ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
26.08.2020Справа № 916/255/20
Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді - Приходько І.В.,
розглянувши у спрощеному позовному провадженні справу
за позовом Житлово-комунального господарства Чорноморської селищної ради Лиманського району Одеської області
до Міністерства оборони України Головного управління майна і ресурсів 55 Управління начальника робіт
про стягнення 22 487,96 грн.
без виклику учасників справи.
Житлово-комунальне господарство Чорноморської селищної ради Лиманського району Одеської області звернулось до господарського суду Одеської області з позовом до Міністерства оборони України Головного управління майна і ресурсів 55 Управління начальника робіт про стягнення 22 487,96 грн., з яких: 19 582,97 грн. - основний борг, 221,95 грн. - 3% річних, 2 537,34 грн. - пеня, 145,70 грн. - інфляційні втрати.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що відповідач порушив умови укладеного між сторонами договору про надання послуг водопостачання та водовідведення № В-01-19 від 09.01.2019 в частині повної та своєчасної оплати вартості отриманих послуг.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 14.04.2020 року передано справу № 916/255/20 за підсудністю до Господарського суду міста Києва.
Частиною 6 статті 31 ГПК України визначено, що спори між судами щодо підсудності не допускаються.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13.05.2020, справу №916/255/20 передано на розгляд судді - Приходько І.В.
Згідно з пунктом 1 частини 5 статті 12 Господарського процесуального кодексу України, справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб є малозначними справами.
Частиною 1 статті 247 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що малозначні справи розглядаються у порядку спрощеного позовного провадження.
Відповідно до частини 1 статті 250 Господарського процесуального кодексу України, питання про розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.05.2020 відкрито провадження у справі, ухвалено здійснювати розгляд справи в порядку (за правилами) спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Крім того, вказаною ухвалою було встановлено строк відповідачу, який становить 15 днів з дня вручення даної ухвали, для подачі до суду обґрунтованого письмового відзиву на позовну заяву, а також усіх письмових та електронних доказів, що підтверджують заперечення проти позову (в тому числі доказів повного або часткового погашення боргу та контр розрахунку позовних вимог).
Заперечень сторін стосовно розгляду справи в порядку (за правилами) спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін до Господарського суду міста Києва не надходило.
12.06.2020 через відділ автоматизованого документообігу суду від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому сторона повністю заперечувала проти позову.
01.07.2020 через відділ автоматизованого документообігу суду від представника позивача надійшла відповідь на відзив, в якій позивач зазначав про безпідставність та необґрунтованість заперечень відповідача, посилаючись на факт того, що відповідні нарахування здійснювалися ним на підставі укладеного між сторонами Договору та відповідно до показників лічильника відповідача.
Частиною 1 статті 248 ГПК України визначено, що суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.
Враховуючи факт того, що строк, передбачений для розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження, закінчився, тоді як обидві сторони реалізували власні процесуальні права на подання відзиву та відповіді на відзив, справа підлягає розгляду за наявними у справі матеріалами.
Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.
Беручи до уваги запровадження карантину та особливого режиму роботи суду, зважаючи на період перебування судді Приходько І.В. у відпустці, завершальний розгляд справи здійснювався 26.08.2020.
Дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд,-
09.01.2019 між позивачем (за договором - виконавець) та відповідачем (за договором - замовник) було укладено Договір про надання послуг водопостачання та водовідведення № В-01-19 (надалі - договір).
Відповідно до умов п. 1. договору виконавець зобов'язується надавати замовнику вчасно та відповідної якості послуги з централізованого постачання холодної води і водовідведення, а замовник зобов'язується своєчасно оплачувати надані послуги за встановленими тарифами у строки і на умовах, передбачених договором.
Згідно п. 2 договору сторони погодили, що адреса суб'єкта користування послугами: База відпочинку «Чабанка», розміщена за адресою: Одеська область, Лиманський р-н, смт. Чорноморське.
Відповідно до п. 1. договору розмір щомісячної плати за надані послуги згідно з нормативами (нормами) споживання на момент укладення цього договору становить: за наявністю засобів обліку води водопостачання - 17,41 грн. з ПДВ; водовідведення - 8,80 грн. з ПДВ.
Пунктом 3. договору визначено, що плата за надані послуги за наявністю засобів обліку води справляється за їх показаннями, котрі надаються в кінці кожного місяця замовник виконавцю.
Цей договір укладається строком на 1 рік і набуває чинності з моменту його підписання. Договір вважається щороку продовженим, якщо за місяць до закінчення строку його дії однієї із сторін не буде заявлено про його розірвання або необхідність перегляду.
