03 вересня 2020 р. Справа № 120/3238/20-а
Вінницький окружний адміністративний суд у складі судді Слободонюка М.В., розглянувши у м. Вінниці в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності неправомірною та зобов'язання вчинити дії,
10.07.2020 року до суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) щодо визнання протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач, в/ч НОМЕР_1 ), яка полягає в ненарахуванні та невиплаті позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, передбаченої п. 12 ч. ст. 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" за період з 2016 по 2018 роки та зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки за вищевказаний період. Окрім того, позивач також заявляє вимогу про стягнення на його користь понесені ним витрати на професійну правничу допомогу в сумі 2000 грн.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначив, що під час проходження військової служби у військовій частині НОМЕР_1 отримав статус учасника бойових дій. 02.10.2018 року він був звільнений з військової служби та виключений зі списків особового складу та всіх видів забезпечення військової частини. Проте, на переконання позивача, відповідач протиправно не здійснив із ним усіх необхідних розрахунків щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки за період служби з 2016 року по 2018 рік, як учаснику бойових дій, що передбачена п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України від 22.10.1993 № 3551-ХІІ "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту. Позивач вважає що невиплата спірної грошової компенсації вказує на протиправну бездіяльність відповідача та порушує його права і законні інтереси, що і стало передумовою для звернення до суду з даним позовом.
Ухвалою суду від 15.07.2020 року відкрито провадження у справі та вирішено здійснювати розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні). Крім того, встановлено сторонам строки для подання відзиву на позовну заяву, відповіді на відзив та заперечення.
29.07.2020 року до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог. Зазначає, що пунктом 19 статті 10-1 Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" визначено, що з настанням особливого періоду припиняється надання військовослужбовцям додаткових відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії. Оскільки під час дії особливого періоду щорічні додаткові відпустки та деякі інші додаткові відпустки не надаються, їх використання за минулі роки після закінчення особливого періоду законодавством не передбачено. У зв'язку з цим, на думку відповідача, додаткові відпустки, у тому числі й додаткова відпустка, що не надавалась учасникам бойових дій, в особливий період не вважається такою, що є не використаною. Також представник відповідача додатково зауважив, що на час звернення з позовом до суду позивач не перебував в статусі військовослужбовця в/ч НОМЕР_1 , тому відповідач не має підстав для виплати останньому грошової компенсації за невикористанні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій. З огляду на зазначене, відповідач просить у задоволенні позову відмовити повністю. Також відповідач заперечує щодо стягнення з нього витрат на правничу допомогу з тих підстав, що такі не підтверджені належними доказами, а тому не можуть бути відшкодованими за результатами розгляду цієї справи.
Відповіді на відзив від позивача до суду не надходило, що не є перешкодою для розгляду справи.
Відповідно до ч. 2 ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання. Якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів, а у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу, - через п'ятнадцять днів з дня відкриття провадження у справі.
Згідно з вимогами ч. 1 ст. 258 КАС України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Водночас частиною четвертою статті 243 КАС України визначено, що судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання. Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення (ч. 5 ст. 250 КАС України).
Дослідивши наявні у справі докази та письмові аргументи, викладені у заявах по суті справи, суд встановив таке.
ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 . Під час проходження служби безпосередньо приймав участь в антитерористичній операції, забезпечені її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, у зв'язку з чим отримав статус учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням Серії НОМЕР_2 від 25 серпня 2016 року.
Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 02.10.2018 року за № 193, майора ОСОБА_1 , заступника командира батальйону з озброєння, звільненого у запас Збройних Сил України на підставі наказу начальника Головного управління персоналу - заступника начальника Генерального штабу Збройних сил України (по особовому складу) № 262 від 06 вересня 2020 року за підпунктом "к" пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" (особи, які проходять військову службу за контрактом дію якого продовжено понад встановлені строки на період до закінчення особливого періоду або до оголошення демобілізації, та які вислужили не менше 18 місяців з дати продовження дії контракту, якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу під час особливого періоду), з 02.10.2018 року виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення.
На час прийняття наказу про виключення ОСОБА_1 із списків особового складу, відповідачем не було проведено із позивачем усіх необхідних розрахунків щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" за період з 2016 року по 2018 рік, що і стало підставою для звернення з цим позовом до суду.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам та встановленим обставинам справи, суд керується такими мотивами.
