25 серпня 2020 року м. Рівне №460/3748/19
Рівненський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді К.М. Недашківської, розглянув у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Володимирецької селищної ради про визнання рішення незаконним, зупинення дії такого рішення, стягнення моральної та матеріальної шкоди, зобов'язання вчинення певних дій.
У провадженні Рівненського окружного адміністративного суду перебуває адміністративна справа за позовом ОСОБА_1 (далі іменується - позивач) до Володимирецької селищної ради Рівненської області (далі іменується - відповідач), в якому позивач просить суд:
визнати дискримінаційно-дискредитаційним рішення виконавчого комітету Володимирецької селищної ради №163 від 07 листопада 2019 року «Про забезпечення житлом ОСОБА_1 » поза межами АДРЕСА_1 без правовстановлюючих документів та зупинити його дію і зобов'язати відповідача відмінити його;
зобов'язати Володимирецьку селищну раду в особі селищного голови Осмоловича Олександра Григоровича та інших посадових і службових осіб Володимирецької селищної ради утриматись від видачі ордеру на вселення сім'ї ОСОБА_1 в приміщення поза межами АДРЕСА_1 ;
стягнути на користь позивача з відповідача - суб'єкта владних повноважень кошти на відшкодування шкоди (збитків) в національній валюті (гривні) суму еквівалентну 45000 доларів США за курсом Національного банку України на день перерахунку, що на час подачі позову становить 1080000 грн., за дискримінаційно-дискредитаційну провокацію щодо отримання ордеру на вселення у сумнівне, незаконне, протиправне та зайняте житло поза межами селища Володимирець, що по суті є продовженням дискримінації позивача та дискредитації, бездіяльності і саботажу відповідачем виконання ухвали Вищого адміністративного суду від 16.11.2011, що призвело до надмірно тривалого зволікання (волокити) і невиконання в цілому рішення Європейського суду з прав людини від 06.06.2013;
стягнути на користь позивача з відповідача моральну шкоду з урахуванням стягнення вищевказаної суми коштів на відшкодування шкоди згідно пункту № 4 позовних вимог, мінімально у розмірі 5000000,00 грн.
Заяви по суті спору.
Позовна заява обґрунтована тим, що відповідачем не виконується рішення суду щодо забезпечення позачергово позивача житлом, що проявляється в прийнятті відповідачем рішення №163 від 07 листопада 2019 року «Про забезпечення житлом ОСОБА_1 » поза межами АДРЕСА_1 без правовстановлюючих документів. Позивач вказує, що таке рішення є цинічним, дискримінаційним, дискредитаційним, незаконним і протиправним. Вказує про те, що в приміщенні, про яке вказується в рішенні виконавчого комітету Володимирецької селищної ради №163 від 07.11.2019, відсутній санвузол та немає ванни та/або душової кабіни з відповідними комунікаціями (розведенням) водопостачання, водовідведення, вентиляцій та інше; у даному приміщенні наявні дві грубки, які перебувають в аварійному стані та потребують ремонту. Вказує про те, що дане приміщення непридатне до проживання, знаходиться поза межами смт. Володимирець, що фактично свідчить про виселення позивача за 30 км від місця роботи. Зазначає про тривале порушення його права на житло гарантованого статтею 47 Конституції України, завдає йому та його родині моральної та матеріальної шкоди. Позивач зазначає, що отримав від органу місцевого самоврядування лист від 27.11.2019 з пропозицією одержання ордеру на вказане вище приміщення, яке не є придатним до проживання та знаходиться в аварійному стані. Такі дії та рішення відповідача є цинічними. Просив суд позов задовольнити повністю.
Відзив на позовну заяву обґрунтований тим, що 07.11.2019 виконавчим комітетом Володимирецької селищної ради прийнято рішення №163 «Про забезпечення житлом ОСОБА_1 ». Відповідно до даного рішення вирішено з 02.12.2019 надати у користування єдине із наявних у власності територіальної громади смт. Володимирець, вільних і благоустроєних житлових приміщень у смт. Рафалівка. На запрошення Володимирецької селищної ради звернутися 02.10.2019 для вручення ордеру для вселення у надане житлове приміщення позивач не прибув. Такі дії позивача розцінюються відповідачем як умисне створення перешкод у виконані судового рішення. Також вказує про те, що згідно технічних характеристик наданого ОСОБА_1 для проживання у смт. Рафалівка приміщення, зазначених у технічному паспорті, воно має фундамент, стіни, покрівлю, перекриття, підлогу, водопровід, опалення (пічне, що не заборонено законодавством) та забезпечене електропостачанням. Зазначає про те, що до даного житла не прийнято рішення про визнання його не придатним для проживання. Клопотання про потребу здійснити ремонт даного приміщення та передбачити на це кошти, від балансоутримувача - КП «Аква», до Володимирецької селищної ради не надходило. Звертає увагу на те, що визначений законодавством порядок розподілу належного територіальній громаді житлового фонду не передбачає необхідності отримання будь-яких експертних висновків щодо стану житла до прийняття рішення про розпорядження ним. Відповідач заперечив проти позову та просив суд у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Ухвалою Рівненського окружного адміністративного суду від 09.12.2019 у відкритті провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Володимирецької селищної ради в частині визнання рішення виконавчого комітету Володимирецької селищної ради №163 від 07 листопада 2019 року «Про забезпечення житлом ОСОБА_1 » поза межами АДРЕСА_1 без правовстановлюючих документів дискримінаційно-дискредитаційним рішенням та зупинення його дії і зобов'язання відповідача відмінити його; зобов'язання Володимирецької селищної ради в особі селищного голови Осмоловича Олександра Григоровича та інших посадових і службових осіб Володимирецької селищної ради утриматись від видачі ордеру на вселення сім'ї ОСОБА_1 в приміщення поза межами АДРЕСА_1 ; стягнення на користь позивача з відповідача-суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди (збитків) в національній валюті (гривні) суму еквівалентну 45000 доларів США за курсом Національного банку України на день перерахунку, що на час подачі позову становить 1080000 грн., за дискримінаційно-дискредитаційну провокацію щодо отримання ордеру на вселення у сумнівне, незаконне, протиправне та зайняте житло поза межами селища Володимирець, що по суті є продовженням дискримінації позивача та дискредитації, бездіяльності і саботажу відповідачем виконання ухвали Вищого адміністративного суду від 16.11.2011, що призвело до надмірно тривалого зволікання (волокити) і невиконання в цілому рішення Європейського суду з прав людини від 06.06.2013; стягнення на користь позивача з відповідача моральної шкоди з урахуванням стягнення вищевказаної суми коштів на відшкодування шкоди згідно пункту № 4 позовних вимог, мінімально у розмірі 5000000 грн. - відмовлено, оскільки у провадженні Рівненського окружного адміністративного суду перебувала справа №460/3438/19, яка містила ідентичні позовні вимоги.
