27 серпня 2020 року
м. Київ
Справа № 908/1219/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Колос І.Б. (головуючий), Булгакової І.В., Малашенкової Т.М.,
обов'язки секретаря судового засідання за дорученням головуючого судді покладено на помічника судді Геращенко Ю.М.,
представників учасників справи:
прокуратури - Янківський С.В. - прокурор відділу (посвідчення №054707, положення про департамент представництва, наказ від 21.08.2020 №389, наказ від 27.07.2020 №1889ц),
позивача - 1 - Східного офісу Держаудитслужби -не з'явився,
позивача - 2 - Запорізької міської ради -Базік О.Д. (в порядку самопредставництва),
відповідача - 1 - Департаменту культури і туризму Запорізької міської ради - Сімонова К.О. (в порядку самопредставництва), Гуляєва С.Л. - адвокат (договір про надання правової допомоги №2, довіреність від 25.08.2020 №12-03/01-12),
відповідача - 2 - фізичної особи - підприємця Александрова Антона Дмитровича - не з'явився,
розглянувши матеріали касаційної скарги заступника прокурора Запорізької області
на рішення господарського суду Запорізької області від 04.12.2019 (головуючий суддя: Топчій О.А., судді: Азізбекян Т.А., Корсун В.Л. )
та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 17.03.2020 (головуючий суддя: Березкіна О.В., судді: Антонік С.Г., Дармін М.О.)
у справі № 908/1219/19
за позовом керівника Запорізької місцевої прокуратури № 2 в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах - Східного офісу Держаудитслужби, Запорізької міської ради
до Департаменту культури і туризму Запорізької міської ради та фізичної особи - підприємця Александрова Антона Дмитровича
про визнання недійсним рішення тендерного комітету, визнання недійсним договору про закупівлю товару, застосування наслідків недійсності правочину,
Керівник Запорізької місцевої прокуратури № 2 Запорізької області звернувся до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах - Східного офісу Держаудитслужби та Запорізької міської ради з позовом до Департаменту культури і туризму Запорізької міської ради та фізичної особи - підприємця Александрова Антона Дмитровича про: визнання недійсним рішення тендерного комітету Департаменту культури і туризму Запорізької міської ради про визначення фізичної особи - підприємця Александрова Антона Дмитровича переможцем процедури закупівлі, яке оформлено протоколом від 03.11.2017 № 43; визнання недійсним договору про закупівлю товару від 15.11.2017 № 249-Т, який укладений Департаментом культури і туризму Запорізької міської ради та фізичною особою - підприємцем Александровим Антоном Дмитровичем на суму 1 803 000,00 грн.; застосування наслідків недійсності правочину та стягнення з фізичної особи - підприємця Александрова Антона Дмитровича на розрахункові рахунки Департаменту культури і туризму Запорізької міської ради коштів в сумі 1 803 000,00 грн.
Рішенням господарського суду Запорізької області від 04.12.2019 у справі № 908/1219/19, яке залишено без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 17.03.2020, у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.
Ухвалені місцевим та апеляційним господарськими судами судові рішення у справі мотивовані, зокрема тим, що: рішення тендерного комітету, оформлені протоколами №№ 36, 37, 38, 39, 40, 41 не оскаржувалися в судовому порядку ані учасниками відкритих торгів, ані Антимонопольним комітетом України, тому відсутні підстави для визнання недійсними рішень тендерного комітету Департаменту культури і туризму Запорізької міської ради від 03.11.2017 № 42 та № 43; тендерна пропозиція відповідача - 2 (фізичної особи - підприємця Александрова Антона Дмитровича) відповідала основним технічним, якісним та кількісним характеристикам предмета закупівлі, та останній відповідав кваліфікаційним критеріям, зазначеним у тендерній документації на закупівлю; Прокурором у позовній заяві не надано жодного належного, допустимого та достатнього доказу на підтвердження того, що оспорюваний договір суперечить приписам чинного законодавства, інтересам держави, суспільства та моральним засадам суспільства, а також наявності наміру хоча б у однієї з сторін договору щодо настання відповідних наслідків; оспорюваний договір про закупівлю товару від 15.11.2017 № 249-Т підписаний уповноваженими особами сторін та скріплений їх печатками, укладення договору повністю відповідало волевиявленням сторін та спрямоване на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, а саме: постачання товарно-матеріальних цінностей - повноколірного світлодіодного екрану у строки, встановлені договором, отримання своєчасної оплати замовником за отриманий товар; претензій щодо якості товару та оплати за отриманий товар у сторін немає, тому відсутні підстави для задоволення позову. Оскільки судами не встановлено підстав недійсності оспорюваного правочину, у задоволенні похідної позовної вимоги про застосування наслідків недійсності правочину і стягнення з Підприємця коштів у сумі 1 803 000,00 грн. також відмовлено. Водночас суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що Прокурор звернувся з позовом до суду в інтересах особи, яка не має статусу позивача у даній справі (Запорізька міська рада) та не підтримує заявлений Прокурором позов, оскільки відповідно до Закону України «Про публічні закупівлі» місцеві ради не наділені повноваженнями на оскарження процедур закупівлі.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції та постановою суду апеляційної інстанції, 21.04.2020 заступник прокурора Запорізької області звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив зазначені судові рішення зі справи скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову.
