ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
27 серпня 2020 року м. Київ №640/8451/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:
головуючого судді Шейко Т.І.,
розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу
за позовомОСОБА_1
до Офісу Генерального прокурора
простягнення вихідної допомоги при звільненні та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань
встановив:
ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Офісу Генерального прокурора, в якому просила: - стягнути з Офісу Генерального прокурора на її користь вихідну допомогу при звільненні в сумі 39 679,71 грн. та матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2019 рік в сумі 39 679,71 грн., а загалом 79 359,42 грн.
Позовні вимоги позивачка мотивувала тим, що була звільнена з Генеральної прокуратури України наказом №1239 ц від 28 жовтня 2019 року з 29 жовтня 2019 року на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру». При цьому, Законом України «Про прокуратуру» не врегульовано питання виплати вихідної допомоги у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Натомість Кодекс законів про працю України встановлює обов'язок роботодавця виплатити працівнику вихідну допомогу у розмірі не менше середнього місячного заробітку, якщо працівника звільнено у разі змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Таким чином підлягає застосуванню трудове законодавство.
Крім того, відповідно до частини третьої статті 83 Закону України «Про прокуратуру» прокурору може надаватися матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань у розмірі, що не перевищує середньомісячної заробітної плати. Вказана допомога у Генеральній прокуратурі України надавалася щорічно в січні з розрахунку за попередній рік, про що свідчать надані відповідачем розрахункові листи за січень 2017, 2018, 2019 роки, без подання письмової заяви про виплату такої допомоги. У січні 2019 року позивачем отримана така матеріальна допомога за 2018 рік. Отже, звільнившись у жовтні 2019 року позивачка, як стверджує, має право на отримання такої допомоги за 2019 рік.
Оскільки у відповідь на звернення до відповідача щодо отримання належних виплат позивачка отримала відмову, тому звернулась до суду для вирішення зазначених вище питань.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 квітня 2020 року відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження.
Відповідач надав відзив на позовну заяву, в якому заперечував проти задоволення позовних вимог позивача.
Так відповідач вказав, що Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (Закон №113-IX), який оприлюднено зокрема в газеті «Голос України» 24 вересня 2019 року №182, запроваджено реформування системи органів прокуратури.
При цьому, згідно з пунктом 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX з дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» (Закон №1697-VII).
Крім того, Законом №113-IX доповнено статтю 40 Кодексу законів про працю України та уточнено, що особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Такими законами, що регулюють статус прокурорів та відповідно мають статус спеціальних, є Закони №1697-VII та №113-IX.
Водночас Законом №1697-VII не передбачено виплату вихідної допомоги у разі звільнення прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 цього Закону. У свою чергу, стаття 44 Кодексу законів про працю України також не передбачає можливості виплати вихідної допомоги у розмірі середнього місячного заробітку працівникові у разі припинення трудового договору на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII.
Стосовно виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2019 рік представник відповідача вказав на те, що згідно зі статтями 89, 90 Закону України «Про прокуратуру», статтями 48, 51, 57 Бюджетного кодексу України та у відповідності з підпунктом 3 пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року №505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» нарахування та виплата матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань здійснюється за поточний бюджетний період, в тому числі у січні 2019 року - за 2019 рік (а не за 2018 рік, як вважає позивач). У січні 2019 року позивачка отримала таку допомогу, а тому підстави для нарахування повторно матеріальної допомоги відсутні.
В судовому засіданні позивач підтримала позовні вимоги та просила їх задовольнити у повному обсязі. При цьому зауважила, що постанова Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року №505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» не може бути підставою для нарахування прокурорам матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, так як стосується лише державних службовців. Крім того, вимоги зазначених норм потребують подання заяви від особи для виплати такої допомоги, а позивачці виплачувалась матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань щорічно без подання нею відповідної заяви.
Відповідач заперечував проти задоволення позову з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву.
Заслухавши доводи та заперечення сторін, дослідивши докази, наявні у матеріалах справи, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог з огляду на наступне.
Як було встановлено судом та вбачається із матеріалів справи ОСОБА_1 працювала в органах прокуратури. Утім, наказом Генерального прокурора України від 28 жовтня 2019 року №1239ц ОСОБА_1 була звільнена з посади прокурора відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів Службою безпеки України та Державною прикордонною службою України Департаменту нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності Генеральної прокуратури України на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 29 жовтня 2019 року.
Цим же наказом доручено Департаменту планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності Генеральної прокуратури України провести остаточний розрахунок та виплатити усі належні ОСОБА_1 виплати при звільненні.
Офіс Генерального прокурора у відповідь на запит позивачки від 16 березня 2020 року про надання інформації з питань отримання вихідної допомоги при звільненні, матеріальної допомоги та розрахункових листів, листом від 20 березня 2020 року повідомив позивача, що відповідно до Закону України «Про прокуратуру» у разі звільнення на підставі пункту 9 частини першої статті 51 цього Закону не передбачена виплата вихідної допомоги. Інформація зокрема щодо виплаченої матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань міститься у розрахункових листах, які надані позивачу на запит.
