25 серпня 2020 року справа №200/12353/19-а
приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15
Перший апеляційний адміністративний суд у складі суддів: Арабей Т.Г., Гаврищук Т.Г., Геращенка І.В., за участю секретаря судового засідання - Ашумова Т.Е., представника відповідача - Никипорець М.Ф., розглянувши у відкритому судовому засіданні і режимі відеоконференції апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Донецькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 13 листопада 2019 року (головуючий суддя І інстанції - Голуб В.А.), складене в повному обсязі 13 листопада 2019 року в м. Слов'янськ Донецької області, у справі № 200/12353/19-а за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Донецькій області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, -
18 жовтня 2019 року позивач, ОСОБА_1 звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління Національної поліції в Донецькій області про:
- визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо відмови у нарахуванні та виплаті грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, у період з 2017 по 2019 роки ;
- зобов'язання управління нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, у період з 2017 по 2019 роки;
- зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суму середнього заробітку за весь період затримки невиплати компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, у період з 2017 по 2019 роки по день фактичного розрахунку з відповідним відрахуванням установлених законом податків та інших обов'язкових платежів;
- зобов'язання відповідача внести зміни до наказу від 10 січня 2019 року № 9о/с про звільнення ОСОБА_1 зі служби в поліції, включивши відомості про невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, у період з 2017 по 2019 роки (а.с. 3-8).
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 13 листопада 2019 року позовні вимоги задоволено у повному обсязі. Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Національної поліції в Донецькій області щодо відмови у нарахуванні та виплаті грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, у період з 2017 по 2019 роки ОСОБА_1 . Зобов'язано Головне управління Національної поліції в Донецькій області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, у період з 2017 по 2019 роки. Зобов'язано Головне управління Національної поліції в Донецькій області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суму середнього заробітку за весь період затримки невиплати компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, у період з 2017 по 2019 роки по день фактичного розрахунку з відповідним відрахуванням установлених законом податків та інших обов'язкових платежів. Зобов'язано Головне управління Національної поліції в Донецькій області внести зміни до наказу від 10 січня 2019 року № 9о/с про звільнення ОСОБА_1 зі служби в поліції, включивши відомості про невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, у період з 2017 по 2019 роки (а.с. 39-42).
Не погодившись із судовим рішенням, Головне управління Національної поліції в Донецькій області подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просило суд скасувати рішення суду першої інстанції, прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволені позовних вимог у повному обсязі.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначило, що компенсація за невикористані дні додаткової відпустки відповідно до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» № 3551-ХІІ від 22 жовтня 1993 року законодавством не передбачена, а тому безпідставними є вимоги позивача щодо включення відомостей про невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій до наказу від 10 січня 2019 року № 9 о/с, а також щодо сплати відповідної компенсації.
Крім того, апелянтом зазначено, що судом першої інстанції безпідставно використано висновки Верховного Суду по зразковій справі № 620/4218/18 оскільки спірні правовідносини не є тотожними (а.с. 44-47).
Представник відповідача в судовому засіданні надала пояснення аналогічні викладеним в апеляційній скарзі, просила суд її задовольнити.
Позивач в судове засідання не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся судом належним чином.
25 серпня 2020 року до канцелярії суду від позивача надійшло клопотання про розгляд справи за його відсутності.
Суд апеляційної інстанції, заслухав доповідь судді-доповідача, пояснення представника відповідача, перевірив матеріали справи і обговорив доводи апеляційної скарги, перевірив юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідив правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, а рішення суду першої інстанції - змінити, з наступних підстав.
Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є учасником бойових дій, відповідно до рішення від 22 вересня 2017 року № 6/І/V/20, посвідчення серії НОМЕР_1 , а також довідки Головного управління Національної поліції в Донецькій області від 02 серпня 2018 року № 5220/12/01-2018 (а.с.16-18).
11 січня 2019 року ОСОБА_1 - оперуповноваженого сектору розкриття злочинів проти власності відділу кримінальної поліції Слов'янського відділу поліції наказом Головного управління Національної поліції в Донецькій області № 9 о/с від 10 січня 2019 року було звільнено зі служби в поліції за п.2 ч.1 ст.77 Закону України «Про Національної поліції» - через хворобу, на підставі рапортів ОСОБА_1 від 28 грудня 2018 року, свідоцтва про хворобу № 588, виданого військово-лікарською комісією ДУ «ТМО МВС України по Харківській області» 26 грудня 2018 року (а.с.11).
