Харківський окружний адміністративний суд
61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
17 серпня 2020 р. № 520/7100/2020
Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Спірідонова М.О., розглянувши в порядку спрощеного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області (61057, м. Харків, вул. Римарська, 24), третя особа - Департамент у справах іноземців та осіб без громадянства Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9) про скасування рішення,-
Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з зазначеним позовом та просить суд: 1. Скасувати рішення, яке оформлено Наказом №643 Головного Управління Державної міграційної служби України в Харківської області від 20.12.2019 р., про відмову в оформлені документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в повному обсязі.
2. Скасувати повідомлення №126 Головного Управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 23.12.2019 р. про відмову у визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підставою такого повідомлення є рішення, яке оформлено Наказом №643 Головного Управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 20.12.2019 р. в повному обсязі.
В обґрунтування позову позивач зазначив, що оскаржуване рішення, яке оформлено Наказом №643 Головного Управління Державної міграційної служби України в Харківської області від 20.12.2019 р., про відмову в оформлені документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є протиправним та таким, що винесено з порушенням норм чинного законодавства України, а тому підлягає скасуванню. Також позивачем зазначено, що повідомлення №126 Головного Управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 23.12.2019 р. про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підставою такого повідомлення є рішення, яке оформлено Наказом №643 Головного Управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 20.12.2019 р. також є незаконним та таким, що підлягає скасуванню.
Ухвалою суду від 04.06.2020 року відкрито спрощене провадження по справі та запропоновано відповідачу надати відзив на позов.
Представником відповідача 17.08.2020 року надано відзив на позовну заяву, в якому він просив відмовити позивачу в задоволенні позовних вимог, та зазначає, що оскаржувані позивачем рішення, яке оформлено Наказом №643 Головного Управління Державної міграційної служби України в Харківської області від 20.12.2019 р., про відмову в оформлені документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та повідомлення №126 Головного Управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 23.12.2019 р. про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підставою такого повідомлення є рішення, яке оформлено Наказом №643 Головного Управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 20.12.2019 р. є такими, що винесені в межах чинного законодавства України, а тому не підлягають скасуванню.
Відповідно до п. 10 ч. 1 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України зазначено, що письмове провадження - розгляд і вирішення адміністративної справи або окремого процесуального питання в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції без повідомлення та (або) виклику учасників справи та проведення судового засідання на підставі матеріалів справи у випадках, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною 9 статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з'явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Відповідно до ч. 4 ст. 229 КАС України зазначено, що у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
З огляду на вищезазначені приписи Кодексу адміністративного судочинства України, суд вважає за можливе розглянути справу за відсутності сторін в порядку письмового провадження за наявними в матеріалах справи доказами.
Суд, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши докази у їх сукупності, вивчивши норми матеріального та процесуального права, якими врегульовані спірні правовідносини вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав та мотивів.
Судом встановлено, що 02.12.2019 року позивач - громадянин Федеративної Республіки Нігерія ОСОБА_1 , звернувся до відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції УСІОБГ ГУДМС України в "Харківській області із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Також під час розгляду справи судом встановлено, що позивач народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , у м. Лагос, Федеративної Республіки Нігерія, нігерієць за національністю, мусульманин - за віросповіданням, має середню освіту, неодружений, однак, відповідно до особової справи № 2019 КН 0160, копія якої міститься в матеріалах справи, вказав, що проживає у цивільному шлюбі з громадянкою України - ОСОБА_2 , від якої заявник має сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Позивачем також зазначено, що народився у м. Лагос, Федеративної Республіки Нігерія, та проживав у цьому місті разом зі своїми батьками. Коли позивачу - ОСОБА_1 , виповнилося 7 років, його батьки розлучилися, та проживати він залишився з батьком у м. Лагос до 2007 року. У 2007 році позивач разом з батьком переїхав до м. Майдугурі, штат Борно, що знаходиться на північному-сході Федеративної Республіки Нігерія.
В 2003 році позивач отримав повну загальну середню освіту навчаючись у міжнародній старшій школі Тіфедайо «TifedayoInternationalHighSchool», що знаходиться в Алагбадо, штат Лагос. У 2006 році вступив до коледжу «LagosCityComputerCollege», де навчався 8 місяці, однак, як було зазначено вище, пізніше він з батьком переїхав до Майдугурі, тому своє навчання в коледжі він не закінчив.
30.10.2008 року, позивач авіасполучення покидає Федеративну Республіку Нігерія, та транзитом через Туреччину 31.10.2008 року прибуває до аеропорту «Шереметьєво», Російської Федерації, звідки відразу вирушає до Краснодару, оскільки мав запрошення на навчання з Кубанського державного технологічного університету. В університеті він провчився 1 рік на підготовчому факультеті для іноземних студентів. Також позивачем зазначено, що отримавши запрошення на навчання з Харківського національного університету радіоелектроніки, заявник виїздив до м. Ростов-на-Дону, де отримав візу на в'їзд в Україну.
