ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
27 серпня 2020 року м. Київ № 640/11024/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Аверкової В.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Державного бюро розслідувань
про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі,
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Державного бюро розслідувань (далі по тексту - відповідач) в якому просить суд:
визнати протиправними та скасувати накази Державного бюро розслідувань:
№ 15-ос від 09 січня 2020 року про призначення ОСОБА_1 на посаду слідчого третього слідчого відділу (відділу з розслідування злочинів, вчинених у зв'язку із масовими протестами у 2013-2014 роках) Третього управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідувань військових злочинів) Державного бюро розслідувань, з 10 січня 2020 року в порядку переведення з Генеральної прокуратури України, в частині застосування ст.35 Закону України «Про державну службу», постанови Кабінету Міністрів України від 25 березня 2016 року № 229 «Про затвердження Порядку обчислення стажу державної служби», випробувального строку 6 місяців, встановлення доплати за вислугу років через зарахування роботи на державній службі;
№ 223-ос від 31 березня 2020 року «Про звільнення працівників Державного бюро розслідувань» в частині звільнення ОСОБА_1 з посади слідчого третього слідчого відділу (Відділу з розслідування злочинів, вчинених у зв'язку із масовими протестами у 2013-2014 роках) Третього управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування військових злочинів) Державного бюро розслідувань 02 квітня 2020 року у зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби;
№ 256-ос від 13 квітня 2020 року «Про внесення змін до наказу від 31 березня 2020 року № 223-ос «Про звільнення працівників Державного бюро розслідувань»» про звільнення ОСОБА_1 з посади слідчого третього слідчого відділу (Відділу з розслідування злочинів, вчинених у зв'язку із масовими протестами у 2013-2014 роках) Третього управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування військових злочинів) Державного бюро розслідувань 13 квітня 2020 року у зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби.
поновити ОСОБА_1 на посаді слідчого центрального апарату Державного бюро розслідувань з 14 квітня 2020 року;
визнати протиправною бездіяльність Державного бюро розслідувань щодо не приведення ОСОБА_1 до складання Присяги, як особи рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань; не присвоєння ОСОБА_1 спеціального звання «старший лейтенант»;
зобов'язати Державне бюро розслідувань привести ОСОБА_1 до складання Присяги, як особи рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань; присвоїти ОСОБА_1 спеціальне звання «старший лейтенант» у відповідності до п.3 ч.1 ст.14-2 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», «Переліку посад у центральному та територіальних органах Державного бюро розслідувань, що полягають заміщенню особами рядового та начальницького складу, граничних спеціальних звань за цими посадами», затвердженого наказом Державного бюро розслідувань від 19.08.2019р. №194, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23.08.2019р. за №965/33936;
стягнути з Державного бюро розслідувань на користь ОСОБА_1 заробітну плату за весь час служби із встановленням доплати за вислугу років у відповідності до ч.2, п.2 ч.3, ч.6 ст.20 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», ст.78 Закону України «Про Національну поліцію», спеціального звання «старший лейтенант»;
стягнути з Державного бюро розслідувань на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 14 квітня 2020 року по день винесення судового рішення;
допустити негайне виконання судового рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді слідчого центрального апарату Державного бюро розслідувань.
В обґрунтування позову, зазначено, що звільнення є незаконним, таким що не узгоджується із чинним законодавством, за відсутності пропозиції про рівнозначну посаду в іншій структурі. Крім цього, позивач зазначає, що виробнича потреба у штатній одиниці у вигляді слідчого, що здійснює досудове розслідування військових злочинів не зникла, а фактично зміна організації праці, носить формальний характер, при цьому, підставою для звільнення позивача стала відсутність дослівного найменування його посади.
Крім цього, позивачем в обґрунтування строку звернення до суду в частині оскарження наказів № 15-ос від 09 січня 2020 року та № 223-ос від 31 березня 2020 року подано заяву про поновлення строку звернення до суду, в якій зазначено, що дія наказу № 15-ос від 09 січня 2020 року передчасно припинена наказом № 223-ос від 31 березня 2020 року, у зв'язку з його звільненням.
Разом з тим, Законом України від 30.03.2020 № 540-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" доповнено Прикінцеві положення Кодексу адміністративного судочинства України пунктом 3, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 47, 79, 80, 114, 122, 162, 163, 164, 165, 169, 177, 193, 261, 295, 304, 309, 329, 338, 342, 363 цього Кодексу, а також інші процесуальні строки щодо зміни предмета або підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, подання доказів, витребування доказів, забезпечення доказів, а також строки звернення до адміністративного суду, подання відзиву та відповіді на відзив, заперечення, пояснень третьої особи щодо позову або відзиву, залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви, пред'явлення зустрічного позову, розгляду адміністративної справи, апеляційного оскарження, розгляду апеляційної скарги, касаційного оскарження, розгляду касаційної скарги, подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами продовжуються на строк дії такого карантину.
Таким чином, строки на усунення недоліків позовної заяви були автоматично продовжені на строк дії карантину.
Надалі, 17.07.2020 набув чинності Закон України від 18.06.2020 № 731-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо перебігу процесуальних строків під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)", яким було внесено зміни до пункту 3 Прикінцевих положень Кодексу адміністративного судочинства України та викладено його у наступній редакції.
Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), суд за заявою учасників справи та осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цим Кодексом), поновлює процесуальні строки, встановлені нормами цього Кодексу, якщо визнає причини їх пропуску поважними і такими, що зумовлені обмеженнями, впровадженими у зв'язку з карантином. Суд може поновити відповідний строк як до, так і після його закінчення.
Суд за заявою особи продовжує процесуальний строк, встановлений судом, якщо неможливість вчинення відповідної процесуальної дії у визначений строк зумовлена обмеженнями, впровадженими у зв'язку з карантином.
Тобто, у відповідності до зміненої норми процесуальні строки продовжуються не автоматично, а поновлюються за відповідним клопотанням учасника справи.
Відповідно до пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 731-IX процесуальні строки, які були продовжені відповідно до пункту 3 розділу VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" № 540-IX від 30 березня 2020 року, закінчуються через 20 днів після набрання чинності цим Законом. Протягом цього 20-денного строку учасники справи та особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цими кодексами), мають право на продовження процесуальних строків з підстав, встановлених цим Законом.
З огляду на викладене, звернення позивача до суду у травні 2020 року вважається таким, що здійснено у межах процесуальних строків.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 травня 2020 року відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 липня 2020 року заяву позивача задоволено. Зобов'язано Державне бюро розслідувань надати суду протягом 10 (десяти) днів з дня отримання даної ухвали інформацію щодо переліку вакантних посад слідчих в Центральному апараті Державного бюро розслідувань у період з 03 березня 2020 року по 31 березня 2020 року, інформацію про призначення на вакантні посади слідчих та інші вакантні посади в Центральному апараті Державного бюро розслідувань у період з 31 березня 2020 року по теперішній час.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 липня 2020 року клопотання відповідача задоволено. Установлено строк десять днів з 31 липня 2020 року Державному бюро розслідувань для подання відзиву відповідно до статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України.
