.09.2020 вирішено подальший розгляд справи здійснювати в порядку письмово провадження.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Позивач на підставі договору купівлі-продажу від 28.02.2007 року № 1303 (додається) є власником комплексу нежитлових будівель загальною площею 2861,90 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 , перейменовано згідно рішення Білоцерківської міської ради Київської області № 81-07-VII від 18.02.2016 p.), розміщених на земельній ділянці, площею 2,9767 га (кадастровий номер 3220489500:02:026:0165) з цільовим призначенням: 11.02 Для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості (витяг з ДЗК додається).
В квітні 2015 року Позивач як співучасник з часткою в розмірі 50 % статутного капіталу заснував товариство з обмеженою відповідальністю «ДАШКОМ ГРУП» (код ЄДРПОУ 39744645, далі - ТОВ «ДАНІКОМ ГРУП» або Підприємство) з місцезнаходженням за адресою: АДРЕСА_1 Основним видом діяльності Підприємства є лісопильне та стругальне виробництво (КВЕД 16.10), в межах якого виконуються роботи з підвищеної небезпеки, на які отримані відповідні дозволи. ТОВ «ДАНІКОМ ГРУП» здійснює виготовлення та постачання промислової продукції - лісопродукції (пиломатеріали, піддони, паливні гранули, дрова тощо) як в Україні, так і за кордон. Дохід від реалізації продукції становив за 2016 р. 124 306 028,57 грн., за 2017 р. - 204 554 939,50 грн., за 2018 р. - 297 159 342,53 грн., де питома вага експорту - понад 80 %. Для здійснення виробничої діяльності Підприємства між останнім (Орендар за договорами) та ФОП ОСОБА_1 (Орендодавець за договорами) був укладений договір № 02/Д03 оренди від 01.07.2015 р. зі змінами та доповненнями згідно додаткових угод та договір оренди № 21/05-2018 нежитлових приміщень від 21.05.2018 р. (додаються), у відповідності до яких об'єктом оренди є нежитлові будівлі (приміщення, споруди), які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 ) для використання в якості виробничої бази, деревообробного комплексу. При цьому матеріально-технічна база Підприємства у вказаний період налічувала не один десяток одиниць власного чи орендованого майна, зокрема, але не виключно, верстатів, вальтерів, автонавантажувачів (кар), кранів (автокран), трактора, вантажних авто тощо. Крім того, у 2016-2018 роках середня кількість працівників Підприємства складала 130-167 осіб.
ГУ ДПС у Київській області було проведено перевірку, згідно якої сформовано ППР від 21.10.2019 №0271330-5005-1027 про застосування грошового зобов'язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.
В процесі оброблення інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Ресстру прав власності на нерухоме майно, було виявлено, що у власності ОСОБА_1 з 01.11.2006 року перебуває нежиле приміщення загальною площею 2861,9 кв. метрів, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
За результатами перевірки відносно позивача сформовано ППР № 00271330-5005-1027 від 21.10.2019 щодо сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки за 2016-2018 роки.
Оскаржуване рішення, згідно якого податкове зобов'язання нараховано за податкові періоди - 2016-2018 роки, винесено 21.10.2019 р., а отримано позивачем 31.10.2019 р.
Контролюючий орган при розрахунку податкового зобов'язання керувався даними відповідних рішень Білоцерківської міської ради (копія додається), а саме:
В 2016 році - 1% мінімальної заробітної плати (1 378 грн.), встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, за 1 кв.м. приміщення, що становить 13.78 грн.
Розрахунок сум податку за 2016 рік становить: 2 861.9 кв.м*13.78 грн.=39 436.98грн.;
В 2017 році - 0,5% мінімальної заробітної плати (3 200 грн), встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, за 1 кв.м. приміщення, що становить 16.00 грн.
Розрахунок сум податку за 2017 рік становить: 2 861.9 кв.м*16.00 грн.=45 790.40 грн.;
В 2018 році - 0,5% мінімальної заробітної плати, (3 723 грн.) встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, за 1 кв.м. приміщення, що становить 18.70 грн.
