м. Вінниця
14 серпня 2020 р. Справа № 120/2425/20-а
Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Яремчука Костянтина Олександровича, розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити дії,
До Вінницького окружного адміністративного суду з позовною заявою в інтересах ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернувся представник ОСОБА_2 до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області, в якій просить визнати протиправними та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області №2-9144/15-20-СГ від 23 квітня 2020 року, яким позивачам відмовлено в наданні дозволів на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок орієнтовною площею по 2,0 га кожному з позивачів із земель, що знаходяться на території Білокамінської сільської ради Чечельницького району Вінницької області, та зобов'язати відповідача надати дозволи на розроблення проектів землеустрою.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, представник позивачів зазначив, що за результатами розгляду клопотань його довірителів про надання дозволів на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність орієнтовною площею по 2,0 га кожному, що знаходяться на території Білокамінської сільської ради Чечельницького району Вінницької області, Головним управлінням Держгеокадастру у Вінницькій області відмовлено в наданні відповідних дозволів у зв'язку із тим, що зазначена на графічних матеріалах земельна ділянка розміщена на пасовищах, які за своїми природними особливостями та призначенням мають використовуватись для сінокосіння та випасання худоби.
Вважаючи, що відповідач безпідставно відмовив позивачам у наданні дозволів на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність, представник позивачів звернувся до суду з цим позовом та просить зобов'язати відповідача надати відповідні дозволи.
Ухвалою від 15 червня 2020 року відкрито провадження у адміністративній справі та вирішено розгляд її здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
30 червня 2020 року відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що позивачі бажають отримати у власність земельні ділянки, що розташовані на пасовищі, які за своїми природними особливостями і призначенням мають використовуватись для сінокосіння та випасання худоби, а не ведення особистого селянського господарства. Водночас, відповідно до статті 37 Закону України "Про охорону земель" використання земельних ділянок, що призводить до погіршення їх якості, забороняється. На землях сільськогосподарського призначення може бути обмежена діяльність, зокрема, розорювання сіножатей, пасовищ. Крім того, статтею 1 Закону України "Про особисте селянське господарство" передбачено, що особисте селянське господарство - це господарська діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму. Відтак, на думку відповідача, ведення особистого селянського господарства має за мету виробництво, переробку, споживання і реалізацію сільськогосподарської продукції, що призводить до розорювання ґрунтів, що, в свою чергу, суперечить нормам чинного земельного законодавства, які стосуються саме пасовищ. Також у відзиві міститься посилання на частину 4 статті 21 Закону України «Про Державний земельний кадастр», згідно із якою відомості про угіддя земельної ділянки вносяться до державного земельного кадастру, зокрема, на підставі схем землеустрою і техніко-економічних обгрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь, проектів землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв), проектів землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель. В свою чергу, вимоги до проекту землеустрою, що забезпечує еколого-економічне обгрунтування сівозміни та впорядкування угідь, встановлені статтею 52 згаданого Закону. Отже, надання дозволу на розроблення проекту землеустрою на таку ділянку суперечитиме нормам чинного законодавства, що, у свою чергу, є підставою для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою. Що стосується зобов'язання Головного управління надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, то відповідач вважає, що надання такого дозволу є дискреційними повноваженнями останнього.
Зважаючи на те, що розгляд цієї справи здійснюється в порядку письмового провадження, тому суд при ухваленні даного рішення зважає на положення частини 4 статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України, якою передбачено, що судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.
Разом із тим, слід враховувати приписи частини 5 статті 250 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно із якими датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Відтак, аналіз приписів статей 243 та 250 Кодексу адміністративного судочинства України дає підстави для висновку, що у разі постановлення рішення у письмовому провадженні воно має бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення строку розгляду відповідної справи; при цьому, дата ухвалення рішення в порядку письмового провадження має співпадати із датою складення повного рішення.
З огляду на те, що ухвалою від 15 червня 2020 року вирішено розгляд цієї справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін (тобто в письмовому провадженні), тому повний текст рішення складено до закінчення строку, встановленого частиною 1 статті 258 Кодексу адміністративного судочинства України.
Дослідивши матеріали адміністративної справи, оцінивши надані сторонами докази, суд встановив наступне.
04 березня 2020 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області із клопотаннями про надання дозволів на розроблення проектів землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства орієнтовною площею по 2,0 га кожному із земель запасу сільськогосподарського призначення, що знаходяться на території Білокамінської сільської ради Чечельницького району Вінницької області.
До кожного із вказаних клопотань додано графічний матеріал із позначенням бажаного місця розташування земельної ділянки, копії паспортного документа, реєстраційного номеру облікової картки платника податків.
