справа № 757/50105/19 головуючий у суді І інстанції Бусик О.Л.
провадження № 22-ц/824/9647/2020 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Фінагеєв В.О.
Іменем України
26 серпня 2020 року м. Київ
Київський апеляційний суд
у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого судді Фінагеєва В.О.,
суддів Кашперської Т.Ц., Яворського М.А.,
за участю секретаря Гасюк В.В.,
розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником ОСОБА_2 , на рішення Печерського районного суду міста Києва від 06 квітня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої незаконним засудженням, -
У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом та просив стягнути на його користь з держави України в особі Державної казначейської служби України шляхом списання коштів з відповідного рахунку Державного бюджету України 2 000 000 грн. в якості відшкодування за спричинену моральну шкоду та матеріальну шкоду у розмірі 613 431 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що вироком Апеляційного суду Донецької області від 06 жовтня 2005 року, залишеним без змін ухвалою Верховного Суду України від 19 жовтня 2006 року ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених ст. 69, ч. 2 ст. 142, ч. 3 ст. 143, ч. 3 ст. 215-3, п. п. «а», «г», «і» ст. 93 КК України 1960 року, ст. 257, ч. 4 ст. 187 КК України та засуджено до остаточного покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією майна. 17 березня 2016 року у справі «Закшевський проти України» Європейський суд з прав людини прийняв остаточне рішення, яке набрало чинності 17 червня 2016 року відповідно до статті 44 § 2 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, яким встановлено порушення статті 6 § 3 (с) та 6 § 1 Конвенції в контексті порушення права заявника на захист (встановлення вини заявника по обвинуваченню у вбивстві з використанням доказів, що базуються на допитах, проведених без захисника), порушення статті 3 Конвенції (в контексті браку особистого простору в камері та відсутністю можливості для прогулянок під час утримання в Харківському СІЗО № 27), статті 5 § 4 Конвенції (щодо відсутності на стадіях досудового слідства та судового розгляду можливості скористатися ефективною процедурою перегляду законності продовжуваного тримання під вартою), та статті 6 § 3 (с) Конвенції у поєднанні зі статтею 6 § 1 Конвенції (при встановленні вини заявника за обвинуваченнями у вчиненні вбивства національний суд ґрунтувався на показах, які він надав на початковій стадії слідства за відсутності захисника). На підставі п. 2 ч. 3 ст. 459 КПК України справа була переглянута Верховним Судом, який постановою від 17 квітня 2019 року скасував вирок Апеляційного суду Донецької області від 06 жовтня 2005 року та ухвалу Верховного Суду України від 19 жовтня 2006 року в частині засудження ОСОБА_1 за епізодом, що мав місце ІНФОРМАЦІЯ_1 (розбійний напад і умисне вбивство ОСОБА_3 та замах на умисне вбивство ОСОБА_4 ) і направив на новий судовий розгляд. По інших епізодах позивача засуджено за ст. 69, ч. 2 ст. 142, ч. 3 ст. 142, ч. 3 ст. 215-3 КК України 1960 року, ч. 4 ст. 187, ст. 257 КК України 2001 року до остаточного покарання у виді позбавлення волі строком на 10 років з конфіскацією майна. Цього ж дня позивача звільнено з-під варти в залі суду.20 травня 2019 року Краматорським міським судом Донецької області прийнято до провадження матеріали кримінальної справи за обвинуваченням, серед інших, ОСОБА_1 за ст. 69, ч. 2 ст. 142, ч. 3 ст.142, ч. 3 ст. 215-3 КК України 1960 року, ч. 4 ст. 187, ст. 257 КК України 2001 року (відносно епізоду, що мав місце ІНФОРМАЦІЯ_1), а з 11 листопада 2001 року по 19 жовтня 2006 року він відбув повних 59 місяців покарання у виді довічного позбавлення волі. Ухвалою Харківського районного суду Харківської області від 29 серпня 2018 року позивачу у строк основного покарання у виді довічного позбавлення волі зараховано строк попереднього ув'язнення в період з 11 листопада 2001 року по 19 жовтня 2006 року з розрахунку, що одному дню попереднього ув'язнення відповідає два дні позбавлення волі, у зв'язку із чим вважає, що з 11 листопада 2001 року по 19 жовтня 2006 року він відбув повних 118 (59*2) місяців покарання у виді довічного позбавлення волі, а в період з 20 жовтня 2006 року по 17 квітня 2019 року відбув повних 149 місяців та загалом відбував покарання у виді позбавлення волі 267 (118+149) місяців, що еквівалентно 22 повним календарним рокам. Проте, лише 10 років (120 місяців) із них позивач був позбавлений свободи законно, а інші ж 12 років (147 місяців) ув'язнення вважає такими, що не мають законного підґрунтя. ОСОБА_1 вважає, що він має право на відшкодування моральної шкоди на підставі статей 56, 62 Конституції України та статей 1173, 1176 ЦК України, оскільки його було