Розрахунок сум податку за 2018 рік становить: 2 861.9 кв.м*18.70 грн.=53 274.27 грн.
Вважаючи спірне рішення податкового органу протиправними та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернувся з цим позовом до суду.
Надаючи правову оцінку відносинам, що склались між сторонами спору, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Відносини, які виникають у сфері справляння податків і зборів, вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства регулює та визначає Податковий кодекс України (далі - ПК України).
Згідно приписів ст. 265 ПК України податок на майно складається з: податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки; транспортного податку та плати за землю.
Питання сплати платником податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, врегульовано ст. 266 ПК України.
Згідно пп. 266.1.1 п. 266.1 ст. 266 ПК України платниками податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.
При цьому об'єктом оподаткування є об'єкт житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його частка (пп. 266.2.1 п. 266.2 ст.266 ПК України), а базою оподаткування є загальна площа об'єкта житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його часток (пп. 266.3.1 п. 266.3 ст. 266 ПК України).
База оподаткування об'єктів житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі їх часток, які перебувають у власності фізичних осіб, обчислюється контролюючим органом на підставі даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що безоплатно надаються органами державної реєстрації прав на нерухоме майно та/або на підставі оригіналів відповідних документів платника податків, зокрема документів на право власності (пп. 266.3.2 п. 266.3 ст. 266 ПК України).
Підпунктом 14.1.129і п. 14.1 ст. 14 ПК України визначено, що об'єкти нежитлової нерухомості - це будівлі, приміщення, що не віднесені, відповідно вимог законодавства, до житлового фонду. У нежитловій нерухомості виділяють: а) будівлі готельні - готелі, мотелі, кемпінги, пансіонати, ресторани та бари; туристичні бази, гірські притулки, табори для відпочинку, будинки відпочинку; б) будівлі офісні - будівлі фінансового обслуговування, адміністративно-побутові будівлі, будівлі для конторських та адміністративних цілей; в) будівлі торговельні - торгові центри, універмаги, магазини, криті ринки, павільйони та зали для ярмарків, станції технічного обслуговування автомобілів, їдальні, кафе, закусочні, бази та склади підприємств торгівлі й громадського харчування, будівлі підприємств побутового обслуговування; г) гаражі - гаражі (наземні й підземні) та криті автомобільні стоянки; г) будівлі промислові та склади; д) будівлі для публічних виступів (казино, ігорні будинки); е) господарські (присадибні) будівлі - допоміжні (нежитлові) приміщення, до яких належать сараї, хліви, гаражі, літні кухні, майстерні, вбиральні, погреби, навіси, котельні, бойлерні, трансформаторні підстанції тощо; є) інші будівлі.
Підпунктом «є» пп. 266.2.2 п. 266.2 ст. 266 ПК України, визначено перелік об'єктів нерухомості, які не є об'єктом оподаткування, до яких віднесено будівлі промисловості, зокрема виробничі корпуси, цехи, складські приміщення промислових підприємств.
Відповідно до п. 30.1 ст. 30 ПК України податкова пільга - передбачене податковим та митним законодавством звільнення платника податків від обов'язку щодо нарахування та сплати податку та збору, сплата ним податку та збору в меншому розмірі за наявності підстав, визначених пунктом 30.2 цієї статті.
Підставами для надання податкових пільг є особливості, що характеризують певну групу платників податків, вид їх діяльності, об'єкт оподаткування або характер та суспільне значення здійснюваних ними витрат (п. 30.2 ст. 30 ПК України).
Підставою для звільнення платника податків від обов'язку щодо нарахування та сплати податків за правилами підпункту «є» пп. 266.2.2 п. 266.2 ст. 266 ПК України є особливість, що характеризує об'єкт оподаткування.
Застосовуючи об'єктно-функціональний підхід до визначення податкової пільги у підпункті «є» пп. 266.2.2 п. 266.2 ст. 266 ПК України законодавець ключовим критерієм обрав функціональне призначення будівлі, а не належність конкретному суб'єкту- платнику.
