Справа № 640/20585/18 Суддя (судді) суду 1-ї інстанції:
Пащенко К.С.
Іменем України
25 серпня 2020 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Сорочка Є.О.,
суддів Коротких А.Ю.,
Федотова І.В.,
за участю секретаря с/з Грисюк Г.Г.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 лютого 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, за участю третьої особи - Пенсійного фонду України про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язати вчинити певні дії, -
Позивач звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві у вигляді відмови призначити пенсію за вислугу років відповідно до ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 № 1789-ХІІ (в редакції Закону від 12.07.2001 № 2663-ІІІ);
- зобов'язати відповідача з 20.06.2018, тобто з дати звернення, призначити і виплачувати позивачу без обмеження максимального розміру пенсію за вислугу років згідно зі ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 № 1789-ХІІ (в редакції Закону від 12.07.2001 № 2663-ІІІ), виходячи із розрахунку: 90 % від суми місячного заробітку, обчисленого за останні 24 календарні місяці роботи (відповідно до довідки Генеральної прокуратури України від 14.06.2018 про розрахунок нарахування пенсії), або 60 % від суми місячного заробітку, обчисленого за останні 24 календарні місяці роботи (відповідно до довідки Генеральної прокуратури України від 14.06.2018 про розрахунок нарахування пенсії), якщо суд та відповідач для економії бюджетних коштів на судові процеси, у т.ч. у ЄСПЛ, виходячи із конституційних принципів, загальних засад права, керуючись Конвенцією, ст. І Протоколу І до неї, погодяться на застосування до позивача аналогії права або укладання мирової угоди.
Згідно заяви позивача від 04.04.2019 про уточнення позовних вимог, позивач просив:
- визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві у вигляді відмови призначити пенсію за вислугу років відповідно до ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 № 1789-ХІІ (в редакції Закону від 12.07.2001 № 2663-ІІІ);
- зобов'язати відповідача з 20.06.2018, тобто з дати звернення, призначити і виплачувати позивачу без обмеження максимального розміру пенсію за вислугу років згідно зі ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 № 1789-ХІІ (в редакції Закону від 12.07.2001 № 2663-ІІІ), виходячи із розрахунку: 90 % від суми місячного заробітку, обчисленого за останні 24 календарні місяці роботи (відповідно до довідки Генеральної прокуратури України від 03.04.2019 про розрахунок нарахування пенсії), або 60 % від суми місячного заробітку, обчисленого за останні 24 календарні місяці роботи (відповідно до довідки Генеральної прокуратури України від 03.04.2019 про розрахунок нарахування пенсії), якщо суд та відповідач для економії бюджетних коштів на судові процеси, у т.ч. у ЄСПЛ, виходячи із конституційних принципів, загальних засад права, керуючись Конвенцією, ст. І Протоколу І до неї, погодяться на застосування до позивача аналогії права або укладання мирової угоди.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 лютого 2020 року у задоволенні позову відмовлено.
Позивач в апеляційній скарзі просить скасувати вказане судове рішення та ухвалити нове, яким позов задовольнити, оскільки вважає, що судом неправильно застосовано норми матеріального права, порушено норми процесуального права.
Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції позивач, перебуваючи на службі в органах прокуратури, мав законні сподівання на отримання пенсії за вислугу років за наявності 20-річного стажу роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури, які ґрунтувалися на нормах статті 50-1 Закону України №1789-XII і які були звужені статтею 86 Закону України №1697-VII. Вказує на безпідставне незастосування судом до спірних правовідносин положень статей 22 та 58 Конституції України.
Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу просить відмовити у її задоволенні, посилаючись на необґрунтованість доводів скаржника.
Дослідивши матеріали справи, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджується, що згідно трудової книжки серії НОМЕР_1 позивач з 02.10.2000 та на час звернення до суду працював в органах прокуратури.
Позивач 20.06.2018 звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві із заявою про призначення пенсії за вислугу років відповідно до ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру».
Відповідно до документів, які подавалися разом із заявою про призначення пенсії, стаж вислуги позивача складає 20 років, на прокурорських посадах - 17 років 7 місяців.
Між сторонами відсутній спір щодо розрахунку стажу позивача.