11 серпня 2020 року (відповідно до відмітки служби діловодства суду) надійшов відзив на адміністративний позов, в якому відповідач заперечує проти позову з посиланням на правомірність та законність оскаржуваного наказів.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва звертає увагу на наступне.
ОСОБА_1 , склав Присягу працівника прокуратури та проходив службу в органах прокуратури України з 2013 року.
Наказом Генерального прокурора України №356 від 26 квітня 2019 року ОСОБА_1 було призначено в порядку переведення з прокуратури м. Києва на посаду Генеральної прокуратури України: прокурора відділу організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими управліннями спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури України Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях.
Наказом Генерального прокурора України №1375 від 04 листопада 2019 року ОСОБА_1 призначено на посаду прокурора другого відділу процесуального керівництва Департаменту процесуального керівництва у кримінальних провадженнях про злочини, вчинені у зв'язку із масовими протестами у 2013-2014 роках.
Наказом Генерального прокурора №77 від 08 січня 2020 року ОСОБА_1 звільнено з займаної посади у зв'язку з переведенням в порядку п.5 ст.36 КЗпП України для подальшої роботи до Державного бюро розслідувань відповідно до п.п.5 п.3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань» від 03.12.2019 № 305-ІХ, керуючись ст. 9 Закону України «Про прокуратуру», п.19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури».
Наказом Державного бюро розслідувань №15-ос від 09 січня 2020 року відповідно до п.9 ч.1 ст.12, пунктів 3,6 ст. 20 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», п.5 ч.3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань», ст. 35 Закону України «Про державну службу», постанови Кабінету Міністрів України від 25.03.2016р. №229 «Про затвердження Порядку обчислення стажу державної служби» ОСОБА_1 призначено на посаду слідчого третього слідчого відділу (відділу з розслідування злочинів, вчинених у зв'язку із масовими протестами у 2013-2014 роках) Третього управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідувань військових злочинів) Державного бюро розслідувань, з 10 січня 2020р. в порядку переведення з Генеральної прокуратури України, з випробувальним строком 6 місяців.
03 березня 2020 року Директором Держаного бюро розслідувань позивача попереджено, що у зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури Держаного бюро розслідувань та відповідно до наказів Держаного бюро розслідувань від 14.02.2020р. №42 «Про затвердження структури центрального апарату Держаного бюро розслідувань» та від 27.02.2020 року №21 ДСК «Про затвердження та введення в дію штатного розпису центрального апарату Держаного бюро розслідувань на 2020 рік», посада слідчого третього слідчого відділення, яку обіймав позивач буде скорочена по закінченню 30 календарних днів з моменту вручення цього попередження, та його буде звільнено на підставі пункту 1 ч.1 ст.87 Закону України «Про державну службу».
04 березня 2020 року ОСОБА_1 . Директору Держаного бюро розслідувань подано заяву про переведення на посаду слідчого першого відділу Управління з розслідування злочинів, вчинених у зв'язку з масовими протестами у 2013-2014 роках Держаного бюро розслідувань з 04 березня 2020 року, у зв'язку зі змінами в структурі та штатному розписі Держаного бюро розслідувань.
Разом з тим, наказом Державного бюро розслідувань № 223-ос від 31 березня 2020 року «Про звільнення працівників Державного бюро розслідувань» відповідно до п.1 ч.1, 4 ст.87 Закону України «Про державну службу» ОСОБА_1 звільнено з посади слідчого третього слідчого відділу (Відділу з розслідування злочинів, вчинених у зв'язку із масовими протестами у 2013-2014 роках) Третього управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування військових злочинів) Державного бюро розслідувань 02 квітня 2020 року, у зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби.
Згідно листка непрацездатності АДШ № 405420, позивач був звільнений від роботи у зв'язку з хворобою у період з 02 квітня 2020 року по 10 квітня 2020 року.
Тому, додатковим наказом Державного бюро розслідувань № 256-ос від 13 квітня 2020 року «Про внесення змін до наказу від 31.03.2020р. №223-ос «Про звільнення працівників Державного бюро розслідувань»» відповідно до п.8 ч.1 ст.12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю з 02 по 10 квітня 2020р., наказ Державного бюро розслідувань від 31.03.2020р. №223-ос «Про звільнення працівників Державного бюро розслідувань» в частині звільнення позивача зі служби викладено у такій редакції: звільнено ОСОБА_1 з посади слідчого третього слідчого відділу (Відділу з розслідування злочинів, вчинених у зв'язку із масовими протестами у 2013-2014 роках) Третього управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування військових злочинів) Державного бюро розслідувань 13 квітня 2020р. у зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби.
Вважаючи накази про звільнення з посади протиправним, позивач звернувся до суду з позовом.
Вирішуючи адміністративну справу по суті, суд зазначає наступне.
Як встановлено судом, наказом Державне бюро розслідування №15-ос від 09 січня 2020 року призначило ОСОБА_1 на посаду слідчого центрального апарату Державного бюро розслідувань, як державного службовця, з випробувальним строком 6 місяців в порядку ст.35 Закону України «Про державну службу», та як наслідок його протиправно звільнено з посади слідчого, як державного службовця, в порядку п.1 ч.1, 4 ст.87 Закону України «Про державну службу» у зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби.
Відповідно до вимог Закону України «Про Державне бюро розслідувань», Державне бюро розслідувань є державним правоохоронним органом зі спеціальним статусом, юридичною особою публічного права. У відповідності до п.3 ч.1 ст.14-2 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», «Переліку посад у центральному та територіальних органах Державного бюро розслідувань, що полягають заміщенню особами рядового та начальницького складу, граничних спеціальних звань за цими посадами», затвердженого наказом Державного бюро розслідувань від 19.08.2019р. №194, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23.08.2019р. за №965/33936, слідчі центрального апарату Державного бюро розслідувань належать до осіб рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань, яким присвоюється спеціальне звання «старший лейтенант», вони приймають Присягу проходження служби в Державному бюро розслідувань, мають особливий статус, відмінний від державного службовця щодо призначення на посаду, проходження служби, дисциплінарної відповідальності, матеріального, соціального забезпечення, та можуть бути звільнені зі служби тільки в порядку і спосіб визначений Законом України «Про Державне бюро розслідувань», законодавством про працю (КЗпП України);
застосування до слідчих центрального апарату Державного бюро розслідувань при прийнятті на службу та звільненні, вимог Закону України «Про державну службу» є протиправним втручанням в службову діяльність правоохоронного органу.