Обираючи за вихідне поняття «промисловість», у зв'язку з яким застосовується аналізована податкова пільга, законодавець пов'язує звільнення від сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, не тільки і не стільки із його статусом, а й з використанням будівлі за цільовим призначенням для виготовлення промислової продукції.
Встановлення законодавцем певних податкових пільг зі сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, як у цьому випадку у підпункті «є» пп. 266.2.2 п. 266.2 ст. 266 ПК України, за своєю сутністю спрямоване на збалансування суспільних відносин у сфері справляння податків та мало на меті створити умови для стимулювання та зменшення податкового навантаження на тих платників податків фізичних і юридичних осіб, які є власниками певних об'єктів нерухомості, що використовуються за функціональним призначенням, тобто для промислового виробництва.
Такий підхід випливає з того, що функціональне призначення об'єкта, який звільняється від оподаткування, - будівель промисловості (як виду нежитлової нерухомості) - є фактично визначальною родовою ознакою, оскільки не є об'єктом оподаткування саме будівлі промисловості, тобто будівлі, які використовуються для виготовлення промислової продукції будь-якого виду.
Водночас промисловими вважаються підприємства, які відповідно до Національного класифікатора України ДК 009:2010, затвердженого наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 29.11.2010 № 530, відносяться до секцій: В «Добувна промисловість та розроблення кар'єрів»; С «Переробна промисловість», зокрема виробництво харчових продуктів, напоїв, тютюнових виробів, текстильне виробництво, виробництво шкіри, виробів зі шкіри та інших матеріалів, виробництво паперу та паперових виробів, поліграфічна діяльність, з тиражування записаної інформації тощо; І) «Постачання електроенергії, газу, пари та кондиційованого повітря»; Е «Водопостачання; каналізація, поводження з відходами»; Р «Будівництво». При цьому клас 16.10 «Лісопильне та стругальне виробництво» входить до групи 16.1 «Лісопильне та стругальне виробництво» розділу 16 «Оброблення деревини та виготовлення виробів з деревини та корка, крім меблів; виготовлення виробів із соломки та рослинних матеріалів для плетіння» секції С «Переробна промисловість» Класифікатора видів економічної діяльності (КВЕД-2010).
Отже, враховуючи приписи підпункту "є" пп. 266.2.2 п. 266.2 ст. 266 ПК України та наведене вище, можна зробити висновок про те, що контролюючим органом помилково віднесено нежитлові будівлі позивача до категорії об'єктів оподаткування, що не мають пільг зі сплати податку, а відтак, оскаржуване рішення відповідача є протиправним.
Водночас, оскаржуване рішення, згідно якого податкове зобов'язання нараховано за податкові періоди - 2016-2018 роки, винесено 21.10.2019 р., а отримано позивачем 31.10.2019 р., в зв'язку з чим суд звертає увагу на таке.
07.12.2017 прийнято Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2018 році» N 2245-УІІІ, яким п. 266.10 ст. 266 ПК України доповнено підпунктами 266.10.2 і 266.10.3 такого змісту:
« 266.10.2. У разі якщо контролюючий орган не надіслав (не вручив) податкове/податкові повідомлення-рішення у строки, встановлені підпунктом 266.7.2 пункту 266.7 цієї статті, фізичні особи звільняються від відповідальності, передбаченої цим Кодексом за несвоєчасну сплату податкового зобов'язання.
266.10.3. Податкове зобов'язання з цього податку може бути нараховано за податкові (звітні) періоди (роки) в межах строків, визначених пунктом 102.1 статті 102 цього Кодексу».
Таким чином, вказаним Законом N 2245-УІІІ дозволено контролюючим органам визначати грошове зобов'язання на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за звітні податкові періоди (роки) в межах строків, визначених пунктом 102.1 ст. 102 ПК України.
Разом з тим, змін до пп. 266.7.2 п. 266.7 ст. 266 ПК України щодо строків надіслання податкових повідомлень-рішень цим Законом не внесено.
Положення вказаного Закону набрали чинності з 01.01.2018 р., тобто, після 01.07.2017 р., коли закінчився строк нарахування/визначення податкового зобов'язання та надіслання податкового повідомлення рішення за податковий період - 2016 рік.