Не погоджуючись із позицією відповідача з приводу невиплати вихідної допомоги при звільненні та ознайомившись із розрахунковими листами, за наявною інформацією в яких позивачка вважає, що їй не виплачено допомогу за 2019 рік, вважаючи своє право порушеним, звернулась до суду із даним позовом.
При вирішенні спору суд виходив з наступного.
Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 123 Конституції України організація і порядок діяльності органів прокуратури України визначаються законом.
Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України регулює Закон України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VII, який містить спеціальні норми організації та порядку діяльності органів прокуратури України, особливості розгляду трудових спорів (зокрема, питання проходження служби в органах прокуратури, звільнення з неї, права і обов'язки прокурорів, їх соціальні гарантії та ін.).
Поряд із цим, порядок розгляду трудових спорів деяких категорій працівників визначено статтею 222 Кодексу законів про працю України, в якій зазначено, що особливості розгляду трудових спорів суддів, прокурорсько-слідчих працівників, а також працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури, які мають класні чини, встановлюється законодавством.
Таким чином, особливості розгляду трудових спорів зокрема, питання проходження служби в органах прокуратури, звільнення з неї, права і обов'язки прокурорів, їх соціальні гарантії регулюються Законом №1697-VII.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (Закон №113-IX), який оприлюднено зокрема в газеті «Голос України» 24 вересня 2019 року №182, запроваджено реформування системи органів прокуратури.
При цьому, згідно з пунктом 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX з дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» (Закон №1697-VII).
Крім того, Законом №113-IX доповнено статтю 40 Кодексу законів про працю України та уточнено, що особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Також, частиною п'ятою статті 40 Кодексу законів про працю України встановлено, що особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Такими законами є Закон України «Про прокуратуру» № 1697-VII та Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (Закон №113-IX).
Відповідно до частини третьої статті 16 Закону України №1697-VII прокурор призначається на посаду безстроково та може бути звільнений з посади, його повноваження на посаді можуть бути припинені лише з підстав та в порядку, передбачених законом.
Згідно з пунктом 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Частиною п'ятою цієї статті визначено, що на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження.
При цьому, системним аналізом положень Закону №1697-VII встановлено, що цей Закон не передбачає виплати вихідної допомоги у разі звільнення з підстави, визначеної пунктом 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII.
Водночас, як вірно зауважив представник відповідача, статтею 44 Кодексу законів про працю також не передбачено можливості виплати вихідної допомоги працівникові у разі припинення трудового договору на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII.
Розглядаючи даний спір суд враховує позицію Верховного Суду України, викладену зокрема у постановах від 19 листопада 2015 року справа №К/9991/18577/12, від 15 вересня 2015 року справа К/9991/20127/11, постановах Верховного Суду від 07 березня 2018 року у справі №807/211/17, від 31 січня 2018 року у справі №820/1119/16, від 26 листопада 2019 року № 824/19/16-а, яка полягає у тому, що під час вирішення справ щодо звільнення публічних службовців, пріоритетними є норми спеціальних законів, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.
Норми Закону № 1697-VII, які визначають умови і підстави звільнення прокурора з посади, є спеціальними по відношенню до інших нормативних актів, у тому числі Кодексу законів про працю України.
Також Верховним Судом у постанові 05 грудня 2019 року у справі № 804/7399/16 висловлено правову позицію, що згідно з пунктом 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII однією з умов звільнення прокурора з посади є ліквідація чи реорганізація органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Поряд із цим, не виключається звільнення прокурорів за правилами Кодексу законів про працю України у випадках, коли підстави звільнення є загальними, передбаченими законодавством про працю. В такому разі роботодавцем мають бути дотримані і гарантії при звільненні, передбачені трудовим законодавством.
Як було зазначено вище позивача звільнено на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII. Тобто звільнення позивача здійснено виключно з підстави, визначеної Законом № 1697-VII.
Умовою виплати працівникові вихідної допомоги за статтею 44 Кодексу законів про працю України є звільнення працівника виключно з визначених цією статтею підстав.
Втім, як вже неодноразово було зауважено, позивачка звільнена з підстави, встановленої пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII.
Таким чином оскільки позивача звільнено з підстав та в порядку, передбачених Законом № 1697-VII, якими не передбачено виплату вихідної допомоги при звільненні, позивачка не набула права на її отримання.
Таку правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 31 січня 2018 року у справі № 820/1119/16, яка є обов'язковою для врахування судом відповідно до положень частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України.
