проспект Незалежності, 13, місто Харків, 61058
"17" серпня 2020 р. Справа № 29/442-06
Колегія суддів у складі:
головуючий суддя Ільїн О.В., суддя Россолов В.В., суддя Хачатрян В.С.
за участю секретаря судового засідання Ярош В.В.
за участю представників:
апелянт - ОСОБА_2
позивач - не з'явися;
відповідачі - не з'явились
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу особи, яка не була залучена до участі у справі - ОСОБА_1 (вх.№1469Х/1) на рішення господарського суду Харківської області від 21 листопада 2006 року (суддя Тихий П.В.) по справі №29/442-06
за позовом ФОП Гірчак О.М., м. Харків
до 1. Харківської міської ради, м. Харків;
2. КП "Харківське МБТІ", м. Харків
про визнання права власності та спонукання здійснити реєстрацію, -
Позивач, ФОП Гірчак О.М. звернувся до господарського суду Харківської області з позовом до Харківської міської ради та КП "Харківське МБТІ", в якому просить визнати за ним право власності на кв. АДРЕСА_1 , включаючи приміщення IV та IV-а. Зобов'язати КП "Харківське МБТІ" здійснити державну реєстрацію права власності на кв. АДРЕСА_1 , включаючи приміщення IV та IV-а.
Рішенням господарського суду Харківської області від 21 листопада 2006 року (суддя Тихий П.В.) по справі №29/442-06 позов до першого відповідача задоволено повністю. Позов до другого відповідача задоволено повністю. Визнано за ФОП Гірчак О.М. право власності на кв. АДРЕСА_1 , включаючи приміщення IV та IV-а. Зобов'язано КП "Харківське МБТІ" здійснити державну реєстрацію права власності на кв. АДРЕСА_1 , включаючи приміщення IV та IV-а.
Особа, яка не була залучена до участі у справі - ОСОБА_1 , вважаючи, що вказаним рішенням порушуються його права та інтереси, просить скасувати рішення господарського суду, як таке, що прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, прийняти нове, яким у задоволенні позову відмовити.
Також, апелянт заявив клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 15.06.2020 поновлено ОСОБА_1 пропущений процесуальний строк на апеляційне оскарження рішення господарського суду Харківської області від 21.11.2006 року по справі №29/442-06. Відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення господарського суду Харківської області від 21.11.2006 року по справі №29/442-06. Позивачу, відповідачам встановлено строк для подання відзивів на апеляційну скаргу (з урахуванням вимог ст. 263 ГПК України) протягом 5 днів з дня вручення даної ухвали, а також докази надсилання (надання) копії відзивів та доданих до нього документів апелянту. Призначено справу до розгляду на 06 липня 2020 р. об 11:30 годині у приміщенні Східного апеляційного господарського суду за адресою: 61058, м. Харків, проспект Незалежності, 13, 1-й поверх, зал судових засідань №132.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 06.07.2020 оголошено перерву в розгляді справи до 17 серпня 2020 року до 12:00 року.
У судове засідання 17.08.2020 з'явився представник апелянта. Інші учасники у засідання суду не з'явились, повноважних представників до суду не направили/
Через канцелярію суду від позивача надійшла заява, в якій він повідомляє про неможливість бути присутнім у засіданні суду і просить розгляд справи здійснювати за його відсутності.
Відзивів на апеляційну скаргу не надходило.
Відповідно до ч. 1 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Колегія суддів, з огляду на передбачений ст. 273 Господарського процесуального кодексу України строк розгляду апеляційної скарги, враховуючи те, що явка представників не була визнана обов'язковою і їх неявка не перешкоджає розгляду апеляційної скарги, враховуючи принцип ефективності судового процесу, який діє у господарському судочинстві і направлений на недопущення затягування процесу, а також положення ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою передбачено, що справа має бути розглянута судом у розумний строк, колегія суддів дійшла висновку про розгляд справи за відсутністю позивача і відповідачів, за наявними у справі матеріалами.
Колегія суддів, розглянувши матеріали справи, заслухавши присутнього у засіданні суду представника апелянта, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, зазначає наступне.
Як встановлено судом першої інстанції, позивач, ФОП Гірчак О.М., на підставі договору дарування від 10.03.1998 року придбав квартиру 17-а загальною площею 81,8 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Право власності на вказану квартиру зареєстровано КП «Харківське МБТІ» 25.01.2002 року за №В-13077 від 12.03.1998 року.
