Постанова
Іменем України
13 серпня 2020 року
м. Київ
справа № 752/6462/18
провадження № 61-3856св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Голосіївський районний відділ державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві, Державна казначейська служба України,
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 25 жовтня 2018 року у складі судді Колдіної О. О. та постанову Київського апеляційного суду від 21 січня 2019 року у складі колегії суддів: Слюсар Т. А., Волошиної В. М., Панченка М. М.,
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Голосіївського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві (далі - Голосіївський РВ ДВС міста Києва), Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями, посилаючись на те, що під час виконання рішення Голосіївського районного суду міста Києва про його виселення державний виконавець Півторацький С. О. наклав арешт на майно, яке знаходилося у квартирі АДРЕСА_1 , про що свідчить акт від 11 липня 2008 року. При цьому вказане майно було описане та передане на відповідальне зберігання ОСОБА_2 . На його неодноразові запити про місцезнаходження вилученого майна та адресу проживання його зберігача відповідач не надає інформації, мотивуючи це тим, що матеріали виконавчого провадження знищені за закінченням терміну зберігання. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив стягнути за рахунок держаного бюджету завдану йому діями Голосіївського РВ ДВС міста Києва під час виконання рішення суду майнову шкоду в розмірі 572 892 грн.
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 25 жовтня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивачем не доведено обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог. Належним доказом протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця є, як правило, відповідне судове рішення (вирок) суду, що набрало законної сили, або відповідне рішення вищестоящих посадових осіб державної виконавчої служби. Однак ОСОБА_1 не надав доказів того, що дії державного виконавця були визнанні неправомірними у встановленому законом порядку та не заявляв у цій справі таких вимог. Крім того, матеріали справи не містять належних доказів на підтвердження того, що арештоване майно було втрачене саме внаслідок неправомірних дій державного виконавця під час виконання рішення суду.
Постановою Київського апеляційного суду від 21 січня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 25 жовтня 2018 року залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права. В матеріалах справи відсутні докази того, що арештоване майно позивача було втрачене внаслідок неправомірних дій державного виконавця і що це майно відсутнє у відповідальної за його зберігання особи - ОСОБА_2 .
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
У лютому 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 25 жовтня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 січня 2019 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі.
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не встановили достатньо повно фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору. Він неодноразово звертався до Голосіївського РВ ДВС міста Києва із заявами про надання інформації про місцезнаходження вилученого майна та адресу проживання його зберігача. Однак вказані звернення, в тому числі щодо повернення спірного майна, були грубо проігноровані відповідачем.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 01 березня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Голосіївського районного суду міста Києва.
21 березня 2019 року справа № 752/6462/18 надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).
Судами встановлено, що під час виконання рішення Голосіївського районного суду міста Києва про виселення ОСОБА_1 з усіма членами сім'ї з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житла державним виконавцем Відділу державної виконавчої служби Голосіївського районного управління юстиції у місті Києві Півторацьким С. О. було складено акт опису й арешту майна від 21 липня 2008 року, за яким наявне у квартирі майно було передано на відповідальне зберігання ОСОБА_2 .
Згідно із вказаним актом зберігач був попереджений про кримінальну та матеріальну відповідальність за розтрату, відчуження, приховування чи підміну описаного майна. ОСОБА_1 засвідчив своїм підписом факт опису майна і його передачі ОСОБА_2 та будь-яких заперечень з цього приводу не заявляв.
У зв'язку із знищенням матеріалів виконавчого провадження за закінченням терміну зберігання відповідач не надав позивачу на його запити інформації про місцезнаходження вилученого майна та адресу проживання його зберігача.
В матеріалах справи відсутні докази того, що арештоване майно було втрачене і що це майно відсутнє у відповідальної за його зберігання особи - ОСОБА_2 .
Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
За змістом статті 1174 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) обов'язок відшкодувати завдану шкоду потерпілому покладається не на посадову особу, незаконним рішенням, дією чи бездіяльністю якої завдано шкоду, а на державу Україна.
Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної виконавчої служби, його посадовими або службовими особами при здійсненні ними своїх повноважень, підлягає відшкодуванню на підставі Закону України «Про виконавче провадження».
Відповідно до частини другої статті 87 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження», чинного на час складання державним виконавцем акта опису та арешту майна боржника (далі - Закон № 606-XIV), збитки, завдані державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час проведення виконавчого провадження, підлягають відшкодуванню в порядку, встановленому законом.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 59 Закону № 606-XIV майно, на яке накладено арешт, за винятком майна, зазначеного в частині восьмій статті 57 цього Закону, передається на зберігання боржникові або іншим особам, призначеним державним виконавцем, під розписку в акті опису. Копія акта опису майна видається боржнику, стягувачу, а в разі якщо обов'язок зберігання майна покладено на іншу особу, - також зберігачу. Зберігач може користуватися майном, переданим йому на зберігання, якщо особливості такого майна не призведуть до його знищення або зменшення цінності внаслідок користування. Порушення заборони державного виконавця розпоряджатися або користуватися майном, на яке накладено арешт, тягне за собою передбачену законом відповідальність зберігача майна.
Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю державного виконавця під час виконавчого провадження, є правопорушення, що включає як складові елементи шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв'язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Належним доказом протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця є, як правило, відповідне судове рішення (вирок) суду, що набрало законної сили, або відповідне рішення вищестоящих посадових осіб державної виконавчої служби, інші докази.
Згідно із статтею 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Вказана стаття регулює загальні підстави для відшкодування шкоди в межах позадоговірних (деліктних) зобов'язань. Юридичною підставою позадоговірної відповідальності є склад цивільного правопорушення, елементами якого є: шкода, протиправна поведінка, причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою, вина. Відсутність хоча б одного з цих же елементів виключає відповідальність за заподіяну шкоду.
З наведеного вище випливає, що шкода є неодмінною умовою цивільно-правової відповідальності. Під шкодою розуміють зменшення або втрату (загибель) певного особистого чи майнового блага. Залежно від об'єкта правопорушення розрізняють майнову або немайнову (моральну) шкоду.
Грошовий вираз майнової шкоди є збитками. Відповідно до статті 22 ЦК України, збитками є: 1) втрати, яких зазнала особа у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Отже, відшкодування збитків - це відновлення майнового стану учасника правовідносин за рахунок іншого суб'єкта - правопорушника. Щоб стягнути зазнані збитки, потерпіла особа має довести їх наявність і розмір.
Необхідною умовою для притягнення держави до відповідальності за дії, бездіяльність органу державної влади у вигляді відшкодування шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою. Наявність цих умов у межах розгляду цивільної справи має довести позивач, який звернувся з позовом про відшкодування шкоди на підставі статті 1174 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частинами першою, третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
Встановивши, що позивачем не надано належних доказів на підтвердження факту завдання йому майнової шкоди неправомірними діями, бездіяльністю посадових осіб державної виконавчої служби, а, отже, не доведено наявності всіх необхідних умов для застосування статті 1174 ЦК України, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів попередніх інстанцій та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК Українив редакції, чинній на час подання касаційної скарги, знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).
Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 25 жовтня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 січня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:В. А. Стрільчук
С. О. Карпенко
М. Ю. Тітов