Проте, наказом від 23 квітня 2020 року №2-9144/15-20-СГ Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області відмовило позивачам у наданні дозволів на розроблення проектів землеустрою у зв'язку із тим, що зазначена на графічних матеріалах земельна ділянка розміщена на пасовищах, які за своїми природними особливостями та призначенням мають використовуватись для сінокосіння та випасання худоби. Виробництво та переробка сільськогосподарської продукції на даному виді угідь не передбачається. Відповідно до статті 37 Закону України "Про охорону земель" використання земельних ділянок способами, що призводять до погіршення їх якості, забороняється. На землях сільськогосподарського призначення може бути обмежена діяльність, зокрема, щодо розорювання сіножатей, пасовищ. Також у наказі зазначено, що відповідно до частини 4 статті 21 Закону України "Про Державний земельний кадастр" відомості про угіддя земельної ділянки вносяться до Державного земельного кадастру на підставі схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь, проектів землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв), проектів землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель. Крім того, зазначено, що порядок розроблення проектів землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 02 листопада 2011 року №1134, а відповідні проекти розробляються на підставі укладених договорів між замовниками документації із землеустрою та її розробниками.
Надаючи правову оцінку наказу, що оскаржується, суд зважає на таке.
Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Земельні відносини в Україні відповідно до статті 3 Земельного кодексу України (надалі - ЗК України) регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Відповідно до пункту "а" частини 3 статті 22 ЗК України землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.
Відповідно до частини 2 статті 116 ЗК України набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Повноваження органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або користування та порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування передбачені статтями 118, 122, 123 ЗК України.
Відповідно до частини 6 статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку (частина 7 статті 118 ЗК України).
Аналіз наведених приписів свідчить про те, що законодавцем передбачено вичерпні підстави для відмови у надані дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, а саме: невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Визначаючись з приводу правомірності відмови у наданні позивачам дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, суд звертає увагу на положення частини 7 статті 118 ЗК України, якими визначено вичерпні підстави для відмови у наданні дозволу.
Проте, на переконання суду, наказом від 23 квітня 2020 року №2-9144/15-20-СГ органом Держгеокадастру безпідставно відмовлено у наданні позивачам дозволів на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок з посиланням на те, що бажана земельна ділянка розміщена на пасовищі, що за своїми природними особливостями і призначенням має використовуватися для сінокосіння та випасання худоби.
Так, відповідно до статті 1 Закону України "Про землеустрій" цільове призначення земельної ділянки - використання земельної ділянки за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку.
Частиною 1 статті 19 ЗК України встановлено, що землі України за основним цільовим призначенням поділяються на дев'ять категорій, серед яких землі сільськогосподарського призначення.
Відповідно до частин 1, 2 статті 22 ЗК України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей. До земель сільськогосподарського призначення належать: а) сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги); б) несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель інших категорій, землі під господарськими будівлями і дворами, землі під інфраструктурою оптових ринків сільськогосподарської продукції, землі тимчасової консервації тощо).
Відтак, цільове призначення бажаної земельної ділянки відповідає тому виду використання (для ведення особистого селянського господарства), для якого позивач має намір отримати її у власність.
Той факт, що земельна ділянка, яку позивачі мають намір отримати у власність, за своїми природними особливостями і призначенням мають використовуватись для сінокосіння та випасання худоби не є підставою для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою, оскільки така ділянка відноситься до категорії земель сільськогосподарського призначення.
Безпідставними слід визнати посилання у наказі, що оскаржується, на заборону використання земельних ділянок способами, що призводять до погіршення їх якості, адже такі жодним чином не узгоджуються із приписами частини 7 статті 118 ЗК України.
З приводу тверджень щодо необхідності розроблення проекту землеустрою, що забезпечує еколого-економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь, то такі є необґрунтованими, адже відповідно до частини 4 статті 21 Закону України "Про Державний земельний кадастр" відомості про угіддя земельної ділянки вносяться до Державного земельного кадастру: на підставі відповідної документації із землеустрою, яка розробляється при формуванні земельних ділянок, - щодо земельних ділянок, які формуються; на підставі схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь, проектів землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв), проектів землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель.
Відтак, частиною 4 статті 21 Закону України "Про Державний земельний кадастр" не врегульовано особливостей отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою, а встановлено основні вимоги щодо внесення відомостей до Державного земельного кадастру.
Таким чином, за наведених підстав наказ, що оскаржується, слід визнати протиправним та скасувати.
З приводу позовних вимог про зобов'язання відповідача надати дозволи на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність орієнтовною площею по 2,0 га кожному з позивачів для ведення особистого селянського господарства, що розташовані на території Білокамінської сільської ради Чечельницького району Вінницької області, то суд зазначає наступне.
Відповідно до пунктів 2, 4 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень, про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Водночас, згідно з пунктом 10 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.
При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд керується принципом ефективності захисту такого права, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом.