15.08.2009 року використовуючи залізничний транспорт, заявник перетнув державний кордон України та вступив на навчання до Харківського національного університету радіоелектроніки заключивши контракт про навчання №13/11 від 18.08.2009 року. У вищезазначеному університеті заявник провчився 2 роки, після чого був відрахований через невиконання умов контракту, оскільки не зміг оплатити навчання за наступні навчальні роки.
Після відрахування позивач почав перебувати на території України нелегально однак до країни громадянської належності не повернувся. Позивач продовжував проживати в Харкові. Щоб мати кошти на життя почав займатися моделюванням зачісок.
Також судом з матеріалів особової справи позивача встановлено, що у 2012 році заявник познайомився з дівчиною - громадянкою України, ОСОБА_2 , з якою почав проживати цивільним шлюбом та від якої заявник має сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та оскільки він перебував на території України нелегально, його син зареєстрований під прізвищем матері.
23.11.2019 року стосовно позивача було складено протокол про адміністративне правопорушення ПР МХК №000169 від 23.11.2019, у зв'язку з порушенням правил перебування в Україні, а саме проживання без документів на право проживання в Україні, за що передбачена відповідальність відповідно до частини 1 статті 203 КУпАП.
У своєму зверненні від 02.12.2019 позивач вказує, що на даний час в країні його громадянської належності для його життя існує небезпека, а саме «...В північно-східній частині Нігерія насправді триває гуманітарна криза. Рівень насильства з боку Боко Харам викликав переміщення тисяч сімей, серед яких є і сім'я позивача. Вони також відрізали адміністративний центр штату - Майдугурі - від гуманітарної допомоги. Саме Боко Харам вигнали багатьох людей з їх будинків продовжували їх тероризувати.
В заяві від 02.12.2019 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач вказав «...В північно-східній частині Нігерія насправді триває гуманітарна криза. Рівень насильства з боку Боко Харам викликав переміщення тисяч сімей, серед яких є і моя сім'я. Вони також; відрізали адміністративний центр штату - Майдугурі - від гуманітарної допомоги...Саме БокоХарам вигнали багатьох людей з їх будинків продовжували їх тероризувати... Це важко для мене повертатися додому через ситуацію в моєму штаті. Моя родина навіть радить мені не повертатися додому".
Також судом встановлено, що за інформацією по країні походження: «...«Боко Харам» пропагує версію ісламу, яка забороняє мусульманам «харам» брати участь в будь-якій політичній або суспільній діяльності, пов'язаної із західним суспільством. Це включає в себе голосування на виборах, носити сорочки і штани або здобувати світську освіту. На тлі зростаючої заклопотаності з приводу ескалації насильства уряд оголосив надзвичайний стан в травні 2013 року в трьох північних штатах, де Боко Харам був найсильнішим - Борно, Йобе і Адамава. Він залучає своїх бійців в основному з етнічної групи канури, яка є найбільшою в трьох штатах. У більшості канури є відмінні лицьові шрами, і коли вони додаються до їх важким акцентів Хауса, їх легко ідентифікувати з іншими Нігерією... ».
За інформацією з Refworld, терористичне угрупування «Боко Харам» діє на північному сході та північному заході Нігерії: «...Основним напрямком діяльності Boko Haram є північно-східна Нігерія, зокрема, штати Борно, Адамава і Юбе, де вона контролює приблизно 20 міст. Найбільшими містами, які потрапили під контроль «Боко Харам» в 2014 році, є Бама з 200 000 чоловік, а Мубі - 150 000 осіб...».
Та за інформацією по країні походження на теперішній час більшість території півночі Нігерії звільнено, армією Нігерії, від бойовиків «Боко Харам»: «...Нігерійська армія витіснила бойовиків «Боко Харам» з одного з останніх опорних пунктів ісламістського угруповання, повідомив президент ОСОБА_4 . За його словами, військові захопили останній табір бойовиків в лісі Самбіса на північному сході країни. Джихадисти бігли, і їм більше ніде ховатися, додав президент...».
20.12.2019 року відповідачем - Головним управлінням Державної міграційної служби України в Харківській області, було винесено рішення, яке оформлено Наказом №643 про відмову в оформлені документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в повному обсязі.
23.12.2019 року позивачу було вручено повідомлення Головного Управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 23.12.2019 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підставою якого було рішення, оформлене Наказом № 643 Головного Управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 20.12.2019 року.
Позивач, вбачаючи в зазначеному порушення своїх прав, звернувся за їх захистом до суду.
Суд, надаючи оцінку спірним правовідносинам, зазначає наступне.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати чи позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Відповідно до пункту 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пункту 13 статті 1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Пунктами 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців унормовано, що, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Частиною 5 статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач прибув до України 15.08.2009 року з метою навчання, однак з Харківського національного університету радіоелектроніки був відрахований за не виконання умов контракту 13/11 від 18.08.2009 року. Із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач звернувся вперше лише 02.12.2019 року.
Беручи до уваги правовий висновок, викладений у постанові Верховного суду від 14.03.2018 у справі №820/1502/17 (адміністративне провадження №К/9901/2164/17) суд зазначає, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Тому, враховуючи те, що дата звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є значно пізнішою від дати його прибуття в Україну, суд приходить до висновку про відсутність у позивача реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження.