Так, відповідно до ст. ст. 38, 43 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, до служби в органах місцевого самоврядування.
Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності.
При цьому, громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Право громадян України на працю і гарантії держави в правовому захисті працездатним громадянам від незаконного звільнення також закріплені ст. ст. 2, 5-1 Кодексу законів про працю України (КЗпП України).
Відповідно до ст.1 Закону України «Про державне бюро розслідувань» від 12.11.2015р. №794-VIII (далі Закон - №794-VIII) Державне бюро є державним правоохоронним органом, на який покладаються завдання щодо запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування злочинів, віднесених до його компетенції.
Статтею 5 вказаного Закону передбачено, що Державне бюро розслідувань вирішує завдання із запобігання, виявлення, припинення, розкриття і розслідування: 1) злочинів, вчинених службовими особами, які займають особливо відповідальне становище відповідно до частини першої статті 9 Закону України «Про державну службу», особами, посади яких віднесено до першої - третьої категорій посад державної служби, суддями та працівниками правоохоронних органів, крім випадків, коли ці злочини віднесено до підслідності детективів Національного антикорупційного бюро України;
2) злочинів, вчинених службовими особами Національного антикорупційного бюро України, заступником Генерального прокурора - керівником Спеціалізованої антикорупційної прокуратури або іншими прокурорами Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, крім випадків, коли досудове розслідування цих злочинів віднесено до підслідності детективів підрозділу внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України;
3) злочинів проти встановленого порядку несення військової служби (військових злочинів), крім злочинів, передбачених статтею 422 Кримінального кодексу України.
Згідно зі ст.9 Закону №794-VIII систему Державного бюро розслідувань складають центральний апарат, територіальні управління, спеціальні підрозділи, навчальні заклади та науково-дослідні установи. У складі Державного бюро розслідувань діють слідчі, оперативні підрозділи, підрозділи внутрішнього контролю та інші підрозділи.
Організаційна структура Державного бюро розслідувань визначається Президентом України.
Відповідно до ч.ч.1, 2, 4 ст.14 Закону №794-VIII до працівників Державного бюро розслідувань належать особи рядового і начальницького складу, державні службовці та особи, які уклали трудовий договір (контракт) із Державним бюро розслідувань.
Служба в Державному бюро розслідувань є державною службою особливого характеру, що полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України. Час проходження служби в Державному бюро розслідувань зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби відповідно до закону.
Порядок присвоєння спеціальних звань особам рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань та їх співвідношення з іншими спеціальними, а також військовими званнями і рангами державних службовців затверджується Кабінетом Міністрів України.
Окрім того, ч. 6 ст. 14 Закону №794-VIII закріплено, що порядок проходження служби особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань визначається цим Законом, Положенням про проходження служби особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань, що затверджується Кабінетом Міністрів України, а також іншими нормативно-правовими актами.
На осіб рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань поширюється Дисциплінарний статут Національної поліції України з урахуванням особливостей, визначених цим Законом.
Також, відповідно до ст.14-1 Закону №794-VIII особи, які вперше призначаються на посади рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань та у відповідних випадках пройшли встановлений строк стажування, складають присягу такого змісту: «Я, (прізвище, ім'я та по батькові), вступаючи на службу до Державного бюро розслідувань, усвідомлюючи свою високу відповідальність, клянуся завжди залишатися відданим Українському народові, неухильно додержуватися Конституції та законів України, поважати та охороняти права, свободи і законні інтереси людини і громадянина, честь держави, бути чесним, сумлінним і дисциплінованим, зберігати державну та іншу охоронювану законом таємницю».
Особа рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань підписує текст присяги, що зберігається в її особовій справі. Порядок складення присяги встановлює Директор Державного бюро розслідувань.
Статтею 14-2 Закону №794-VIII установлюються такі спеціальні звання осіб рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань: 1) спеціальне звання рядового складу - рядовий Державного бюро розслідувань; 2) спеціальні звання молодшого начальницького складу: капрал Державного бюро розслідувань; сержант Державного бюро розслідувань; старший сержант Державного бюро розслідувань; 3) спеціальні звання середнього начальницького складу: молодший лейтенант Державного бюро розслідувань; лейтенант Державного бюро розслідувань; старший лейтенант Державного бюро розслідувань; капітан Державного бюро розслідувань; 4) спеціальні звання старшого начальницького складу: майор Державного бюро розслідувань; підполковник Державного бюро розслідувань; полковник Державного бюро розслідувань; 5) спеціальне звання вищого начальницького складу - генерал-майор Державного бюро розслідувань.
Присвоєння і позбавлення спеціальних звань, а також пониження і поновлення у спеціальному званні здійснюються в установленому порядку.
Частинами 2, 3 статті 14-3 Закону №794-VIII визначено, що особи рядового і начальницького складу можуть бути переведені у системі Державного бюро розслідувань, у тому числі з територіального управління до центрального апарату Державного бюро розслідувань, за їхньою згодою без обов'язкового проведення конкурсу на іншу нижчу або рівнозначну вакантну або тимчасово вакантну посаду, за умови їх відповідності кваліфікаційним вимогам та критеріям професійної придатності для відповідної посади.
Переведення осіб рядового і начальницького складу може здійснюватися за їхньою ініціативою, ініціативою прямих керівників (начальників), керівників інших закладів, установ системи Державного бюро розслідувань, які порушили питання про переведення.
Відповідно до ст.19 Закону №794-VIII Держава забезпечує соціальний захист працівників Державного бюро розслідувань відповідно до Конституції України, цього Закону та інших актів законодавства.
Особи рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань користуються соціальними гарантіями відповідно до Закону України «Про Національну поліцію» та інших законів України з урахуванням положень, встановлених цим Законом.
Пенсійне забезпечення осіб рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань здійснюється в порядку та на умовах, передбачених Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».
Частинами 2, 3, 4, 8 ст. 20 Закону №794-VIII передбачено, що на осіб рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань поширюються умови грошового забезпечення, передбачені для працівників Національної поліції, з урахуванням особливостей, визначених цим Законом. Умови оплати праці працівників Державного бюро розслідувань, які є державними службовцями, визначаються законодавством про державну службу з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом.
Умови оплати праці осіб, які працюють у Державному бюро розслідувань за трудовими договорами, встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Заробітна плата працівників Державного бюро розслідувань складається з: 1) посадового окладу; 2) доплати за вислугу років; 3) доплати за роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці; 4) доплати за спеціальне звання або ранг державного службовця; 5) доплати за науковий ступінь.
Розмір премії не може перевищувати 30 відсотків посадового окладу працівника Державного бюро розслідувань.