Оскільки суд дійшов висновку про необхідність задоволення позовної вимоги про визнання протиправним та скасування наказу, що оскаржується, а тому з метою ефективного захисту прав та інтересів позивачів задоволенню також належить позовна вимога щодо зобов'язання відповідача надати відповідні дозволи.
Так, відповідно до приписів частини 7 статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою або надає мотивовану відмову у його наданні.
Отже, відповідач як компетентний орган наділений виключними повноваженнями щодо вирішення питання про надання або відмову у наданні дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності.
Разом із тим, суд звертає увагу на те, що законодавець чітко передбачив як підстави, порядок, строки, процедуру надання відповідачем дозволу зацікавленим громадянам на розроблення відповідних проектів землеустрою, так і порядок, строки, відповідну процедуру та підстави для відмови у наданні такого дозволу.
Посилання у відзиві на те, що зобов'язання відповідача вчинити конкретну дію в даному випадку буде втручанням у дискреційні повноваження органу Держгеокадастру слід оцінити критично з огляду на таке.
Згідно з Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
При цьому, на законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб'єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.
Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
У разі наявності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта прийняти рішення конкретного змісту є втручанням у дискреційні повноваження.
Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Таким чином, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі №825/602/17, від 06 березня 2019 року у справі №1640/2594/18, від 11 вересня 2019 року у справі №819/570/18, а також у постановах Сьомого апеляційного адміністративного суду від 18 жовтня 2019 року у справі №120/2225/19-а, від 06 листопада 2019 року у справі №120/2190/19-а, від 12 листопада 2019 року у справі №120/1836/19-а, в, від 17 грудня 2019 року у справі №120/2019/19-а та ряду інших.
Для підсилення висновку щодо необхідності у спірних правовідносинах зобов'язати відповідача вчинити конкретну дію слід навести висновки, до яких дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду за результатами перегляду судових рішень у справі №820/2307/17 з посиланням на постанову Великої Палати Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі №509/1350/17: "Тобто, застосування такого способу захисту прав та інтересів позивача шляхом зобов'язання уповноваженого органу прийняти конкретне рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, є правильним, коли уповноважений орган розглянув клопотання заявника та прийняв рішення, яким відмовив в його задоволенні. В такому разі, суд під час перевірки підстав прийняття рішення, перевіряє конкретні підстави відмови в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою. У разі визнання незаконності підстав, що стали причиною прийняття рішення про відмову в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою, доцільним способом захисту є власне зобов'язання уповноваженого суб'єкта прийняти конкретне рішення, а не зобов'язання повторно розглянути клопотання. Оскільки клопотання вже було розглянуто, рішення прийнято, тому повторний розгляд клопотання не захистить прав заявника".
В свою чергу, оскаржуваний наказ від 23 квітня 2020 року про відмову в наданні позивачам дозволів на розроблення проектів землеустрою прийнятий з підстав, не визначених частиною 7 статті 118 ЗК України, що свідчить про відсутність наміру у суб'єкта владних повноважень прийняти обґрунтоване та законне рішення відповідно до чинного законодавства.
За таких обставин, на переконання суду, належним способом захисту порушеного права позивачів буде зобов'язання відповідача надати позивачам відповідні дозволи.
Окрім наведеного, частиною 2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Так, Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Рисовський проти України" (№ 29979/04) визнав низку порушень пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції у справі, пов'язаній із земельними правовідносинами; в ній також викладено окремі стандарти діяльності суб'єктів владних повноважень, зокрема, розкрито елементи змісту принципу "доброго врядування".
Цей принцип, зокрема, передбачає, що у разі якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб.
Відповідно до статей 9, 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі статтею 90 цього Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
При цьому, в силу положень частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
З огляду на встановлені в ході судового розгляду обставини суд доходить висновку, що позовну заяву належить задовольнити.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зважає на положення статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, частиною 1 якої визначено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Як свідчать матеріали справи, позивачі при зверненні до суду сплатили судовий збір в розмірі по 840,80 гривень кожен, що підтверджується квитанціями № 0.0.1724696728.1, №0.0.1724698649.1, № 0.0.1724699345.1 від 02 червня 2020 року.
Відтак, на користь позивачів слід стягнути суму сплаченого судового збору у розмірі по 840 гривень 80 копійок кожному із них за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області.
Окрім того, у позовній заяві представник позивача просить стягнути на користь позивачів понесені ними витрати на професійну правничу допомогу в розмірі по 5667,60 гривень.
У підтвердження понесення позивачами таких витрат суду надано належним чином засвідчені копії договорів про надання правової допомоги від 18 травня 2020 року та від 20 травня 2020 року, договорів-розрахунків про надання правничої допомоги та витрат на послуги адвоката відповідно до договорів від 18 травня 2020 року, а також квитанції №1 від 18 травня 2020 року, №2 та №3 від 20 травня 2020 року.