Згідно з частиною 2 статті 13 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність ґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження наслідок таких побоювань.
Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
Згідно частин 1-2 ст. 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.
До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин ( ч.7 ст.7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року (далі - Конвенція 1951 року) та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року (далі - Протокол 1967 року).
Зважаючи на Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного, які можуть бути як усні, так і документальні.
Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.
Враховуючи викладене, суд вважає, що позивач, як особа, яка звернулась до міграційного органу з заявою про надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, в приписів національного законодавства та міжнародних засад надання притулку, не звільнений від обов'язку надавати докази.
Також суд зазначає, що згідно зі ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", які узгоджуються з п.F Конвенції про статус біженців, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
В ході розгляду справи судом встановлено, що позивачем в обґрунтування його заяви про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, не було надано відповідачеві доказів переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної етнічної та соціальної групи або політичних переконань, які б дозволяли дійти висновку про наявність підстав вважати позивача біженцем у розумінні Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Таких доказів також не було надано до суду.
Також, позивачем не надано доказів, які б дали змогу дійти висновку, що він підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, тобто, змушений був прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Позивач також не підпадає під ознаки особи, яка потребує тимчасового захисту, оскільки в контексті п. 14 ч. 1 ст. 1 та ч. 1 ст. 18 Закону такими особами є іноземці та особи без громадянства, які масово вимушені шукати захисту та прибувають на територію України з країни, яка має спільний кордон з Україною, у зв'язку з подіями, зазначеними в пункті 14 частини першої статті 1 цього Закону, а саме внаслідок зовнішньої агресії, іноземної окупації, громадянської війни, зіткнень на етнічній основі, природних чи техногенних катастроф або інших подій, що порушують громадський порядок у певній частині або на всій території країни походження.
Отже, вказане свідчить про непов'язаність обґрунтованих побоювань позивача повернутися до країни громадянської належності із бажанням проживати в Україні.
Суд акцентує увагу, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державним комітетом України у справах національностей та релігій, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації.
Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні.
Підпункт 2 пункту "A" статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою.
Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.
Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним.
Отже, вказане побоювання повинно бути актуальним на час звернення особи з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Поряд з цим, ситуація у країні походження позивача не відноситься до конвенційних ознак, тобто не є такою, що надає безумовних підстав для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Водночас, беручи до уваги пункти Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, суд зазначає, що для надання статусу біженця, у першу чергу необхідно надавати оцінку саме зверненню особи, а не ситуації, яка склалася у країні його походження.
Проте, надаючи оцінку заяві позивача, суд відмічає, що останнім не надано аргументованих та обґрунтованих пояснень з урахуванням вищевикладених критеріїв про причини, з яких позивач не може повернутися в країну своєї громадянської належності, достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування саме його на батьківщині та доводів щодо відмови країни його громадянської належності захищати його права від дискримінації, переслідувань, що свідчить про відсутність належного обґрунтування побоювань стати жертвою переслідувань за будь-якою з конвенційних ознак, та про неможливість користуватися захистом країни свого походження.
Оскарження рішень щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту унормовано ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту».
В силу приписів Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених Наказом МВС України від 07.09.2011 р. № 649 (зареєстр. в Мінюсті 05 жовтня 2011 р. за № 1146/19884), останні, визначаючи процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, містять перелік обов'язків, покладених уповноважену особу територіального органу ДМС та ДМС України.
Так, п.2.1 Правил унормовано, що уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом: а) встановлює особу заявника; б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 1) (далі - журнал реєстрації осіб); в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов'язки, а також про наслідки невиконання обов'язків; г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача, у тому числі через систему відеоконференц-зв'язку; ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; д) з'ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні); е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви; є) проводить дактилоскопію заявника; ж) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи; з) роз'яснює порядок звернення за безоплатною правовою допомогою мовою, яку розуміє заявник.
Водночас, набуття таких повноважень можливо лише після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що унормовано п. 5.1 Правил, згідно яких, після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС (особа, яка веде справу): а) проводить співбесіди із заявником або його законним представником з метою виявлення додаткової інформації, що необхідна для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником під час подання заяви.
З огляду на встановлені у справі фактичні обставини та досліджені докази, суд вважає, що відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, яке оформлено Наказом №643 Головного Управління Державної міграційної служби України в Харківської області від 20.12.2019 р., про відмову в оформлені документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та повідомлення №126 Головного Управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 23.12.2019 р. про відмову у визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підставою такого повідомлення є рішення, яке оформлено Наказом №643 Головного Управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 20.12.2019 р. обумовлені наявністю підстав, та є такими, що винесені в межах чинного законодавства України.
Згідно частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до ст. 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Отже, розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Керуючись статтями 14, 243-246, 293, 295-296 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області (61057, м. Харків, вул. Римарська, 24), третя особа - Департамент у справах іноземців та осіб без громадянства Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9) про скасування рішення - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя Спірідонов М.О.