Установлюються такі посадові оклади працівників Державного бюро розслідувань відповідно до розміру прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб на 1 січня календарного року: 1) Директор Державного бюро розслідувань - 30; 2) перший заступник, заступник Директора Державного бюро розслідувань - 28; 3) керівник територіального управління, керівник управління центрального апарату Державного бюро розслідувань - 26; 4) начальник відділу центрального апарату Державного бюро розслідувань - 24; 5) начальник відділу територіального управління Державного бюро розслідувань - 22; 6) слідчий, оперуповноважений органу Державного бюро розслідувань - 20;
інші працівники Державного бюро розслідувань - сума, що дорівнює трьом розмірам посадового окладу, встановленого Кабінетом Міністрів України для працівників, які займають відповідні посади в центральних органах виконавчої влади.
Доплати за спеціальне звання, почесне звання, науковий ступінь та ранг державного службовця здійснюються в порядку і розмірах, визначених Кабінетом Міністрів України.
Згідно із ст.23 Закону №794-VIII контроль за діяльністю Державного бюро розслідувань здійснюється комітетом Верховної Ради України, до предмета відання якого належать питання правоохоронної діяльності, у порядку, визначеному Конституцією України, цим Законом та іншими законами України.
Статтею 25 Закону визначено, що для розгляду питань застосування дисциплінарних стягнень до працівників Державного бюро розслідувань утворюється Дисциплінарна комісія у складі п'яти осіб. До складу Дисциплінарної комісії входять три особи, визначені Радою громадського контролю при Державному бюро розслідувань.
Склад та положення про Дисциплінарну комісію Державного бюро розслідувань затверджуються Директором Державного бюро розслідувань.
Дисциплінарна комісія на підставі службового розслідування, що проводиться підрозділом внутрішнього контролю, складає висновок про наявність чи відсутність у діях працівника Державного бюро розслідувань дисциплінарного проступку та підстав для його притягнення до дисциплінарної відповідальності з визначенням рекомендованого виду дисциплінарного стягнення.
На підставі рішення Дисциплінарної комісії стягнення на працівника центрального апарату Державного бюро розслідувань накладає Директор Державного бюро розслідувань; на працівника територіального управління - директор відповідного територіального управління Державного бюро розслідувань.
Рішення директора територіального управління Державного бюро розслідувань про застосування дисциплінарного стягнення може бути оскаржено до Директора Державного бюро розслідувань або безпосередньо до суду. Рішення Директора Державного бюро розслідувань про накладання дисциплінарного стягнення може бути оскаржено безпосередньо до суду.
Підставами для притягнення працівника Державного бюро розслідувань до дисциплінарної відповідальності є: 1) невиконання чи неналежне виконання обов'язків; 2) незаконне розголошення інформації з обмеженим доступом, що стала відома працівнику у зв'язку з виконанням ним своїх повноважень; 3) перевищення своїх повноважень, якщо таке перевищення не містить складу злочину або адміністративного правопорушення; 4) публічне висловлювання, що є порушенням презумпції невинуватості; 5) негативні результати перевірки на доброчесність або моніторингу способу життя працівника; 6) порушення правил професійної етики; 7) використання повноважень в особистих (приватних) інтересах або неправомірних особистих інтересах інших осіб;
інші підстави, передбачені Законом України «Про державну службу» для працівників Державного бюро розслідувань, які є державними службовцями, Дисциплінарним статутом Національної поліції України для працівників Державного бюро розслідувань, які є особами рядового і начальницького складу, та Кодексом законів про працю України.
Нагляд за додержанням Державним бюро розслідувань законів під час проведення оперативно-розшукової діяльності і досудового розслідування здійснює Генеральний прокурор безпосередньо та через уповноважених ним прокурорів (ст.29 Закону №794-VIII).
Відповідно до ч.5 ст.14 Закону №794-VIII трудові відносини працівників Державного бюро розслідувань регулюються цим Законом (у частині переведення працівників Державного бюро розслідувань на нижчі або рівнозначні посади та звільнення осіб рядового та начальницького складу), законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами).
На державних службовців Державного бюро розслідувань поширюється дія Закону України «Про Державну службу». Посади державних службовців Державного бюро розслідувань відносяться до відповідних категорій посад державної служби в порядку, встановленому законодавством.
Таким чином, наказом Державного бюро розслідування №15-ос від 09 січня 2020 року ОСОБА_1 протиправно призначено слідчим не за Законом України «Про Державне бюро розслідувань», а відповідно до статті 35 Закону України «Про Державну службу» з випробувальним строком 6 місяців.
Щодо оскарження наказів Державного бюро розслідувань №223-ос від 31.03.2020; №256-ос від 13.04.2020, якими ОСОБА_1 звільнено з посади слідчого центрального апарату Державного бюро розслідувань у зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби відповідно до п.1 ч.1 ст.87 Закону України «Про державну службу» суд зазначає наступне.
Так, п.1 ч.1 ст.87 Закону України «Про державну службу» передбачено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є: скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.
Згідно з записом у трудовій книжці, ОСОБА_1 прийняв Присягу державного службовця 10.01.2020.
При цьому, факт прийняття позивачем Присяги державного службовця, замість складання Присяги особи рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань відповідно до вимог ч.1 ст.14-1 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» не змінює його особливого статусу особи рядового і начальницького складу, - слідчого правоохоронного органу Державного бюро розслідувань, який має спеціальне звання, виключний спосіб призначення на посаду, проходження служби, матеріального та соціального забезпечення, тобто відмінність від державного службовця.
Визначення поняття слідчого закріплено у Кримінальному процесуальному кодексі України.
Відповідно до п. 17 ч. 1 ст. 3 Кримінального процесуального кодексу України слідчий - службова особа органу Національної поліції, органу безпеки, органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, органу Державного бюро розслідувань, Головного підрозділу детективів, підрозділу детективів, відділу детективів, підрозділу внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України, уповноважена в межах компетенції, передбаченої цим Кодексом, здійснювати досудове розслідування кримінальних правопорушень.
Незалежно від відомчої належності, усі слідчі мають однакові процесуальні права та обов'язки, проводять розслідування в одному і тому самому процесуальному порядку.
Слідчий має право в порядку, передбаченому КПК України, доручати відповідним уповноваженим оперативним підрозділам поліції проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій. Доручення слідчого щодо проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій є обов'язковими для виконання.
Працівники поліції зобов'язані виконувати законні вимоги та процесуальні рішення слідчого.
Слідчий зобов'язаний виконувати доручення та вказівки прокурора, які надаються у письмовій формі. Невиконання слідчим законних вказівок та доручень прокурора, наданих у порядку, передбаченому цим Кодексом, тягне за собою передбачену законом відповідальність.
