79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128
12.08.2020 справа №914/661/20
Суддя Господарського суду Львівської області Король М.Р., за участі секретаря судового засідання Чорної І.Б., розглянувши справу
за позовом: Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Українська страхова група»
до відповідача: Приватного акціонерного товариства - акціонерної страхової компанії «Скарбниця»
про: стягнення 14359,54грн.,
Представники
позивача: не з'явився;
відповідача: Ткачук Т.А.,
17.03.2020р. на розгляд Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Українська страхова група» до Приватного акціонерного товариства - акціонерної страхової компанії «Скарбниця» про стягнення 14359,54грн.
23.03.2020р. Господарський суд Львівської області постановив ухвалу, якою, зокрема, ухвалив: прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі; клопотання Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Українська страхова група» про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження задовольнити; розгляд справи здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження; судове засідання призначити на 29.04.2020р.; у задоволенні клопотання Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Українська страхова група» про розгляд справи без виклику сторін відмовити; викликати представників сторін у судове засідання; клопотання Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Українська страхова група» про витребування доказів (вх.№12977/20 від 17.03.2020р.) задовольнити; витребувати у «Моторно (транспортне) страхове бюро України» відомості щодо укладання полісу серії АМ №004834995 Приватним акціонерним товариством - акціонерною страховою компанією «Скарбниця».
07.04.2020р. на адресу суду від «Моторно (транспортне) страхове бюро України» надійшов документ, що містить витребувані ухвалою від 23.03.2020р. відомості та який зареєстровано відділом автоматизованого документообігу та обробки інформації за вх.№15358/20.
10.04.2020р. на адресу суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, який зареєстровано відділом автоматизованого документообігу та обробки інформації за вх.№15697/20.
Подальший хід розгляду справи відображений у відповідних ухвалах Господарського суду Львівської області у цій справі.
При цьому, 16.07.2020р. Господарський суд Львівської області ухвалив призначити судове засідання на 12.08.2020р.
Разом з тим, 29.07.2020р. на адресу суду від позивача надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності позивача (представника позивача), яке зареєстровано відділом автоматизованого документообігу та обробки інформації за вх.№22951/20.
У судове засідання 12.08.2020р. з'явився представник відповідача, котрий заперечив проти задоволення позову з підстав, зазначених у відзиві на позовну заяві. Представник позивача у вищевказане судове засідання не з'явився.
Суд враховує, що п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справ упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленні законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Порушення права на розгляд справи упродовж розумного строку було неодноразово предметом розгляду Європейського суду з прав людини у справах проти України.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справі поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи порушенням частини першої статті б згаданої Конвенції (рішення Європейського суд з прав людини від 08.11.2005 у справі «Смірнова проти України»).
Водночас, необґрунтоване відкладення розгляду справи призводить до затягування строків її розгляду і перебування в стані невизначеності учасників процесу, що може призвести до порушення положень ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка покладає на національні суди обов'язок здійснити швидкий та ефективний розгляд справ упродовж розумного строку.
У ч.3 ст.2 ГПК України визначені як основні засади (принципи) господарського судочинства, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом та розумність строків розгляду справи судом (п.п.2 і 10 ч.3 зазначеної статті).
Беручи до уваги викладене, враховуючи наявність в матеріалах справи клопотань позивача про розгляд справи без його участі, а також те, що зібрані у цій справі докази дозволяють суду встановити та оцінити конкретні обставини (факти), якими сторони обґрунтовують свої вимоги й заперечення, та які мають суттєве значення для вирішення цього спору, а отже, розглянути та вирішити спір й здійснити розподіл судових витрат у цій справі, при цьому, враховуючи відсутність клопотань сторін про відкладення розгляду цієї справи та про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів тощо, суд дійшов висновку, що підстави для відкладення розгляду справи відсутні.
Відповідно до ч.ч.1, 3 ст.13 ГПК України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін; кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Стаття 43 ГПК України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.
Згідно ч.1 ст.86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Враховуючи вищенаведене, судом, згідно вимог ГПК України, надавалась в повному обсязі можливість учасникам справи щодо обґрунтування їх правової позиції по суті справи та подання доказів, чим забезпечено принцип змагальності.
Враховуючи те, що норми ст.81 ГПК України щодо обов'язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом учасників справи подавати докази, а п.4 ч.3 ст.129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства - свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, господарським судом створені належні умови для надання сторонами доказів в обґрунтування своєї правової позиції.
З огляду на відсутність підстав для відкладення розгляду справи, передбачених статтями 202, 216 та 252 ГПК України, суд вважає за можливе розглянути справу без участі представника позивача за наявними у справі матеріалами.
Позиція позивача:
Позивач, з підстав невиконання відповідачем зобов'язання щодо сплати суми страхового відшкодування, що виникло у зв'язку із відшкодуванням позивачем вартості відновлювального ремонту транспортного засобу (виплатою позивачем страхового відшкодування), цивільно-правова відповідальність якого була застрахована останнім, внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, що відбулась у зв'язку із порушення Правил дорожнього руху водієм транспортного засобу, цивільно-правова відповідальність якого була застрахована відповідачем, просить суд стягнути з відповідача на його користь суму страхового відшкодування у розмірі 12381,00грн.
Крім того, у зв'язку із допущеним відповідачем простроченням виплати суми страхового відшкодування, позивачем нараховано 1790,28грн. пені та 188,26грн. трьох процентів річних.
Позиція відповідача:
Відповідач вважає заявлені позовні вимоги безпідставними та необґрунтованими, просить суд відмовити позивачу в їх задоволенні з підстав того, що позивачем разом із заявою про виплату страхового відшкодування не було надано відповідачу звіту про оцінку вартості збитків, а отже, на думку відповідача, позивачем не надано всіх необхідних документів для належної оцінки суми відновлювального ремонту пошкодженого авто. Також, відповідач наголошує, що позивач не повинен був відшкодовувати повну вартість відновлювального ремонту транспортного засобу, оскільки у пошкодженого внаслідок дорожньо-транспортної пригоди транспортного засобу наявний пробіг понад 50 тис. км., а отже наявний фізичний знос складників аварійно пошкодженого транспортного засобу.