Спір у справі виник у зв'язку із твердженнями позивача про факт невиконання відповідачем грошового зобов'язання з повної та своєчасної оплати прийнятих за договором послуг, через що позивач просить стягнути 22 487,96 грн., з яких: 19 582,97 грн. - основний борг, 221,95 грн. - 3% річних, 2 537,34 грн. - пеня, 145,70 грн. - інфляційні втрати.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, враховуючи наступне.
Судом встановлено, що внаслідок укладення Договору між сторонами правочину склалися господарські правовідносини, а також, згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України, виникли цивільні права та обов'язки.
Відповідно до абзацу 2 ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.
Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Згідно з п. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.
Згідно ст. 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Частиною першою статті 174 Господарського кодексу України встановлено, що господарські зобов'язання можуть виникати, серед іншого, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Згідно ч. 1 ст.175 ГК України, майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.
Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України).
Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов'язання повинно виконуватись належним чином відповідно до умов договору, вимог цього кодексу та інших актів цивільного законодавства.
Відповідно до ст. 193 ГК України, учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
Відповідно до ст. 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Приписами ст. 629 Цивільного кодексу України визначено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Водночас, статтею 129 Конституції України визначено принципи рівності усіх учасників процесу перед законом і судом, змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, як одні з основних засад судочинства. Отже, будь-яке рішення господарського суду повинно прийматися з дотриманням цих принципів, які виражені також у статях ГПК України.
Заперечуючи проти позовних вимог, відповідач зазначає, що акт звірки, який поданий позивачем в якості доказу, жодним чином не узгоджений з відповідачем. При цьому відповідач наполягає, що ніякої заборгованості за реальне фактичне споживання за надання послуг водопостачання та водовідведення не існує, а всі розрахунки здійснені позивачем за «віртуальною» заборгованістю, яка не підтверджена актами виконаних робіт.
З приводу наведеного суд вважає за необхідне зазначити, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина 1 статті 73 Господарського процесуального кодексу України).
Крім того, на позивача покладено обов'язок доказування тих обставин, на які він посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, виходячи з положень частин 1, 3, 4 статті 74 ГПК України.
Згідно з частиною 1 статті 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили (частини 1, 2 статті 86 Господарського процесуального кодексу України).
За приписами ст.91 ГПК України письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством. Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу. Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який знаходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення.
Згідно з п. 2.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.12.11 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" з наступними змінами, якщо документи, які мають значення для правильного вирішення спору, і підписи на них виготовлені стороною за допомогою будь-яких технічних засобів, то такі документи повинні прийматись господарським судом як письмові докази, досліджуватись та оцінюватись за загальними правилами ГПК. Подані сторонами копії документів, виготовлені з використанням технічних засобів (фотокопії тощо), засвідчуються підписом особи, яка їх виготовила або яка перевірила їх на відповідність оригіналам, із зазначенням її прізвища, ініціалів та посади (якщо вона є посадовою особою) та з прикладенням печатки (за її наявності).
Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження факту існування основної заборгованості за договором позивачем надано в якості доказу акт звірки за період з 01.01.2019 по 22.11.2019 на суму 19 582,97 грн.
Разом з цим, доданий до позовної заяви акт звірки взаєморозрахунків підписано та скріплено печаткою лише з боку позивача. Жодних відомостей про підписання відповідачем вказаний акт не містить. При цьому, правомірність зазначеного документу, як і факт його підписання, повністю заперечується відповідачем.
Суд звертає увагу сторони, що чинним законодавством України акту звірки взаєморозрахунків не надано юридичної сили доказу наявності обов'язку сплатити грошові кошти або ж відсутності такого обов'язку. Також акт звірки не є документом, що фіксує зміст договору чи вносить зміни до договору.
Разом з цим, акт звірки може вважатися доказом у справі в підтвердження певних обставин, зокрема в підтвердження наявності заборгованості суб'єкта господарювання, її розміру, визнання боржником такої заборгованості тощо. Однак, за умови, що інформація, відображена в акті підтверджена первинними документами та акт містить підписи уповноважених на його підписання сторонами осіб. Як правило, акти звірок розрахунків (чи заборгованості) складаються та підписуються бухгалтерами контрагентів і підтверджують остаточні розрахунки сторін на певну дату. Відсутність в акті звірки підписів перших керівників сторін або інших уповноважених осіб, які мають право представляти інтереси сторін, у тому числі здійснювати дії, направлені на визнання заборгованості підприємства перед іншими суб'єктами господарювання, означає відсутність в акті звірки юридичної сили документа, яким суб'єкт господарської діяльності визнає суму заборгованості. Наведене узгоджується із правовою позицією Верховного Суду у постанові від 05 березня 2019 року у справі № 910/1389/18.
За таких обставин, з огляду на те, що акт звірки відповідачем не підписано, суд погоджується з твердженнями відповідача про те, що зазначений акт не є належним та допустимим доказом у справі, а відтак такий доказ судом відхиляється.