засуджено за найтяжчі злочини на підставі недопустимих доказів, з порушенням права на захист, до найсуворішого виду покарання - довічного позбавлення волі, а його аргументи залишилися без відповіді в Апеляційному суді Донецької області та Верховному Суді України. Сам факт засудження до довічного позбавлення волі є нелюдським і таким, що принижує гідність поводженням через відсутній реальний та ефективний механізм звільнення від довічного позбавлення волі, внаслідок чого засуджені позбавлені надії на звільнення. Більше семи років свого життя позивач провів в місцях позбавлення волі, у зв'язку з чим не міг користуватися низкою прав і свобод, можливостями, не міг подорожувати, працювати, розвиватися, вдосталь спілкуватися із рідними і друзями, з іншими особами, знайомими та колегами стосунки порушено остаточно. Позивач глибоко усвідомлював, що до самої смерті не вийде на свободу, у зв'язку з чим переживав відчай, зневіру, сильні душевні хвилювання. Крім того, позивач зазначив, що після стількох років неволі йому необхідно докласти значних зусиль, аби повернутися до нормального життя та соціалізуватися. ОСОБА_1 вважає 2 000 000 грн. справедливим і співрозмірним моральним стражданням, яких він зазнав та переживає досі. Позивач вказує, що він, як ув'язнений до довічного позбавлення волі, був обмежений в трудовій діяльності, тому відшкодуванню також підлягає втрачений ним заробіток за час незаконно відбутого покарання у виді довічного позбавлення волі. ОСОБА_1 вважає, що він втратив можливість отримати заробіток, як мінімум, в сумі 613 431 грн., який позивач розрахував, виходячи зі строку незаконного позбавлення волі та мінімального розміру заробітної плати на день його звільнення.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 06 квітня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
В апеляційних скаргах, одна з яких подана 20 травня 2020 року, а інша 07 липня 2020 року через суд першої інстанції, та які фактично є ідентичними за змістом, позивач просить скасувати рішення суду першої інстанції через невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги позивач зазначає, що апеляційному суду варто звернути увагу на пункт 101 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Закшевський проти України». Питання про доцільність тримання позивача під вартою протягом досудового слідства в період судового розгляду не могло бути вирішено компетентними органами через фактичну відсутність можливості ініціювати такий перегляд та очікувати на ефективність такого перегляду для нього. Висновки Верховного Суду у справі № 917/1739/17 не підлягають застосуванню у даній справі та не можуть бути використані у мотивувальній частині судового рішення. Нормами матеріального права, що підлягають застосуванню, є статті 56, 62 Конституції України та статті 1173, 1176 ЦК України. Норми Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» у даному випадку не застосовуються, оскільки жодна з передбачених статтею 2 цього Закону підстав на випадок позивача не поширюється. Вказаним законом не передбачено такої підстави для отримання компенсації як визнання порушення міжнародною судовою установою. Виплата грошової компенсації є додатковим заходом індивідуального характеру ще до того, як буде вирішено питання про можливість відновлення юридичного стану, який позивач мав до порушення Конвенції. Некоректним є посилання суду одночасно на ч. 1 ст. 1176 ЦК України та п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду». На думку позивача доцільним є застосування ч. 1 ст. 1176 ЦК України.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 263 ЦПК Українисудове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом встановлено, що вироком Апеляційного суду Донецької області від 06 жовтня 2005 року, залишеним без змін ухвалою Верховного Суду України від 19 жовтня 2006 року, у кримінальній справі № 1-23/05 засуджено, зокрема, ОСОБА_1 - за сукупністю злочинів, передбачених статтею 69; частиною другою статті 142; частиною третьою статті 142; частиною третьою статті 215-3; пунктами «а», «і» статті 93; частиною другою статті 17, пунктами «а», «г», «і» статті 93 КК 1960 року; статтею 257; частиною четвертою статті 187 КК до остаточного покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.
За цим вироком суду ОСОБА_1 визнано винним у бандитизмі та вчиненні у складі банди (до якої також входили ОСОБА_5 і ОСОБА_6 , засуджені за цим же вироком, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , кримінальні справи щодо яких закрито у зв'язку зі смертю, а також інші особи, матеріали щодо яких виділено в окреме провадження) умисних убивств, замахів на умисні вбивства, у тому числі, з корисливих мотивів під час розбою, розбійних нападів та незаконного заволодіння транспортними засобами.
Рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Закшевський проти України» від 17 березня 2016 року (набуло статусу остаточного 17 червня 2016 року) констатовано ряд порушень Україною міжнародних зобов'язань під час досудового розслідування та судового розгляду у цій кримінальній справі.
Зокрема, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Закшевський проти України» констатовані щодо ОСОБА_1 такі порушення: статті 3 Конвенції у зв'язку з умовами тримання заявника під вартою у Харківському СІЗО з 28 липня до 13 жовтня 2004 року; пункту 4 статті 5 Конвенції у зв'язку з відсутністю ефективної процедури судового перегляду законності досудового тримання заявника під вартою після 07 березня 2002 року, а також під час судового розгляду; підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції.
Ухвалою Харківського районного суду Харківської області від 29 серпня 2018 року у справі № 635/1099/18 ОСОБА_1 у строк основного покарання у виді довічного позбавлення волі зараховано строк попереднього ув'язнення в період з 11 листопада 2001 року по 19 жовтня 2006 року, з розрахунку, що одному дню попереднього ув'язнення відповідає два дні позбавлення волі (а.с.73).
Постановою Верховного Суду від 17 квітня 2019 року скасовано вирок Апеляційного суду Донецької області від 06 жовтня 2005 року та ухвалу Верховного Суду України від 19 жовтня 2006 року, зокрема, й в частині засудження ОСОБА_1 за епізодом, що мав місце ІНФОРМАЦІЯ_1 (розбійний напад і умисне вбивство ОСОБА_3 та замах на умисне вбивство ОСОБА_4 ). В цій частині направлено справу на новий судовий розгляд.
Крім того, постановлено вважати, в тому числі, ОСОБА_1 засудженим за ст. 69, ч. 2 ст. 142, ч. 3 ст. 142, ч. 3 ст. 215-3 КК України 1960 року, ч. 4 ст. 187, ст. 257 КК України 2001 року до позбавлення волі: за ст. 69 - на строк 10 років, за ч. 2 ст. 142 - на строк 7 років, за ч. 3 ст. 142 - на строк 8 років, за ч. 3 ст. 215-3 - на строк 10 років, за ч. 4 ст. 187 - на строк 9 років, за ст. 257 - на строк 7 років з конфіскацією всього його майна за кожною статтею.
На підставі ст. 70 КК України 2001 року визначено ОСОБА_1 остаточне покарання за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим покаранням у виді позбавлення волі строком 10 (десять) років з конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого.
ОСОБА_1 негайно звільнено з-під варти в залі суду у зв'язку з відбуттям покарання (а.с.36).
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги ОСОБА_1 є передчасними, а незаконність діянь (рішення, дії чи бездіяльності) таких завдавачів шкоди як органів державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування (ст. 1173 ЦК України, на яку посилається позивач, пред'являючи позов), так само як і органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду (ст. 1176 ЦК України, Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду») є недоведеною, оскільки доказів вчинення діянь останніми, які суперечать приписам законів та інших нормативних актів або здійснені поза межами компетенції вищезазначених органів позивачем не надано. Вказаний позов подано до завершення процедури розгляду кримінальної справи № 1-23/05 в цілому, щодо обвинуваченого ОСОБА_1 та прийняття і набрання законної сили відповідним судовим рішенням за наслідками її розгляду (закриття кримінального провадження або ухвалення вироку щодо останнього). У зв'язку із цим, твердження позивача про незаконне та тривале тримання його під вартою також є необґрунтованими та безпідставними. Європейським судом з прав людини у рішенні від 17 березня 2016 року у справі «Закшевський проти України» не було встановлено порушення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод в частині невиправданого тримання під вартою позивача.
Апеляційний суд погоджується по суті з висновками суду першої інстанції з наступних підстав.
Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За змістом статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом.
Статтею 13 Конвенції передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами статей 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.
Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема, органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.
Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме: у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.
За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто, виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 цього Кодексу).
Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.
Відповідно до цієї норми обов'язок відшкодувати завдану шкоду потерпілому покладається не на посадову особу, незаконним рішенням, дією чи бездіяльністю якої завдано шкоду, а на державу.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 пов'язує заподіяну йому шкоду з незаконно відбутим покаранням у виді довічного позбавлення волі. При цьому, позивач як на підставу позову посилається на ст. 1176 ЦК України, згідно з нормами якої шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою. Відшкодування такої шкоди здійснюється за наявності підстав, до яких віднесено незаконне засудження, незаконне притягнення до кримінальної відповідальності, незаконне застосування запобіжного заходу, незаконне затримання, незаконне накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.