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11.02.2020 у справі №460/3748/19 апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено; ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 09.12.2019 скасовано; справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.
На виконання постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11.02.2020 у справі №460/3748/19, ухвалою суду від 03.03.2020 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження в адміністративній справі, та призначено справу до розгляду за правилами загального позовного провадження у підготовчому засіданні на 31.12.2020.
Підготовче засідання, призначене на 31.03.2020, не відбулося через перебування головуючого судді на лікарняному у період з 30.03.2020 по 11.04.2020.
Ухвалою суду від 13.04.2020 справу призначено до розгляду у підготовчому засіданні на 30.04.2020 (а.с. 52).
Ухвалою суду від 30.04.2020 підготовче засідання відкладене на 14.05.2020 за клопотанням відповідача (а.с. 62).
Ухвалою суду від 14.05.2020 підготовче засідання відкладене на 09.07.2020 за клопотанням відповідача (а.с. 75).
Ухвалою суду від 09.07.2020 підготовче засідання відкладене на 04.08.2020 за клопотанням відповідача (а.с. 85).
Ухвалою суду від 04.08.2020 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті у відкритому судовому засіданні на 25.08.2020.
Ухвалою суду від 25.08.2020 клопотання відповідача про залучення до участі у справі третіх осіб залишене без задоволення.
Учасники справи, належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, у судове засідання 25.08.2020 не прибули. Позивач подав до суду заяви про розгляд справи за його відсутності (26.03.2020, 30.03.2020, 09.06.2020).
Таким чином, суд дійшов висновку про можливість розгляду справи за відсутності учасників справи у порядку письмового провадження, оскільки підстав для відкладення розгляду справи у порядку статей 205, 223 КАС України немає.
За приписами частини четвертої статті 229 КАС України, у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Відповідно до частини першої статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Суд при вирішенні справи керується принципами верховенства права, законності, рівності усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом, змагальності сторін, диспозитивності та офіційного з'ясування всіх обставин, гласності і відкритості адміністративного процесу.
Розглянувши матеріали та з'ясувавши всі обставини адміністративної справи, які мають юридичне значення для розгляду та вирішення спору по суті, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд
Ухвалою Володимирецького районного суду Рівненської області від 16.07.2002 у справі №6-А-4/08 затверджено мирову угоду між ОСОБА_1 та Володимирецькою селищною радою, відповідно до якої, за порушення правил обліку осіб, що потребують житла, Володимирецька селищна рада зобов'язалася надати позивачу житло, яке буде в наявності позачергово.
Ухвалою Володимирецького районного суду від 26.06.2008 у справі №6-А-4/08, у зв'язку із тривалим невиконанням рішення суду щодо зобов'язання Володимирецької селищної ради забезпечити ОСОБА_1 житлом відповідно до вказаної мирової угоди (рішення Володимирецького районного суду від 05.06.2007), з метою захисту Конституційного права позивача на житло, судом було змінено спосіб виконання постанови Володимирецького районного суду від 05.06.2007 та стягнуто з Володимирецької селищної ради на користь позивача кошти в сумі 164004,00 грн. для придбання житла.
Вказана ухвала Володимирецького районного суду від 26.06.2008 залишена без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 20.09.2009.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 16.11.2011 у справі №К-7011/09 за результатом розгляду касаційної скарги Володимирецької селищної ради та заступника прокурора Рівненської області, який діяв в інтересах Володимирецької селищної ради, на ухвалу Володимирецького районного суду від 26.06.2008 та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 20.09.2009, абз.2 резолютивної частини ухвали Володимирецького районного суду від 26.06.2008 викладено у новій редакції:
«змінено спосіб виконання постанови Володимирецького районного суду Рівненської області від 05.07.2007 та зобов'язано Володимирецьку селищну раду Рівненської області придбати та надати у користування ОСОБА_1 квартиру, яка має відповідати вимогам статтей 48, 50 Житлового кодексу України» (а.с. 12 том 1).