За результатами дослідження наданих сторонами доказів та матеріалів справи, суд встановив наступне:
06.12.2018р. відбулась дорожньо-транспортна пригода (надалі по тексту - «ДТП») за участю транспортного засобу Peugeot 301, державний номерний знак якого НОМЕР_1 , під керуванням ОСОБА_1 , а також транспортного засобу МАN L2000, державний номерний знак якого НОМЕР_2 , під керуванням ОСОБА_2
Вказана ДТП сталася з вини водія транспортного засобу МАN L2000 (д.н.з. НОМЕР_2 ), ОСОБА_2 , що встановлено постановою Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 28.02.2019р. у справі №203/4413/18, а також підтверджується довідкою про дорожньо-транспортну пригоду №3018341379420297, виданою 11.01.2019р. Управлінням патрульної поліції в Дніпропетровській області.
При цьому, станом на момент дорожньо-транспортної пригоди (06.12.2018р.), транспортні засоби:
- Peugeot 301 (д.н.з. НОМЕР_1 ) був застрахований Приватним акціонерним товариством «Страхова компанія «Українська страхова група» (надалі по тексту - «позивач») на підставі укладеного 18.12.2017р. з підприємством з іноземними інвестиціями «ВІП-РЕНТ» (надалі по тексту - «ПІІ «ВІП-РЕНТ»») генерального договору добровільного страхування наземних транспортних засобів, цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, водіїв і пасажирів від нещасного випадку №28-0199-2700\18-AVIS (відповідно до умов якого, сума страхового відшкодування станом на момент скоєння ДТП становила 274071,98грн.,ліміт відповідальності за шкоду майну - 100000 грн., франшиза - 0);
- МАN L2000 (д.н.з. НОМЕР_2 ) був застрахований Приватним акціонерним товариством - акціонерною страховою компанією «Скарбниця» (надалі по тексту - «відповідач») на підставі полісу серії АМ №4834995 обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (ліміт відповідальності за шкоду майну - 100000 грн., франшиза - 0), що підтверджується інформацією з єдиної централізованої бази даних МТСБУ.
Як зазначає позивач, 11.12.2018р. ПІІ «ВІП-РЕНТ» звернулося до нього із заявою про настання страхового випадку та виплату страхового відшкодування, при цьому, надавши позивачу усі необхідні документи.
21.12.2018р. позивачем оглянуто згідно фотографій пошкоджений транспортний засіб, про що складено відповідний акт (дефектну відомість).
14.02.2019р. Фізичною особою-підприємцем Сухойван О.В. здійснено відновлювальний ремонт транспортного засобу Peugeot 301 (д.н.з. НОМЕР_1 ), вартістю 12381,00грн. без урахування ПДВ, що підтверджується актом про надання послуг №0000006236. Разом з тим, вищевказана вартість не перевищує вартості відновлювального ремонту, визначеної позивачем за калькуляцією AUDATEX, а саме 13246,85грн.
25.02.2019р. позивачем було складено страховий акт та розрахунок, відповідно до якого, сума страхового відшкодування становила 12381,00грн.
26.02.2019р., у відповідності до умов генерального договору добровільного страхування наземних транспортних засобів, цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, водіїв і пасажирів від нещасного випадку №28-0199-2700\18-AVIS від 18.12.2017р. позивач (страховик) оплатив страхувальнику (ПІІ «ВІП-РЕНТ») вартість відновлюваного ремонту в сумі 12381,00грн. без урахування ПДВ, що підтверджується платіжними дорученням №4586 від 26.02.2019р.
03.06.2019р., враховуючи те, що, на думку позивача, до нього у межах фактичних витрат і суми страхового відшкодування, виплаченого потерпілій особі, перейшло право зворотної вимоги до особи, винної у скоєнні зазначеної вище ДТП, цивільно-правову відповідальність якої, станом на момент вчинення ДТП, було застраховано відповідачем, позивач звернувся до відповідача із заявою №ЮКК/1911106 від 31.05.2019р. про виплату страхового відшкодування у розмірі 12381,00грн.
У відповідь на вказану заяву №ЮКК/1911106 від 31.05.2019р, листом вих. №160 від 07.06.2019р. відповідач звернувся до позивач з прохання надати експертний висновок та фото огляду транспортного засобу, а також, при наявності, копію постанови суду із зазначенням прізвищ учасників ДТП.
31.10.2019р., у відповідь на лист вих. №160 від 07.06.2019р., позивач надіслав на адресу відповідача лист №ЮКК/1912136 від 28.10.2019р., до якого було долучено відповідні фото транспортного засобу Peugeot 301 (д.н.з. НОМЕР_1 ), а також засвідчена копія постанови Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 28.02.2019р. у справі №203/4413/18. При цьому, у вказаному листі позивач повідомив, що фото пошкодженого транспортного засобу також було надіслано на зазначену відповідачем електронну адресу.
Також, у листі №ЮКК/1912136 від 28.10.2019р. позивач повідомив відповідачу, що експертне дослідження визначення вартості відновлювального ремонту транспортного засобу не проводилось.
Оскільки, як зазначає позивач та не заперечується відповідачем, сума страхового відшкодування відповідачем не виплачена позивачу, останній звернувся до суду із позовом про стягнення вищевказаної суми страхового відшкодування у розмірі 12381,00грн.
Крім того, у зв'язку із допущеним відповідачем простроченням виплати суми страхового відшкодування, позивачем нараховано 1790,28грн. пені та 188,26грн. трьох процентів річних.
Оцінивши подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позов підлягає задоволенню частково, виходячи з наступного:
Відповідно до ч.1 ст.16 Закону України «Про страхування», договір страхування - це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.
Вказана норма кореспондується з положеннями ст.979 ЦК України, якою визначено, що за договором страхування страховик зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити страхувальникові або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.