На момент звернення до суду з позовом проведена реконструкція квартири АДРЕСА_1 і збільшено площу до 101,6 кв.м. Право власності визнано за позивачем рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 02.06.2006 року.
Окрім того, рішенням суду по справі встановлено, що в липні 2006 року позивач додатково прибудував приміщення №IV-а площею 17,4 кв.м та реконструював приміщення №-IV-а площею 86,2 кв. м, розташоване під квартирою 17-а .
Рішенням господарського суду Харківської області від 21.11.2006 року позов задоволено, визнано за ФОП Гірчак О.М. право власності на кв. АДРЕСА_1 , включаючи приміщення №IV та №IV-а.
До Східного апеляційного господарського суду звернувся ОСОБА_1 з вимогою скасувати рішення господарського суду і зазначає, що він є власником квартири АДРЕСА_5 .
У грудні 2019 року під час чергової аварії мереж водовідведення у вищевказаному будинку працівники комунальних служб не змогли потрапити до нежитлових приміщень підвалу, які знаходяться під квартирами № 17 та 17-а , оскільки прохід до них був забудований.
Заявник скарги вважає, що рішення винесене з порушенням норм матеріального і процесуального права, оскільки вказаним рішенням порушуються права та інтереси власників інших квартир у багатоквартирному житловому будинку.
У приміщеннях підвалу розташовані системи водопостачання та теплозабезпечення, які знаходяться під високим тиском та потребують доступу для контролю за їх станом, в приміщенні технічного поверху знаходяться машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери, прокладені телекомунікаційні мережі та ін.
Надаючи кваліфікацію обставинам справи, колегія суддів зазначає таке.
Основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення, згідно з пунктом 8 частини 1 статті 129 Конституції України.
Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац 3 підпункт 3 пункту 3.1 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 11.12.2007 № 11-рп/2007).
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Разом з тим, ЄСПЛ наголосив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване п.1 ст. 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права частиною спільної спадщини Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності (рішення у справі "Брумареску проти Румунії). Юридична визначеність передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішень. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного розгляду справи та її нового вирішення.
Важливим елементом верховенства права є гарантія справедливого судочинства. Так, у справі Bellet v. France Європейський суд з прав людини зазначив, що "стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права у демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права".
Основною складовою права на суд є право доступу в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання, і держава, у свою чергу, не повинна чинити правових чи практичних перешкод для здійснення цього права, згідно з позицією Європейського суду з прав людини.
Крім того, відповідно до пункту 3.1. Рішення Конституційного Суду України від 29.06.2010 у справі №1-25/2010 зазначено, що одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності.
Відповідно до частини 1 статті 17 Господарського процесуального кодексу України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Згідно з частиною 1 статті 254 цього Кодексу учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції.
Отже частиною 1 статті 254 ГПК України встановлене загальне правило, за яким особі, яка не брала участь у справі, надано право подати апеляційну скаргу на рішення, яким розглянуто і вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких є скаржник, або рішення містить судження про права, інтереси та (або) обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах, виходячи з предмета та підстав позову.
Відповідно до ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Відповідно до ч. 1 ст. 7 цього ж Закону кожному гарантується захист його прав, свобод та законних інтересів незалежним і безстороннім судом, утвореним відповідно до закону. Згідно з ч. З зазначеної статті кожен має право на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку в суді будь-якої інстанції.
Таким чином, конституційне право на судовий захист передбачає як невід'ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному об'ємі і забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основних свобод.
Саме з метою захисту порушеного права стаття 254 Господарського процесуального кодексу України надає право на звернення з апеляційною скаргою особам, яких не було залучено до участі у справі, рішення у якій стосується їх прав і обов'язків.
Тобто, з аналізу вказаних норм вбачається, що підставою для надання певній не залученій до участі у справі особі права на звернення з апеляційною скаргою є саме порушення її прав або охоронюваних законом інтересів внаслідок вирішення судами спору в справі, до участі в якій ця особа обов'язково підлягала залученню під час розгляду справи як така, що мала певні права і обов'язки у спірних правовідносинах.
Судове рішення, оскаржуване не залученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав та обов'язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення господарським судом першої інстанції є скаржник, або викладено судження про права та обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах.
За змістом ч. 1 ст. 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
У відповідності до частини 2 статті 382 Цивільного кодексу України усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.