Рішенням Європейського суду з прав людини від 06.06.2013 у справі «Кононова та інші проти України» (заява №11770/03 та 89 інших заяв) зобов'язано державу Україна виконати рішення національних судів, зокрема, ухвалених на користь ОСОБА_1 (заява №37355/0828/07/2008). Згідно з текстом рішення та додатку 1 до нього, - ухвалу Володимирецького районного суду Рівненської області від 16.07.2002, яка змінена ухвалою того ж суду 26.06.2008 (у світлі рішень того ж суду від 05.06.2007 та постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 11.09.2008) та сплатити протягом трьох місяців на користь заявника (позивача) 3000 євро в якості відшкодування матеріальної та моральної шкоди (а.с. 14 том 1).
Виконавчим комітетом Володимирецької селищної ради Рівненської області 07.11.2019 прийнято рішення №163 «Про забезпечення житлом ОСОБА_1 » (далі іменується - Рішення №163) (а.с. 11 том 1).
Зі змісту Рішення №163 вбачається, що виконавчий комітет селищної ради вирішив надати ОСОБА_1 у користування з 02.12.2019 житлове приміщення загальною площею 48 кв.м., в тому числі - житлова площа 26,8 кв.м., що розміщене за адресою: АДРЕСА_1 ; видати 02.12.2019 ОСОБА_1 ордер на заселення в житлове приміщення, що зазначене у п.1 цього рішення.
Відповідач надіслав позивачу лист від 27.11.2019 №02/23/1976, відповідно до якого просив: з метою виконання рішення Виконавчого комітету Володимирецької селищної ради Рівненської області від 07.11.2019 №163 «Про забезпечення житлом ОСОБА_1 » звернутися позивачу до Володимирецької селищної ради 02.12.2019 для вручення ордеру на вселення у житлове приміщення, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 10 том 1).
Вважаючи Рішення №163 дискримінаційно-дискредитаційним, а пропозицію щодо прибуття до органу місцевого самоврядування для вручення ордеру (як дію) протиправною, позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив:
(1) визнати пропозицію (як дію) селищного голови О. Осмоловича Володимирецької селищної ради, яка викладена в листі №02-23/1976 від 27.11.2019 звернутися ОСОБА_1 02.12.2019 о 8.00 год. до Володимирецької селищної ради для отримання ордеру на вселення у сумнівне, зайняте та непридатне для проживання приміщення у значно меншій площі від потреб сім'ї, яке розташоване поза межами АДРЕСА_1 , дискримінаційно-дискредитаційною провокацією, незаконною і протиправною та скасувати її;
(2) визнати рішення виконавчого комітету Володимирецької селищної ради №163 від 07 листопада 2019 року «Про забезпечення житлом ОСОБА_1 » поза межами АДРЕСА_1 без правовстановлюючих документів дискримінаційно-дискредитаційним рішенням та зупинити його дію і зобов'язати відповідача відмінити його;
(3) зобов'язати Володимирецьку селищну раду в особі селищного голови Осмоловича Олександра Григоровича та інших посадових і службових осіб Володимирецької селищної ради утриматись від видачі ордеру на вселення сім'ї ОСОБА_1 в приміщення поза межами АДРЕСА_1 ;
(4) стягнути на користь позивача з відповідача-суб'єкта владних повноважень кошти на відшкодування шкоди (збитків) в національній валюті (гривні) суму еквівалентну 45000 доларів США за курсом Національного банку України на день перерахунку, що на час подачі позову становить 1080000 грн., за дискримінаційно-дискредитаційну провокацію щодо отримання ордеру на вселення у сумнівне, незаконне, протиправне та зайняте житло поза межами селища Володимирець, що по суті є продовженням дискримінації позивача та дискредитації, бездіяльності і саботажу відповідачем виконання ухвали Вищого адміністративного суду від 16.11.2011, що призвело до надмірно тривалого зволікання (волокити) і невиконання в цілому рішення Європейського суду з прав людини від 06.06.2013;
(5) стягнути на користь позивача з відповідача моральну шкоду з урахуванням стягнення вищевказаної суми коштів на відшкодування шкоди згідно пункту № 4 позовних вимог, мінімально у розмірі 5000000,00 грн.
Ухвалою Рівненського окружного адміністративного суду від 09.12.2019 відмовлено у відкритті провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Володимирецької селищної ради в частині позовних вимог (2), (3), (4), (5) про:
визнання рішення виконавчого комітету Володимирецької селищної ради №163 від 07 листопада 2019 року «Про забезпечення житлом ОСОБА_1 » поза межами АДРЕСА_1 без правовстановлюючих документів дискримінаційно-дискредитаційним рішенням та зупинення його дії і зобов'язання відповідача відмінити його; зобов'язання Володимирецької селищної ради в особі селищного голови Осмоловича Олександра Григоровича та інших посадових і службових осіб Володимирецької селищної ради утриматись від видачі ордеру на вселення сім'ї ОСОБА_1 в приміщення поза межами АДРЕСА_1 ; стягнення на користь позивача з відповідача-суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди (збитків) в національній валюті (гривні) суму еквівалентну 45000 доларів США за курсом Національного банку України на день перерахунку, що на час подачі позову становить 1080000 грн., за дискримінаційно-дискредитаційну провокацію щодо отримання ордеру на вселення у сумнівне, незаконне, протиправне та зайняте житло поза межами селища Володимирець, що по суті є продовженням дискримінації позивача та дискредитації, бездіяльності і саботажу відповідачем виконання ухвали Вищого адміністративного суду від 16.11.2011, що призвело до надмірно тривалого зволікання (волокити) і невиконання в цілому рішення Європейського суду з прав людини від 06.06.2013; стягнення на користь позивача з відповідача моральної шкоди з урахуванням стягнення вищевказаної суми коштів на відшкодування шкоди згідно пункту № 4 позовних вимог, мінімально у розмірі 5000000 грн. - відмовлено, оскільки у провадженні Рівненського окружного адміністративного суду перебувала справа №460/3438/19, яка містила ідентичні позовні вимоги.