Статтею 4 Закону України "Про відпустки" № 504/96-ВР від 15 листопада 1996 року (зі змінами та доповненнями) установлені такі види відпусток: щорічні відпустки; основна відпустка (ст. 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (ст. 7 Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (ст. 8 Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Відповідно до вимог ст. 16-2 Закону № 504/96-ВР учасникам бойових дій, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Пунктом 12 ч. 1 ст. 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" № 3551-XII від 22 жовтня 1993 року (зі змінами та доповненнями) передбачено, що учасникам бойових дій надаються такі пільги: використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Отже, виходячи з норм Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік є гарантованою пільгою для учасників бойових дій.
Статтею 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" № 2011-XII від 20 грудня 1991 року (зі змінами та доповненнями) визначено порядок надання військовослужбовцям відпусток.
Так, згідно з п. 19 ст. 10-1 цього Закону надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 (в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію) і 18 (в особливий період під час дії воєнного стану) цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.
З наведеного слідує, що надання військовослужбовцю-учаснику бойових дій пільги у вигляді додаткової відпустки зі збереженням заробітної плати протягом 14 календарних днів припинено та поставлено в залежність від наявності або відсутності дії "особливого періоду".
Водночас визначення цього поняття надано у статті 1 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" № 3543-ХІІ від 21 жовтня 1993 року (зі змінами та доповненнями), відповідно до якої особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій".
Суд зазначає, що принципом, який визначає зміст правовідносин людини із суб'єктом владних повноважень, є принцип верховенства права, який полягає у підпорядкуванні діяльності усіх публічних інститутів потребам реалізації та захисту прав людини, утвердження їх пріоритету перед усіма іншими цінностями демократичної, соціальної, правової держави.
Принцип верховенства права є складною конструкцією, яка містить ряд обов'язкових елементів, зокрема: законність; юридичну визначеність; заборону свавілля; доступ до правосуддя, представленого незалежними та безсторонніми судами; дотримання прав людини; заборону дискримінації та рівність перед законом. Недотримання хоча б одного з названих елементів публічною адміністрацією означатиме порушення нею принципу верховенства права.
Будь-який необґрунтований та неоднаковий підхід законом заборонений і всі особи мають гарантоване право на рівний та ефективний захист від дискримінації за будь-якою ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переконань, національного чи соціального походження, власності, народження чи іншого статусу.
Отже, у порівнянні із іншими особами, які набули статус учасника бойових дій і не проходили військову службу, позивач мав таке ж право на грошову компенсацію за всі невикористані дні додаткової відпустки.
Системний аналіз змісту верховенства права, вищенаведених положень законодавства дає підстави для висновку, що учасники бойових дій мають право отримати додаткову відпустку із збереженням заробітної плати за певних умов.
Указом Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 "Про часткову мобілізацію", затвердженим Законом України від 17 березня 2014 року № 1126-VI, постановлено оголосити та провести часткову мобілізацію.
Таким чином, спірні правовідносини щодо отримання грошової компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки у зв'язку із звільненням позивача виникли в особливий період.
В особливий період з моменту оголошення мобілізації до припинення відповідного періоду надання військовослужбовцям інших видів відпусток, зокрема додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", припиняється.
Відповідно до ч. 8 ст. 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України "Про відпустки". Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
Відтак підстави та порядок надання додаткової відпустки особам, які мають статус учасника бойових дій, передбачені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
Так, відповідно до ч. 14 ст. 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, зокрема, військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Водночас суд зазначає, що норми Закон України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки, право на яку набуто під час проходження військової служби в особливий період з моменту оголошення мобілізації.
Суд вважає, що припинення додаткової відпустки на час особливого періоду не означає припинення права на таку відпустку в цілому, яке може бути реалізоване в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати не визначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.
Наведені висновки суду відповідають висновкам Верховного Суду, викладеним у рішенні від 16.05.2019 року за результатами розгляду зразкової справи № 620/4218/18.
Вказане рішення набрало чинності, оскільки залишене без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 року (провадження № 11-550заі19). Серед іншого, у цій постанові суд касаційної інстанції дійшов висновку, що у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону № 504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ.
Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Частиною третьою статті 291 КАС України передбачено, що при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.
Отже, в силу вимог процесуального закону врахування судом правових висновків Верховного Суду, зокрема тих, що викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи, є обов'язковим.
Підсумовуючи, суд зауважує, що згідно з нормами чинного законодавства, якими врегульовано дію особливого періоду, надання додаткової відпустки військовослужбовцям у цей період призупиняється, що однак не може позбавляти особу права на отримання грошової компенсації за невикористання дні такої відпустки при звільненні зі служби.
Судом встановлено, що будучи учасником бойових дій, позивач не використав дні додаткової відпустки за період проходження військової служби з 2016 року по 2018 рік, що підтверджується довідкою в/ч НОМЕР_1 № 320 від 15.06.2020р., а отже набув право на отримання грошової компенсації замість них у зв'язку із звільненням зі служби 02.10.2018 року.