11 вересня 2019 року ОСОБА_1 звернувся з заявою до відповідача про призначення та виплату грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки із збереженням заробітної плати тривалістю 42 доби (2017 рік - 14 діб, 2018 рік - 14 діб, 2019 рік - 14-діб), внесення змін до наказу про його звільнення та надання довідки про розмір заробітної плати (а.с. 12).
Відповідачем надано відповідь про неможливість виплати компенсації за невикористані дні відпустки, як учаснику бойових дій, за 2017- 2019 роки у зв'язку з тим, що ОСОБА_1 було звільнено з лав національної поліції з 11 січня 2019 року, а відповідно до ч. 10 ст. 93 Закону України «Про Національну поліцію України» передбачено виплату грошової компенсації лише за невикористану в році звільнення відпустку. Також зазначено, що відповідно до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» додаткова відпустка, як учаснику бойових дій, не переноситься на інший період (продовжується) у разі хвороби працівника, не переноситься на наступний календарний рік, не ділиться на частини та не замінюється грошовою компенсацією (а.с.13-14).
Правомірність заявлених вимог щодо обов'язку відповідача нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період 2017 - 2019 років є спірним питанням даної справи.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що на час прийняття наказу про звільнення позивача, відповідачем протиправно не було проведено з позивачем усіх необхідних розрахунків щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, які також не внесені в наказ про звільнення, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" з 2017 року по 2019 рік.
Суд апеляційної інстанції частково погоджується з рішенням суду першої інстанції з наступних підстав.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 43 Конституції України встановлено: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Принцип верховенства права є складною конструкцією, яка містить ряд обов'язкових елементів, зокрема: законність; юридичну визначеність; заборону свавілля; доступ до правосуддя, представленого незалежними та безсторонніми судами; дотримання прав людини; заборону дискримінації та рівність перед законом. Недотримання хоча б одного з названих елементів публічною адміністрацією означатиме порушення нею принципу верховенства права.
Будь-який необґрунтований неоднаковий підхід законом заборонений, і всі особи мають гарантоване право на рівний та ефективний захист від дискримінації за будь-якою ознакою - раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переконань, національного чи соціального походження, власності, народження чи іншого статусу.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Згідно із пунктом 12 статті 12 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (далі - Закон № 3551-ХІІ) учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Статтею 4 Закону України від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки» (далі - Закон № 504/96-ВР) передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Відповідно до статті 16-2 Закону № 504/96-ВР учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Згідно частини 10 статті 93 Закону України «Про Національну поліцію» за невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до закону.
Отже, відповідно до Закону не зазначено за конкретно яку відпустку виплачується грошова компенсація.
Наказом Міністерства внутрішніх справ України №260 від 06.04.2016, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 29.04.2016 за № 669/28799, затверджено Порядок та умови виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання (далі - Порядок № 260).
За приписами абзаців сьомого та восьмого пункту 8 розділу ІІІ Порядку № 260, за невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до чинного законодавства.
Виплата грошової компенсації за невикористану в році звільнення відпустку проводиться, виходячи з розміру місячного грошового забезпечення, право на отримання якого поліцейський має відповідно до чинного законодавства, на день звільнення із служби. При цьому одноденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення розміру грошового забезпечення на 30 календарних днів. Кількість днів для виплати грошової компенсації за невикористану відпустку вказується в наказі про звільнення.
Отже, у випадку звільнення поліцейських - учасників бойових дій - їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону № 504/96-ВР та статтею 12 Закону № 3551-ХІІ.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що норми Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» № 3551-ХІІ не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки,
З огляду на зазначене, суд апеляційної інстанції зазначає, що при звільненні поліцейського - учасника бойових дій - позивача, він мав право на отримання грошової компенсації за невикористану ним у 2017-2019 роках додаткову відпустку та внесення записів у наказ про звільнення щодо днів невикористаної додаткової відпустки за 2017-2019 роки.
Крім того, суд апеляційної інстанції враховує висновки Європейського суду з прав людини, висловлені у рішенні від 30 квітня 2013 року справі «Тимошенко проти України» (заява № 49872/11), щодо принципу юридичної визначеності, який означає, що застосування національного законодавства має бути передбачуваним тією мірою, щоб воно відповідало стандарту «законності», передбаченому Конвенцією - стандарту, що вимагає, щоб усе законодавство було сформульовано з достатньою точністю для того, щоб надати особі можливість - за потреби, за відповідної консультації - передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою її дія (параграф 264).
Щодо сплати середнього заробітку за весь час затримки виплати компенсації за невикористану відпустку, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Слід зауважити, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на поліцейських стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні поліцейських зі служби в поліції (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.