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11.02.2020 у справі №460/3748/19 апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено; ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 09.12.2019 скасовано; справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.
У постанові від 11.02.2020 Восьмий апеляційний адміністративний суд, скасовуючи ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 09.12.2019, зазначив:
«На переконання апелянта, з чим погоджується апеляційний суд, що в цій справі, №460/3748/19, є нова підстава до задоволення адміністративного позову, а саме дії селищного голови О. Осмоловича Володимирецької селищної ради, пропозиція, котра викладена в листі № 02-23/1976 від 27.11.2019 звернутися ОСОБА_1 02.12.2019 о 8.00 год. до Володимирецької селищної ради для отримання ордеру на вселення у житлове приміщення, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . Крім цього з позовних вимог у цій справі також слідує, що позивач просить зобов'язати відповідача утриматись від видачі ордеру на вселення сім'ї ОСОБА_1 в приміщення поза межами АДРЕСА_1 , що по своїй сутті є відмінним від позовних вимог та підстав їх задоволення викладених в позовних вимог у справі №460/3438/19. Більше того суд також погоджується з твердженням апелянта, що судом першої інстанції не враховано, що в цих двох справах взято для розрахунку різні аргументи та час їх заподіяння, оскільки по суті у справі № 460/3438/19 оскаржується рішення №163 від 07.11.2019 «Про забезпечення житлом ОСОБА_1 », а в справі № 460/3748/19 зокрема оскаржуються дії відповідача що знайшли своє місце в листі № 02-23/1976 від 27.11.2019».
З даного приводу суд зазначає, що позовна вимога (1) про визнання пропозиції (як дії) селищного голови О. Осмоловича Володимирецької селищної ради, яка викладена в листі №02-23/1976 від 27.11.2019 звернутися ОСОБА_1 02.12.2019 о 8.00 год. до Володимирецької селищної ради для отримання ордеру на вселення у сумнівне, зайняте та непридатне для проживання приміщення у значно меншій площі від потреб сім'ї, яке розташоване поза межами АДРЕСА_1 , дискримінаційно-дискредитаційною провокацією, незаконною і протиправною та її скасування - Рівненським окружним адміністративним судом розглядалася по суті відразу ж після постановлення ухвали про відмову у відкритті провадження за позовними вимогами (2), (3), (4) та (5).
Так, рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 06.02.2020 у справі №460/3748/19 адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) до Володимирецької селищної ради Рівненської області (вулиця Соборна, 39, селище міського типу Володимирець, Рівненська область, 34300; код ЄДРПОУ 04388113) про визнання протиправними дій (позовна вимога (1) про визнання пропозиції (як дії) селищного голови О. Осмоловича Володимирецької селищної ради, яка викладена в листі №02-23/1976 від 27.11.2019 звернутися ОСОБА_1 02.12.2019 о 8.00 год. до Володимирецької селищної ради для отримання ордеру на вселення у сумнівне, зайняте та непридатне для проживання приміщення у значно меншій площі від потреб сім'ї, яке розташоване поза межами АДРЕСА_1 , дискримінаційно-дискредитаційною провокацією, незаконною і протиправною та її скасування) - залишено без задоволення (а.с. 141 том 1).
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 03.06.2020 у справі №460/3748/19 апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 06.02.2020 у справі №460/3748/19 залишено без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 06.02.2020 у справі №460/3748/19 - без змін (а.с. 205 том 1).
Відповідно до частини першої статті 255 КАС України, рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (частина друга статті 255 КАС України).
За правилами частини першої статті 370 КАС України, судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.
Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом (частина друга статті 370 КАС України).
Відповідно до частини другої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» №1402-VIII від 02.06.2016, судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.
