11 серпня 2020 року м. Київ
справа № 369/8139/18
провадження № 22-ц/824/7/2020
Київський Апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого - Іванової І.В.
суддів - - Сліпченка О.І., Сушко Л.П.
при секретарі - Ярмак О.В.
сторони :
позивач - ОСОБА_1
відповідач - ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 серпня 2019 року у складі судді Ковальчук Л.І, повний текст складений 23.08.2019 року,
встановив:
У липні 2018 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу за договором позики.
Мотивуючи позовні вимоги ОСОБА_1 посилався на те, що 20 лютого 2013 року відповідач ОСОБА_2 отримав від нього позику у сумі 120 000 грн. та зобов'язався їх повернути у строк до 01 січня 2014 року.
На підтвердження отримання коштів та взяття на себе грошового зобов'язання відповідач написав та передав позивачу розписку.
В подальшому ОСОБА_2 здійснив часткове повернення боргу у сумі 5000 грн. 20 грудня 2014 року та 6000 грн. 28 серпня 2015 року, в момент отримання яких вже позивач склав відповідні розписки та передав відповідачу.
Позивач зазначав, що будь-які його спроби в позасудовому порядку повернути свої кошти не призвели до позитивного результату, надіслана ним на адресу відповідача вимога також на даний час залишається без відповіді та виконання.
Враховуючи викладене, позивач ОСОБА_1 з посиланням на вимоги ст.ст. 625, 1048, 1050 ЦК України, просив стягнути з ОСОБА_2 на його користь суму боргу у розмірі 262 196,48 грн., що складається з: 109 000 грн. - сума основного боргу; 9 344 грн. - 3% річних; 40 481,65 грн. - інфляційні втрати; 103 370,83 грн. - пеня відповідно до ст. 1048 ЦК України, та понесені витрати по сплаті судового збору в розмірі 2 622 грн.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 серпня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
В апеляційній скарзі позивач просить скасувати рішення суду першої інстанції через порушення норм матеріального і процесуального права та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити.
Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 зазначає, що відповідач ОСОБА_2 вчиняв дії щодо повернення коштів у розмірі 5 000 грн. 20 грудня 2014 року та 6 000 грн. 28 серпня 2015 року, що на його думку, свідчить про переривання перебігу позовної давності.
В суді апеляційної інстанції представник позивача підтримав апеляційну скаргу з підстав викладених у ній.
Представник відповідача в суді апеляційної інстанції заперечував проти задоволення скарги, просив рішення суду залишити без змін.
Колегія суддів, заслухавши суддю доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що вона не підлягає до задоволення з таких підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом встановлено, що в липні 2018 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу за договором позики, який укладено 20 лютого 2013 року між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 , відповідно до якого ОСОБА_2 отримав грошові кошти в сумі 120 000 грн. строком до 1 січня 2014 року, про що написав власноручно розписку.
Позивач на підтвердження часткового повернення боргу відповідачем послався на ксерокопії розписок написаних позивачем власноручно про повернення боргу у сумі 5000 грн. 20 грудня 2014 року та 6000 грн. 28 серпня 2015 року, з посиланням що оригінали цих розписок знаходяться у відповідача, тому просив поновити строк для звернення до суду з даним позовом, посилаючись на його переривання.
Відповідач заперечував факт існування вказаних розписок та повернення в зазначені дати коштів, оскільки повністю повернув борг в строк зазначений в розписці про взяття коштів, в свою чергу звернувся до суду першої інстанції з заявою про застосування строку позовної давності.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із спливу позовної давності для пред'явлення вимог позивача та відсутності підстав для поновлення строку позовної давності.
Судова колегія погоджується з таким висновком суду з таких підстав.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Відповідно до ч. 5 ст. 261 ЦК України за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.
За положеннями ст. 252 ЦК України строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.
Згідно зі ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
Відповідно до частини 1 статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку.
Висновку про відмову в поновленні позивачу строку позовної давності, суд дійшов із посиланням на те, що факт часткового погашення боргу відповідачем 20.12.2014 року та 28.08.2015 року не підтверджений належними та допустимими доказами, а відтак посилання на дану обставину не можна вважати поважною причиною пропуску строку позовної давності.
Такий висновок відповідає вимогам закону та матеріалам справи.
Частиною 1 статті 1046 ЦК України визначено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Згідно із частиною першою статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, -незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
У частинах першій, третій статті 1049 ЦК України встановлено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.
Відповідно до положень частин першої, другої статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає.
Зміст наведених норм у сукупності свідчить про те, що прийняття часткового виконання позикового зобов'язання підлягає документальному оформленню та має підтверджуватися відповідною розпискою позикодавця про одержання часткового погашення боргу за позикою або розпискою про неможливість повернути борговий документ у зв'язку з неповним (частковим) поверненням позики. При цьому відповідна розписка видається кредитором на вимогу боржника та залишається у боржника.
Встановлено, що відмітки на борговій розписці від 20 лютого 2013 року (яка залишилася у позикодавця) про отримання коштів 20.12.2014 року та 28.08.2015 року відсутні, крім того на копіях розписок про отримання коштів 20.12.2014 року та 28.08.2015 року написаних позикодавцем не міститься підпису відповідача на підтвердження обставин про те, що він погашав борг.
Відповідно до вимог частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
За таких обставин, суд правильно встановив відсутність допустимих доказів на підтвердження обставин повернення відповідачем боргу за позикою вчиненням платежів 20.12.2014 року та 28.08.2015 року, та, як наслідок, обставини переривання перебігу строку позовної давності. При цьому закінчення трирічного строку звернення до суду з такими вимогами є 01 січня 2017 року, тоді як даний позов пред'явлений у липні 2018 року, тобто після спливу строку позовної давності.
Встановивши вказані обставини, суд прийшов до законного і обґрунтованого висновку про відмову в позові за спливом позовної давності.
Оскільки рішення суду ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 381 ЦПК України, Київський Апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
постановив :
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 серпня 2019 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий:
Судді :