Згідно зі ст. 4 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" власниками квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку можуть бути фізичні та юридичні особи, територіальні громади, держава. Власники квартир та нежитлових приміщень є співвласниками спільного майна багатоквартирного будинку.
Спільне майно багатоквартирного будинку є спільною сумісною власністю співвласників (ст. 5 Закону).
Таким чином, питання правомірності використання, у тому числі набуття у власність, спільного майна в багатоквартирному будинку особою може бути оспорено будь-яким співвласником багатоквартирного будинку (співвласниками).
Приписами статті 237 Цивільного кодексу України унормовано, що представництвом є правовідношення. в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
Вимоги позовної заяви позивач обґрунтовувала тим, що ФОП Гірчак О.М. у 2005-2006 роках було проведено реконструкцію належної їй квартири №17-а площею 81,8 кв.м., внаслідок чого її плоша збільшилась до 205,2 кв.м.
Посилаючись на факт того, що реконструкція належної їй квартири закінчена, визнання права власності на вказані об'єкти нерухомого майна ніким не оскаржувалось та не порушує прав інших осіб і необхідно позивачу для здійснення підприємницької діяльності, а також приписи ст. ст. 316, 318, 321, 325, 328 Цивільного кодексу України, позивач просила задовольнити позовні вимоги.
При цьому, суд виходив з презумпції правомірності набуття права власності позивачем, яка передбачає, що право власності на нежитлові приміщення в даному випадку набуто правомірно (ст. 328 ЦК України) та посилався на приписи статей 376, 392 Цивільного кодексу України.
Нормами статті 41 Конституції України регламентовано, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним з способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права у судовому порядку.
Позов про визнання права власності є речово-правовим, вимоги якого звернені до суду який повинен підтвердити наявність у позивача права власності на спірне майно.
Об'єктом такого позову є усунення невизначеності відносин права власності позивача щодо індивідуально визначеного майна.
Підставою ж позову, є обставини, що підтверджують право власності позивача на майно.
Статтею 328 Цивільного кодексу України унормовано, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом та вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Таким чином, вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, повинні враховуватись положення ч. 2 ст. 328 ЦК України, якою встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, котра означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону. Таким чином, правомірність набуття права власності включає в себе законність та добросовісність такого набуття.
В якості правових підстав позовних вимог позивач посилався на приписи статті 328 ЦК України, за змістом положень якої правомірність набуття права власності передбачає законність та добросовісність такого набуття, а суд першої інстанції мотивуючи своє рішення покликався на норми ст. 376 ЦК України, якою встановлено правові підстави набуття права власності на самочинно збудоване нерухоме майно та приписи ст. 392 ЦК України, якою встановлено право власника майна на пред'явлення позову про визнання його права власності в разі оспорення або невизнання такого права іншою особою.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Правомочність володіння розуміють як передбачену законом (тобто юридично забезпечену) можливість мати (утримувати) в себе певне майно (фактично панувати над ним. зараховувати на свій баланс і под.).
Правовомочність користування означає передбачену законом можливість використовувати, експлуатувати майно, отримувати від нього корисні властивості, його споживання.
Згідно з нормою ст. 319 ЦК власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не повинні суперечити закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Виходячи з положень законодавства, право користування може належати не тільки власникам, але й іншим особам, яким такі права передані власником, або набуття таких прав підтверджується зокрема, цивільно-правовими договорами або адміністративними актами.
Залежно від виду права користування майном, такі речові права можуть виникати відповідно до закону, рішення суду, договору або заповіту.
Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду (частина перша статті 402 ЦК України.)
Виходячи з наведеного, правомочність користування майном, має підтверджуватись відповідними правовстановлювальними документами, які підтверджують набуття відповідною особою права такого користування.
Водночас, як вбачається з матеріалів справи, звертаючись до суду з позовом, позивачем жодними доказами не підтвердив та не надав належних доказів в розумінні ст. ст. 73-74 ГПК України, які б підтверджували, що на момент звернення до суду у позивача були будь-які правовстановлюючі документи, що підтверджували отримання ним права користування нєжитловими приміщеннями підвалу, зокрема, що таке право користування правомірно набуто ним на підставі цивільно-правових угод, укладених з власником нерухомого майна або надано йому за рішенням суду, або ж набуто ним у будь-який інший не заборонений законом спосіб.