Згідно з п.3 ч.1 ст.20 Закону України «Про страхування», страховик зобов'язаний при настанні страхового випадку здійснити страхову виплату або виплату страхового відшкодування у передбачений договором строк.
Страховою виплатою є грошова сума, яка виплачується страховиком відповідно до умов договору страхування при настанні страхового випадку. Розмір страхової суми та (або) розміри страхових виплат визначаються за домовленістю між страховиком та страхувальником під час укладання договору страхування або внесення змін до договору страхування, або у випадках, передбачених чинним законодавством. Страхове відшкодування - страхова виплата, яка здійснюється страховиком у межах страхової суми за договорами майнового страхування і страхування відповідальності при настанні страхового випадку. Страхове відшкодування не може перевищувати розміру прямого збитку, якого зазнав страхувальник (ст.9 Закону України «Про страхування»).
Відповідно до ч.1 ст.25 Закону України «Про страхування», здійснення страхових виплат і виплата страхового відшкодування проводиться страховиком згідно з договором страхування на підставі заяви страхувальника (його правонаступника або третіх осіб, визначених умовами страхування) і страхового акта (аварійного сертифіката), який складається страховиком або уповноваженою ним особою (аварійним комісаром) у формі, що визначається страховиком.
У справі, що розглядається, спір виник між двома страховими компаніями щодо відшкодування витрат, понесених у зв'язку із виплатою коштів за договором генерального договору добровільного страхування наземних транспортних засобів, цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, водіїв і пасажирів від нещасного випадку №28-0199-2700\18-AVIS від 18.12.2017р. Вигодонабувачем за вказаним договором є страхувальник (ППІ «ВІП-РЕНТ»).
Згідно з ст.ст.512, 514 ЦК України, кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою у випадках, встановлених законом.
Таким законом, зокрема, є норми ст.993 ЦК України та ст.27 Закону України «Про страхування», відповідно до яких до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.
Тобто, у таких правовідносинах відбувається передача (перехід) права вимоги від страхувальника (вигодонабувача) до страховика. Нового зобов'язання з відшкодування збитків при цьому не виникає, оскільки відбувається заміна кредитора: потерпілий (страхувальник) передає страховику своє право вимоги до особи, відповідальної за спричинення шкоди. Отже, страховик виступає замість потерпілого у деліктному зобов'язанні.
До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі та на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Новий кредитор набуває прав та обов'язків свого попередника.
Відповідно, заміною кредитора деліктне зобов'язання не припиняється, оскільки відповідальна за спричинену шкоду особа свій обов'язок із відшкодування шкоди не виконала.
Таким чином, страхувальник, який зазнав майнової шкоди в деліктному правовідношенні, набуває право вимоги відшкодування до заподіювача. У зв'язку з виплатою страхового відшкодування до страховика перейшло право вимоги (права кредитора, яким у деліктному зобов'язанні є потерпілий) до заподіювача у межах фактичних витрат.
Завдання майнової шкоди страхувальнику слугує підставою для виникнення договірного зобов'язання згідно з договором майнового страхування, в якому кредитором є страхувальник, а боржником - страховик.
Виплата страховиком страхувальнику страхового відшкодування є обов'язком страховика за договором (ст.988 ЦК України). Така виплата не припиняє деліктного зобов'язання і не може вважатися відшкодуванням шкоди потерпілому в цьому зобов'язанні, оскільки страховик у правовідносинах добровільного майнового страхування не є боржником у деліктному зобов'язанні. Тобто заподіювач шкоди залишається зобов'язаним відшкодувати завдану ним шкоду незалежно від того, чи звертався до нього з відповідною вимогою сам потерпілий, чи страховик після виплати потерпілому відшкодування за договором майнового страхування (позиція Верховного Суду, викладена в постанові від 29.05.2018р. у справі №910/39/17)
Враховуючи викладене, правовідносини, що виникли між сторонами у цій справі є суброгацією, основною характерною ознакою якої є збереження того зобов'язання, яке виникло із заподіяння шкоди і, у зв'язку з яким було виплачене страхове відшкодування, й зміна в ньому кредитора.
За загальним правилом відповідальність за шкоду несе боржник - особа, яка завдала шкоди. Якщо шкода завдана джерелом підвищеної небезпеки (зокрема, діяльністю щодо використання, зберігання та утримання транспортного засобу), така шкода відшкодовується володільцем джерела підвищеної небезпеки - особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом (ч.2 ст.1187 ЦК України).
Поряд з тим, правила регулювання деліктних зобов'язань допускають можливість відшкодування завданої потерпілому шкоди не безпосередньо особою, яка завдала шкоди, а іншою особою, - якщо законом передбачено такий обов'язок.
Згідно з ст.999 ЦК України, законом може бути встановлений обов'язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров'я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов'язкове страхування). До відносин, що випливають із обов'язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства.
До сфери обов'язкового страхування відповідальності належить цивільно-правова відповідальність власників наземних транспортних засобів згідно зі спеціальним Законом України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», відповідно до ст.3 якого, обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності здійснюється з метою забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров'ю та/або майну потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди та захисту майнових інтересів страхувальників.
Згідно з ст.5 вказаного Закону, об'єктом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов'язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров'ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу.
Страховим випадком є дорожньо-транспортна пригода, що сталася за участю забезпеченого транспортного засобу, внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована, за шкоду, заподіяну життю, здоров'ю та/або майну потерпілого (ст.6 вказаного вище Закону).
Настання страхового випадку (скоєння ДТП) є підставою для здійснення страховиком виплати страхового відшкодування потерпілому відповідно до умов договору страхування та в межах страхової суми. Страховим відшкодуванням у цих межах покривається оцінена шкода, заподіяна внаслідок ДТП життю, здоров'ю, майну третьої особи, в тому числі й шкода, пов'язана зі смертю потерпілого. Для отримання страхового відшкодування потерпілий чи інша особа, яка має право на отримання відшкодування, подає страховику заяву про страхове відшкодування. Таке відшкодування повинно відповідати розміру оціненої шкоди, але якщо розмір заподіяної шкоди перевищує страхову суму, розмір страхової виплати за таку шкоду обмежується зазначеною страховою сумою.
