Справа № 580/874/20 Суддя (судді) першої інстанції: В.П. Тимошенко
31 серпня 2020 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі: судді-доповідача: БеспаловаО. О., суддів: Ключковича В. Ю., Сорочка Є.О. розглянувши у порядку письмового провадження у місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 22 травня 2020 року (місце ухвалення: місто Черкаси, час ухвалення: не зазначений, дата складання повного тексту: 22 травня 2020 року)у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області про визнання бездіяльності протиправноюта зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 звернулась до Черкаського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області, в якому, з врахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просила суд:
- визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду в Черкаській області щодо невиплати ОСОБА_1 пенсії з липня 2016 року по теперішній час;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду в Черкаській області нарахувати та виплатити пенсію ОСОБА_1 за період з липня 2016;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Черкаській області здійснити нарахування та виплату компенсації втрати частини доходів з 01.07.2016 по місяць виплати заборгованості у зв'язку з порушенням строків виплати пенсії ОСОБА_1 , відповідно до Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати";
- допустити до негайного виконання рішення суду в частині стягнення з Головного управління Пенсійного фонду в Черкаській області на користь ОСОБА_1 суми пенсійних виплат за один місяць на р/р НОМЕР_1 , відкритий у ТВБВ № 10023/034 ОПЧ Черкаси, Філія Черкаське ОУ АТ "Ощадбанк".
Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 22 травня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено у повному обсязі.
Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням позивачем подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції з огляду на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права та прийняти нову постанову, якою у задоволенні позовних вимог відмовити.
Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції не взято до уваги того, що ігноруючи право позивача на щомісячне отримання пенсії, не вживаючи встановлених законом дій щодо нарахування позивачу пенсії відповідач вчинив бездіяльність, яка має бути визнана судом протиправною.
Апелянт зазначає, що Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» взагалі не передбачає можливості призупинення виплати пенсії, яка раніше була призначена та виплачувалася. Крім того, положення постанови Кабінету Міністрів України №637, які застосовані судом першої інстанції, є такими, що обмежують конституційні права соціально незахищених громадян України, що мешкали на територіях непідконтрольних державі та набули статус внутрішньо переміщених, її норми не можуть бути застосовані при вирішенні спору у цій справі.
Також апелянтом вказано на безпідставність висновків суду першої інстанції щодо не підтвердження позивачем факту особистого звернення до відповідача із заявою про поновлення виплати пенсії, оскільки таку подано позивачем 10.03.2020 року, що підтверджується матеріалами справи.
До Шостого апеляційного адміністративного суду надійшов відзив, зареєстрований 06.07.2020 року за вх. № 2279, в якому відповідач щодо задоволення вимог апеляційної скарги заперечує.
Головним управлінням Пенсійного фонду України в Черкаській області також зазначено, що відповідно до частини другої статті 49 Закону № 1058-IV поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу ПФУ протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. При цьому згідно з пунктом 1.5 розділу І Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління ПФУ від 25 листопада 2005 року № 22-1 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 27 грудня 2005 року за № 1566/11846), заява про поновлення виплати пенсії подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку одержувача пенсії. Позивач не зверталась до Управління ПФУ із заявою про поновлення виплати їй пенсії та документами про фактичне місце проживання після припинення виплати пенсії; документи, які б дозволили з'ясувати чи спростувати обставини, які стали підставою для зупинення виплати пенсії, у відповідача відсутні, а тому відсутні підстави для задоволення позову.
У відповідності до ст. 308 КАС України справа переглядається колегією суддів в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступного.
Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 перебуває на пенсійному обліку у Черкаському відділі Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області з 01.07.2014 як внутрішньо переміщена особа та отримує пенсію за віком відповідно до Закону України "Про службу в органах місцевого самоврядування".
Станом на 01.07.2016 розмір призначеної пенсії ОСОБА_1 становив 4 371,42 грн (з урахуванням податку на доходи фізичних осіб та військового збору).
З липня 2016 року відповідачем призупинено виплату пенсії позивачу.
Позивач неодноразово, через свого представника зверталась до відповідача з приводу причин припинення виплати пенсії та з питань відновлення виплати такої.
Відповідно до листа Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області від 13.03.2020 №2300-0402-8/9668, виплату пенсії ОСОБА_1 призупинено в результаті обміну інформацією з органами соціального захисту населення щодо Отримання інформації з Єдиної Інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб згідно постанови Кабінету Міністрів України від 05.11,2014 № 637 (із змінами) "Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам" (список від 25.07.2016).