Так, особливості статусу слідчого визначаються тим, що він, з одного боку, виступає посадовою особою відповідного правоохоронного органу, де є слідчі підрозділи, а з другого - учасником кримінального провадження, тобто процесуальною фігурою. Відповідно в організаційному розумінні статус слідчого в сукупності прав та обов'язків, а також вимог до слідчого як посадової особи зі спеціальним, особливим, специфічним статусом беззаперечно є більш вагомим, відповідальним та відмінним від статусу державного службовця.
На підтвердження даного висновку, слід зазначити, що жодним Законом України щодо правоохоронних органів, статус слідчого будь-якого правоохоронного органу ніколи не відносився до державного службовця, оскільки це нівелює професійну самостійність слідчих правоохоронної системи України в цілому.
На Державне бюро розслідувань покладається вирішення завдань із запобігання, виявлення, припинення, розкриття і розслідування: 1) злочинів, вчинених службовими особами, які займають особливо відповідальне становище відповідно до частини першої статті 9 Закону України «Про державну службу», особами, посади яких віднесено до першої - третьої категорій посад державної служби, суддями та працівниками правоохоронних органів, крім випадків, коли ці злочини віднесено до підслідності детективів Національного антикорупційного бюро України; 2) злочинів, вчинених службовими особами Національного антикорупційного бюро України, заступником Генерального прокурора - керівником Спеціалізованої антикорупційної прокуратури або іншими прокурорами Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, крім випадків, коли досудове розслідування цих злочинів віднесено до підслідності детективів підрозділу внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України; 3) злочинів проти встановленого порядку несення військової служби (військових злочинів), крім злочинів, передбачених статтею 422 Кримінального кодексу України (ст.5 Закону).
Підтвердженням наведеного є і вимоги п.17 ч. 3 ст. 3 Закону України «Про Державну службу», яким передбачено, що дія вказаного закону не поширюється на осіб рядового і начальницького складу правоохоронних органів та працівників інших органів, яким присвоюються спеціальні звання, якщо інше не передбачено законом.
Згідно наказу Державного бюро розслідувань від 19.08.2019р. №194, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23.08.2019р. за №965/33936, затверджено «Перелік посад у центральному та територіальних органах Державного бюро розслідувань, що полягають заміщенню особами рядового та начальницького складу, граничних спеціальних звань за цими посадами», відповідно до якого слідчий Управління організації досудових розслідувань (посада на яку я був призначений) має граничне спеціальне звання «старший лейтенант Державного бюро розслідувань».
Водночас, ч.5 ст.56 Закону України «Про державну службу» встановлено, що тривалість роботи понад установлену тривалість робочого дня, а також у вихідні, святкові та неробочі дні, у нічний час не повинна перевищувати для кожного державного службовця чотирьох годин протягом двох днів підряд і 120 годин на рік. Ці обмеження є гарантією дотримання трудових прав громадян, та цілком виправдані в органах державної влади, які не здійснюють правоохоронну діяльність. Однак з огляду на завдання, які поставленні перед Державним бюро розслідування - правоохоронним органом, воно не може бути так суттєво обмежено в функціонуванні, оскільки об'єктивні потреби у проведенні термінових слідчих дій виникають як під час робочого тижня у робочі години, так і у вихідні та святкові дні, а також у нічний час. При цьому їх тривалість не обмежується чотирма годинами, що також підтверджує правильність віднесення слідчого до переліку посад у центральному апараті та територіальних органах ДБР, що підлягають заміщенню особами рядового та начальницького складу.
З метою забезпечення незалежності слідчого та всебічного, повного і неупередженого дослідження обставин кримінального провадження закон передбачає поняття «процесуальної самостійності слідчого» та гарантії її забезпечення. Так, слідчий, здійснюючи свої повноваження відповідно до вимог КПК, є самостійним у своїй процесуальній діяльності, втручання в яку осіб, що не мають на те законних повноважень, забороняється. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, службові особи, інші фізичні особи зобов'язані виконувати законні вимоги та процесуальні рішення слідчого.
Тобто, є беззаперечним та основоположним фактом те, що законодавець з метою максимального захисту прав слідчого, як процесуально самостійного працівника, незалежного від будь-якого впливу, в тому числі, шляхом втручання до процесуальної діяльності через звільнення шляхом скорочення посади без фактичної зміни кількості посад слідчих, передбачив спеціальним Законом України «Про Державне бюро розслідувань» регулювання трудових відносин у частині переведення осіб рядового і начальницького складу (слідчого) Державного бюро розслідувань на нижчі або рівнозначні посади та звільнення осіб рядового та начальницького складу, - цим Законом та законодавством про працю (КЗпП України).
При цьому, статтею 35 Закону України «Про державну службу» передбачено, що в акті про призначення на посаду суб'єкт призначення може встановити випробування з метою встановлення відповідності державного службовця займаній посаді із зазначенням його строку.
При призначенні особи на посаду державної служби вперше встановлення випробування є обов'язковим.
На строк випробування державному службовцю визначаються завдання, зміст та обсяг яких має відповідати посадовим обов'язкам. Строки виконання завдань мають бути реальними для досягнення необхідного результату.
Випробування встановлюється строком від одного до шести місяців.
У разі незгоди особи з рішенням про встановлення випробування вона вважається такою, що відмовилася від зайняття посади державної служби. У такому разі застосовується відкладене право суб'єкта призначення на повторне визначення переможця конкурсу.
Якщо державний службовець у період випробування був відсутній на роботі у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, перебуванням у додатковій відпустці у зв'язку з навчанням або з інших поважних причин, строк випробування продовжується на відповідну кількість днів, протягом яких він фактично не виконував посадові обов'язки.
Суб'єкт призначення має право звільнити державного службовця з посади до закінчення строку випробування у разі встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді на підставі пункту 2 частини першої статті 87 цього Закону. Суб'єкт призначення попереджає державного службовця про звільнення у письмовій формі не пізніш як за сім календарних днів.
У разі якщо строк випробування закінчився, а державного службовця не ознайомлено з наказом про його звільнення з посади державної служби, він вважається таким, що пройшов випробування.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 87 Закону підставою для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування, при цьому суб'єкт призначення попереджає державного службовця про звільнення у письмовій формі не пізніш як за сім календарних днів із зазначенням підстав невідповідності займаній посаді.
Таким чином, єдиним наслідком припинення державної служби в період випробувального строку, є не проходження випробувального строку у разі встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування.
Іншого чинним законодавством України не передбачено.
Разом з тим, як встановлено матеріалами справи уповноваженими особами Державного бюро розслідувань не приймалось жодних рішень, які свідчать про невідповідність ОСОБА_2 займаній посаді, тому звільнення його навіть в період випробувального строку без визначених законом підстав, в іншому порядку ніж визначено законодавством, також, - є протиправним.
