ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
18 серпня 2020 року м. Київ № 640/3090/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Качура І.А., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області
про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії,
До Окружного адміністративного суду м. Києва звернувся ОСОБА_1 з адміністративним позовом до Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області, в якому, з урахуванням зміни предмету позову, просить суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни громадянина Туреччини ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) ІНФОРМАЦІЯ_1 від 04.03.2019 року;
Позовні вимоги мотивовано тим, що рішення Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області від 04.03.2019 року про примусове повернення до країни походження або третьої країни, є незаконним та таким, що порушує права позивача, а відтак підлягає скасуванню.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва суду від 20.02.2020 року відкрито провадження в адміністративній справі, розгляд якої вирішено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Представником Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області подано відзив, у якому просить відмовити у задоволені позову в повному обсязі, оскільки він діяв у межах повноважень, визначених законодавством України.
Позивач скористався своїм правом на надання додаткових пояснень до позову, в якому зазначає, що на час прийняття оскаржуваного рішення позивач мав право на в'їзд і проживання в Україні з метою возз'єднання сім'ї, що передбачено п. 3 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства". Оскаржуваним рішенням порушено вказані права та інтереси позивача, а тому з огляду на безпідставність і необґрунтованість його прийняття та з метою захисту порушених прав та інтересів позивача, вважає, що оскаржуване рішення є протиправним і підлягає скасуванню, у зв'язку з чим позовні вимоги слід задовольнити.
Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, встановив наступне.
Позивач зазначає, що 25.02.2019 року ОСОБА_3 (дружина позивача) була госпіталізована до ДУ «Інститут педіатрії, акушерства і гінекології імені академіка О.М. Лук'янової НАМН України».
ОСОБА_3 перенесла складну операцію через що довгий час перебувала у лікарні. Враховуючи цю обставину позивач не міг в строки здійснити перетин кордону, оскільки він єдина близька людина у дружини та і не міг покинути.
Після стабілізації стану дружини ОСОБА_1 04.03.2019 року добровільно з'явився до відділу адміністративної діяльності управління міграційного контролю, протидії нелегальної міграції та реадмісії з поясненнями ситуації, яка склалася і через що він не зміг вчасно виконати умови перетину кордону, а також для надання йому квитанції щодо сплати адміністративного штрафу.
Відповідно до Постанови про накладення адміністративного стягнення від 04.03.2019 відповідачем встановлено, що по АДРЕСА_1 працівниками ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області виявлено Позивача, який порушив правила перебування іноземців в Україні, а саме: проживання без документів на право проживання в Україні.
У ході опитування Позивач пояснив, що в Україну він прибув 09.01.2017 році через КПП Львів. В Україну приїхав з приватною метою. Проживає за рахунок власних заощаджень. Після закінчення терміну перебування не виїхав, у зв'язку з скрутним матеріальним становищем. Дій щодо легалізації свого становища на території України не приймав. Документи для отримання посвідки на тимчасове проживання або дозволу на імміграцію в Україну не подавав. Власного житла не має.
04.03.2020 року на підставі протоколу про адміністративне правопорушення ПР ЦМУ 001626 було винесено постанову про накладення адміністративного стягнення ПН ДМУ 001626, відповідно до якої позивач вчинив дії, що є порушенням ст. 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».
04.03.2019 року головним спеціалістом відділу адміністративної діяльності управління міграційного контролю, протидії нелегальній міграції та реадмісії ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області Зіловою Н.С. було прийнято рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни громадянина Туреччини ОСОБА_1 із забороною в'їзду на територію України строком на 3 (три) роки до 04.03.2022 року.
Рішенням Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області від 04.03.2019 вирішено:
- Примусово повернути до країни походження або третьої країни громадянина ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
- Зобов'язати його покинути територію України строком на 3 (три) роки до 04.03.2020.
06.03.2019 року позивачем сплачено розмір адміністративного стягнення.
В подальшому ОСОБА_1 вирішив приїхати до дружини з дитиною та його не впустили на територію України пояснюючи щодо нього прийнято рішення про примусове повернення, а саме в частині заборони в'їзду на територію України строком на три роки.
Вважаючи таке рішення відповідача необґрунтованими та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Досліджуючи надані сторонами докази, аналізуючи наведені міркування та заперечення, оцінюючи їх в сукупності, суд бере до уваги наступне.
Статтею 18 Загальної декларації прав людини передбачено, що кожна людина має право вільно пересуватися і обирати собі місце проживання у межах кожної держави.
Протоколом № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території.
Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною.
На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.