Відповідно до ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
У рішенні Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року N 1-рп/99 надано офіційне тлумачення принципу дії закону в часі.
Так, в цьому рішенні, зокрема, зазначено, що «За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно - правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно - правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно - правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце».
У даному рішенні також акцентується увага на тому, що вищевказана конституційна норма допускає зворотну дію в часі лише нормативно-правових актів, які стосуються скасування чи пом'якшення відповідальності за правопорушення фізичних осіб.
З огляду на викладене, з системного аналізу приписів ст. 58 Конституції України, пп. 266.7.2 п. 266.7 та пп. 266.10.3 п. 266.10 ст. 266 ПК України, випливає, що норми пп.266.10.3 п. 266.10 ст. 266 ПК України надають повноваження контролюючому органу визначати грошове зобов'язання з податку в межах 1095-денного строку, який починає відлік з того звітного періоду, в якому такі повноваження надані (з 2018 звітного року), і не спростовує обов'язку контролюючого органу винести відповідне податкове повідомлення-рішення до 01 липня року, наступного за звітним.
Приписи пп. 266.7.2 п. 266.7 ст. 266 ПК України, які діяли в податковому періоді 2016 року, визначали, що податкове/податкові повідомлення-рішення про сплату суми/сум податку, обчисленого згідно з підпунктом 266.7.1 пункту 266.7 цієї статті, та відповідні платіжні реквізити, зокрема, органів місцевого самоврядування за місцезнаходженням кожного з об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, надсилаються (вручаються) платнику податку контролюючим органом за місцем його податкової адреси (місцем реєстрації) до 1 липня року, що настає за базовим податковим (звітним) періодом (роком).
Тобто, вищевказані норми не підлягають застосуванню до спірних відносин щодо визначення у жовтні 2019 року грошового зобов'язання за 2016 рік.
Таким чином, з огляду на норми діючого у 2016 році податкового законодавства, контролюючий орган мав право нарахувати/визначити податкове зобов'язання та винести й направити податкове повідомлення-рішення про сплату сум податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за 2016 рік до 01 липня 2017 року.
Частинами 1 та 2 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та Протоколи до неї є частиною національного законодавства України відповідно до ст. 9 Конституції України, як чинний міжнародний договір, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Ратифікація Конвенції відбулася на підставі Закону України від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР та вона набула чинності для України 11 вересня 1997 року.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Згідно п. 56.21 ст. 56 ПК України у разі коли норма цього Кодексу чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі цього Кодексу, або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів, або коли норми одного і того ж нормативно-правового акта суперечать між собою та припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків.
Так, Європейським судом з прав людини у рішеннях від 14.01.2011 у справі «Щокін проти України» та від 07.10.2011 у справі «Сєрков проти України» в частині необхідності застосування національного законодавства у разі допущення можливості його неоднозначного тлумачення у найсприятливіший для заявника спосіб.
Конституцією України та податковим законодавством передбачено, що орган доходів і зборів, як суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти виключно у порядок і спосіб, передбачені законом.
У рішенні від 20.01.2012 «Рисовський проти України» ЄСПЛ підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. Згідно з пунктом 71 вказаного рішення державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
Принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень, відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України, має на увазі, що рішення повинно бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).
Отже, рішення суб'єкта владних повноважень повинно ґрунтуватися на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Мають значення, як правило, ті обставини, які передбачені нормою права, що застосовується. Суб'єкт владних повноважень повинен врахувати усі ці обставини, тобто надати їм правову оцінку: прийняти до уваги або відхилити. У разі відхилення певних обставин висновки повинні бути мотивованими, особливо, коли має місце несприятливе для особи рішення.
Принцип обґрунтованості рішення вимагає від суб'єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов'язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, тощо.
При цьому, суб'єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями та неперевіреними фактами, а не конкретними обставинами. Так само недопустимо надавати значення обставинам, які насправді не стосуються справи. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим.