При цьому суд зауважує, що у розумінні статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", акт звірки взаєморозрахунків є зведеним обліковим документом, який фіксує стан розрахунків між сторонами, але сам по собі не породжує будь-яких прав та обов'язків сторін, в той час як зобов'язання сторін підтверджуються первинними документами: договором, видатковими накладними, рахунками, платіжними дорученнями тощо.
Натомість, позивачем не надано будь-яких інших доказів на підтвердження існування суми боргу саме в заявленому до стягнення розмірі.
Судом встановлено, що у вказаному акті звірки містяться посилання на номера рахунків: 21/в, 29/в, 59/в, 79/в, 107/в, 138/в, 172/в, 206/в, 239/в. Проте, жодного з наведених рахунків позивачем до суду надано не було.
Як зазначено Верховним Судом у постанові від 21.02.2018 у справі №910/5226/17 належними доказами, які підтверджують наявність чи відсутність заборгованості, а також встановлюють розмір заборгованості, можуть бути виключно первинні документи, оформлені у відповідності до вимог ст.9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні".
В свою чергу, пунктом 3.1. Правил користування системами централізованого комунального водопостачання та водовідведення в населених пунктах України, затверджених наказом міністерства з питань житлово-комунального господарства України № 190 від 27.06.2008 визначено, що розрахунки за спожиту питну воду та скид стічних вод здійснюються на основі показів засобів обліку.
Крім того, безпосередньо в умовах договору сторони передбачили аналогічний спосіб нарахування щомісячної плати, а саме: «за наявністю засобів обліку води водопостачання - 17,41 грн. з ПДВ; водовідведення - 8,80 грн. з ПДВ».
Разом з тим, жодних первинних документів з зазначенням показів засобів обліку щодо використаних позивачем послуг з водопостачання та водовідведення у спірний період матеріали справи не містять. Відомості щодо показників засобів обліку у спірний період відсутні також у акті звірки. Зазначені обставини повністю унеможливлюють перевірку судом правильність обчислення суми основного боргу, а також перевірку відповідності здійсненого позивачем нарахування заборгованості умовам договору та встановленим тарифам.
Суд зазначає, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п.3 ч. 4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
При цьому, суд зазначає, що до господарського суду має право звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється. Тобто в контексті цієї норми має значення лише суб'єктивне уявлення особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту. Виключно суб'єктивний характер заінтересованості як переконаності в необхідності судового захисту суб'єктивного матеріального права чи законного інтересу може підтверджуватися при зверненні до суду лише посиланням на таку необхідність самої заінтересованої особи. Саме тому суд не вправі відмовити у прийнятті позовної заяви з тих лише підстав, що не вбачається порушення матеріального права чи законного інтересу позивача, або заявник без належних підстав звернувся до суду в інтересах іншої особи.
Разом з тим, на позивача покладений обов'язок обґрунтувати суду свої вимоги поданими до суду доказами, тобто, довести, що права та інтереси позивача дійсно порушуються, оспорюються чи не визнаються, а тому потребують захисту.
Обов'язок доказування та подання доказів відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.
Частинами 3, 4 статті 13 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Це стосується позивача, який мав довести наявність тих обставин, на підставі яких він звернувся до господарського суду з позовними вимогами належними та допустимими доказами, поданими у відповідності до приписів чинного процесуального законодавства.
Суд звертає увагу позивача, що відповідно до положень ч. 4 ст. 74 ГПК України суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи.
В свою чергу, позивачем не було заявлено відповідного клопотання про витребування доказів (у разі неможливості надати докази на підтвердження позовних вимог) в порядку ст. 81 ГПК України.
Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.
В контексті вищенаведеного, враховуючи, позивачем не доведено суду належними та допустимими доказами обставин, на які він посилається як на підставу позовних вимог, в тому числі не надано жодних достовірних доказів на підтвердження обсягів спожитих відповідачем послуг, позовні вимоги про стягнення 19 582,97 грн. основного боргу задоволенню не підлягають. Вимоги про стягнення 221,95 грн. - 3% річних, 2 537,34 грн. - пені, 145,70 грн. - інфляційних втрат не підлягають задоволенню, оскільки є похідними в розумінні ст. 173 ГПК України.
При цьому слід зазначити, що Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).
За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, з покладенням судового збору на позивача в порядку ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.
На підставі викладеного, керуючись статтями 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237-238, 240-242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -
1. У задоволенні позову відмовити.
2. Судовий збір покласти на позивача.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення господарського суду може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст.ст. 254, 256-259 ГПК України з урахуванням підпункту 17.5 пункту 17 Розділу XI "Перехідні положення" ГПК України.
Повний текст рішення складено та підписано 26.08.2020.
Суддя І.В. Приходько