Разом з тим, судом першої інстанції не було досліджено питання щодо правового статусу спірних нежитлових приміщень, а також не надано оцінки обставинам, що підтверджують доводи позивача про знаходження нежитлових приміщень підвалу у користуванні ФОП Гірчак О.М.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що спірні приміщення є самочинно реконструйованими, а отже право власності на них можуть бути визнані за позивачем з підстав, встановлених ст. 376 ЦК України, яка є спеціальною в регулюванні правовідносин, які стосуються предмету даного спору, оскільки унормовує відносини, що виникають у тих випадках, коли вимоги закону та інших правових актів при самочинному будівництві були порушені.
За змістом частини першої статті 376 ЦК України самочинним вважається будівництво житлового будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво; або відведена не для цієї мети; або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту; або з істотним порушенням будівельних норм і правил.
Таким чином, виходячи зі змісту наведених норм, самочинним є будівництво об'єкта нерухомого майна за наявності будь-якої з умов, зазначених у ст. 376 ЦК України.
Відсутність дозволу на будівництво, проекту або порушення умов, передбачених у цих документах, тягне визнання такого будівництва самочинним відповідно до частини першої статті 376 ЦК України.
Слід зазначити, що в розумінні частини першої статті 376 ЦК України самочинним будівництвом є не тільки новостворений об'єкт, а й об'єкт нерухомості, який виник у результаті реконструкції, капітального ремонту, перебудови, надбудови вже існуючого об'єкта, здійснених без одержаного дозволу місцевих органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, розробленої та затвердженої в установленому порядку проектної документації, дозволу на виконання будівельних робіт, наданого органами архітектурно-будівельного контролю, оскільки в результаті таких дій об'єкт втрачає тотожність із тим. на який власником (власниками) отримано право власності. Усі об'єкти нерухомого майна, які зведені після одержання акта приймання в експлуатацію, незалежно від того, значились вони до одержання акта приймання в проектній документації чи ні. вважаються самочинними (пункт 3.4.1.Методичних рекомендацій з питань технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затверджених наказом Держжитлокомунгоспу України від 5 вересня 2003 року № 146 (далі - Методичні рекомендації № 146).
Поняття реконструкції об'єкта нерухомості міститься в пункті 3 Державних будівельних норм В.3.2- 2-2009 Житлові будинки. Реконструкція та капітальний ремонт, затверджених наказом Міністерства регіонального розвитку і будівництва України від 22 липня 2009 року № 295 (далі - ДБН). відповідно до якого реконструкція -це така перебудова будинку, наслідком якої є зміна кількості приміщень, їх площі, геометричних розмірів та функціонального призначення, заміна окремих конструкцій.
Таким чином, норма частини першої статті 376 ЦК України підлягає застосуванню й до випадків самочинної реконструкції об'єкта нерухомості, у результаті якої об'єкт набуває нових якісних характеристик (зміна конфігурації, площі та кількості приміщень, втручання в несучі конструкції, улаштування дверних прорізів у капітальних стінах тощо; розділ 3.4 Методичних рекомендацій № 146).
При цьому, за змістом частини першої статті 376 ЦК України правила про самочинне будівництво і його наслідки поширюються на всі випадки будівництва (реконструкції) всіх типів будівель, споруд та іншого нерухомого майна.
Головним наслідком самочинного будівництва є те, що в особи, яка його здійснила, не виникає права власності на нього, як на об'єкт нерухомості (частина друга статті 376 ЦК України).
Виключення з цієї норми визначено частиною 3 зазначеної статті ЦК України, якою встановлено, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки в установленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.
Відтак, для визнання за позивачем права власності суд має встановити, що самовільно збудовані приміщення завершені будівництвом, а також те, що земельна ділянка, надана йому в установленому законом порядку.
На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.
З вищевикладених положень чинного законодавства вбачається, що визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно за рішенням суду можливе за наявності певних умов, а саме: надання забудовнику земельної ділянки у встановленому порядку, відсутність порушень будівельних норм і правил, заперечень з боку власника земельної ділянки, відсутність порушення в результаті самочинної забудови прав інших осіб.
Згідно з ДБН А. 1.2-3-2004 «Склад, порядок розроблення, погодження та затвердження проектної документації для будівництва» проектування об'єктів здійснюється з дотриманням законодавства України на підставі вихідних даних. Реконструкція - це перебудова вже існуючих об'єктів виробничого та цивільного призначення, пов'язана з удосконаленням виробництва, підвищенням його техніко-економічного рівня та якості вироблюваної продукції, поліпшенням умов експлуатації та проживання, якості послуг, зміною основних техніко-економічних показників (кількість продукції, потужність, функціональне призначення, геометричні розміри).