З матеріалів справи вбачається, що постановою Верховного Суду від 17 квітня 2019 року направлено справу на новий судовий розгляд в частині засудження ОСОБА_1 за епізодом, що мав місце ІНФОРМАЦІЯ_1 (розбійний напад і умисне вбивство ОСОБА_3 та замах на умисне вбивство ОСОБА_4 ). Крім того, постановлено вважати ОСОБА_1 засудженим за ст. 69, ч. 2 ст. 142, ч. 3 ст. 142, ч. 3 ст. 215-3 КК України 1960 року, ч. 4 ст. 187, ст. 257 КК України 2001 року до позбавлення волі: за ст. 69 - на строк 10 років, за ч. 2 ст. 142 - на строк 7 років, за ч. 3 ст. 142 - на строк 8 років, за ч. 3 ст. 215-3 - на строк 10 років, за ч. 4 ст. 187 - на строк 9 років, за ст. 257 - на строк 7 років з конфіскацією всього його майна за кожною статтею. На підставі ст. 70 КК України 2001 року визначено ОСОБА_1 остаточне покарання за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим покаранням у виді позбавлення волі строком 10 (десять) років з конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого.
Рішенням Європейського суду з прав людини від 17 березня 2016 року у справі «Закшевський проти України» було встановлено порушення статті 6 § 3 (с) та 6 § 1 Конвенції в контексті порушення права заявника на захист (встановлення вини заявника по обвинуваченню у вбивстві з використанням доказів, що базуються на допитах, проведених без захисника), порушення статті 3 Конвенції (в контексті браку особистого простору в камері та відсутністю можливості для прогулянок під час утримання в Харківському СІЗО № 27), статті 5 § 4 Конвенції (щодо відсутності на стадіях досудового слідства та судового розгляду можливості скористатися ефективною процедурою перегляду законності продовжуваного тримання під вартою), та статті 6 § 3 (с) Конвенції у поєднанні зі статтею 6 § 1 Конвенції (при встановленні вини заявника за обвинуваченнями у вчиненні вбивства національний суд ґрунтувався на показах, які він надав на початковій стадії слідства за відсутності захисника).
Тобто, міжнародною судовою установою було встановлено порушення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, які у даному випадку не тягнуть за собою безумовне право ОСОБА_1 на відшкодування йому майнової та немайнової шкоди з зазначених позивачем підстав. На даний час судом розглядається кримінальна справа відносно позивача, а, відтак, відсутні підстави вважати, що неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю відповідного органуОСОБА_1 заподіяно моральну та майнову шкоду, які підлягають відшкодуванню на підставі ст. 1176 ЦК України.
Згідно зі статтею 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння (бездіяльності) її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
У даному випадку встановлені Європейським судом з прав людини порушення конвенції стосуються питань недотримання певних норм процедури притягнення позивача до кримінальної відповідальності, відсутності певних законодавчих механізмів перегляду остаточного судового рішення про засудження позивача до довічного позбавлення волі, умов утримання останнього тощо.
У той же час, зазначене рішення Європейського суду з прав людини не свідчить про невинність позивача у вчиненні злочинів, за які він засуджений та справа щодо яких перебуває на розгляді в суді в даний час, а, отже, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність доказів спричинення шкоди останньому шляхом незаконного позбавлення волі на момент звернення до суду з зазначеним позовом.
В апеляційній скарзі позивач посилається на те, що норми Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» у даному випадку не застосовуються, оскільки жодна з передбачених статтею 2 цього Закону підстав на випадок позивача не поширюється. Вказаним законом не передбачено такої підстави для отримання компенсації, як визнання порушення міжнародною судовою установою. На думку позивача, некоректним є посилання суду одночасно на ч. 1 ст. 1176 ЦК України та п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду».
Разом з тим, відповідно до ч. 2 ст. 1176 ЦК України право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом.
Згідно з вимогами ст. 1, 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок «незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян». Право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках, зокрема, закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або не встановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати.
Тобто, порядок та випадки відшкодування шкоди в порядку ст. 1176 ЦК України визначені Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду».
За таких обставин, посилання ОСОБА_1 на неможливість застосування вказаного Закону до спірних правовідносин є безпідставними та такими, що не ґрунтуються на вимогах закону.
Враховуючи зазначене, висновки суду першої інстанції відповідають фактичним обставинам справи, судом повно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, що у відповідності до ст. 375 ЦПК України є підставою для залишення рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційної скарги без задоволення.
На підставі викладеного та керуючись статтями 374, 375, 381, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 06 квітня 2020 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повне судове рішення складено 31 серпня 2020 року.
Головуючий Фінагеєв В.О.
Судді Кашперська Т.Ц.
Яворський М.А.