Відповідно до Постанови, призначення та продовження виплати пенсії, здійснюються за місцем перебування таких осіб на обліку, що підтверджується довідкою, виданою згідно з Порядком оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2014 р. № 509. Призначення, відновлення та продовження виплати пенсій внутрішньо переміщеним особам, у тому числі Особам, які відмовились відповідно до пункту 1 частини першої статті 12 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" до довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи і зареєстрували місце проживання та постійно проживають на території, де органи державної влади здійснюють свої повноваження, здійснюються територіальними органами Пенсійного фонду України на підставі відомостей, що містяться в Єдиній інформаційній базі даних про внутрішньо переміщених осіб. Виплата пенсії продовжується після особистого звернення особи, проходження ідентифікації у порядку, визначеному в абзаці четвертому цього пункту, з урахуванням даних Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб та за відсутності підстав, передбачених пунктами 2-5 частини першої статті 12 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб".
Вважаючи таку бездіяльність протиправною ОСОБА_1 звернулася до суду з даним позовом.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що для відновлення виплати пенсії позивачу слід звернутись до відповідача із відповідною заявою, а оскільки такого звернення не було, відсутні підстави для задоволення позову.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статус внутрішньо переміщеної особи врегульований Законом України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20 жовтня 2014 року №1706-VII (далі - Закон №1706-VII), відповідно до статті 7 якого для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав, зокрема, на пенсійне забезпечення здійснюється відповідно до законодавства України. Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв'язання проблем, пов'язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам.
В Конституції України закріплено, що людина визнається найвищою соціальною цінністю в Україні - в соціальній і правовій державі, в якій визнається і діє принцип верховенства права (статті 1, 3 та 8).
Основний Закон також встановлює, що громадяни України мають право на соціальний захист, що включає право на їх забезпечення, зокрема, у старості та в інших випадках, передбачених законом; це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків фізичних та юридичних осіб, бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (стаття 46).
При цьому, Основний Закон містить імперативну норму, згідно з якою громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень, зокрема, за ознаками місця проживання або іншими ознаками (стаття 24).
Європейська соціальна хартія (переглянута) від 3 травня 1996 року, ратифікована Законом України від 14 вересня 2006 року №137-V, яка набрала чинності з 1 лютого 2007 року (далі - Хартія), визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (пункт 23 частини І). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов'язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.
Згідно статті 12 Хартії з метою забезпечення ефективного здійснення права на соціальне забезпечення Сторони зобов'язуються, зокрема, започаткувати систему соціального забезпечення або підтримувати її функціонування; підтримувати систему соціального забезпечення на задовільному рiвнi, принаймні на такому, який дорівнює рівню, необхідному для ратифікації Європейського кодексу соціального забезпечення; вживати заходів шляхом укладання відповідних двосторонніх i багатосторонніх угод або в інший спосіб i відповідно до умов, визначених у таких угодах, для забезпечення, серед іншого, рівності між їхніми власними громадянами та громадянами інших Сторін у тому, що стосується прав на соціальне забезпечення, включаючи збереження пільг, які надаються законодавством про соціальне забезпечення, незалежно від пересування захищених осіб по територіях держав Сторін.
Згідно з позицією Конституційного Суду України, яка висловлена у рішенні від 4 червня 2019 року №2-р/2019 (пункти 3.1 та 3.2 мотивувальної частини) до основних обов'язків держави належить забезпечення реалізації громадянами соціальних, культурних та економічних прав; гарантування державою конституційного права на соціальний захист є однією з необхідних умов існування особи і суспільства; рівень соціального забезпечення в державі має відповідати потребам громадян, що сприятиме соціальній стабільності, забезпечуватиме соціальну справедливість та довіру до держави; гарантування державою цих прав, у тому числі права на пенсійне забезпечення як складової конституційного права на соціальний захист, має здійснюватися на основі Конституції України та у спосіб, що відповідає їй. Основними завданнями соціальної держави є створення умов для реалізації соціальних, культурних та економічних прав людини, сприяння самостійності і відповідальності кожної особи за свої дії, надання соціальної допомоги тим громадянам, які з незалежних від них обставин не можуть забезпечити достатній рівень життя для себе і своєї сім'ї (пункт 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 січня 2012 року №3-рп/2012). За будь-яких обставин сутність права на пенсійне забезпечення як складової конституційного права на соціальний захист не може бути порушена, а законодавче регулювання у цій сфері має відповідати принципам соціальної держави. Конституційний Суд України наголошував на необхідності дотримання вказаних принципів, зокрема, у Рішенні від 26 грудня 2011 року №20-рп/2011. Держава Україна, як учасниця Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, визнає право кожної людини на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування, і може встановлювати тільки такі обмеження цього права, які визначаються законом, і лише остільки, оскільки це сумісно з природою зазначеного права, і виключно з метою сприяти загальному добробуту в демократичному суспільстві.
Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується, в тому числі, міжнародними зобов'язаннями України.