Прийняття рішення, вчинення (не вчинення) дії вимагає від суб'єкта владних повноважень діяти добросовісно, тобто з щирим наміром щодо реалізації владних повноважень та досягнення поставлених цілей і справедливих результатів, з відданістю визначеним законом меті та завданням діяльності, передбачувано, без корисливих прагнень досягти персональної вигоди, привілеїв або переваг через прийняття рішення та вчинення дії.
Таким чином, висновки та рішення суб'єкта владних повноважень можуть ґрунтуватися виключно на належних, достатніх, а також тих доказах, які одержані з дотриманням закону.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Відповідач відзив на позовну заяву обгрунтовує тим, що на його думку, податкова пільга з податку на майно згідно підпункту "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України не підлягає застосуванню по відношенню до об'єкта нерухомості, що належить ОСОБА_1 на праві власності, оскільки останній безпосередньо не здійснює виробничої діяльності, а здає вказане майно в оренду.
Суд відхиляє наведені відповідачем у відзиві заперечення, з приводу яких вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до ст. 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом N 475/97-ВР від 17.07.97. користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.
Статтею І Першого протоколу названої Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Аналіз практики ЄСПЛ показує, що передбачуваність законом в якості підстави недопущення перевищення державами меж свободи розсуду включає в себе певні умови правомірності втручання у здійснення прав і свобод, гарантованих Конвенцією. До критерію передбачуваність законом (відповідності закону) належать, перш за все. будь-які положення, які не суперечать конвенційним правам, які повинні мати достатній рівень контролю над відповідною особою, яка приймає рішення. Це робиться з метою уникнення здійснення одностороннього самоуправління.
Так. у Рішенні Європейського Суду по справі АМАНН ПРОТИ ШВЕЙЦАРІЇ від 16 лютого 2000 року якість закону вимагає, щоб він був доступний для даної особи і вона також могла передбачити наслідки його застосування до неї та щоб закон не суперечив принципові верховенства права. Це означає, що в національному праві має існувати засіб правового захисту від свавільного втручання з боку державних органів у права, гарантовані Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Небезпека свавілля є особливо очевидною, коли виконавча влада здійснює свої функції закрито. Закон має містити досить зрозумілі й чіткі формулювання, які давали б громадянам належне уявлення стосовно обставин та умов, за якими державні органи уповноважені вдаватися до втручання в право.
Жодна норма не може вважатися "законом, якщо вона не сформульована з точністю, достатньою для того, щоб надати змогу громадянинові регулювати свою поведінку: він має бути спроможним - якщо потрібно, після відповідної консультації - передбачити такою мірою, наскільки це є розумним за даних обставин, наслідки, які можуть випливати з його дій. Ці наслідки не повинні бути передбачуваними з абсолютною певністю. У той час, як певність у праві є вельми бажаною, вона може спричиняти надмірну жорсткість, а право має йти в ногу з обставинами, що змінюються. Відповідно до цього більшість законів з необхідністю укладаються в термінах, які більшою чи меншою мірою є нечіткими, а їхнє тлумачення і застосування є питаннями практики [Рішення Європейського суду Фельдек проти Словаччини від 12.07.2001 року].
Положення закону повинні бути передбачуваними та надавати достатньо гарантій проти свавільного застосування [рішення Європейського суду по справі Свято- Михайлівської парафії проти України від 14.06.2007 року].
Відповідно до практики Європейського Суду дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об'єктивного та розумного обгрунтування, у відносно схожих ситуаціях (див. рішення у справі Вілліс проти Сполученого Королівства (Willis v. the United Kingdom), заява N 36042/97. n. 48. ECHR 2002-IV,).
Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об'єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю. Договірна держава користується свободою розсуду при визначенні того, чи та якою мірою відмінності в інших схожих ситуаціях виправдовують різне ставлення (див. рішення від 21 лютого 1997 року у справі Ван Раалте проти Нідерландів (Van Raalte v. the Netherlands), n. 39. Reports 1997-1).