Водночас, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України "Про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів" від 22 вересня 2004 року № 1243 прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів полягає у підтвердженні державними приймальними комісіями готовності до експлуатації об'єкті нового будівництва, реконструкції, реставрації, тощо, відповідно до затвердженої в установленому порядку проектної документації, нормативних вимог, вихідних даних на проектування.
Позивачем до суду першої інстанції було надано висновок про технічний стан будівельних конструкцій квартири з прибудовою,підвалом та обособленим входом, виконаний ТОВ НПП «Академія».
Разом з тим, вимагаючи визнати право власності на реконструйовані приміщення позивач мав довести та підтвердити належними і допустимими доказами дотримання ним вимог, встановлених законодавством щодо правомірності здійснення реконструкції спірних приміщень, а також прийняття їх в експлуатацію у встановленому законом порядку, або ж надати докази, що підтверджують відмову компетентних органів у видачі йому дозвільних документів.
Водночас, будь-яких дозвільних документів на право виконання будівельних робіт з реконструкції об'єкту та вводу його в експлуатацію у встановленому законом порядку позивачем до суду першої інстанції не надавалось, а вказані питання не були предметом дослідження місцевого господарського суду.
Таким чином, встановлені по справі обставини свідчать, що позивачем не було надано доказів, а судом першої інстанції не з'ясовано правовий статус земельної ділянки, на якій здійснено будівництво (проведено реконструкцію нежитлових приміщень), не досліджено, чи надавалась позивачу земельна ділянка, на якій здійснено реконструкцію нежитлових приміщень, у встановленому порядку під уже збудоване майно; не досліджено обставин стосовно прийняття спірного об'єкту до експлуатації в установленому порядку; не досліджено питання відповідності реконструйованого нерухомого майна, на які позивач просить визнати право власності, будівельним нормам, правилам і стандартам (за умови, що в Технічних висновках, доданих до позовної заяви лише вказано, що основні будівельні конструкції житлового будинку знаходяться у задовільному технічному стані).
Також, як на правову підставу задоволення позовних вимог суд першої інстанції посилався на норми ст. 392 Цивільного кодексу України.
За приписами частини першої статті 133 Господарського кодексу України, основу правового режиму майна суб'єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права - право господарського відання, право оперативного управління.
Відповідно до ст. 392 ЦК особа має право звернутися до суду з позовом про визнання права власності:
якщо це право оспорюється або не визнається іншими особами (за умови, що позивач не перебуває з цими особами у зобов'язальних відносинах, оскільки права осіб, які перебувають у зобов'язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов'язального права);
у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Позов про визнання права власності на майно необхідний позивачеві тоді, коли у інших осіб виникають сумніви у належності йому цього майна, створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності у зв'язку з наявністю таких сумнівів чи втратою належних правовстановлюючих документів.
Позивачем позову про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних правовідносин (фізична, юридична особи, держава, територіальна громада), який вважає себе власником (суб'єктом права повного господарського відання або права оперативного управління) певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів з боку третіх осіб, претензіями на це майно третіх осіб, необхідністю одержати правовстановлювальні документи. Відповідачем даного позову може бути будь-яка особа, яка сумнівається у приналежності майна позивачу, або не визнає за позивачем права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин.
Позов про визнання права власності є речово-правовим, вимоги якого звернені не до відповідача, а до суду, який повинен підтвердити наявність у позивача права власності на відповідне майно, право на яке оспорюється або не визнається іншою особою.
Вказаний спосіб захисту права власності пов'язаний з тим, що право власності має спиратись на певний титул, щоб бути доведеним перед іншими особами, які це право не визнають або оспорюють.
Таким чином, рішення суду про визнання права власності, яке прийнято за результатами розгляду позову, і поданого в порядку ст. 392 ЦК України, є правозахисним судовим актом, і спрямоване на захист вже наявного у позивача права власності.
За змістом ст. 392 ЦК України цивільне право підлягає захисту в разі, коли сторони не перебувають між собою в зобов'язальних відносинах, і при цьому має місце його реальне оспорювання або невизнання учасником цивільних відносин, унаслідок чого власник не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з існуванням сумнівів або претензій щодо спірного майна з боку третіх осіб.
Отже, як свідчить аналіз чинного законодавства і практики його застосування, лише власники майна І можуть заявляти позов про визнання права власності. Це означає, що ним є особа, яка має право власності на І майно (тобто вже стала його власником, а не намагається ним стати через пред'явлення позову).