Відповідач у відзиві на позовну заяву зазначає, що пунктом 1 частини 1 статті 87 Закону України "Про державну службу" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) у керівника державного органу відсутній обов'язок попередження державного службовця про звільнення та надання пропозиції іншої рівнозначної посади державної служби.
Так, пунктом 7 частини першої статті 2 Закону України "Про державну службу" визначено, що суб'єктом призначення є державний орган або посадова особа, яким відповідно до законодавства надано повноваження від імені держави призначати на відповідну посаду державної служби в державному органі та звільняти з такої посади.
Суд з посиланням на частини першу та третю статті 87 Закону України "Про державну службу" зазначає, що суб'єктом призначення позивача є Державне бюро розслідувань, яке при прийняті рішення про звільнення зобов'язане забезпечити дотримання норм чинного законодавства.
Вищезазначена позиція викладена в постанові Верховного Суду від 27 грудня 2019 року (справа № 826/12583/16).
Згідно з частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
За змістом частини першої, другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права та застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Відповідно до положень статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
За висновком Європейського суду з прав людини, розглядаючи будь-яку справу щодо оскаржуваного втручання держави у права і свободи особи, ґарантовані Конвенцією, необхідно пересвідчитись у тому, чи справді оскаржуване втручання мало місце "відповідно до закону". З цією метою "закон" повинен досліджуватись з огляду його "відповідності вимогам основоположного принципу верховенства права". Як зазначав Суд, такий аналіз стосується "якості" юридичних норм національного права, що застосовуються до тієї чи іншої особи в кожному конкретному випадку (рішення у справі Huvig v. France від 24 квітня 1990 року).
Суд розтлумачив, що мета статті 5 Конвенції загалом полягає в тому, щоб "захистити особу від свавільного втручання держави у право особи на свободу". Що стосується пункту 3 статті 5, то його мета ?- "уникнути свавільності та забезпечити верховенство права за допомогою вимоги стосовно судового контролю за втручанням виконавчої влади" (рішення у справі Taylor-Sabori v. the United Kingdom від 22 жовтня 2002 року).
Виходячи з того, що загальний принцип відповідності верховенству права вимагає від національного права містити "міру юридичного захисту від свавільних втручань органів державної влади у права" особи, Суд зазначив: не відповідатиме верховенству права - "якщо юридичну дискрецію, надану виконавчій владі, буде сформульовано мовою повноважень, не поставлених у рамки". Відповідно до цього - "закон повинен вказувати на обсяг будь-якої дискреції, якою наділяється компетентний орган, і на спосіб її здійснення з достатньою чіткістю, з тим щоб забезпечити особу достатнім захистом від свавільного втручання" (рішення у справі Malone v. the United Kingdom від 02 серпня 1984 року).
Отже, розглядаючи справу, суду необхідно встановити зміст правового регулювання спірних правовідносин з огляду на його відповідність принципу верховенства права.
Так, відповідно до частин першої та третьої статті 5 Закону України "Про державну службу" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.
Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Суд звертає увагу на те, що положення Закону України "Про державну службу" (в редакції, чинній станом на дату звільнення позивача з посади) не передбачають порядку звільнення державних службовців у випадку ліквідації чи реорганізації органу, як і не містять жодних застережень щодо застосування норм законодавства про працю у такому випадку.
Практика Європейського суду з прав людини підтверджує, що елементом принципу верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля. На думку Європейського суду з прав людини, поняття "якість закону" означає, що національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення Європейського суду з прав людини у справах "C. G. and Others v. Bulgaria", "Oleksandr Volkov v. Ukraine").
Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справах "Кантоні проти Франції" ("Cantoni v. France", заява № 17862/91, § 31-32), "Вєренцов проти України" ("Vyerentsov v. Ukraine", заява "№ 20372/11, § 65)).
А отже, звільнення державних службовців без існування відповідного правового регулювання має наслідком свавільне втручання відповідного органу у право на працю та, як наслідок, суперечить вимогам принципу верховенства права.
Крім вказаного суд зазначає, що редакція Закону України "Про державну службу", чинна до 25 вересня 2019 року, містила гарантії прав державних службовців, звільнених на підставі пункту 1 частини першої статті 87 цього Закону. Зокрема, передбачалось застосування до таких правовідносин вимог законодавства про працю щодо повідомлення працівника про наступне звільнення, також існувала вимога щодо переведення державного службовця на іншу посаду.
Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади" № 117-IX від 19 вересня 2019 року (частково набув чинності з 25 вересня 2019 року) внесено зміни, крім іншого, до статті 87 Закону України "Про державну службу" та виключено норми, які забезпечували дотримання гарантій прав державних службовців при їх звільненні на підставі пункту 1 частини першої статті 87 цього Закону.
Натомість, норми Кодексу законів про працю України не зазнали змін: чинними є відповідні гарантії для працівників у цивільних правовідносинах при звільненні у випадку реорганізації підприємства, скорочення чисельності або штату (статті 36, 49-2 Кодексу законів про працю України).
Так, відповідно до статей 21 та 24 Конституції України усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Згідно з статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності.
Системний аналіз вказаних норм дає підстави для висновку про те, що Конституція України надає кожному рівні права у сфері трудових правовідносин. Так, положення Конституції України не передбачають різного правового регулювання щодо гарантій прав при звільненні державних службовців та працівників приватного сектору.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні" дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
Статті 1 та 14 Конвенції про захист прав і основоположних свобод передбачають, що "кожний, хто перебуває під [...] юрисдикцією" Договірної Держави, повинен користуватися правами і свободами, визначеними в розділі І, "без дискримінації за будь-якою ознакою" (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Engel and Others v. the Netherlands" від 08 червня 1976 року). Як правило, гарантії Конвенції поширюються на державних службовців (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Schmidt and Dahlstrцm v. Sweden" від 06 лютого 1976 року, "Ahmed and Others v. the United Kingdom" від 02 вересня 1998 року).
Щоб держава-відповідач могла для позбавлення заявника захисту посилатися у суді на його статус державного службовця, повинні бути дотримані дві умови. По-перше, законодавство держави повинно чітко передбачати позбавлення осіб, що займають певні посади або категорії посад, права на звернення до Суду. По-друге, таке позбавлення має бути обґрунтованим об'єктивними підставами, пов'язаними з інтересами держави (рішення Європейського суду у справі "Vilho Eskelinen and Others v. Finland").
Отже, скасування гарантій для державних службовців при їх звільненні у випадку реорганізації або ліквідації органу є дискримінацією порівняно з правовим положенням працівників у приватному секторі, оскільки не є обґрунтованим об'єктивними підставами.