З огляду на вищенаведене, сторонами договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів є страхувальник та страховик. При цьому, договір укладається з метою забезпечення прав третіх осіб (потерпілих) на відшкодування шкоди, завданої цим третім особам унаслідок скоєння дорожньо-транспортної пригоди за участю забезпеченого транспортного засобу.
Завдання потерпілому шкоди внаслідок ДТП особою, цивільна відповідальність якої застрахована, породжує деліктне зобов'язання, в якому праву потерпілого (кредитора) вимагати відшкодування завданої шкоди в повному обсязі відповідає відповідний обов'язок боржника (особи, яка завдала шкоди). Водночас така ДТП слугує підставою для виникнення договірного зобов'язання згідно з договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, у якому потерпілий так само має право вимоги до боржника (в договірному зобов'язанні ним є страховик).
Деліктне зобов'язання - первісне, основне зобов'язання, в якому діє загальний принцип відшкодування шкоди в повному обсязі, підставою його виникнення є завдання шкоди. Натомість страхове відшкодування - виплата, яка здійснюється страховиком відповідно до умов договору, виключно в межах страхової суми та в разі, якщо подія, внаслідок якої завдано шкоди, буде кваліфікована як страховий випадок.
Потерпілому, як кредитору, належить право вимоги в обох видах зобов'язань - деліктному та договірному. Він вільно, на власний розсуд обирає спосіб здійснення свого права шляхом звернення вимоги виключно до особи, яка завдала шкоди, про відшкодування цієї шкоди, або шляхом звернення до страховика, у якого особа, яка завдала шкоди, застрахувала свою цивільно-правову відповідальність, із вимогою про виплату страхового відшкодування, або шляхом звернення до страховика та в подальшому до особи, яка завдала шкоди, за наявності передбачених статтею 1194 ЦК України підстав.
Судом встановлено, що позивач (як особа, яка має право на виплату страхового відшкодування у відповідності до ст.993 ЦК України та ст.27 Закону України «Про страхування») звернувся з позовом до відповідача - страховика, у якого особа, яка завдала шкоди, застрахувала свою цивільно-правову відповідальність.
Відповідно до п.36.1 ст.36 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», страховик (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, - МТСБУ), керуючись нормами цього Закону, приймає вмотивоване рішення про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) або про відмову у здійсненні страхового відшкодування (регламентної виплати). Рішення про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) приймається у зв'язку з визнанням майнових вимог заявника або на підставі рішення суду у разі, якщо спір про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) розглядався в судовому порядку. Якщо розмір заподіяної шкоди перевищує страхову суму, розмір страхової виплати (регламентної виплати) за таку шкоду обмежується зазначеною страховою сумою.
Враховуючи положення п.36.2 ст.36 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», страховик (МТСБУ) протягом 15 днів з дня узгодження ним розміру страхового відшкодування з особою, яка має право на отримання відшкодування, за наявності документів, зазначених у статті 35 цього Закону, повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду, але не пізніш як через 90 днів з дня отримання заяви про страхове відшкодування зобов'язаний: у разі визнання ним вимог заявника обґрунтованими - прийняти рішення про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) та виплатити його. У разі невизнання майнових вимог заявника або з підстав, визначених статтями 32 та/або 37 цього Закону, - прийняти вмотивоване рішення про відмову у здійсненні страхового відшкодування (регламентної виплати). Протягом трьох робочих днів з дня прийняття відповідного рішення страховик (МТСБУ) зобов'язаний направити заявнику письмове повідомлення про прийняте рішення.
Як встановлено вище судом, у зв'язку з тим, що позивач, як страховик (відповідно до генерального договору добровільного страхування наземних транспортних засобів, цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, водіїв і пасажирів від нещасного випадку №28-0199-2700\18-AVIS від 18.12.2017р), виплатив ПІІ «ВІП-РЕНТ» (як вигодонабувачу за вищевказаним договором) страхове відшкодування у розмірі 12381,00грн. (факт виплати страхового відшкодування підтверджується платіжним дорученням №4586 від 26.02.2019р. на суму 12381,00грн. без урахування ПДВ, копія якого міститься в матеріалах справи), до позивача перейшло право вимоги (права кредитора, яким у деліктному зобов'язанні є потерпілий - ПІІ «ВІП-РЕНТ») до заподіювача у межах фактичних витрат.
Враховуючи викладене, позивач звернувся до відповідача, як страховика транспортного засобу, винного у скоєнні ДТП, із заявою про страхове відшкодування.
Факт надсилання позивачем відповідачу заяви про страхове відшкодування підтверджується фіскальним чеком ПН 215600426655 від 03.06.2019р., накладною (службовим чеком) №0319300038120 від 03.06.2020р., описом вкладення у цінний лист №0319300038120. Зазначена заява отримана відповідачем, що підтверджується листом вих. №160 від 07.06.2019р. надісланим відповідачем у відповідь на таку.
У ст.35 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» передбачено документи які подаються страховику.
Зокрема у п.35.1-35.2 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» встановлено, що для отримання страхового відшкодування потерпілий чи інша особа, яка має право на отримання відшкодування, протягом 30 днів з дня подання повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду подає страховику (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, - МТСБУ) заяву про страхове відшкодування. У цій заяві має міститися:
а) найменування страховика, якому подається заява, або МТСБУ;
б) прізвище, ім'я, по батькові (найменування) заявника, його місце проживання (фактичне та місце реєстрації) або місцезнаходження;
в) зміст майнової вимоги заявника щодо відшкодування заподіяної шкоди та відомості (за наявності), що її підтверджують;
г) інформація про вже здійснені взаєморозрахунки осіб, відповідальність яких застрахована, або інших осіб, відповідальних за заподіяну шкоду, та потерпілих;
ґ) підпис заявника та дата подання заяви.