З матеріалів справи вбачається та не заперечується сторонами, що позивач є власником вказаного майна, яке здає в оренду ТОВ «ДАНІКОМ ГРУП» (код ЄДРПОУ 39744645), засновником якого він є. При цьому в силу статті 41 Конституції України позивач як власник майна необмежений та непозбавлений можливості, залишаючись власником майна та не бажаючи його вносити до статутного капіталу заснованого товариства, реалізувати своє право користування майном в спосіб, який відповідає закону та його інтересам. Таким чином ОСОБА_1 використовує належне йому майно у виробничій діяльності опосередковано через створене ним товариство, що відповідає встановленому законодавцем критерію застосування податкової пільги - використання об'єкта нерухомості за функціональним призначенням, тобто для промислового виробництва (виготовлення промислової продукції будь-якого виду).
Відповідач як орган влади не надав ніякого обгрунтування позбавлення позивача на застосування названого положення щодо не оподаткування об'єктів нерухомого майна промислового призначення. Будь-яких об'єктивних причин для виправдання відмінності у ставленні та застосуванні вказаної норми в залежності від організаційно-правової форми господарювання (ТОВ чи ФОП) чи способу використання об'єкта нежитлової нерухомості (оренда чи безпосереднє користування) для здійснення виробничої діяльності відповідачем не зазначено.
Зі змісту підпункту "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України вбачається, що його положення визначає виключно питання щодо переліку об'єктів нерухомого майна, які не підлягають оподаткуванню податком на нерухоме майно. При цьому зазначений пункт в розрізі основоположного принципу єдиного підходу до встановлення податків і зборів, передбаченого підпунктом 4.1.11 пункту 4.1 статті 4 Податкового кодексу України, і принципу нейтральності оподаткування, встановленого у підпункті 4.1.8 пункту 4.1 статті 4 Податкового кодексу України, не визначає переліку осіб, на яких він поширюється або не поширюється, як не містить жодних інших виключень, обмежень чи застережень, в т.ч. стосовно оренди як способу/механізму його використання тощо.
Вказана правова позиція узгоджується із постановою Верховного Суду від 05 березня 2020 року по справі N 825/1625/17, яка в силу приписів частини 5 статті 242 КАС України та частини 6 статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" підлягає врахуванню судом під час вирішення цього спору.
Таким чином має місце різне тлумачення однієї і тієї ж норми права, що вказує на недотримання, визначеного Європейським судом критерію, щодо чіткості та передбачуваності у застосуванні обумовленої норми права, що припускає неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків. Як наслідок порушення названого критерію порушується основоположний принцип щодо недопущення перевищення державними органами меж свободи розсуду, що правомірності втручання у здійснення прав і свобод людини.
Відповідно до підпункту 4.1.4 пункту 4.1 статті 4 Податкового кодексу України, якщо норма закону припускає неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, то діє презумпція правомірності рішень платника податку.
Отже, наведені обставини справи та положення законодавства, свідчать про наявність правової підстави для застосування до переліку об'єктів нерухомого майна, якими володіє Позивач, підпункту "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України.
Окрім того. Верховний Суд 17.02.2020 року у справі N 820/3556/17 сформував новий правовий висновок, відповідно до якого визначив, що підставою для звільнення платника податків від обов'язку щодо нарахування та сплати податків за правилами підпункту «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України є особливість, що характеризує об'єкт оподаткування. Законодавець пов'язує звільнення від сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, не тільки і не стільки із його статусом, а й з використанням будівлі за цільовим призначенням для виготовлення промислової продукції. Встановлення законодавцем певних податкових пільг зі сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за своєю сутністю спрямоване на збалансування суспільних відносин у сфері справляння податків та мало на меті створити умови для стимулювання та зменшення податкового навантаження на тих платників податків фізичних і юридичних осіб, які є власниками певних об'єктів нерухомості, що використовуються за функціональним призначенням, тобто для промислового виробництва.
Суд звертає увагу на те, що Верховний Суд в постанові від 17.02.2020 року у справі N 820/3556/17 зазначив про те, що: «оскільки саме законодавець приймає рішення про встановлення пільг, то він може в подальшому змінити норму, яка встановлює преференцію, не змінюючи загального критерію, про який йшлося вище».