Листом Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві від 17.07.2018 №40554/03 позивача повідомлено, що рішенням від 25.06.2018 йому відмовлено в призначенні пенсії за вислугу років із-за відсутності права відповідно до Закону України №1789, з урахуванням положень п. 5 Закону України №213.
Вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся до суду з позовом.
Суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні дійшов висновків про те, що положення ст. 50-1 Закону України "Про прокуратуру", втратили чинність на час звернення позивача із заявою про призначення пенсії. Враховуючи, що позивач звернувся за призначенням пенсії 20.06.2018, питання щодо наявності у нього права на пенсійне забезпечення як працівника прокуратури має вирішуватись у відповідності до приписів чинної на цей час статті 86 Закону України "Про прокуратуру" №1697-VII, згідно якої позивачу станом на червень 2018 року потрібно було б мати спеціальний стаж 23 роки і 6 місяців, у тому числі стаж роботи на посадах прокурорів не менше 13 років 6 місяців, а не відповідно до Закону України "Про прокуратуру" №1789-ХІІ,
Колегія суддів суду апеляційної інстанції при прийнятті цієї постанови виходить з такого.
Умови пенсійного забезпечення відповідних категорій прокурорсько-слідчих працівників до 15 липня 2015 року визначалися Законом України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 року №1789-ХІІ (далі - Закон України №1789-ХІІ).
Статтею 50-1 Закону України №1789-ХІІ визначено, що прокурори і слідчі зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, мають право на пенсійне забезпечення за вислугою років незалежно від віку. Пенсія призначається у розмірі 80 % від суми їхньої місячної заробітної плати, до котрої включається всі види оплати праці, на які нараховуються страхові внески, одержуваної перед місцем звернення за призначенням пенсії. За кожен повний рік роботи понад 10 років на цих посадах пенсія збільшується на 2 відсотки, але не більше 90 % місячного заробітку. Призначені працівникам прокуратури пенсії перераховуються у зв'язку з підвищенням заробітної плати прокурорсько-слідчих працівників. Перерахунок пенсії проводиться з урахуванням фактично отримуваних працівником виплат і умов оплати праці, що існували на день його звільнення з роботи.
У подальшому, 1 квітня 2015 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 2 березня 2015 №213-VIII (далі - Закон України №213-VIII), яким у пункті 5 Прикінцевих положень визначено, що у разі неприйняття до 1 червня 2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах з 1 червня 2015 року скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії/щомісячне довічне грошове утримання призначаються відповідно до законів України, зокрема, «Про прокуратуру».
Вказаний у п. 5 розділу ІІІ «Прикінцеві положення» Закону України №213-VIII закон щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах до 1 червня 2015 року прийнятий не був, у зв'язку з чим з вказаної дати втратили чинність, зокрема, норми Закону України №1789-ХІІ щодо права прокурорів і слідчих на пенсійне забезпечення за вислугу років і відповідно пенсії за цим Законом не призначаються.
З аналізу п. 5 розділу ІІІ «Прикінцеві положення» Закону України №213-VIII колегія суддів дійшла висновку, що ним скасовані діючі станом на 1 червня 2015 року норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії призначались відповідно до конкретного переліку законів, зокрема, і відповідно до Закону України "Про прокуратуру" від 05 листопада 1991 року №1789-ХІІ.
Разом з тим, 15 липня 2015 року набрав чинності Закон України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VII (далі - Закон України №1697-VII), відповідно до підпункту 1 пункту 3 розділу XII «Прикінцеві положення» якого норми Закону України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 року №1789-XII втратили чинність, крім, зокрема частин 3, 4, 6 та 11 статті 50-1.
Статтею 86 Закону України №1697-VII врегульовано питання пенсійного забезпечення працівників прокуратури, які і були чинними на час звернення позивача із заявою про призначення пенсії.
Про чинність Закону №1697-VII свідчить і внесення до нього змін, зокрема, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» від 03 жовтня 2017 року №2148-VІІІ, підпунктом 8 Прикінцевих та перехідних положень якого установлено, що норми ст. 86 Закону України «Про прокуратуру» щодо пенсійного забезпечення діють до дня внесення змін до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб». Зміни вносились і безпосередньо до ст. 86 Закону №1697-VII, зокрема, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 19 грудня 2017 року № 2249-VІІ, Законом України від 06 грудня 2016 року №1771- VІІ.