За правилами частини четвертої статті 78 КАС України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Так, рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 06.02.2020 у справі №460/3748/19 про визнання протиправними дій (позовна вимога (1) про визнання пропозиції (як дії) селищного голови О. Осмоловича Володимирецької селищної ради, яка викладена в листі №02-23/1976 від 27.11.2019 звернутися ОСОБА_1 02.12.2019 о 8.00 год. до Володимирецької селищної ради для отримання ордеру на вселення у сумнівне, зайняте та непридатне для проживання приміщення у значно меншій площі від потреб сім'ї, яке розташоване поза межами АДРЕСА_1 , дискримінаційно-дискредитаційною провокацією, незаконною і протиправною та її скасування) встановлені наступні обставини:
«Судом встановлено, що виконавчим комітетом Володимирецької селищної ради прийнято рішення №163 «Про забезпечення житлом ОСОБА_1 », що передбачає надання ОСОБА_1 у користування з 02.12.2019 житлового приміщення загальною площею 48 кв.м., в тому числі житлова площа - 26,8 кв.м., що розміщене за адресою: АДРЕСА_1 »;
«Саме на виконання рішення Володимирецької селищної ради від 07.11.2019 №163, відповідно до пункту 2 якого вирішено видати 02.12.2019 ОСОБА_1 ордер, був надісланий лист-пропозиція щодо явки позивача у Володимирецьку селищну раду для отримання вказаного ордеру»;
«Тобто, суд дійшов висновку, що пропозиція, сформована в листі №02-23/1976 від 27.11.2019, як дія суб'єкта владних повноважень, як певна форма активної поведінки суб'єкта владних повноважень, здійснена суб'єктом владних повноважень на виконання своїх обов'язків у межах наданих законодавством повноважень. Оскаржуваний лист не є рішенням відповідача та є лише документом, який має інформаційний характер і не породжує жодного обов'язку у суб'єкта, якому його адресовано. Задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин»;
«Таким чином, суд дійшов висновку, що неправомірний, на думку позивача, оскаржуваний лист, не є ані нормативно-правовим актом, ані правим актом індивідуальної дії, а тому визнання протиправними листа та дій пов'язаних з його направленням не буде мати на меті відновлення порушених прав позивача, а відтак позовні вимоги не можуть бути задоволеними»;
«Суд зазначає, що права позивача були порушені (відповідно до позиції самого позивача) у зв'язку з прийняттям рішення виконавчого комітету Володимирецької селищної ради №163 від 07.11.2019, відповідно до якого, по-перше, вирішено надати відповідне житло, по-друге, вирішено видати ордер на вказане житло»;
«В свою чергу, рішення виконавчого комітету Володимирецької селищної ради №163 від 07.11.2019 є предметом спору в межах адміністративної справи №460/3438/19, яка розглядається Рівненським окружним адміністративним судом (суддя Щербаков В.В.)».
Залишаючи апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 06.02.2020 у справі №460/3748/19 без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 06.02.2020 у справі №460/3748/19 - без змін, суд апеляційної інстанції констатував:
«Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного. Судом встановлено, ухвалою Вищого адміністративного суду України від 16.11.2011 фактично зобов'язано Володимирецьку селищну раду Рівненської області придбати та надати у користування ОСОБА_1 квартиру, яка має відповідати вимогам статей 48, 50 Житлового кодексу України». Згідно зі статтею 25 Закону Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 №280/97-ВР (далі - Закон № 280/97-ВР) сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання. Органи місцевого самоврядування наділені низкою повноважень у різних галузях та сферах суспільного життя, зокрема, у сфері бюджету та фінансів, соціально-економічного і культурного розвитку, у сфері управління комунальною власністю, в галузі будівництва, житлово-комунального господарства, у сфері регулювання земельних відносин, соціального захисту населення тощо. Для реалізації цих повноважень орган місцевого самоврядування мають право ухвалювати необхідні рішення. Оскільки рішення органів місцевого самоврядування можуть порушувати права та законні інтереси як громадян, так і юридичних осіб (підприємств, установ і організацій), або ж з часом втрачати свою актуальність, то чинне законодавство й передбачає юридичні інструменти впливу на такі рішення шляхом їх зупинення, зміни та скасування. Рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Усі акти, які рада має право приймати як орган місцевого самоврядування, традиційно поділяються на два види: акти нормативно-правового характеру; ненормативні акти (частина 1 статті 59 Закону № 280/97-ВР). Так, виконавчим комітетом Володимирецької селищної ради прийнято рішення №163 «Про забезпечення житлом ОСОБА_1 », що передбачає надання ОСОБА_1 у користування з 02.12.2019 житлового приміщення загальною площею 48 кв.м., в тому числі житлова площа - 26,8 кв.м., що розміщене за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.11). Відповідно до пункту 2 вказаного рішення вирішено: «Видати 02.12.2019 ОСОБА_1 ордер на заселення в житлове приміщення, що зазначене у п. 1 цього рішення.». На виконання рішення Володимирецької селищної ради від 07.11.2019 №163, відповідно до пункту 2 якого вирішено видати 02.12.2019 ОСОБА_1 ордер, був надісланий лист №02-23/1976 від 27.11.2019, яким висловлена пропозиція позивачу 02.12.2019 о 8.00 год. звернутися до Володимирецької селищної ради (вул.Соборна, 39, смт. Володимирець, кабінет №2) для вручення ордеру на вселення у житлове приміщення, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. Статтею 19 КАС України передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. Форма, у якій суб'єкт владних повноважень в межах своєї компетенції приймає рішення (нормативно-правові акти чи правові акти індивідуальної дії) визначається законодавством. Нормативно-правовий акт - це офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженим на це суб'єктом нормотворення у визначеній законодавством формі та за встановленою законодавством процедурою, спрямований на регулювання суспільних відносин, що містить норми права, має неперсоніфікований характер і розрахований на неодноразове застосування. Прийняття нормативно-правових актів у вигляді листів і телеграм не допускається. На відміну від нормативно-правового акту, правовий акт індивідуальної дії, є рішенням суб'єкта владних повноважень, прийнятим ним при здійсненні ними владних управлінських функцій стосовно конкретної особи або визначеного кола осіб. Статтею 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Відтак, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам. В рішенні Конституційного Суду України від 23 червня 1997 року № 2-зп (справа 3/35-313) вказано, що за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію. Правові акти індивідуальної дії своїми приписами мають породжувати (породжують) права і обов'язки конкретних осіб, на яких спрямована їх дія. У такому випадку реалізується компетенція видавця цього акту як суб'єкта владних повноважень, уповноваженого управляти поведінкою іншого суб'єкта, а відповідно інший суб'єкт зобов'язаний виконувати його вимоги та приписи. Відтак, з вказаного слідує, що оскаржуваний лист-пропозиція не є рішенням відповідача та є лише документом, який має інформаційний характер і не породжує жодного обов'язку у суб'єктів, яким його адресовано. Крім цього, він не відповідає критерію юридичної значимості, оскільки не створює жодних правових наслідків у вигляді виникнення, зміни або припинення прав позивача. Такий лист не містить також ознаки акту індивідуальної дії. Верховний Суд України у постанові від 10.04.2012 у справі №21-1115во10 зазначає, що суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин. Визнання протиправним рішення суб'єкта владних повноважень можливе лише за позовом особи, право або законний інтерес якої порушені цим рішенням. Оскільки оскаржуваний лист не є ані нормативно-правовим актом, ані правим актом індивідуальної дії, а тому визнання протиправним листа та його скасування не буде мати на меті відновлення порушених прав позивача. Враховуючи вищезазначене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги задоволенню не підлягають».