В той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.
Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці поліцейських, не встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими працівниками та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпПУ як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення зі служби в поліції.
Таким чином, доводи скаржника щодо відсутності підстав для застосування до спірних відносин норм Кодексу законів про працю України є необґрунтованими.
Зазначена позиція узгоджується з постановою Верховного суду від 01.03.2018 року у справі № 806/1551/17.
Крім того, суд апеляційної інстанції враховує висновки Великої палати Верховного Суду, викладені у постанові від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17, в якій зазначено про наступне.
«Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган у будь-якому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З аналізу зазначених законодавчих норм убачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, за правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). За приписами частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.
Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.
ЄСПЛ тлумачить поняття «якість закону» так: національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ у справах «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. аnd Others v. Bulgaria») від 24 липня 2008 року, заява № 1365/07, п. 39, «Олександр Волков проти України» від 29 січня 2013 року, заява № 21722/11, п. 170).
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. А роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ у справах «Кантоні проти Франції» («Cantoni v. France») від 11 листопада 1996 року, заява № 17862/91, п. 31-32, «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року, заява № 20372/11, п. 65).
Правовий висновок Верховного Суду України у справі № 21-1765а15 (постанова від 15 вересня 2015 року) є застосовним до спірних правовідносин, за яким після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.»
У справі, яка розглядається, позивач у зв'язку з порушенням відповідачем його права на належну оплату праці, просив зобов'язати управління нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, у період з 2017 по 2019 роки; суму середнього заробітку за весь період затримки невиплати компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, у період з 2017 по 2019 роки по день фактичного розрахунку з відповідним відрахуванням установлених законом податків та інших обов'язкових платежів; стягнути на його користь суму середньомісячного заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги при звільненні за період з 25 березня 2016 року по 28 грудня 2016 року.
Враховуючи, що не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, позивач вважає порушеним своє право на отримання відшкодування за затримку виплати одноразової грошової допомоги на підставі статті 117 КЗпП України.
Відтак, суд першої інстанції вірно дійшов висновку на наявність у позивача права на отримання середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, однак, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне визначити розмір такого стягнення, з огляду на наступне.
Відповідно до положень пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою КМУ від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок № 100) Обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.
У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Згідно із пунктом 8 Порядку № 100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Пунктом 8 Порядку № 100 передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період
Згідно із пунктом 9 розділу І Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання, затвердженого наказом МВС України від 06.04.2016 № 260 (далі - Порядок № 260) при виплаті поліцейським грошового забезпечення за неповний місяць розмір виплати за кожний календарний день визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення за повний місяць на кількість календарних днів у місяці, за який здійснюється виплата.
Пунктом 8 розділу ІІІ Порядку № 260 передбачено, що поліцейським, які відповідно до законодавства України мають право на відпустку зі збереженням грошового забезпечення, виплата грошового забезпечення здійснюється в розмірі, що вони одержували на день вибуття у відпустку, з розрахунку посадового окладу, установленого за основною штатною посадою, окладу за спеціальним званням, щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, які мають постійний характер), премії за поточний місяць.
Якщо в період перебування у відпустці поліцейському змінено розмір надбавки за стаж служби, розмір посадового окладу чи окладу за спеціальним званням відповідно до законодавства, після повернення з відпустки проводиться відповідний перерахунок.
Поліцейським за час перебування у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в дозволених законодавством випадках - до шести років грошове забезпечення не виплачується.
Поліцейським, яким відповідно до законодавства України надано додаткові відпустки без збереження грошового забезпечення, за час перебування в додаткових відпустках грошове забезпечення не виплачується.
Поліцейським на період проведення вступного конкурсу (вступних випробувань, співбесіди) до вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання, а також за час навчання у вищих начальних закладах на період проведення сесії (за умови підтвердження довідкою-викликом) надається додаткова відпустка (крім чергової) зі збереженням грошового забезпечення за посадою, крім премії.
При звільненні поліцейського зі служби в поліції проводиться відрахування з грошового забезпечення надмірно нарахованої частини чергової відпустки за час невідпрацьованої частини календарного року. Кількість днів надмірно нарахованої частини щорічної відпустки вказується в наказі про звільнення.
За невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до чинного законодавства.
Виплата грошової компенсації за невикористану в році звільнення відпустку проводиться, виходячи з розміру місячного грошового забезпечення, право на отримання якого поліцейський має відповідно до чинного законодавства, на день звільнення із служби. При цьому одноденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення розміру грошового забезпечення на 30 календарних днів. Кількість днів для виплати грошової компенсації за невикористану відпустку вказується в наказі про звільнення.