Отже, питання пенсійного забезпечення працівників прокуратури України регулюється ст. 86 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VІІ, який набув чинності 15 липня 2015 року та є діючим. А тому, враховуючи дату звернення позивача до пенсійного органу із заявою про призначення пенсії (20.06.2018), до спірних правовідносин суд першої інстанції правильно застосував норми Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року №1697-VІІ, а не статті 50-1 Закону України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 року №1789-ХІІ.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у складі суддів палати для розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду в постанові від 26 червня 2018 року у справі №686/17309/17, Верховним Судом у складі колегій суддів Касаційного адміністративного суду у постановах від 11.06.2020 по справі №265/2627/17, від 18.03.2020 по справі №310/7064/16-а, від 04.03.2020 по справі №265/6322/16-а.
Відповідно до частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно з частини 6 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Відповідно до ст. 86 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VII прокурори мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку за наявності на день звернення вислуги років не менше, зокрема, з 1 жовтня 2017 року по 30 вересня 2018 року - 23 роки 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 13 років 6 місяців.
З матеріалів справи вбачається, що станом на день звернення позивача до пенсійного органу із заявою про призначення пенсії ОСОБА_1 мав вислугу 20 років, що є недостатнім для призначенні пенсії за вислугу років у відповідності до ст. 86 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VII.
Таким чином, стаж позивача за вислугу років не достатній для призначення пенсії на підставі ст. 86 Закону №1697-VII, а в період дії ст. 50-1 Закону №1789-ХІІ позивач не набув права на призначення пенсії за вислугу років.
З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про правомірність відмови відповідача у призначенні такої пенсії позивачу.
З доводів апеляційної скарги вбачається, що наявність права на призначення пенсії на підставі положень статті 50-1 Закону України №1789-ХІІ, в редакції Закону України №2663-ІІІ від 12.07.2001 року, позивач пов'язував з тим, що вказана норма права (у зазначеній редакції) діяла під час його роботи в органах прокуратури. Подальша зміна правового регулювання питань призначення пенсій прокурорам, зокрема, прийняття Закону України «Про прокуратуру» №1697-VII, призвела до збільшення необхідного стажу для призначення пенсії та зменшення розміру пенсії у відсотковому виразі до посадових окладів, свідчить про звуження змісту та обсягу існуючих прав, що прямо суперечить положенням Конституції України.
Однак, оскільки позивач у період часу роботи в органах прокуратури не мав необхідного стажу роботи для призначення пенсії, то у нього не виникло право на пенсійне забезпечення за вислугу років на підставі ст. 50-1 Закону України №1789-ХІІ (у вказаній редакції).
При цьому, оскільки, позивач не набув такого права, то неможливо стверджувати і про звуження його змісту та обсягу, оскільки положення Конституції України, на які посилається позивач, вказують на неприпустимість звуження змісту та обсягу вже існуючого права.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом в постановах від 11.06.2020 по справі №265/2627/17, від 18.03.2020 по справі №310/7064/16-а, від 04.03.2020 по справі №265/6322/16-а, від 17 липня 2018 року у справі №348/2385/16-а.
Щодо посилань позивача на те, що він мав обґрунтовані очікування на отримання пенсії на умовах, що діяли на момент початку роботи, колегія суддів зазначає, що за правовою позицією Європейського суду з прав людини, викладеною у рішенні "Великода проти України" (№43331/12), законодавчі норми можуть змінюватися, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист.
У рішенні по справі "Ейрі проти Ірландії" Європейський суд з прав людини констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового (Airey v. Ireland №6289/73). Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі "Кйартан Асмундсон проти Ісландії" (Kjartan Аsundsson v. Iceland № 60669/00). Отже, одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.
Підсумовуючи викладене, за результатами розгляду апеляційної скарги колегія суддів суду апеляційної інстанції дійшла висновку, що суд першої інстанції прийняв правильне рішення про відмову у задоволенні позову.
Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .
Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на невірному трактуванні фактичних обставин та норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.
Повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення встановлені статтею 315 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС).
Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
За змістом частини першої статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Керуючись статтями 34, 243, 310, 316, 321, 325, 328, 329, 331 КАС України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 лютого 2020 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя Є.О. Сорочко
Суддя А.Ю. Коротких
Суддя І.В. Федотов
Повний текст постанови складений 26.08.2020.