Харківський окружний адміністративний суд
61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
Харків
27 серпня 2020 р. № 520/10040/2020
Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого - судді Зінченко А.В., розглянувши в спрощеному провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області (майдан Свободи, буд. 5, Держпром, під. 3, пов. 2,м. Харків,61022, код ЄДРПОУ 14099344) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певн дії ,-
Позивач звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив суд визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області №13 від 29.05.2020 щодо відмови поновити виплату пенсії ОСОБА_1 з 01 лютого 2020 року; зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області поновити, нараховувати та виплачувати ОСОБА_1 пенсію за віком з 01 лютого 2020 року; зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області виплатити ОСОБА_1 , заборгованість з виплати пенсії за період з 01 лютого 2020 року до моменту поновлення виплати пенсії за рішенням Суду.
Дослідивши надані матеріали справи, судом встановлено наступне.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Харківській області та отримував пенсію за віком згідно Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 №1788-ХІІ з 21.09.1998 по 31.01.2020 , що підтверджується копією пенсійного посвідчення .
У липня місяці 2019 року позивач тимчасово виїхав до Сполучених Штатів Америки, однак, є громадянином України , що підтверджено копією паспорта .
Незважаючи на це, ГУПФУ в Харківській області застосував до позивача положення п. 2 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 №1058-ІУ, хоча, на думку позивача, вони втратили чинність, як такі, що є неконституційними на підставі Рішення Конституційного Суду № 25-рп/2009 від 07.10.2009.
Надалі, з 01.02.2020 відповідач припинив виплату пенсії позивачеві.
Починаючи з лютого 2020 року по сьогоднішній день позивач не отримав жодної суми пенсії.
Частиною 2 статі 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 07.2003 №1058-ІУ встановлено, що поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.
Син позивача, ОСОБА_2 , на підставі довіреності від 19.07.2019 звернувся до відповідача з заявою про відновлення виплати пенсії.
У відповідь ГУПФУ в Харківській області надало рішення №13 від 29.05.2020 про відмову в поновленні пенсії позивачеві .
В порушення вимог ч. 2 ст. 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 №1058-1У відповідач не з'ясував обставини стовно неправомірного припинення виплати пенсії позивачу та повідомив, що звертатися до відповідача в даному випадку позивач може тільки особисто.
Позивач не згоден зі вказаним рішенням, вважає його незаконним та таким, що підлягає скасуванню, а тому звернувся до суду за захистом своїх прав та інтересів.
Надаючи правову оцінку вищевказаному та дослідивши надані матеріали справи, суд вказує.
Відповідно до частини першої статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Статтею 1 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 5.11.1991 №1788-ХІІ визначено, що громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених цим Законом.
Чинне законодавство України чітко визначає випадки, при виникненні яких у держави виникає право на обмеження права і свобод громадянина, у тому числі і пенсійних виплат.
Відповідно до частини третьої статті 22, статті 64 Конституції України право громадян на соціальний захист, інші соціально-економічні права можуть бути обмежені, у тому числі зупиненням дії законів (їх окремих положень), лише в умовах воєнного або надзвичайного стану на певний строк. Таку правову позицію Конституційний Суд України висловив у Рішенні від 20.03.2002 №5-рп/2002 (справа щодо пільг, компенсацій і гарантій) (пункт 6 мотивувальної частини).
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцію та законами України.
Відповідно до ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну. Держава Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (ч. ст.25 Конституції України).
До того ж, рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 р. № 25-рп/2009 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону №1058-ІУ щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Зазначені положення Закону № 1058-ІУ втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.
Згідно положень даного рішення оспорюваними нормами Закону № 1058-ІУ держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на тримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено оповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.
У зазначеному рішенні КСУ та відповідній практиці Європейського суду з прав людини далі - ЄСПЛ) застосовано підхід, згідно з яким право на пенсію та її одержання не може бути пов'язане з місцем проживання людини. Такий підхід можна поширити не тільки на громадян, що виїхали на постійне місце проживання до інших держав, а й на внутрішньо переміщених осіб, які мають постійне місце проживання на непідконтрольній Уряду України території. У контексті справи, що розглядається, правовий зв'язок між державою і людиною, який передбачає взаємні права та обов'язки, підтверджується фактом набуття громадянства. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання гарантується ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України.
Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею та є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.
Тому, на думку суду, припинення виплати пенсії позивачеві з будь-яких підстав, не передбачених у ст. 49 ЗУ №1058-ІУ - є необґрунтованим та протиправним.
Крім того, відповідно до частини другої ст. 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація місця проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Наведене також відображене у статті 2 Протоколу №4 до КЗПЛ визначено, що кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території. Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною.
Відповідно до статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишити територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Також статтею 12 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права передбачено, що кожна людина має право покидати будь-яку країну, включаючи свою власну. Згадані права не можуть бути об'єктом жодних обмежень, крім тих, які передбачено законом, які є необхідними для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення або грав і свобод інших і є сумісними з іншими правами, визначеними в цьому пакті.
Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення ст.24 Конституції України, відповідно до якої громадяни мають рівні конституційні права та є рівними перед законом, і не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за повними або іншими ознаками.
Держава Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її вежами (ч.3 ст.25 Конституції України).
Як було зазначено вище, вимога обов'язкового проживання на території України для призначення пенсії не встановлена чинним законодавством навіть для тих пенсіонерів, які виїжджають до країн, з якими не укладено відповідного договору про пенсійне забезпечення наприклад - Ізраїль, Італія, Німеччина, США та інш.).
Так, рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 р. № 25-рп/2009 визнано вашими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону №1058-ІУ щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Зазначені положення Закону № 1058-ІУ втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.
Згідно положень даного рішення оспорюваними нормами Закону № 1058-ІУ держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.
Наведеному кореспондує чисельна судова практика судів вищої ланки (постанова Верховного Суду від 27.03.2018 р. по справі № 569/6114/17, постанова Верховного Суду від 19.09.2018 по справі №766/1519/17.
Частиною 5 ст. 242 КАС України встановлено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Тобто, Верховний Суд, з посиланням на висновки Конституційного Суду України від 07.10.2009 р. № 25-рп/2009, поновлює виплату пенсії тим пенсіонерам, які виїжджають до країн, з якими Україною не укладено відповідного договору про пенсійне забезпечення.
У постанові від 17.07.2018 №211/1789/17 (режим доступу в ЄДРСР: 75368940), Верховний Суд вказує:
«Отже, передбачено можливість подачі заяви як особисто пенсіонером, так і його уповноваженим представником, при цьому, відсутні вказівки на те, що останній повинен звертатися до органу ПФУ особисто та позбавлений можливості надіслати заяву та належні документи поштою. Колегія суддів звертає увагу, що до відповідача звертався представник позивача на підставі нотаріально завіреної довіреності з проставленим апостилем, що підтверджується переліком до заяви.».
Таким чином, позиція Верховного Суду полягає в тому, що позивач має право як надіслати заяву про поновлення пенсії поштою, так і через представника - за довіреністю, що й було зроблено позивачем.
Більш того, ряд висновків Верховного Суду (постанова ВС від 31 жовтня 2019 року по справі №160/7699/18 (режим доступу в ЄДРСР: 85323660), а також - постанова ВС від 8 червня 2020 року по справі №643/8727/16-а (режим доступу в ЄДРСР: 89928296), а також - постанова ВС від 26 лютого 2020 року по справі №541/543/17-а (режим доступу в ЄДРСР: 87869116) вказують на те, що пенсіонер навіть не обов'язково повинен звертатися до пенсійного органу з заявою, , а саме: «колегія суддів не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що позивач має звернутись із заявою, встановленої Порядком № 22-1 форми, оскільки це є надмірний формалізм та призводить до затягування поновлення порушеного права позивача на відновлення виплати раніше призначеної пенсії.».
Натомість, ОСОБА_1 звернувся до ГУПФУ в Харківській обл. саме за формою, встановленою Порядком № 22-1, через представника за довіреністю.
З огляду на вищевикладене, відповідач, відмовляючи у поновленні виплати пенсії позивачу, діяв не на підставі та не у спосіб, що передбачені законодавством України (ст. 9 Конституції України, п. 2 ч. 1 ст. 49 ЗУ №1058-ІУ) та чинним міжнародним договором, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ст. 5 Угоди між Міністерством соціального захисту населення України та Міністерством соціального захисту населення Республіки Казахстан про співпрацю в галузі пенсійного забезпечення від 21.09.1995), а також без дотриманням вимог частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України. Отже, дії відповідача, на думку суду, є протиправними.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
З врахуванням вищевикладеного, повно і всебічно з'ясувавши обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, оцінюючи наявні в справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні на предмет належності, допустимості та достовірності кожного доказу окремо, а також достатності та взаємного зв'язку доказів у їх сукупності, як того вимагає процесуальне законодавство, проаналізувавши норми матеріального права, які належить застосувати до спірних правовідносини, суд вважає позовні вимоги такими, що підлягають задоволенню.
Керуючись ст.ст. 243, 244, 245, 246 КАС України, суд,-
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області (майдан Свободи, буд. 5, Держпром, під. 3, пов. 2,м. Харків,61022, код ЄДРПОУ 14099344) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певн дії - задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області №13 від 29.05.2020 щодо відмови поновити виплату пенсії ОСОБА_1 з 01 лютого 2020 року.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області поновити, нараховувати та виплачувати ОСОБА_1 пенсію за віком з 01 лютого 2020 року.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області виплатити ОСОБА_1 заборгованість з виплати пенсії за період з 01 лютого 2020 року до моменту поновлення виплати пенсії за рішенням Суду.
Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подачі безпосередньо до Другого апеляційного адміністративного суду апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня вручення повного рішення суду у відповідності до ст. 295 цього Кодексу.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Суддя А.В.Зінченко