При вирішенні питання щодо підтвердження понесення позивачами витрат на професійну правничу допомогу суд зважає на положення статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України.
Так, частиною 1 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Згідно з частиною 2 цієї статті за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (частина 3 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України).
Приписами частини 4 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Частинами 5, 6 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Зі змісту вказаних норм слідує, що від учасника справи, який поніс витрати на професійну правничу допомогу, вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд має з'ясувати склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).
При стягненні витрат на правову допомогу необхідно враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом (стаття 6 Закону України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність”) або іншим фахівцем у галузі права незалежно від того, чи така особа брала участь у справі на підставі довіреності чи відповідного договору.
Витрати на правову допомогу стягуються не лише за участь у судовому засіданні при розгляді справи, а й у разі вчинення інших дій поза судовим засіданням, безпосередньо пов'язаних із наданням правової допомоги у конкретній справі (наприклад, складання позовної заяви, надання консультацій, переклад документів, копіювання документів).
Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.
Водночас, обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 7 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України).
У відзиві на позовну заяву, представник відповідача, окрім іншого, також вказує на те, що сума понесених позивачами витрат на професійну правничу допомогу є значно завищеною, адже безпідставно стверджувати про те, що представник позивачів витратив по три години на написання позовної заяви кожному з позивачів, адже позовна заява подана в інтересах трьох позивачів, предметом оскарження у якій визначено наказ, яким усім позивачам відмовлено у наданні відповідного дозволу з одних і тих же підстав.
Вказані твердження представника відповідача розцінюються судом як клопотання про зменшення витрат на професійну правничу допомогу.
Як свідчать належним чином засвідчені договори-розрахунки про надання правничої допомоги та витрат на послуги адвоката відповідно до договорів від 18 травня 2020 року та від 20 травня 2020 року, представником позивачів надавались послуги позивачам однакового характеру, зокрема, щодо складання позовної заяви.
При цьому, слід звернути увагу на тому, що позовна заява підписана та подана до суду представником позивачів в інтересах усіх позивачів, що свідчить про необґрунтованість посилань у згаданих вище договорах-розрахунках на те, що представником позивачів витрачено однакову кількість часу на виконання відповідних робіт (надання послуг) в частині, що стосується складання позовної заяви.
Наведене свідчить про те, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, у розмірі, що визначений представником позивача, є досить завищеними.
Також при визначенні співмірності наданих послуг із обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, суд зауважує, що адміністративна справа №120/2425/20-а розглядалась у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, що свідчить про те, що така справа належить до справ незначної складності.
Відтак, з огляду на встановлені обставини, на переконання суду, доводи представника відповідача щодо зменшення розміру витрат на професійну допомогу адвоката є обгрунтованими, а тому на користь позивачів слід стягнути витрати на професійну правничу допомогу в розмірі по 1000 гривень кожному.
Керуючись статтями 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 134, 139, 241, 243, 245, 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України,
Позовну заяву ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 задовольнити повністю.
Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області №2-9144/15-20-СГ від 23 квітня 2020 року, яким ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відмовлено у наданні дозволів на розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність орієнтовною площею по 2,0 га кожному із земель державної власності сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства, що розташовані на території Білокамінської сільської ради Чечельницького району Вінницької області.
Зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,0 га із земель державної власності сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Білокамінської сільської ради Чечельницького району Вінницької області.
Зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області надати ОСОБА_2 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,0 га із земель державної власності сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Білокамінської сільської ради Чечельницького району Вінницької області.
Зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області надати ОСОБА_3 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,0 га із земель державної власності сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства, що розташована на території Білокамінської сільської ради Чечельницького району Вінницької області.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області на користь ОСОБА_1 витрати, пов'язані з оплатою судового збору, в розмірі 840 (вісімсот сорок) гривень 80 копійок та витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, в розмірі 1000 (одна тисяча) гривень.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області на користь ОСОБА_2 витрати, пов'язані з оплатою судового збору, в розмірі 840 (вісімсот сорок) гривень 80 копійок та витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, в розмірі 1000 (одна тисяча) гривень.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області на користь ОСОБА_3 витрати, пов'язані з оплатою судового збору, в розмірі 840 (вісімсот сорок) гривень 80 копійок та витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, в розмірі 1000 (одна тисяча) гривень.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 КАС України.
Відповідно до частини 1 статті 295 КАС України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Позивачі: ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 )
ОСОБА_2 (місце проживання: АДРЕСА_2 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2 )
ОСОБА_3 (місце проживання: АДРЕСА_3 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_3 )
Відповідач: Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області (місцезнаходження: 21027, м. Вінниця, вул. Келецька, 63, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: 39767547)
Повний текст рішення складено 14.08.2020.
Суддя Яремчук Костянтин Олександрович