Отже, з наведених вище норм вбачається, що умовами визнання судом права власності за особою, яка звертається з відповідним позовом є доведення такою особою належними та допустимими доказами і наявності обставин, які відповідно до норм законодавства є підставами виникнення у нього права власності і оспорення чи невизнання такого права іншою особою. Інакше кажучи, особа, яка вважає що її право оспорюється або не визнається іншою особою повинна довести, що на момент звернення до суду з позовом право власності у нього вже виникло на підставах, передбачених законом.
Дослідженням матеріалів справи встановлено, шо належних та допустимих доказів в розумінні відповідних норм ГПК України приписів, які б належним чином підтверджували наявність у позивача будь-яких правовстановлюючих документів, що підтверджують приналежність нежитлових приміщень підвалу позивачу, матеріали справи не містять і таких доказів позивачем не надано ані до суду першої, ані апеляційної інстанції.
Зі змісту ст. 392 ЦК України також випливає, що необхідними умовами її застосування є наявність фактів оспорювання цього права іншими особами.
Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Право приватної власності є непорушним.
Частиною 2 ст. 382 ЦК України (в редакції станом на 11.12.2006) передбачено, що власникам квартири у дво- або багатоквартирному житловому будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, а також власників нежитлових приміщень, які розташовані у житловому будинку.
Усі зазначені об'єкти становлять єдине ціле з квартирами і житловим будинком, призначені вони для постійного обслуговування і забезпечення відповідної експлуатації всього будинку.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» багатоквартирний будинок - житловий будинок, в якому розташовано три чи більше квартири. У багатоквартирному будинку можуть також бути розташовані нежитлові приміщення, які є самостійними об'єктами нерухомого майна;
допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців (колясочні, комори, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші підсобні і технічні приміщення);
співвласник багатоквартирного будинку (далі - співвласник) - власник квартири або нежитлового приміщення у багатоквартирному будинку;
спільне майно багатоквартирного будинку - приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди і його прибудинкова територія.
У відповідності до ст. 4 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» власниками квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку можуть бути фізичні та юридичні особи, територіальні громади, держава. Власники квартир та нежитлових
приміщень є співвласниками спільного майна багатоквартирного будинку.
Спільне майно багатоквартирного будинку є спільною сумісною власністю співвласників. Спільне майно багатоквартирного будинку не може бути поділено між співвласниками, і такі співвласники не мають права на виділення в натурі частки із спільного майна багатоквартирного будинку (ст. 5 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку»).
Рішенням Конституційного Суду України від 09.11.2011 року у справі № 14-рп/2011 встановлено, що за законодавством України допоміжне приміщення у дво- або багатоквартирному будинку, гуртожитку має своє функціональне призначення, яке полягає у забезпеченні експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців.
З аналізу зазначених вище норм вбачається, що допоміжні приміщення багатоквартирного будинку призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку (сходові клітини, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, кладові. сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення) та знаходяться у спільній сумісній власності мешканців будинку.
Факт належності спірного технічного поверху та підвалу в цілому до допоміжних приміщень будинку також підтверджується матеріалами справи, зокрема технічним паспортом житлового будинку з якого вбачається, що нежитлові приміщення підвалу та технічний поверх є невід'ємними частинами вказаного будинку.
В той же час, позивачем не надано доказів того, що вказані приміщення відносяться до нежитлових приміщень в складі житлового будинку та можуть бути самостійними об'єктами цивільно-правових відносин.
Відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Статтею 86 цього ж кодексу визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
На підставі викладеного, колегія суддів вважає, що твердження апелянта, викладені ним в апеляційній скарзі, ґрунтуються на положеннях чинного законодавства, господарським судом при прийнятті рішення порушено норми права і у зв'язку з чим, не в повній мірі з'ясовані та оцінені обставини у справі, а тому прийняте ним рішення підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову у позові.
Керуючись ст. ст. 256, 269, 270, 273, п. 2 ч. 1 ст. 275, 282-284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду
Апеляційну ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення господарського суду Харківської області від 21 листопада 2006 року по справі №29/442-06 скасувати. Прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Дана постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки її оскарження передбачено ст. 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено 25.08.2020 року.
Головуючий суддя Ільїн О.В.
Суддя Россолов В.В.
Суддя Хачатрян В.С.