Слід звернути увагу, що посилання позивача на рішення Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі №823/276/16, від 11 жовтня 2018 року у справі №823/244/16, від 06 червня 2018 року у справі №823/254/16 є безпідставними, оскільки правовідносини у вказаних справах є відмінними та не врегульовують питання наявності права на отримання вихідної допомоги при звільненні прокурора, до того ж за умови внесення змін Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» до Закону України «Про прокуратуру» та до Кодексу законів про працю України.
З приводу виплати позивачці матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2019 рік суд також вважає, що відповідачем спростовані доводи позивача стосовно неотримання такої допомоги останньою за 2019 рік.
Як вірно наголосив відповідач, що у відповідності з положеннями статей 89, 90 Закону України «Про прокуратуру» фінансування прокуратури здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими Генеральним прокурором, у межах річної суми видатків, передбачених Державним бюджетом України на поточний бюджетний рік.
Згідно з пунктом 1 статті 51 Бюджетного кодексу України керівники бюджетних установ утримують чисельність працівників, військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та здійснюють фактичні видатки на заробітну плату (грошове забезпечення), включаючи видатки на премії та інші види заохочень чи винагород, матеріальну допомогу, лише в межах фонду заробітної плати (грошового забезпечення), затвердженого для бюджетних установ у кошторисах.
Кошторис є основним плановим документом бюджетної установи, який надає повноваження щодо здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання бюджетною установою своїх функцій та досягнення цілей, визначених на бюджетний період відповідно до бюджетних призначень.
Бюджетний період становить один календарний рік, який починається 1 січня кожного року і закінчується 31 грудня того ж року.
Відповідно до статті 57 Бюджетного кодексу України не пізніше 31 грудня поточного бюджетного періоду Державна казначейська служба України закриває всі рахунки, відкриті у поточному бюджетному періоді для виконання бюджету.
Порядок закриття рахунків поточного бюджетного періоду та відкриття рахунків наступного бюджетного періоду визначається Міністерством фінансів України.
Згідно зі статтею 48 Бюджетного кодексу України розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов'язання та здійснюють платежі тільки в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами. Зобов'язання, взяті учасником бюджетного процесу без відповідних бюджетних асигнувань або з перевищенням повноважень, встановлених цим Кодексом та законом про Державний бюджет України, не вважаються бюджетними зобов'язаннями і не підлягають оплаті за рахунок бюджетних коштів. Взяття таких зобов'язань є порушенням бюджетного законодавства.
З наведеного слідує, що виплата як заробітної плати, так і іншого грошового забезпечення, у тому числі і матеріальної допомоги провадиться у поточному році і за поточний рік.
Відповідно до підпункту 3 пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року №505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» керівникам органів прокуратури надано право у межах затвердженого фонду оплати праці надавати працівникам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань у розмірі, що не перевищує середньомісячної заробітної плати працівника.
З наявних у матеріалах справи розрахунків вбачається, що позивачкою у січні 2019 року отримано матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань, що не заперечується позивачкою, однак остання вважає її допомогою за минулий рік (2018).
Утім, з урахуванням вищенаведених положень чинного законодавства, матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань провадиться у поточному році і за поточний рік, тобто позивачкою отримана.
Суд критично ставиться до доводів позивачки, що норми постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року №505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» не можуть застосовуватись для питань щодо отримання прокурорами матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань.
Так, пунктом 4 згаданої постанови встановлено, що преміювання керівників органів прокуратури всіх рівнів та їх заступників, установлення їм надбавок, передбачених цією постановою, надання матеріальної допомоги здійснюється у порядку та розмірі, установлених цією постановою.
Щодо питання необхідності подання особисто прокурором заяви на отримання такої допомоги, а позивачкою така заява не подавалась жодного року, то, звертаючись із позовом про стягнення матеріальної допомоги, при цьому стверджуючи, що це право відповідача надавати таку допомогу, а не обов'язок і позивачкою жодного разу не подавалась відповідна заява, проте кожного року допомога надавалась, то в даному випадку позивачка нівелює взагалі вимоги в цій частині, з огляду на їх суперечливість своїй же наведеній позиції.
Таким чином, за наслідками вирішення спору суд дійшов висновку про необгрунтованість позовних вимог, а відтак на відсутності підстав для їх задоволення.
Згідно з частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:
1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;
2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;
3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);
4) безсторонньо (неупереджено);
5) добросовісно;
6) розсудливо;
7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;
8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);
9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;
10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до частин першої, другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідач у даній справі виконав покладений на нього чинним законодавством обов'язок.
Оскільки у позові ОСОБА_1 відмовлено повністю відсутні підстави для розподілу судових витрат відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України.
Керуючись статтями 2, 77, 139, 242-246, 251 Кодексу адміністративного судочинства України Окружний адміністративний суд міста Києва -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про стягнення вихідної допомоги при звільненні в сумі 39 679,71 грн. та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2019 рік в сумі 39 679,71 грн., а загалом 79 359,42 грн. - відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду в порядку та у строки, встановлені статтями 295- 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Т.І. Шейко