Положеннями частини другої статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Статтею 33 Конституції України, кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Відповідно до статті 13 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», в'їзд в Україну іноземцю або особі без громадянства не дозволяється:
- в інтересах забезпечення національної безпеки України або охорони громадського порядку;
- якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні;
- якщо при клопотанні про в'їзд в Україну така особа подала про себе завідомо неправдиві відомості або підроблені документи;
- якщо паспортний документ такої особи, віза підроблені, зіпсовані чи не відповідають установленому зразку або належать іншій особі;
- якщо така особа порушила у пункті пропуску через державний кордон України правила перетинання державного кордону України, митні правила, санітарні норми чи правила або не виконала законних вимог посадових та службових осіб органів охорони державного кордону, органів доходів і зборів та інших органів, що здійснюють контроль на державному кордоні;
- якщо під час попереднього перебування на території України іноземець або особа без громадянства не виконали рішення суду або органів державної влади, уповноважених накладати адміністративні стягнення, або мають інші не виконані майнові зобов'язання перед державою, фізичними або юридичними особами, включаючи пов'язані з попереднім видворенням, у тому числі після закінчення терміну заборони подальшого в'їзду в Україну;
- якщо така особа намагається здійснити в'їзд через контрольні пункти в'їзду - виїзду на тимчасово окуповану територію без спеціального дозволу або така особа під час попереднього перебування на території України здійснила виїзд із неї через контрольний пункт в'їзду - виїзду.
За наявності підстав, зазначених в абзацах другому, сьомому і восьмому частини першої цієї статті, відомості про іноземця або особу без громадянства вносяться до бази даних осіб, яким згідно із законодавством України не дозволяється в'їзд в Україну або тимчасово обмежено право виїзду з України.
Рішення про заборону в'їзду в Україну приймається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, Службою безпеки України або органом охорони державного кордону.
Вказаний вище перелік підстав для заборони в'їзду в Україну іноземцю або особі без громадянства є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.
Згідно з роз'ясненнями Пленуму Вищого адміністративного суду України, що містяться в пункті 18 Постанови від 25.06.2009 №1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка погребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» (в редакції постанови від 16.03.2012), при вирішенні судами спорів про оскарження рішень про заборону в'їзду в Україну слід ураховувати, що застосування такої заборони визначене статтею 13 та частиною другою статті 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства». При цьому необхідність заборони в'їзду в інтересах забезпечення безпеки України або охорони громадського порядку визначається компетентними державними органами та має превентивний характер, який не потребує обов'язкової наявності порушень законодавства особами, яким заборонено в'їзд. Судам під час розгляду спорів про заборону в'їзду в Україну необхідно мати па увазі, що процедура заборони в'їзду в Україну не є прямим наслідком примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України. Підстави для заборони в'їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну визначені статтею 13 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».
Порядок прийняття відповідачем та його територіальними органами рішень про заборону в'їзду в Україну іноземцям та особам без громадянства (далі - особи), перебування яких на території України не дозволяється, визначає Інструкція про порядок прийняття Державною міграційною службою України та її територіальними органами рішень про заборону в'їзду в Україну іноземцям та особам без громадянства, затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України від 17.12.2013 № 1235 та зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 11 січня 2014 р. за № 25/24802 (далі - Інструкція).
Відповідно до пункту 3 Інструкції рішення про заборону в'їзду в Україну особам приймається ДМС та її територіальними органами за наявності підстав, зазначених в абзацах другому, третьому та сьомому частини першої статті 13 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».
Відповідно до ч. 1 ст. 26 Закону іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України), з подальшим повідомленням протягом 24 годин, прокурору про підстави прийняття такого рішення. Рішення про примусове повернення може бути оскаржено до суду.
Разом з тим, суд звертає увагу на той факт, що на території України проживають дружина позивача ОСОБА_3 та їхня донька ОСОБА_4 .
На підставі ч. 1 ст. 3 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27.02.1997 року, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Відповідно до ч. 1 ст. 18 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27.02.1997 року, батьки несуть однакову відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Згідно ч. 2 ст. 27 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27.02.1997 року, батько (батьки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Відповідно до ст. 180 Сімейного кодексу України батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Відповідно ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Стаття 11 Закону України «Про охорону дитинства» говорить, що сім'я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього.
Кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків.
Згідно з ч. 1 ст. 72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Відповідно до ст. 73 КАС України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
За приписами ст. 74 КАС України, суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно положень ст. 75 КАС України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. При цьому в силу положень ст. 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, суд прийшов до висновку, що на час прийняття оскаржуваного рішення позивач мав право на в'їзд і проживання в Україні з метою возз'єднання сім'ї, що передбачено п. 3 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства".
Оскаржуваним рішенням порушено вказані права та інтереси позивача, а тому з огляду на безпідставність і необґрунтованість його прийняття та з метою захисту порушених прав та інтересів позивача, суд встановив, що оскаржуване рішення є протиправним і підлягає скасуванню, у зв'язку з чим позовні вимоги слід задовольнити.
Керуючись статтями 2, 77, 139, 242 - 246, 251 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва -
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ) до Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області (02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4А, ЄДРПОУ 42552598), про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії - задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни громадянина Туреччини ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) ІНФОРМАЦІЯ_1 від 04.03.2019 року.
Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ) за рахунок бюджетних асигнувань Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області (02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4А, ЄДРПОУ 42552598) понесені судові витрати у вигляді судового збору у розмірі 840,80 грн.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду в порядку та у строки, встановлені статтями 295 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя І.А. Качур