До заяви додаються:
а) паспорт громадянина, а в разі його відсутності інший документ, яким відповідно до законодавства України може посвідчуватися особа заявника, якщо заявником є фізична особа;
б) документ, що посвідчує право заявника на отримання страхового відшкодування (довіреність, договір оренди, свідоцтво про право на спадщину), у разі якщо заявник не є потерпілим або його законним представником;
в) довідка про присвоєння одержувачу коштів ідентифікаційного номера платника податку (за умови його присвоєння), якщо заявником є фізична особа;
г) документ, що підтверджує право власності на пошкоджене майно на день скоєння дорожньо-транспортної пригоди, - у разі вимоги заявника про відшкодування шкоди, заподіяної майну;
ґ) свідоцтво про смерть потерпілого - у разі вимоги заявника про відшкодування шкоди, пов'язаної із смертю потерпілого;
д) документи, що підтверджують витрати на поховання потерпілого, - у разі вимоги заявника про відшкодування витрат на поховання потерпілого;
є) документи, що підтверджують перебування на утриманні потерпілого, його доходи за попередній (до настання дорожньо-транспортної пригоди) календарний рік, розміри пенсій, надані утриманцям внаслідок втрати годувальника, - у разі вимоги заявника про відшкодування шкоди у зв'язку із смертю годувальника;
є) відомості про банківські реквізити заявника (за наявності).
Документи, зазначені у підпунктах «а» - «ґ» цього пункту, надаються для огляду та зняття копії або в копіях, засвідчених заявником. Страховик та МТСБУ мають право вимагати для огляду оригінали зазначених документів. Решта документів надаються в оригіналі або належним чином оформленій копії. Належно оформленою копією документа є копія, посвідчена органом, установою чи організацією, що його видала, або нотаріально посвідчена або посвідчена особою, якій подається заява про страхове відшкодування.
Серед документів вказаних у п.35.2. ст.35 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» не передбачено подання документа, що підтверджує вину особи, відтак відповідач не мав права призупиняти прийняття рішення про виплату страхового відшкодування на підставі полісу серії АМ №004834995 обов'язкового страхування цивільної відповідальності власників наземних транспортних засобів.
Більше того, Законами України «Про страхування» та «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» не передбачено зобов'язання страховика за договором добровільного страхування визначати розмір страхового відшкодування тільки в розмірі суми, встановленої звітом про оцінку транспортного засобу.
Зокрема, норма ч.1 ст.22 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», яка передбачає відшкодування страховиком саме оціненої шкоди, не встановлює імперативного обов'язку щодо проведення такої оцінки саме суб'єктом оціночної діяльності відповідно до Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні».
Суд звертає увагу на правову позицію, викладену в постановах Верховного суду від 06.02.2018р. у справі №910/3867/16, від 01.02.2018р. у справі №910/22886/16, від 12.03.2018р. у справі №910/5001/17, від 13.03.2018р. у справі №910/9396/17, від 06.07.2018р. у справі №924/675/17, від 25.07.2018р. у справі №922/4013/17 з аналогічних спорів, в яких зазначено, що визначаючи розмір заподіяної шкоди при страхуванні наземного транспорту, суди, у разі виникнення спору щодо визначення його розміру, виходять з фактичної суми, встановленої висновком автотоварознавчої експертизи або відповідними документами станції технічного обслуговування, на якій проводиться ремонт автомобіля. Звіт про оцінку транспортного засобу є лише попереднім оціночним документом, в якому зазначається про можливу, але не кінцеву суму, що витрачена на відновлення транспортного засобу, а реальним підтвердженням виплати страхового відшкодування страхувальнику є платіжний документ про здійснення такої виплати.
Відповідно до ст.1192 Цивільного кодексу України, розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.
При цьому, визначаючи розмір заподіяної шкоди суди, у разі виникнення спору щодо визначення розміру шкоди, повинні виходити з фактичної (реальної) суми, встановленої висновком автотоварознавчої експертизи, або відповідними документами станції технічного обслуговування, на якій проводився ремонт автомобіля (позиція Верховного Суду, викладена в постановах від 28.01.2020р. у справі №917/500/18, від 20.03.2018 у справі №911/482/17.).
Отже, визначаючи розмір страхового відшкодування, яке відповідач, як страховик цивільно-правової відповідальності винної у ДТП особи, зобов'язаний виплатити потерпілому, слід враховувати фактичні витрати, розмір яких підтверджується не звітом про оцінку, як попереднього оціночного документу, а відповідними документами станції технічного обслуговування, на якій проводився ремонт автомобіля, та які підтверджують фактичний розмір понесених збитків.
Враховуючи викладене, наявність акту №0000006236 від 14.02.2019р. про надання Фізичною особою-підприємцем Сухойван О.В. послуг щодо ремонту пошкодженого у ДТП транспортного засобу, вартістю 12381,00грн. без урахування ПДВ, а також платіжного доручення від №4586 від 26.02.2019р. про сплату позивачем вищевказаній особі суми вартості такого ремонту суд визнає достатніми доказами фактично здійснених позивачем витрат з виплати страхового відшкодування, які виникли внаслідок ДТП, що відбулося 06.12.2018р. за участю транспортних засобів Peugeot 301 (д.н.з. НОМЕР_1 ) та МАN НОМЕР_3 (д.н.з. НОМЕР_2 ).
Вищенаведене спростовує твердження відповідача про необхідність подання позивачем разом із заявою про виплату страхового відшкодування звіту про оцінку вартості збитків, а відтак, ненадання останнім всіх необхідних документів для належної оцінки суми відновлювального ремонту пошкодженого авто.
Щодо доводів відповідача про необхідність застосування коефіцієнту фізичного зносу деталей, суд зазначає наступне:
відновлювальний ремонт (або ремонт) - комплекс операцій щодо відновлення справності або роботоздатності КТЗ чи його складника(ів) та відновлення їхніх ресурсів. Ремонт здійснюється методами відновлення чи заміни складових частин (пункт 1.6 Методики товарознавчої експертизи та оцінки колісних транспортних засобів, затвердженої наказом Міністерства юстиції України та Фонду державного майна України від 24 листопада 2003 року № 142/5/2092 (надалі по тексту - «Методика»)).