Водночас, Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо вдосконалення адміністрування податків. усунення технічних та логічних неузгодженостей у податковому законодавстві» від 16.01.2020 № 466-ІХ, який набрав чинності у вказаній частині 23.05.2020 року, законодавець виклав підпункт «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України в такій редакції: «є) будівлі промисловості, віднесені до групи "Будівлі промислові та склади" (код 125) Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000, що використовуються за призначенням у господарській діяльності суб'єктів господарювання, основна діяльність яких класифікується у секціях В-Р КВЕД ДК 009:2010, та не здаються їх власниками в оренду, лізинг, позичку».
Таким чином законодавець в подальшому (як зазначає Верховний Суд), тобто з 23.05.2020 р. змінив норму, яка встановлює преференцію, не змінюючи загального критерію, де вже передбачив застосування податкової пільги за умови, що будівлі промисловості не здаються їх власниками, зокрема в оренду. Звідси випливає висновок, що за попередні періоди законодавець не обмежував застосування вказаної податкової пільги навіть за умови здачі в оренду, але при дотриманні загального критерію, яким є використання за функціональним призначенням, тобто для промислового виробництва.
Водночас промисловими вважаються підприємства, які відповідно до Національного класифікатора України ДК 009:2010. затвердженого наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 29.11.2010 № 530, відносяться до секцій: В «Добувна промисловість та розроблення кар'єрів»; С «Переробна промисловість», зокрема виробництво харчових продуктів, напоїв, тютюнових виробів, текстильне виробництво, виробництво шкіри, виробів зі шкіри та інших матеріалів, виробництво паперу та паперових виробів, поліграфічна діяльність, тиражування записаної інформації тощо; Б «Постачання електроенергії, газу, пари та кондиційованого повітря»; Е «Водопостачання: каналізація, поводження з відходами»; Р «Будівництво». При цьому клас 16.10 «Лісопильне та стругальне виробництво» входить до групи 16.1 «Лісопильне та стругальне виробництво» розділу 16 «Оброблення деревини та виготовлення виробів з деревини та корка, крім меблів; виготовлення виробів із соломки та рослинних матеріалів для плетіння» секції С «Переробна промисловість» Класифікатора видів економічної діяльності (КВЕД-2010).
Так, до позову, серед іншого, на підтвердження тієї обставини, що ТОВ «ДАШКОМ ГРУП» є промисловим підприємством, було долучено витяги з інформаційної системи «Реєстр дозволів» за дозволами № 0808.17.32 від 24.03.2017 р.. № 0437.17.32 від 15.02.2017 р.: № 0773.16.32 від 06.04.2016 р.; № 0772.16.32 від 06.04.2016 р.; № 0771.16.32 від 06.04.2016 р. Суд звертає увагу, що у дозволах зазначено код виду діяльності згідно КВЕД: 16.10 та вказана адреса виробництва: АДРЕСА_1.
Отже, враховуючи приписи підпункту "є" пп. 266.2.2 п. 266.2 ст. 266 ПК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) та наведене вище, суд висновує те, що контролюючим органом помилково віднесено нежитлові будівлі позивача до категорії об'єктів оподаткування, що не мають пільг зі сплати податку, а відтак оскаржуване рішення відповідача є неправомірним та підлягає скасуванню.
Згідно ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Разом з тим, відповідач як суб'єкт владних повноважень не надав суду доказів на підтвердження правомірності свого рішення.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних в матеріалах справи, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та вважає їх такими, що підлягають задоволенню.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
При зверненні до суду позивачкою сплачено судовий збір у сумі 1 385,02 грн., отже такі понесені витрати підлягають присудженню на її користь за рахунок бюджетних асигнувань Державної податкової служби України та Головного управління Державної податкової служби у Київській області.
Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов - задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Головного управління Державної податкової служби у Київській області (код ЄДРПОУ: 43141377) від 21.10.2019р. № 0271330-5005-1027.
Стягнути на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 ) понесені судові витрати в розмірі 1 385 (одна тисяча триста вісімдесят п'ять) грн 02 коп за рахунок бюджетних асигнувань ГУ ДПС у Київській області (код ЄДРПОУ: 43141377).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.
Суддя Терлецька О.О.