Особливою формою здійснення права на пенсію є пенсійні правовідносини, які водночас виступають як один із видів суспільних відносин. Пенсійні правовідносини розглядаються як особлива форма соціальної взаємодії, що об'єктивно виникає в суспільстві відповідно до закону, учасники якої мають взаємні кореспондуючі права та обов'язки і реалізують їх з метою задоволення своїх потреб та інтересів в особливому порядку, який не заборонений державою чи гарантований і охороняється нею в особі певних органів.
Людина вступає в пенсійні правовідносини для реалізації свого права на отримання пенсійного забезпечення і такі відносини, за загальним правилом, мають безстроковий характер.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг визначає Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» 9 липня 2003 року №1058-IV (далі - Закон №1058-IV).
Частиною третьою статті 4 Закону №1058-IV встановлено, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.
Статтею 5 Закону №1058-IV передбачено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, визначених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються, зокрема, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів ПФУ та накопичувальної системи пенсійного страхування.
Отже, нормативно-правовим актом, яким визначено підстави припинення пенсійних виплат (які є складовою порядку пенсійного забезпечення), є Закон №1058-IV. Підзаконні нормативно-правові акти у сфері правовідносин, врегульованих Законом №1058-IV, можуть застосовуватися виключно за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону.
Відповідно до частини першої статті 47 Закону №1058-IV пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.
Згідно із частиною першою статті 49 Закону №1058-IV виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України (положення пункту 2 частини першої статті 49 втратили чинність як такі, що є неконституційними, на підставі Рішення Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009); 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.
Наведений перелік підстав для припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, прямо передбачених законом.
Аналогічним чином підлягає застосуванню положення статті 46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 23 вересня 1999 року №1105-XIV (далі - Закон №1105-XIV), яке передбачає припинення страхової виплати у інший випадках передбачених законодавством.
Закріплене у Конституції України поняття «закон України» не підлягає розширеному тлумаченню, це - нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України в межах її повноважень. Зміни до закону вносяться за відповідно встановленою процедурою Верховною Радою України шляхом прийняття закону про внесення змін. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, а тому не можуть обмежувати права громадян, які встановлено законами.
Як вбачається з матерів справи, виплату пенсії позивачу призупинено у зв'язку із Отриманням інформації з Єдиної Інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб згідно постанови Кабінету Міністрів України від 05.11,2014 № 637 (із змінами) "Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам".
Відповідачем не надано пояснень щодо змісту отриманої інформації, яка слугувала призупиненню виплати пенсії, також з матеріалів справи не вбачається на підставі чого призупинено виплату пенсії позивачу, оскільки будь які рішення уповноваженого органу з цього приводу в матеріалах справи відсутні.
Поряд із цим, нормами Закону №1058-IV та Закону №1105-XIV не передбачено такої підстави припинення або призупинення виплати пенсії/ страхової виплати, як отримання інформації з Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб.
Конституційний Суд України у Рішенні від 7 жовтня 2009 року №25-рп/2009 зазначив, що виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.
У рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) дійшов висновку про те, що право на отримання пенсії, яке стало залежним від місця проживання заявника, свідчить про різницю в поводженні, яка порушувала статтю 14 Конвенції, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. При цьому Суд зауважив, що у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця поживання заявника, що призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункти 51-54).
Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.
Отже, у вказаних рішеннях Конституційного Суду України та ЄСПЛ застосовано підхід, згідно з яким право на пенсію та її одержання не може пов'язуватися з місцем проживання людини. Такий підхід можна поширити не тільки на громадян, що виїхали на постійне місце проживання до інших держав, а й на внутрішньо переміщених осіб. У контексті справи, що розглядається, правовий зв'язок між державою і людиною, який передбачає взаємні права та обов'язки, підтверджується фактом набуття громадянства. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання гарантується статтею 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України.
При цьому, на переконання колегії суддів, безпідставними є посилання відповідача на необхідність застосування до спірних правовідносин положень постанови Кабінету Міністрів України від 5 листопада 2014 року №637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам».
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 10 Закону №1706-VII Кабінет Міністрів України координує і контролює діяльність органів виконавчої влади щодо вжиття ними необхідних заходів із забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб відповідно до цього Закону.
Частиною другою статті 20 Закону №1706-VII визначено, що закони та інші нормативно-правові акти України діють в частині, що не суперечить цьому Закону.
Наведені положення Закону №1706-VII не уповноважують Кабінет Міністрів України на визначення випадків припинення виплати пенсій чи страхових виплат.
За змістом конституційних норм Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України.
Преамбулою Закону №1058-IV визначено, що зміна умов і норм загальнообов'язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону.
При цьому згідно з преамбулою Закону №1706-VII цей Закон відповідно до Конституції та законів України, міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, встановлює гарантії дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб.
З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що прийняття законодавцем цього Закону спрямоване на встановлення додаткових гарантій дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб, до яких належить і позивач, а не на звуження обсягу їх прав, закріплених в інших законодавчих актах України.