В свою чергу, на виконання постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11.02.2020, суд першої інстанції повинен розглянути позовні вимоги (2), (3), (4) та (5) по суті, оскільки адміністративну справу в цій частині направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Вирішуючи питання щодо наявності правових підстав для визнання Рішення виконавчого комітету Володимирецької селищної ради №163 від 07 листопада 2019 року «Про забезпечення житлом ОСОБА_1 » поза межами АДРЕСА_1 без правовстановлюючих документів, дискримінаційно-дискредитаційним та зобов'язання відповідача його скасувати, суд зазначає наступне.
Так, судом встановлено, що рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 12.03.2020 у справі №460/3438/19 (головуючий суддя Щербаков В.В.) адміністративний позов ОСОБА_1 до Володимирецької селищної ради про визнання рішення незаконним та протиправним, стягнення моральної шкоди, зобов'язання вчинення певних дій - задоволено частково:
визнано протиправним та скасовано рішення виконавчого комітету Володимирецької селищної ради №163 від 07.11.2019 щодо надання ОСОБА_1 в користування у АДРЕСА_1 з 02.12.2019 житлового приміщення, видачу ордеру на заселення та заключення договору найму; у задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 16.06.2020 у справі №460/3438/19 апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 12.03.2020 у справі №460/3438/19 - без змін.
Тобто, оскаржуване Рішення №163 визнане протиправним та скасоване відповідно до вказаних вище судових рішень.
Згідно з частиною п'ятою статті 55 Конституції України, кожному гарантується захист своїх прав, свобод та інтересів від порушень і протиправних посягань будь-якими не забороненими законом засобами.
Отже, конструкцією цієї конституційної норми передбачено можливість застосування способів захисту права, в тому числі, не передбачених процесуальними нормами.
Гарантоване статтею 55 Конституції України право на захист можливе лише у разі його порушення, тому логічною вимогою при захисті такого права є обґрунтування такого порушення. Отже, порушення права має бути реальним, стосуватися індивідуально вираженого права або інтересів особи, яка стверджує про його порушення, а саме право - конкретизоване у законах України.
Конституційний Суд України у рішенні від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абз. 10 п. 9).
У рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 зазначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Конституційний Суд України встановив, що положення частини другої статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному; реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом. Таким чином, конституційне право особи на звернення до суду кореспондується з її обов'язком дотримуватися встановлених процесуальним законом механізмів (процедур).
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - ЄКПЛ або Конвенція) та Протоколи до неї є частиною національного законодавства України відповідно до статті 9 Конституції України як чинний міжнародний договір, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Ратифікація Конвенції відбулася на підставі Закону України №475/97-ВР від 17.07.1997; Конвенція набула чинності для України 11.09.1997.
За приписами статті 8 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» №3477-IV від 23.02.2006, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Відповідно до статті 6 Конвенції, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Згідно з позицією Європейського суду з прав людини, процедурні гарантії, закріплені в статті 6 Конвенції, гарантують кожному право подання скарги щодо його прав та обов'язків цивільного характеру до суду чи органу правосуддя. Таким чином втілюється право на звернення до суду, одним із аспектів якого є право доступу, тобто право розпочати провадження у судах з цивільних питань. Кожен має право на подання до суду скарги, пов'язаної з його або її правами та обов'язками; на це право, що є одним з аспектів права на доступ до суду, може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання у реалізацію його або її прав є неправомірним (рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom).
Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», заяви №17160/06 та №35548/06; п. 33).
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово підкреслював необхідність ефективного захисту прав заявників. Наприклад, у п. 75 рішення від 05.04.2005 у справі «Афанасьєв проти України» (заява №38722/02) ЄСПЛ зазначає, що засіб захисту, який вимагається згаданою статтею, повинен бути «ефективним», як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.
Конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних. Це особливо стосується гарантій, закріплених ст. 6 Конвенції, з огляду на визначне місце, яке у демократичному суспільстві займають право на справедливий суд разом з усіма гарантіями за цією статтею (див. рішення у справі «Принц Ліхтенштейну Альберт-Адам ІІ проти Німеччини» (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany) [ВП], заява №42527/98, п. 45). У п. 54 рішення у справі «Креуз проти Польщі» (Kreuz v. Poland, заява №28249/95) Суд також погодився, що можуть бути справи, в яких майбутній позивач повинен мати попередній дозвіл до того, як йому дозволять процедуру подання позову (див. рішення суду у справі «Ашингдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom).
Стаття 13 Конвенції під назвою «Право на ефективний засіб юридичного захисту» проголошує: «Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті і є підставами для прийняття судом рішення про відмову в позові.
Таким чином, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Зміст адміністративної юстиції - ефективний судовий захист від порушень у публічно-правових відносинах.
Загальні способи звернення до адміністративного суду та захисту права у публічно-правових відносинах визначені частиною першою статті 5 та частиною другою статті 245 КАС України.
Якщо особа вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, така особа має право звернутися до суду та просити про їхній захист шляхом, зокрема: визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.
Вирішуючи справу по суті, суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю.
У разі задоволення позову суд може прийняти рішення, зокрема, про: визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.
Для ефективного поновлення порушеного права необхідно, щоб існував чіткий зв'язок між правопорушенням та способом захисту права. Іншими словами, метою заявлених позовних вимог має бути усунення перешкод у здійсненні права, а її досягненням - визначений спосіб захисту права, який би вичерпував себе.
У даному випадку, позовна вимога про визнання Рішення №163 дискримінаційно-дискредитаційним та зобов'язання відповідача його скасувати не підлягає до задоволення, оскільки: на момент розгляду справи вже наявне судове рішення, яке набрало законної сили, про визнання протиправним та скасування Рішення №163 (справа №460/3438/19); визнання Рішення №163 дискримінаційно-дискредитаційним жодним чином не стосується поняття «спосіб захисту»; повторне надання правової оцінки Рішенню №163 може свідчити про порушення принципу «правової визначеності»; скасування Рішення №163 жодним чином не призведе до відновлення прав чи захист інтересів позивача, оскільки ефективність такого способу захисту відсутня, порушене право позивача відновлене - Рішення №163 скасоване судом у справі №460/3438/19).
Суд констатує відсутність порушеного права позивача та невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, що є підставою для відмови у задоволенні позову.
У позовній заяві позивач наголошує, що Рішення №163 містить ознаки дискримінаційного характеру та є дискримінаційно-дискредитаційним рішенням.
Щодо таких доводів позивача суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознакам
За визначенням, наведеним в пункті 2 частини першої статті 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» (далі іменується - Закон України №5207-VI) дискримінація - ситуація, за якої особа або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
Непряма дискримінація - ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними (пункт 3 частини першої статті 1 Закону України №5207-VI).
Пряма дискримінація ситуація, за якої з особою або групою осіб за їх даними ознаками поводяться менш прихильно, ніж з іншою особою або групою осіб в аналогічній ситуації, крім випадків, коли таке поводження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України №5207-УІ).
Відповідно до статті 24 Конституції України, статей 2,7 Загальної декларації прав людини, статей 2, 26 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, статті 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (стаття 14, стаття 1 Протоколу №12 до Конвенції, стаття 2-1 Кодексу законів про працю України) тощо необхідною підставою для встановлення факту дискримінації є обумовленість відмінного ставлення за певними ознаками.
У рішеннях Європейського суду з прав людини (далі Європейський суд) зазначено, що лише розрізнення, яке базується на персональній ознаці, за якою особа чи групи осіб відрізняються один від одного, можна характеризувати як дискримінацію (рішення у справах «Карсон та інші проти Сполученого Королівства», «Кьєльдсен, БускМадсен і Педерсен проти Данії»). Європейський суд деталізує вимоги до природи ознак, за якими забороняється дискримінація, та встановлює, що категорія «інші ознаки» поширюється винятково на такі ознаки, які за своєї природою є достатньо подібними до ознак, які вже перелічені в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, тобто відносяться до визначального для ідентичності особи вибору або є невід'ємними, вродженими та незмінними, характеристиками (рішення у справі «Петерка проти Чеської Республіки»).
Отже, факт дискримінації може бути встановлений лише у випадку, коли розрізнення у ставленні до особи вмотивоване притаманною їй певною персональною ознакою.
Необхідним елементом прямої дискримінації є наявність певної порівняної особи, з якою поводяться більш прихильно, ніж з іншою особою в аналогічній ситуації.
Разом з тим, позивач не навів жодних даних, які б дозволили обґрунтовано припустити, що різниця у ставленні до нього зі сторони Володимирецької селищної ради має місце саме через будь-яку наявну в нього персональну ознаку.
Сформована позивачем позовна вимога (2) також містить прохання зупинити дію Рішення №163.
Суд зазначає, що нормами КАС України визначено, що право особи на звернення до суду підлягає реалізації шляхом, зокрема, визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень (пункт 2 частини першої статті 5 КАС України).