Відповідно до вимог п.8.2 цієї Методики, вартість відновлювального ремонту з урахуванням коефіцієнта фізичного зносу транспортного засобу розраховується за формулою: Сврз = С р + С м + С с Х (1- Е З), де: С р - вартість ремонтно-відновлювальних робіт, грн; С м - вартість необхідних для ремонту матеріалів, грн; С с - вартість нових складників, що підлягають заміні під час ремонту, грн; Е З - коефіцієнт фізичного зносу.
Якщо для відновлення пошкодженого у ДТП транспортного засобу ремонт здійснюється методом заміни складових частин, що були пошкоджені, на нові, страховик за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності відшкодовує не повну вартість цих складових частин, а з урахуванням коефіцієнта фізичного зносу складників аварійно пошкодженого транспортного засобу. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 06.02.2018 у справі №910/3867/16, від 01.02.2018 у справі № 910/22886/16, від 12.03.2018 у справі №910/5001/17.
Проте, як вбачається з матеріалів справи, у спірному випадку заміна складових частин транспортного засобу, що були пошкоджені, на нові не відбувалась, оскільки відновлювальний ремонт було здійснено шляхом фарбування елементів пошкодженого транспортного засобу з використання необхідних для такого ремонту матеріалів.
Крім того, суд зазначає, що відповідно до п.7.38 вказаної Методики, значення коефіцієнта фізичного зносу (Ез) приймається таким, що дорівнює нулю для нових складників та для складників колісних транспортних засобів, строк експлуатації яких не перевищує 5 років - для легкових колісних транспортних засобів виробництва країн СНД та 7 років - для інших легкових колісних транспортних засобів.
Згідно з п.1.6 вищевказаної Методики, строк експлуатації - це період часу від дати виготовлення колісного транспортного засобу до дати його оцінки.
Крім цього, п.7.39 Методики визначено, що винятком, стосовно використання зазначених вище вимог є, зокрема, випадок, якщо колісні транспортні засоби експлуатуються в інтенсивному режимі (фактичний пробіг щонайменше вдвічі більший за нормативний) та, якщо складові частини кузова, кабіни, рами відновлювали ремонтом або вони мають корозійні руйнування чи пошкодження у вигляді деформації.
Суд зазначає, що доказів існування обставин, які є винятковими відповідно до п.7.39 Методики, стосовно застрахованого позивачем автомобіля матеріали справи не містять.
Разом з тим, зі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_4 (копія кого міститься в матеріалах справи), вбачається, що рік випуску пошкодженого у ДТП автомобіля - 2016, а отже, станом на дату скоєння ДТП (06.12.2018р.), строк експлуатації такого автомобіля становив 2 роки, а отже значення коефіцієнта фізичного зносу, відповідно до положень Методики, приймається таким, що дорівнює 0.
Разом з тим, суд звертає увагу, що під час розгляду справи, відповідачем не було заявлено клопотання про проведення судової експертизи, якою могло б бути встановлено наявність чи відсутність необхідності застосування коефіцієнту фізичного зносу деталей під час здійснення відновлювального ремонту пошкодженого у ДТП транспортного засобу, а також не було надано складеного за його заявою висновку експерта чи інших доказів, у яких б містилася відповідна інформація.
Враховуючи викладене, суд відхиляє доводи відповідача про необхідність застосування коефіцієнту фізичного зносу деталей під час здійснення відновлювального ремонту пошкодженого у ДТП транспортного засобу
Відповідно до ст.12 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», розмір франшизи при відшкодуванні шкоди, заподіяної майну потерпілих, встановлюється при укладанні договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності і не може перевищувати 2 відсотки від страхової суми, в межах якого відшкодовується збиток, заподіяний майну потерпілих. Страхове відшкодування завжди зменшується на суму франшизи, розрахованої за правилами цього підпункту. Франшиза при відшкодуванні шкоди, заподіяної життю та/або здоров'ю потерпілих, не застосовується.
Оскільки полісом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів серії АМ №004834995 встановлено розмір страхової суми за шкоду заподіяну майну - 100000,00 грн., франшиза - 0,00 грн., до відшкодування відповідачем по страховому випадку підлягала сума у розмірі 12381,00грн.
Враховуючи наведене та те, що відповідач не здійснив оплату суми страхового відшкодування, позовні вимоги в частині стягнення такої у розмірі 12381,00грн. є підставними та обґрунтованими.
Разом з тим, суд звертає увагу на те, що вищевказану суму страхового відшкодування позивач просив стягнути з відповідача в порядку регресу.
Проте, перехід права вимоги від страхувальника (вигодонабувача) до страховика називається суброгацією.
І регрес, і суброгація виникають на підставі закону. Наприклад, право регресної вимоги встановлено для страховика за договорами обов'язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів до особи, яка заподіяла шкоду, у разі, коли ця шкода заподіяна життю та здоров'ю умисно, а також внаслідок вчинення ДТП у стані алкогольного або наркотичного сп'яніння тощо. Суброгація також виникає на підставі закону - ст.993 ЦК України та ст.27 Закону України «Про страхування».
Ці інститути мають різний режим правового регулювання. Так, регрес регулюється загальними нормами цивільного права, а для суброгації, відповідно до ст.993 ЦК, встановлений особливий правовий режим, зокрема, при суброгації відбувається лише зміна осіб у вже наявному зобов'язанні (зміна активного суб'єкта) зі збереженням самого зобов'язання. Це означає, що одна особа набуває прав і обов'язків іншої особи у конкретних правовідносинах. У процесуальному відношенні страхувальник передає свої права страховику на підставі договору і сприяє реалізації останнім прийнятих суброгаційних прав. При регресі одне зобов'язання замінює собою інше, але переходу прав від одного кредитора до іншого не відбувається.
При суброгації до страховика переходить лише частина вимоги страхувальника до заподіювача шкоди, яка дорівнює розміру страхового відшкодування.