08.02.2020 набрав чинності Закон України від 15.01.2020 № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».
Розгляд цієї скарги здійснюється з урахуванням положень Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції від 08.02.2020 (далі - у редакції, чинній з 08.02.2020).
Касаційну скаргу, з посиланням на приписи частини другої статті 287 ГПК України мотивовано тим, що під час ухвалення оскаржуваних рішень, судами першої та апеляційної інстанцій застосовано норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 03.09.2019 у справі № 905/1806/18. Також касаційна скарга мотивована з посиланням на неправильне застосування судами норм матеріального права, а саме: пункту 15 статті 1, статей 3, 14, 16, 22, 25, 28, 30, 31 Закону України «Про публічні закупівлі» та порушення норм процесуального права , а саме, приписів статей 2, 13, 73, 86, 236 - 238, 269 ГПК України, що, на думку, скаржника, призвело до ухвалення незаконних судових рішень.
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.05.2020, зокрема, відкрито та зупинено касаційне провадження у справі № 908/1219/19 за касаційною скаргою заступника прокурора Запорізької області на рішення господарського суду Запорізької області від 04.12.2019 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 17.03.2020 до ухвалення рішення Великою Палатою Верховного Суду у справі № 912/2385/18.
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.06.2020: поновлено касаційне провадження у справі № 908/1219/19; відмовлено у задоволенні клопотання заступника прокурора Запорізької області про поновлення провадження у справі № 908/1219/19; клопотання Департаменту культури і туризму Запорізької міської ради про продовження строку для подання відзиву на касаційну скаргу у справі № 908/1219/19 повернуто заявнику; зупинено касаційне провадження у справі № 908/1219/19 до оприлюднення в Єдиному державному реєстрі судових рішень рішення Великої Палати Верховного Суду у справі № 912/2385/18.
Ухвалою Верховного Суду від 03.08.2020, зокрема, поновлено касаційне провадження у справі № 908/1219/19; розгляд касаційної скарги призначено на 27.08.2020.
Відповідно до витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи від 25.08.2020 склад суду у справі № 908/1219/19 змінено, у зв'язку з перебуванням судді Бенедисюка І.М. у відпустці.
Запорізька міська рада у відзиві на касаційну скаргу просила залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення попередніх інстанцій - без змін, зазначаючи про їх законність та обґрунтованість.
Від Східного офісу Держаудитслужби надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому останній просить суд задовольнити скаргу заступника прокурора Запорізької області.
Від фізичної особи - підприємця Александрова Антона Дмитровича 23.06.2020 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому останній просив суд залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення попередніх інстанцій - без змін, зазначаючи про їх законність та обґрунтованість. Разом з цим Підприємець просив Суд поновити пропущений строк на подання відзиву на касаційну скаргу, посилаючись на неотримання касаційної скарги станом на момент відкриття Верховним Судом касаційного провадження у даній справі.
Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» (з подальшими змінами та доповненнями) відповідно до статті 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», з метою запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19, із урахуванням рішення Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій від 10.03.2020 з 12 березня на усій території України запроваджено карантин. Дію карантину неодноразове було продовжено.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 30.03.2020 № 540-IX, який набрав чинності 02.04.2020, розділ X «Прикінцеві положення» ГПК України доповнено пунктом 4 такого змісту: під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 46, 157, 195, 229, 256, 260, 288, 295, 306, 321, 341, 346, 349, а також інші процесуальні строки щодо зміни предмета або підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, апеляційного оскарження, залишення апеляційної скарги без руху, повернення апеляційної скарги, подання заяви про скасування судового наказу, розгляду справи по суті, строки, на які зупиняється провадження, подання заяви про перегляд судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами, звернення зі скаргою, оскарження рішення третейського суду, судового розгляду справи, касаційного оскарження, подання відзиву продовжуються на строк дії такого карантину.