Суд повторно звертає увагу на те, що положення Закону України "Про державну службу" (у редакції, чинній станом на дату звільнення позивача з посади) не містять жодних застережень щодо застосування законодавства про працю у сфері звільнення державних службовців у випадку ліквідації чи реорганізації органу.
Зміни у абзац перший частини третьої статті 87 Закону України "Про державну службу" внесені Законом України "Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв'язку з проведенням адміністративної реформи" від 14 січня 2020 року №440-ІХ, який набрав чинності 13 лютого 2020 року.
З огляду на відсутність відповідного правового регулювання у Законі України "Про державну службу" станом на дату виникнення спірних правовідносин, суд застосовує загальні норми Кодексу законів про працю України.
Пунктом 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України передбачено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників;
Частиною другою статті 40 Кодексу законів про працю України передбачено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Приписами статті 36 Кодексу законів про працю України визначено, що у разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40).
Статтею 49-2 Кодексу законів про працю України передбачено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.
Суд зазначає, що перш за все, доцільним, на переконання суду є застосування позиції Пленуму Верховного Суду України, викладеному в пункті 19 постанови від 06.11.92 N 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів".
Так, судом визначено, що розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.
При реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями.
При проведенні звільнення власник або уповноважений ним орган вправі в межах однорідних професій і посад провести перестановку (перегрупування) працівників і перевести більш кваліфікованого працівника, посада якого скорочується, з його згоди на іншу посаду, звільнивши з неї з цих підстав менш кваліфікованого працівника.
Власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.
Зі змісту частини другої статті 40 Кодексу законів про працю України випливає, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Сторонами у справі не заперечується, що позивач не звертався до відповідача з відповідними заявами про звільнення.
Навпроти, матеріали справи свідчать, що 04 березня 2020 року ОСОБА_1 . Директору Держаного бюро розслідувань подано заяву про переведення на посаду слідчого першого відділу Управління з розслідування злочинів, вчинених у зв'язку з масовими протестами у 2013-2014 роках Держаного бюро розслідувань з 04 березня 2020 року, у зв'язку зі змінами в структурі та штатному розписі Держаного бюро розслідувань, проте матеріали справи не містять відповіді на вказане звернення позивача.
Суд наголошує, що відповідачем не надано доказів, які б свідчили про скорочення чисельності або штату Державного бюро розслідувань та одночасну відсутність можливості пропозиції для позивача іншої рівноцінної посади.
Так, відповідачем не надано доказів, які підтверджували кількісні зміни чисельності або штату та факт пропозиції позивачу інших посад у реорганізованому органі.
Наказом Державного бюро розслідувань від 14 лютого 2020 року № 42 затверджено структуру центрального апарату Державного бюро розслідувань штатною чисельністю 730 осіб.
Натомість, матеріали справи містять лист від 31 липня 2020 року № 409/1-13-01/20 за підписом керівника управління кадрової робот та державної служби, відповідно до якого в період з 03 березня 2020 року, зокрема, на посаду слідчого відділу Третього відділу Управління з розслідування кримінальних правопорушень вчинених працівниками правоохоронних органів та суддями Головного слідчого управління призначено 1 особа 03 березня 2020 року, 4 - 06 березня 2020 року, 1 - 11 березня 2020 року, 1 - 24 березня 2020 року, 2 - 31 березня 2020 року.
Крім цього, згідно вказаного листа на посаду слідчого третього відділу Управління з розслідування кримінальних правопорушень вчинених військовослужбовцями, Головного слідчого управління призначені 2 особи - 11 березня 2020 року, 2 - 13 березня 2020 року, 1 - 16 березня 2020 року, 1 - 23 березня 2020 року.
Відповідно до переліку вакантних посад слідчих Центрального апарату Державного бюро розслідувань станом на 31 березня 2020 року (додаток до листа від 31 липня 2020 року № 409/1-13-01/20) існували наступні вакансії:
слідчий другого відділу Управління з розслідування кримінальних правопорушень, вчинених службовими особами, Головного слідчого управління -1 посада;
слідчий третього відділу Управління з розслідування кримінальних правопорушень, вчинених службовими особами, Головного слідчого управління -1 посада;
слідчий першого відділу Управління з розслідування кримінальних правопорушень, вчинених працівниками правоохоронних органів та судцями, Головного слідчого управління - 3 посади;
слідчий другого відділу Управління з розслідування кримінальних правопорушень, вчинених працівниками правоохоронних органів та суддями, Головного слідчого управління - 3 посади;
слідчий першого відділу Управління з розслідування кримінальних правопорушень, вчинених військовослужбовцями, Головного слідчого управління -1 посада;
слідчий другого відділу Управління з розслідування кримінальних правопорушень, вчинених військовослужбовцями, Головного слідчого управління - 1 посада;
слідчий третього відділу Управління з розслідування кримінальних правопорушень, вчинених військовослужбовцями, Головного слідчого управління - 3 посади;
слідчий відділу організації досудового розслідування Управління з організації досудових розслідувань, Головного слідчого управління - 1 посада;
слідчий відділу по розслідуванню кримінальних правопорушень, вчинених організованими злочинними групами та виявлення необґрунтованих активів Управління з організації досудових розслідувань, Головного слідчого управління - 9 посад.
слідчий першого відділу Управління з розслідування злочинів, вчинених у зв'язку із масовими протестами у 2013-2014 роках - 2 посади.
Слід зазначити про відсутність підстав щодо звільнення ОСОБА_1 у зв'язку зі скороченням посади внаслідок зміни структури та штатного розпису, оскільки доказів зменшення чисельної кількості слідчих центрального апарату Державного бюро розслідувань фактично суду не надано.
Зокрема, Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань від 03.12.2019 № 305-ІХ передбачено збільшення штатної чисельності працівників Державного бюро розслідувань з 1500 до 1600 осіб.
Указом Президента України № 41/2020 від 05.02.2020 «Про затвердження організаційної структури Державного бюро розслідувань» затверджено організаційну структуру Державного бюро розслідувань.
Вказаним Указом зокрема передбачено створення у структурі центрального апарату Державного бюро розслідувань окремого Управління з розслідування злочинів, вчинених у зв'язку із масовими протестами у 2013-2014 роках, тобто фактичне розширення штатної чисельності слідчих відповідного напрямку роботи (розслідування злочинів, вчинених у зв'язку із масовими протестами у 2013-2014 роках) шляхом перетворення відділу у відповідне управління.
Разом з тим, Державним бюро розслідування вимоги законодавства про працю при звільненні ОСОБА_1 з посади слідчого центрального апарату Державного бюро розслідувань взагалі не дотримано, оскільки фактично його посада скорочена не була, а відбулося переміщення посади з відділу до управління, про наступне вивільнення позивача не було попереджено за два місяці, йому не було запропоновано жодної вакантної посади слідчого, які були в наявності центрального апарату Бюро.