Подання регресного позову також регулюється ст. 38 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів».
Вищевказане роз'яснено Верховним Судом України при аналізі судової практики розгляду цивільних справ, що виникають з договорів страхування.
Зважаючи на вищенаведене, в даному випадку між сторонами виникли відносини суброгації, за якими до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних затрат перейшло право вимоги, яке страхувальник має до особи, відповідальної за заподіяний збиток.
Згідно ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейським судом з прав людини визначено, що право на доступ до суду має «застосовуватися на практиці і бути ефективним» (рішення у справі «Белле проти Франції» від 04.12.1995). Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення у справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» від 28.10.1998).
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог так, як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним. Надмірний формалізм при вирішенні питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист. Так, у рішенні Європейського суду з прав людини зі справи «Волчлі проти Франції» (Walchli v. France) зазначено, що застосовуючи процесуальні норми, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який може вплинути на справедливість провадження, так і надмірної гнучкості, яка призведе до анулювання вимог процесуального законодавства.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, «надмірний формалізм» може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції; це зазвичай відбувається у випадку особливо вузького тлумачення процесуальної норми, що перешкоджає розгляду позову заявника по суті, із супутнім ризиком порушення його чи її права на ефективний судовий захист (рішення у справі ZUBAC v. CROATIA («Зубац проти Хорватії») від 05.04.2018р.).
Враховуючи викладене, хоч і, відповідно до прохальної частини позовної заяви, позивач просив стягнути з відповідача суму страхового відшкодування в порядку регресу, при цьому, як зазначено вище, спірні правовідносини, що виникли між сторонами у цій справі, є суброгацією, задля уникнення надмірного формалізму, суд дійшов висновку, що 12381,00грн. суми страхового відшкодування підлягають до стягнення з відповідача на користь позивача.
Крім того, у зв'язку із допущеним відповідачем простроченням виплати суми страхового відшкодування, позивачем нараховано 1790,28грн. пені та 188,26грн. трьох процентів річних.
Як зазначено вище, факт надсилання позивачем відповідачу заяви про страхове відшкодування підтверджується фіскальним чеком ПН 215600426655 від 03.06.2019р.
Відповідно до положень ст.36 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», відповідач не пізніше як через 90 днів з дня отримання від позивача заяви про страхове відшкодування, враховуючи обґрунтованість зазначених у такій заяві вимог, був зобов'язаний прийняти рішення про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) та виплатити його.
При цьому, суд звертає увагу, що в матеріалах справи відсутні докази, підтверджуючі дату отримання відповідачем від позивача заяви про страхове відшкодування.
Разом з тим, факт отримання такої відповідачем не заперечується та підтверджується його листом вих. №160 від 07.06.2019р. (копія якого міститься в матеріалах справи), надісланим позивачу у відповідь на вищевказану заяву.
Відповідно до ч.1 ст.253 ЦК України, перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Беручи до уваги викладене, першим днем вищевказаного, визначеного положеннями Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», 90-денного строку, встановленого для виплати позивачу відповідачем спірної суми страхового відшкодування був 08.06.2019р.
Відповідно до ч.5 ст.254 ЦК України, якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день.
Отже, останнім днем встановленого строку для виплати відповідачем суми страхового відшкодування був 05.09.2019р.
Згідно з ст.526 ЦК України, зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства. Статтею 525 Цивільного кодексу України передбачено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Статтею 599 ЦК України визначено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
З урахуванням п.30.1 ст.30 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», моментом виконання грошового зобов'язання є дата зарахування коштів на рахунок кредитора або видачі їх йому готівкою, а згідно з п.8.1 ст.8 цього Закону банк зобов'язаний виконати доручення клієнта, що міститься в розрахунковому документі, який надійшов протягом операційного часу банку, в день його надходження.
Всупереч наведеному вище, як вбачається із матеріалів справи та не заперечується сторонами, виплату позивачу суми страхового відшкодування відповідач не здійснив.
Відповідно до ст.610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Статтею 611 ЦК України передбачено, що одним з наслідків порушення зобов'язання є оплата неустойки (штрафу, пені) - визначеної законом чи договором грошової суми, що боржник зобов'язаний сплатити кредитору у випадку невиконання чи неналежного виконання зобов'язання, зокрема у випадку прострочення виконання.
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ч.2 ст.612 ЦК України).
Відповідно до ч.1 ст.230 ГК України, штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Згідно з ч.1 ст.546 ЦК України, виконання зобов'язання може забезпечуватися, серед іншого, неустойкою.
Статтею 549 ЦК України встановлено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Відповідно до ч.2 ст.551 ЦК України, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Приписами ч.1 ст.612 ЦК України встановлено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Статтею 992 ЦК України визначено, що у разі несплати страховиком страхувальникові або іншій особі страхової виплати, страховик зобов'язаний сплатити неустойку в розмірі, встановленому договором або законом.
Сплата пені у спірному випадку передбачена законом, а саме: п.36.5 ст.36 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», відповідно до якого за кожен день прострочення виплати страхового відшкодування (регламентної виплати) з вини страховика (МТСБУ) особі, яка має право на отримання такого відшкодування, сплачується пеня з розрахунку подвійної облікової ставки Національного банку України, яка діє протягом періоду, за який нараховується пеня.
Враховуючи наведене, оскільки позивач є «особою, яка має право на отримання відшкодування» в розумінні ч.36.5 ст.36 вказаного вище Закону, позивач, як страховик за договором добровільного страхування, набув право вимоги на підставі ст.993 ЦК України та ст.27 Закону України «Про страхування» щодо виплати страхового відшкодування, до відповідача - страховика, у якого застрахована цивільно-правова відповідальність особи, яка завдала шкоди, відтак і має право на отримання пені у відповідності до п.36.5 ст.36 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів».
Відповідно до п.2.3. Постанови Пленуму ВГСУ №14 від 17.12.2013р. «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань», перебіг періоду часу, за який нараховується пеня починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане.