В свою чергу, «зупинення» дії оскаржуваного акта індивідуальної дії - Рішення №163 не визначено як спосіб захисту порушеного права чи інтересу. Питання щодо зупинення дії акта індивідуальної дії регулюється виключно питанням щодо вжиття заходів забезпечення позову (стаття 151 КАС України).
Таким чином, позовна вимога (2) про визнання Рішення №163 дискримінаційно-дискредитаційним, зупинення його дії і зобов'язання відповідача відмінити його - не підлягає до задоволення.
Щодо позовної вимоги (3) про зобов'язання Володимирецької селищної ради в особі селищного голови Осмоловича Олександра Григоровича та інших посадових і службових осіб Володимирецької селищної ради утриматись від видачі ордеру на вселення сім'ї ОСОБА_1 в приміщення поза межами АДРЕСА_1 , суд зазначає наступне.
Право на захист - це суб'єктивне право певної особи, тобто вид і міра її можливої (дозволеної) поведінки із захисту своїх прав. Воно випливає з конституційного положення: «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом» (стаття 55 Конституції України).
Отже, кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання чи оспорювання у сфері цивільних, господарських, публічно-правових відносин та за наявності неврегульованих питань.
Порушення права означає необґрунтовану заборону на його реалізацію або встановлення перешкод у його реалізації, або значне обмеження можливостей його реалізації тощо.
Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
З аналізу наведених норм випливає, що суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин, а не можливість їх порушення у майбутньому.
Тому, позовна вимога (3) про зобов'язання Володимирецької селищної ради в особі селищного голови Осмоловича Олександра Григоровича та інших посадових і службових осіб Володимирецької селищної ради утриматись від видачі ордеру на вселення сім'ї ОСОБА_1 , не підлягає до задоволення.
Щодо позовних вимог (4) та (5) про стягнення на користь позивача на відшкодування шкоди (збитків) в національній валюті (гривні) суму еквівалентну 45000 доларів США за курсом Національного банку України на день перерахунку, у розмірі становить 1080000 грн. та стягнення моральної шкоди мінімально у розмірі 5000000,00 грн., слід зазначити наступне.
Положеннями статті 56 Конституції України, гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Відповідно до частини першої статті 23 Цивільного кодексу України (ЦК України) особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її права.
Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювана, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювана та вини останнього в її заподіянні.
Згідно статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.
Постановою Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 №4 (пункт 3) визначено, що під моральною шкодою слід розуміти втрату немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства, моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Пунктами 4, 5 зазначеної Постанови встановлено, що у позовній заяві про відшкодування моральної шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, яким неправомірними діями чи бездіяльністю заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами цей розмір підтверджується. Обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Цю частину позовних вимог позивач мотивував тим, що він отримав значне накопичення негативних емоцій, стресу та переживань які негативно відображаються як на його здоров'ї так і на ділових якостях, а також на репутації як громадянина, так і адвоката.
Проте, позивачем не надано доказів на підтвердження факту, як саме дії відповідача відображаються на його ділових якостях, репутації адвоката та громадянина, не зазначено з яких міркувань позивач виходив визнаючи розмір шкоди та якими доказами це підтверджується.
Під час розгляду справи позивачем не надано належних та допустимих доказів заподіяння йому діями відповідача моральної шкоди, що є необхідною умовою відшкодування такої шкоди, зокрема, спричинення моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків, додаткових зусиль спрямованих на організацію свого життя тощо.
Відповідно до частини першої статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Згідно зі статтею 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Статтею 22 ЦК України передбачено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Отже, обов'язковими умовами відшкодування шкоди з бюджету згідно з вказаними нормами є неправомірність дій органу місцевого самоврядування та наявність причинно-наслідкового зв'язку між такими діями та завданою шкодою.
Відтак, позивач повинен довести факт заподіяння майнової шкоди відповідачем та її розмір.
Позивач, визначаючи розмір матеріальної шкоди, вказує на те, що він становить 45000 доларів США за курсом Національного банку України на день перерахунку, у розмірі становить 1080000 грн.
Проте, позивач не надає суду будь-яких належних та допустимих доказів наявності такої майнової шкоди.
При цьому, оскаржуване Рішення №163 не призвело до втрат, яких позивач зазнав у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі та витрат, які позивач зробив або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), а також доходу, який позивач міг би реально одержати за звичайних обставин, якби його право не було порушене (упущена вигода).
Відтак, вимоги про стягнення з відповідача коштів на відшкодування шкоди (збитків) завданої їх незаконними рішеннями, діями та бездіяльністю, є безпідставними та не можуть бути задоволені.
Позивачем не доведено суду факту наявності порушення його прав та інтересів з боку відповідача, які підлягали б судовому захисту, а тому заявлені позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають до задоволення.
Питання щодо розподілу судових витрат у порядку статті 139 КАС України не підлягає вирішенню.
Керуючись статтями 241-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) до Володимирецької селищної ради Рівненської області (вулиця Соборна, 39, селище міського типу Володимирець, Рівненська область, 34300; код ЄДРПОУ 04388113) про визнання рішення дискримінаційно-дискредитаційним, зупинення його дії, зобов'язання відповідача відмінити його, зобов'язання утриматися від вчинення певних дій, стягнення матеріальної та моральної шкоди - залишити без задоволення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Рівненський окружний адміністративний суд.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складений 25 серпня 2020 року.
Суддя К.М. Недашківська