Таким чином, відзив фізичної особи-підприємця Александрова Антона Дмитровича поданий в межах строку, передбаченого статтею 288 ГПК України, з урахуванням приписів Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 30.03.2020 № 540-IX, у зв'язку з чим заявлене Підприємцем клопотання про поновлення строку на його подання залишається Судом без розгляду.
Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.
Дослідивши доводи касаційної скарги і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 908/1219/19 на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) з огляду на таке.
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.
Верховний Суд зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 06.09.2017 у справі № 910/3040/16.
При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, слід розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.
Щодо визначення подібності правовідносин Верховний Суд звертається до правової позиції, викладеної у мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2018 у справі № 305/1180/15-ц (абзац 18), від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16 (пункт 5.5), від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11(абзац 20), від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц (абзац 18).
За результатами розгляду матеріалів касаційної скарги Верховний Суд відхиляє помилкові доводи скаржника про те, що оскаржувані судові рішення у справі № 908/1219/19 ухвалені без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 03.09.2019 зі справи № 905/1806/18, оскільки висновки в зазначеній справі і у справі № 908/1219/19, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними; у кожній із зазначених справ суди виходили з обставин та умов конкретних правовідносин і фактично - доказової бази, з урахуванням наданих сторонами доказів, що виключає подібність спірних правовідносин у вказаних справах.
Так, у справі, що розглядається, судами попередніх інстанцій проаналізовані додатки № 4 «Інформація про технічні, якісні та кількісні характеристики предмета закупівлі», які сформовані замовником (в складі тендерної документації та затверджені рішенням тендерного комітету, оформленого відповідним протоколом № 22 від 13.10.2017) та учасником відкритих торгів - відповідачем 2, та встановлено що тендерна пропозиція останнього відповідає основним технічним, якісним та кількісним характеристикам предмета закупівлі.
Водночас суд касаційної інстанції в силу приписів частини другої статті 300 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, у той час як аргументи касаційної скарги насамперед стосуються переоцінки доказів та встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи.
До того ж постановою Верховного Суду від 03.09.2019 у справі № 905/1806/18 (на яку посилається скаржник у касаційній скарзі), справа направлена на новий розгляд до суду першої інстанції, що не означає остаточного вирішення відповідної справи, а, отже, й остаточного формування правового висновку Верховного Суду у такій справі та в судових рішеннях з неї. Слід також зазначити, що за результатами нового розгляду цієї справи фактично-доказова база в ній може істотно змінитися, адже й сам новий розгляд став наслідком недостатнього дослідження в ній судами обставин і доказів зі справи, а така зміна, у свою чергу, вплине на правові висновки в ній. (Аналогічна правова позиція викладена в ухвалах Верховного Суду від 19.05.2020 зі справи № 916/1886/18 та від 26.05.2020 зі справи № 922/2776/19).
За таких обставин доводи скаржника про неврахування судами попередніх судових інстанцій відповідних висновків Верховного Суду не знайшли свого підтвердження.
Касаційний господарський суд зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.
Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.
У справі Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) «Sunday Times v. United Kingdom» Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін «передбачено законом» передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін «передбачено законом» передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.
До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.
Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.
Вислови «законний» та «згідно з процедурою, встановленою законом» зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі «Steel and others v. The United Kingdom»).
Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.
При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України»).
Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (рішення ЄСПЛ від 09.10.1979 у справах «Ейрі проти Ірландії», п.24, Series A № 32, та «Гарсія Манібардо проти Іспанії», заява № 38695/97, п.43, ECHR 2000-II).
У рішенні ЄСПЛ у справі «Гарсія Манібардо проти Іспанії» від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі «Monnel and Morris v. the United Kingdom», серія A, № 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі «Helmers v. Sweden», серія A, № 212-A, с.15, п.31).
Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду». При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).
За наведених обставин, згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою заступника прокурора Запорізької області на рішення господарського суду Запорізької області від 04.12.2019 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 17.03.2020 у справі № 908/1219/19.
Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою заступника прокурора Запорізької області на рішення господарського суду Запорізької області від 04.12.2019 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 17.03.2020 у справі № 908/1219/19.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.
Суддя І. Колос
Суддя І. Булгакова
Суддя Т. Малашенкова