Така правова позиція узгоджується з практикою Верховного Суду, викладеною в постановах від 4 вересня 2018 року у справі №805/402/18 (зразкова справа), від 12 грудня 2018 року у справі №243/4547/17, від 7 лютого 2019 року у справі №408/2686/17-а, від 12 лютого 2019 року у справі № 243/5451/17, від 12 лютого 2019 року у справі №243/3113/17 та від 22 серпня 2019 року у справі №636/3447/16-а, від 16 квітня 2020 року у справі №212/4165/17 (2-а/212/162/17).
Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до переконання, що відповідачем не доведено правомірності своїх дій при призупиненні виплати ОСОБА_1 пенсії з липня 2016 року.
Також безпідставними, на переконання колегії суддів є доводи відповідача щодо існування у позивача обов'язку щодо особистого звернення із заявою про відновлення виплати пенсії, з якими погодився суд першої інстанції.
Як вбачається із наданих доказів, у Головного управління Пенсійного фонду у Черкаській області не було встановлених Законом підстав для призупинення виплати пенсії позивачу, а відтак, відновлення порушеного права позивача на отримання соціальних виплат можливо у судовому порядку, шляхом зобов'язання відповідача не лише відновити виплату пенсії, а й виплатити заборгованість із пенсії за весь період безпідставного призупинення виплати пенсії, що виникла з вини відповідача.
До аналогічного висновку дійшла Велика палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2018 року у справі №805/402/18.
З огляду на викладене, колегія суддів приходить до переконання, що позовні вимоги в частині визнання протиправною бездіяльності Головного управління Пенсійного фонду в Черкаській області щодо невиплати ОСОБА_1 пенсії з липня 2016 року по теперішній час та зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити пенсію позивачу за період з липня 2016 підлягають задоволенню.
Приписами ч. 1 ст. 371 КАС України визначено, що негайно виконуються рішення суду про присудження виплати пенсій, інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних державних фондів - у межах суми стягнення за один місяць.
Оскільки, присуджені позивачу виплати є періодичними та здійснюються з Державного бюджету України, рішення підлягає негайному виконанню у межах суми стягнення за один місяць.
Щодо позовних вимог в частині нарахування та виплати компенсації втрати частини доходів, у зв'язку із порушенням строків виплати пенсії, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до положень статті 1 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" (далі - Закон № 2050-III) від 19 жовтня 2000 року №2050-ІІІ підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Згідно з положеннями статті 2 Закону №2050-III компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі необхідно розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, зокрема, пенсії (частина друга статті 2 Закону №2050-III).
Статтею 3 Закону №2050-III передбачено, що сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але невиплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Згідно з положеннями статті 4 Закону №2050-III виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
Відповідно до статті 6 Закону №2050-III компенсацію виплачують за рахунок коштів Пенсійного фонду України, а також коштів, що спрямовуються на їх виплату з бюджету.
З системного аналізу правових норм вбачається, що основними умовами для виплати суми компенсації є: 1) порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі пенсії) та 2) виплата нарахованих доходів. При цьому виплата компенсації втрати частини доходів здійснюється в день виплати основної суми доходу.
Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Верховного Суду від 16 травня 2019 року у справі № 134/89/16-а, від 10 лютого 2020 року у справі № 134/87/16-а.
Враховуючи, що на даний час відповідачем не нараховано та не виплачено позивачу суми пенсії, позовні вимоги в частині зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити компенсацію є передчасними та задоволенню не підлягають.
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзив на апеляційну скаргу, колегія суддів дійшла висновку, що доводи позивача частково підкріплені належними та допустимими доказами.
Зі змісту ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно та всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
За змістом частини 1 статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Розглянувши доводи позивача викладені в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства України, колегія суддів вважає, що судове рішення постановлено при неповному з'ясуванні обставин справи та з помилковим застосуванням норм матеріального права, а тому апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції скасуванню та прийняттю нового рішення, згідно з яким позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню.
Керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 308, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 22 травня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області про визнання бездіяльності протиправноюта зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 22 травня 2020 року скасувати та прийняти нову постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду в Черкаській області щодо невиплати ОСОБА_1 пенсії з липня 2016 року по теперішній час.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду в Черкаській області нарахувати та виплатити пенсію ОСОБА_1 за період з липня 2016.
Допустити до негайного виконання рішення суду в частині стягнення з Головного управління Пенсійного фонду в Черкаській області на користь ОСОБА_1 суми пенсійних виплат за один місяць на р/р НОМЕР_2 , відкритий у ТВБВ № 10023/034 ОПЧ Черкаси, Філія Черкаське ОУ АТ "Ощадбанк".
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328, 329 КАС України.
Суддя-доповідач О. О. Беспалов
Суддя В. Ю. Ключкович
Суддя Є.О. Сорочко
(Повний текст постанови складено 31.08.2020 р.)