Посилання відповідача на те, що на момент звернення до Військової частини НОМЕР_1 (26.05.2020 року) щодо необхідності у здійсненні виплати вказаної грошової компенсації, позивач вже не був військовослужбовцем, а відтак, на думку останнього, не має законних підстав для виплати позивачу спірної компенсації є помилковими.
Так, суд вкотре наголошує на тому, що відповідач був зобов'язаний провести повний розрахунок з позивачем на час прийняття наказу про виключення його зі списків особового складу військової частини. Натомість відповідач протиправно не здійснив нарахування та виплату позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, внаслідок чого виник спір.
Враховуючи вищевикладене, суд вважає протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2018 року, виходячи із розміру грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 02.10.2018 року.
Вимога позивача в частині зобов'язального характеру щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки за вищевказаний період - є похідною від попередньої позовної вимоги, а відтак також підлягає задоволенню.
Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Як зазначено у частині 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. А згідно частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відтак, перевіривши обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій, суд приходить до переконання про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 в повному обсязі.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд враховує наступне.
Частиною першою статті 139 КАС України передбачено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, усі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Відповідно до частини першої та третьої статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи, до яких відносяться в тому числі і витрати на професійну правничу допомогу.
Оскільки позивач як учасник бойових дій звільнений від сплати судового збору на підставі п. 13 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», тому підстав для вирішення питання щодо його відшкодування не має.
В той же час, як слідує із матеріалів справи, позивачем заявлено до стягнення витрати на професійну правничу допомогу в сумі 2000 грн.
Вирішуючи питання щодо розподілу даних витрат, суд враховує таке.
Компенсація витрат на професійну правничу допомогу здійснюється в порядку, передбаченому статтею 134 КАС України.
За змістом пункту 1 частини третьої статті 134 КАС України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина четверта статті 134 КАС України).
Аналіз вказаних положень процесуального законодавства вказує на те, що відшкодуванню в межах розгляду адміністративної справи підлягають лише витрати на професійну правничу допомогу адвоката.
Відповідно до статті 26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.
Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.
Як зазначено у пункті 4 частини 1 статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Статтею 4 цього ж Закону визначено, що адвокат може здійснювати адвокатську діяльність індивідуально або в організаційно-правових формах адвокатського бюро чи адвокатського об'єднання (організаційні форми адвокатської діяльності).
Отже, із вищевикладеного слід дійти висновку, що компенсації підлягають лише ті витрати, які пов'язані із наданням правничої допомоги адвоката на підставі договору, стороною якого є адвокат, адвокатське бюро чи адвокатське об'єднання.
Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, на підтвердження понесених витрат позивачем надано договір № 4/01/1-07/20-юп від 01.07.2020 року про надання правової допомоги, який укладений між позивачем та Товариством з обмеженою відповідальністю «Подільський юридичний центр». Оплата отриманих за даним договором послуг на суму 2000 грн. також була здійснена позивачем в користь даного товариства.
При цьому суд враховує, що матеріали справи не містять жодних доказів про те, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Подільський юридичний центр» як юридична особа є адвокатським бюро чи адвокатським об'єднанням, тим більше, що згідно статті 90 ЦК України формулювання «адвокатське об'єднання» обов'язково має вказуватися у найменуванні юридичної особи для того, щоб бачити її організаційно-правову форму.
Окрім іншого суд також звертає увагу на те, що позивачем не надано доказів на підтвердження отримання ним правової допомоги саме адвокатом як керівником такого товариства, позаяк в матеріалах справи відсутній ордер чи довіреність від адвоката на підтвердження його повноважень на надання правової допомоги.
Також суд враховує, що в супереч ч. 4 ст. 134 КАС України позивачем не надано суду детального опису робіт (наданих послуг) виконаних адвокатом.
З огляду на вищевикладене, суд вважає, що витрати позивача в сумі 2000 грн., які пов'язані з оплатою правової допомоги від ТОВ «Подільський юридичний центр», не підлягають відшкодуванню за результатами розгляду цієї справи, за відсутності належних доказів, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги.
Керуючись ст.ст. 4, 72, 77, 90, 132, 134, 139, 242, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -
Адміністративний позов задовольнити.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані у 2016-2018 роках календарні дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані з 2016 по 2018 роки календарні дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
У відшкодуванні витрат на правничу допомогу відмовити.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Інформація про учасників справи:
Позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_3 , місце проживання: АДРЕСА_1 );
Відповідач: Військова частина НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ: НОМЕР_4 , місцезнаходження: АДРЕСА_2 ).
Суддя Слободонюк Михайло Васильович