Таким чином, суд приходить до висновку, що відповідачем не доведено правомірності застосування до позивача пункту 1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу" та про порушення процедури звільнення із займаної посади, що, у свою чергу, свідчить про протиправність прийняття оскаржуваного наказу та про задоволення позовних вимог у цій частині.
Відповідно до частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Враховуючи неправомірність прийняття відповідачем наказу виконуючого обов'язків Директора Державного бюро розслідувань Соколова О. «Про звільнення працівників Державного бюро розслідувань» від 31 березня 2020 року № 223-ос, суд дійшов висновку також про задоволення вимоги в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді.
У частині позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд зазначає про наступне.
Відповідно до частини другої статті 235 Кодексу законів про працю України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України "Про оплату праці" за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок).
Відповідно до пункту 5 Порядку основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.
Пунктом 8 Порядку передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку).
Відповідно до абзацу третього пункту 8 Порядку середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
Пункт 10 Порядку визначає, що у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення.
Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу ІV Порядку визначається середньоденний (годинний) заробіток.
Таким чином, сума належного позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу та за час затримки виконання рішення має бути скоригована на відповідний коефіцієнт підвищення з дня підвищення тарифних ставок (окладів).
Матеріали справи містять довідку про середню заробітну плату, відповідно до якої заробітна плата за останні два повних місяці роботи (лютий - березень) складає 126 120,00 грн, відповідно середньоденна заробітна плата позивача складає 3091,09 грн (розрахунок здійснено відповідно до кількості робочих днів відповідно до Порядку та листа Міністерства праці та соціальної політики України "Про розрахунок норми тривалості робочого часу" від 27 вересня 2019 року № 1133/0/206-19).
Згідно з листом Міністерства праці та соціальної політики України "Про розрахунок норми тривалості робочого часу" від 27 вересня 2019 року № 1133/0/206-19 кількість робочих днів складає: квітень 2020 року (з 14 квітня 2020 року) - 12 днів, травень 2020 року - 19 днів, червень 2020 року - 20 днів, липень 2020 року - 23 дні, серпень 2020 року - 18 днів (включно 27 серпня 2020 року). Загалом - 92 дні х 3076,10 грн = 283 001,20 грн.
Щодо вимоги позивача про визнання протиправною бездіяльності Державного бюро розслідувань щодо не приведення ОСОБА_1 до складання Присяги, як особи рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань; не присвоєння ОСОБА_1 спеціального звання «старший лейтенант» та зобов'язання Державного бюро розслідувань привести ОСОБА_1 до складання Присяги, як особи рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань; присвоїти ОСОБА_1 спеціальне звання «старший лейтенант» у відповідності до п.3 ч.1 ст.14-2 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», «Переліку посад у центральному та територіальних органах Державного бюро розслідувань, що полягають заміщенню особами рядового та начальницького складу, граничних спеціальних звань за цими посадами», затвердженого наказом Державного бюро розслідувань від 19.08.2019р. №194, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 23.08.2019р. за №965/33936 суд зазначає, що статтею 242 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яке ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003).
Відповідно до частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого вирішує справи відповідно до Конституції України та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частин першої, другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Згідно з пунктом 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. » від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Крім того, судом враховується, що згідно з пунктом 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського Суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Зважаючи на всі наведені обставини в їх сукупності та враховуючи скасування в даній справі наказу № 15-ос від 09 січня 2020 року про призначення ОСОБА_1 на посаду слідчого третього слідчого відділу (відділу з розслідування злочинів, вчинених у зв'язку із масовими протестами у 2013-2014 роках) Третього управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідувань військових злочинів) Державного бюро розслідувань, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог в цій частині.
Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Окружний адміністративний суду міста Києва дійшов висновку про те, що відповідачем не доведена правомірність звільнення позивача з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов підлягає задоволенню.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, розподіл судових витрат не здійснюється.
Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби, - виконуються негайно.
Беручи до уваги наведену процесуальну норму, суд вважає, що рішення в частині поновлення позивача на посаді та стягнення суми заробітної плати за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 241-246, 371 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1.Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Державного бюро розслідувань (01008, м. Київ, вул. М. Грушевського, 12/2, код ЄДРПОУ 41760289) про визнання протиправними та скасування наказів поновлення на роботі - задовольнити частково.
2. Визнати протиправними та скасувати наказ Державного бюро розслідувань № 15-ос від 09 січня 2020 року про призначення ОСОБА_1 на посаду слідчого третього слідчого відділу (відділу з розслідування злочинів, вчинених у зв'язку із масовими протестами у 2013-2014 роках) Третього управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідувань військових злочинів) Державного бюро розслідувань, з 10 січня 2020 року в порядку переведення з Генеральної прокуратури України, в частині застосування ст.35 Закону України «Про державну службу», постанови Кабінету Міністрів України від 25 березня 2016 року № 229 «Про затвердження Порядку обчислення стажу державної служби», випробувального строку 6 місяців, встановлення доплати за вислугу років через зарахування роботи на державній службі.
3. Визнати протиправними та скасувати наказ Державного бюро розслідувань № 223-ос від 31 березня 2020 року «Про звільнення працівників Державного бюро розслідувань» в частині звільнення ОСОБА_1 з посади слідчого третього слідчого відділу (Відділу з розслідування злочинів, вчинених у зв'язку із масовими протестами у 2013-2014 роках) Третього управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування військових злочинів) Державного бюро розслідувань 02 квітня 2020 року у зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби.
4. Визнати протиправними та скасувати наказ Державного бюро розслідувань № 256-ос від 13 квітня 2020 року «Про внесення змін до наказу від 31 березня 2020 року № 223-ос «Про звільнення працівників Державного бюро розслідувань»» про звільнення ОСОБА_1 з посади слідчого третього слідчого відділу (Відділу з розслідування злочинів, вчинених у зв'язку із масовими протестами у 2013-2014 роках) Третього управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування військових злочинів) Державного бюро розслідувань 13 квітня 2020 року у зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби.
5. Поновити ОСОБА_1 на посаді слідчого центрального апарату Державного бюро розслідувань з 14 квітня 2020 року.
6. Стягнути з Державного бюро розслідувань (код ЄДРПОУ 41760289) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з урахуванням проведених виплат у розмірі 283 001 (двісті вісімдесят три тисячі одна) гривня 20 копійок.
7. Допустити негайне виконання судового рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді слідчого центрального апарату Державного бюро розслідувань.
8. В решті вимог відмовити.
Згідно з частиною першою статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Відповідно до частини другої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Частина перша статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює, що апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суддя В.В. Аверкова