Беручи до уваги викладене вище, враховуючи те, що останнім днем строку, встановленого відповідачу для здійснення відповідної оплати був 05.09.2019р., борг зі сплати суми страхового відшкодування, як і перебіг періоду, за який позивач вправі нараховувати пеню, виник/почався з 06.09.2019р.
Відповідно до ч.6 ст.232 ГК України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Суд звертає увагу, що положеннями Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» не визначено іншого періоду нарахування штрафних санкцій, ніж зазначений вище.
Згідно з положеннями ч.3 ст.254 ГПК України, які є аналогічним за свої змістом до положень ч.3 ст.254 ЦК України, строк, обчислюваний місяцями, закінчується (спливає) у відповідне число останнього місяця строку.
Отже, датою закінчення шестимісячного строку для нарахування пені є день, що передує даті, коли закінчується перебіг такого строку.
Враховуючи наведене, а також те, що першим днем прострочення виконання зобов'язання щодо виплати позивачу суми страхового відшкодування є 06.09.2019р., то перебіг строку нарахування пені на суму вищевказаного простроченого платежу закінчується (спливає) 06.03.2020р., а отже, останнім днем періоду (закінченням строку), за який позивач вправі здійснювати відповідні нарахування, є 05.03.2020р.
Проте, позивачем 1790,28грн. пені заявлені до стягнення з відповідача за період 09.09.2019р.-12.03.2020р.
Беручи до уваги викладене, в межах заявленого позивачем періоду судом здійснено перерахунок пені, за результатами якого, судом встановлено, що сума пені за період з 09.09.2019р. по 05.03.2020р. становить 1761,74грн.
Отже, позовні вимоги про стягнення 1790,28грн. пені підлягають задоволенню частково, шляхом стягнення з відповідача на користь позивача 1761,74грн.
Щодо вимоги про стягнення 188,26грн. трьох процентів річних, суд зазначає наступне:
згідно з ст.625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання; боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Перевіривши правильність розрахунку трьох процентів річних за заявлений період (09.09.2019-12.03.2020), суд встановив, що такий здійснено невірно, оскільки сума трьох процентів річних за вищевказаний період становить 189,08грн.
Разом з тим, відповідно до ч.2 ст.237 ГПК України, при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог.
Враховуючи зазначене, незважаючи на здійснені у позовній заяві помилки під час розрахунку трьох процентів річних, позовні вимоги про стягнення з відповідача 188,26грн. трьох процентів річних, розмір яких не перевищує суми, обчисленої судом за заявлений період, а тому позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню повністю.
Відповідно до ст.ст. 73, 74 ГПК України, доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи.
Згідно з ст.76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Частиною 1 ст.77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
У відповідності до ст.78 ГПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Згідно з ч.1 ст.79 ГПК України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ч.2 ст.79 ГПК України).
Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 ГПК України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до ч.5 ст.236 ГПК України, обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За приписами ст.86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
За таких обставин суд дійшов висновку про те, що відповідачем не спростовано обставин, зазначених у позовній заяві, хоч йому було створено усі можливості для цього, судом не виявлено на підставі наявних документів у справі інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору.
Враховуючи все вищенаведене, позов є таким, що підлягає до задоволення частково, шляхом стягнення з відповідача на користь позивача 14331,00грн., з яких: 12381,00грн. - страхове відшкодування; 1761,74грн. - пеня, 188,26грн. - три проценти річних.
Відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Так, аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, яких дійшов Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Поряд з цим, за змістом п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах «Трофимчук проти України», «Серявін та інші проти України» обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
З урахуванням наведеного, суд зазначає, що решта долучених до матеріалів справи доказів та доводів сторін була ретельно досліджена судом і наведених вище висновків стосовно наявності підстав для часткового задоволення позову не спростовує.
Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне:
відповідно до ч.1 ст.123 ГПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно з п.2 ч.1 ст.129 ГПК України, судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Як доказ сплати судових витрат позивач подав платіжне доручення №62306 від 20.02.2020р. про сплату судового збору в розмірі 2102,00грн.
Доказів понесення інших судових витрат, окрім сплаченого за подання позовної заяви до господарського суду судового збору, станом на момент прийняття рішення позивачем суду не заявлено та не подано, в матеріалах справи такі докази відсутні.
Відповідно до п.2 ч.1 ст.129 ГПК України, судовий збір у справі покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
З підстав наведеного, а також недоведення позивачем в порядку, визначеному главою 8 розділу 1 ГПК України розміру судових витрат, окрім суми сплаченого за подання позовної заяви до господарського суду судового збору, судові витрати у справі, а саме сплачений позивачем судовий збір в розмірі 2097,82грн. (14331,00 (підлягає стягненню) / 14359,54 (заявлено до стягнення) * 2102 (сплачений судовий збір) = 2097,822214 ? 2097,82) слід стягнути з відповідача на користь позивача.
Керуючись ст.ст. 13, 73-74, 76-79, 86, 129, 236, 238, 240-241, 252 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позов задовольнити частково.
2. Стягнути з Приватного акціонерного товариства - акціонерної страхової компанії «Скарбниця» (місцезнаходження: 79005, Львівська обл., місто Львів, вул. Саксаганського, будинок 5; ідентифікаційний код: 13809430) на користь Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Українська страхова група» (місцезнаходження: 03038, м. Київ, вулиця Федорова Івана, будинок 32 літ.А; ідентифікаційний код: 30859524) 14331,00грн., з яких: 12381,00грн. - страхове відшкодування; 1761,74грн. - пеня, 188,26грн. - три проценти річних, а також 2097,82грн. судового збору.
3. В решті позову відмовити.
4. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.
Рішення набирає законної сили в порядку та строк, передбачені ст.241 Господарського процесуального кодексу України.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку в порядку та строки, визначені главою 1 розділу IV Господарського процесуального кодексу України.
Інформацію по справі, яка розглядається можна отримати за наступною веб-адресою: http://lv.arbitr.gov.ua/sud5015.
Повний текст рішення складено 17.08.2020р.
Суддя М.Р. Король