При звільнені поліцейського зі служби в поліції розрахунок суми грошового забезпечення, яка підлягає відрахуванню за надмірно нараховану частину щорічної відпустки, здійснюється, виходячи з розміру грошового забезпечення, яке отримав поліцейський за дні чергової відпустки.
Як вбачається з матеріалів справи, позивача звільнено зі служби в поліції 11 січня 2019 року, по день винесення судом першої інстанції рішення (13 листопада 2019 року), яким визнано за позивачем право на отримання спірних виплат пройшло 213 робочі дні.
Згідно довідки про доходи від 29 липня 2020 року №914/26/01-2020 за останні два повні календарні місяці листопад-грудень 2018 року позивачу нараховано 9429,54 грн. та 9442,13 грн. відповідно. Виходячи з цього, середньоденний заробіток становить (9429,54 грн. + 9442,13 грн.): 61 = 309,37грн.
Відтак, середній заробіток позивача за період з 11 січня 2019 року по 13 листопада 2019 року, виходячи з розміру його доходу, складає 65 895,81 грн.
Разом з тим, суд апеляційної інстанції враховує, що Верховним Судом у постановах у справах № 821/1083/17, № 761/9584/15-ц, з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, зроблено висновок, що суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
З огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача колегія суддів вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 3000 грн.
Судом апеляційної інстанції також враховано, що відповідно до постанови Першого апеляційного суду від 08 жовтня 2019 року у справі №200/5681/19-а за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Донецькій області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії щодо виплати грошової компенсації за невикористані дні щорічної чергової оплачуваної відпустки у 2018 році, відповідача забов'язано нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суму середнього заробітку за весь період затримки невиплати компенсації за невикористану відпустку з 11.01.2019 року по 18.07.2019 року з відповідним відрахуванням установлених законом податків та інших обов'язкових платежів у розмірі 8252 грн. 13 коп. Отже позивачу частково відшкодовано середній заробіток за затримку невиплачених сум.
Посилання відповідача на неможливість використання правових висновків Верховного Суду по зразковій справі № 620/4218/18 є незмістовним, оскільки спірні правовідносини стосуються отримання грошової компенсації за невикористану відпустку учасника бойових дій, додаткова відпустка якого передбачена нормами ЗУ № 3551-Х11.
Суд апеляційної інстанції також не приймає посилання апелянта на правові висновки у справі № 580/1706/19, оскільки Верховний Суд ухвалою від 18.11.2019 року відмовив у відкритті касаційного провадження у справі що стосується щорічної відпустки, компенсації за службу у нічний час, з зазначенням,що зміна фактичних обставин справи може впливати на інше застосування норм матеріального права, ніж у зразковій справі. Отже справи є не тотожніми.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги.
В іншій частині постанова суду першої інстанції не оскаржувалась.
Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Відповідно до положень ч.1 ст. 317 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового судового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального та процесуального права.
Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, а рішення суду першої інстанції - змінити в резолютивній частині.
Керуючись статтями 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Донецькій області - задовольнити частково.
Рішення Донецького окружного адміністративного суду 13 листопада 2019 року - змінити.
В рішенні Донецького окружного адміністративного суду від 13 листопада 2019 року в справі №200/12353/19-а абзац четвертий резолютивної частини наступного змісту «Зобов'язати Головне управління Національної поліції в Донецькій області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суму середнього заробітку за весь період затримки невиплати компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, у період з 2017 по 2019 роки по день фактичного розрахунку з відповідним відрахуванням установлених законом податків та інших обов'язкових платежів» викласти в іншій редакції з наступним змістом: «Зобов'язати Головне управління Національної поліції в Донецькій області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суму середнього заробітку за весь період затримки невиплати компенсації за невикористані дні додаткової відпустки за 2017 по 2019 роки , як учаснику бойових дій, у період з 11 січня 2019 року по 25 серпня 2020 року, - в сумі 3000,00 гривень (три тисячі гривень 00 коп.) з відповідним відрахуванням установлених законом податків та інших обов'язкових платежів» .
В іншій частині рішення Донецького окружного адміністративного суду від 13 листопада 2019 року в справі №200/12353/19-а - залишити без змін.
Вступна та резолютивна частини постанови проголошені в судовому засіданні 25 серпня 2020 року.
Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку встановленому ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 25 серпня 2020 року.
Судді Т.Г.Арабей
Т.Г.Гаврищук
І.В. Геращенко