ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
17.08.2020Справа № 910/6133/20
Господарський суд міста Києва у складі судді Селівона А.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження матеріали господарської справи
за позовом Державного підприємства "Міжнародний аеропорт "Бориспіль" вул.Бориспіль-7, с.Гора,Київська область,08301
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Авіакомпанія Браво" вул. Шулявська, б.7, м. Київ,04116
про стягнення 2 814,83 грн.
Представники сторін: не викликались
Державне підприємство "Міжнародний аеропорт "Бориспіль" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Авіакомпанія "Браво" про стягнення 2814,83 грн., а саме 2453,95 грн. основного боргу, 293,65 грн. пені, 36,33 грн. процентів річних та 30,90 грн. втрат від інфляції.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на неналежне виконання відповідачем зобов'язань за Договором, внаслідок чого у відповідача утворилась заборгованість у вказаній сумі, за наявності якої позивачем нараховані пеня, проценти річних та втрати від інфляції.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 12.05.2020 року позовну заяву прийнято до розгляду, порушено провадження у справі № 910/6133/20 та приймаючи до уваги малозначність справи в розумінні ч. 5 ст. 12 Господарського процесуального кодексу України, враховуючи ціну позову, характер спірних правовідносин та предмет доказування, за відсутності клопотань будь - якої із сторін про інше та підстав для розгляду даної справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін з ініціативи суду, господарським судом на підставі ч. 1 ст. 247 Господарського процесуального кодексу України вирішено розгляд справи № 910/6133/20 здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Суд зазначає, що відповідно до частини 5 ст. 176 Господарського процесуального кодексу України ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку встановленому ст. 242 цього Кодексу, та з додержанням вимог частини 4 ст. 120 цього Кодексу.
Відповідно до частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення; днем вручення судового рішення є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення.
З метою повідомлення відповідача про розгляд справи судом та про його право подати відзив на позов, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України ухвала господарського суду від 12.05.2020 про відкриття провадження у справі № 910/6133/20 надсилалась на адресу відповідача, зазначену в позовній заяві, а саме: вул. Шулявська, 7, м. Київ, 04116, яка співпадає з місцезнаходженням відповідача за даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, та згідно наявного в матеріалах справи рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення № 0105471653396 була отримана останнім 18.05.2020 року.
Приймаючи до уваги дату отримання ухвали суду від 12.05.2020 року (18.05.2020 року) та з урахуванням строків, встановлених частиною 1 статті 251 Господарського процесуального кодексу України, а саме протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі, які також визначені судом в ухвалі від 12.05.2020 року, відповідач мав подати відзив на позовну заяву.
Як свідчать матеріали справи, відповідач не скористався наданим йому процесуальним правом, передбаченим ч. 1 ст. 178 Господарського процесуального кодексу України.
Заяв та клопотань процесуального характеру від відповідача на час розгляду справи до суду також не надходило.
Судом прийнято до уваги, що Указом Президента України від 13 березня 2020 року № 87/2020 "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 березня 2020 року "Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки в умовах спалаху гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2", постановою Кабінету Міністрів України № 211 від 11.03.2020 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" (із змінами та доповненнями), з урахуванням внесених змін згідно Постанови Кабінету Міністрів України від 25.03.2020 №239 "Про внесення змін до деяких актів Кабінету Міністрів України" та змін, внесених постановою Кабінету Міністрів України від 22.04.2020 № 291 "Про внесення змін до деяких актів Кабінету Міністрів України", та змінами, внесеними згідно з Постановами Кабінету Міністрів № 424 від 29.05.2020 та № 641 від 22.07.2020, установлено з 12 березня 2020 року до 31 серпня 2020 року на усій території України карантин.
Також судом враховано положення постанови Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 року № 392 "Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" щодо введення адаптивного карантину, враховуючи постанови Кабінету Міністрів України № 477 від 12.06.2020 року, № 480 від 12.06.2020 року, № 500 від 17 червня 2020 року та постанову Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 року №435 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 року № 392", якою передбачено послаблення частини карантинних обмежень, зокрема, починаючи з 11.05.2020 року відновлено діяльність адвокатів, нотаріусів, аудиторів, з 22.05.2020 року відновлено роботу громадського транспорту, а з 25.05.2020 року - роботу метрополітенів.
Окрім того, постановою Кабінету Міністрів України № 435 від 03.06.2020 року внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 20.05.2020 року № 392 та запроваджено наступний етап послаблення карантинних заходів.
За приписами пункту 4 розділу X "Прикінцеві положення" ГПК України, в редакції від 02.04.2020, із змінами внесеними Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» № 540-IX від 30.03.2020, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 46, 157, 195, 229, 256, 260, 288, 295, 306, 321, 341, 346, 349, а також інші процесуальні строки щодо зміни предмета або підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, апеляційного оскарження, залишення апеляційної скарги без руху, повернення апеляційної скарги, подання заяви про скасування судового наказу, розгляду справи по суті, строки, на які зупиняється провадження, подання заяви про перегляд судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами, звернення зі скаргою, оскарження рішення третейського суду, судового розгляду справи, касаційного оскарження, подання відзиву продовжуються на строк дії такого карантину.
Разом з тим, 17.07.2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо перебігу процесуальних строків під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)», яким пункт 4 розділу X «Прикінцеві положення» Господарського процесуального кодексу України викладено в такій редакції: « 4. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), суд за заявою учасників справи та осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цим Кодексом), поновлює процесуальні строки, встановлені нормами цього Кодексу, якщо визнає причини їх пропуску поважними і такими, що зумовлені обмеженнями, впровадженими у зв'язку з карантином. Суд може поновити відповідний строк як до, так і після його закінчення. Суд за заявою особи продовжує процесуальний строк, встановлений судом, якщо неможливість вчинення відповідної процесуальної дії у визначений строк зумовлена обмеженнями, впровадженими у зв'язку з карантином».
Пунктом 2 Перехідних положень вказаного Закону встановлено, що процесуальні строки, які були продовжені відповідно до пункту 4 розділу Х «Прикінцеві положення» Господарського процесуального кодексу України в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» № 540-IX від 30 березня 2020 року, закінчуються через 20 днів після набрання чинності цим Законом. Протягом цього 20-денного строку учасники справи та особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цими кодексами), мають право на продовження процесуальних строків з підстав, встановлених цим Законом.
Отже, процесуальні строки, що були продовжені на час дії карантину, закінчилися 06.08.2020.
Відповідно до частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
В свою чергу суд наголошує, що відповідно до ч. 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Наразі, від відповідача станом на час винесення рішення до суду не надходило жодних заяв про неможливість подання відзиву та/або про намір вчинення відповідних дій у відповідності до ст. 165 ГПК України після закінчення дії карантинних обмежень та/або продовження відповідних процесуальних строків та заперечень щодо розгляду справи по суті.
З огляду на вищевикладене, оскільки Товариство з обмеженою відповідальністю "Авіакомпанія Браво" не скористалось наданими йому процесуальними правами, зокрема, відповідачем не надано відзиву на позовну заяву, будь-яких письмових пояснень та інших доказів, що впливають на вирішення даного спору по суті, зважаючи на прийняття Урядом України рішення про пом'якшення режиму карантину, введеного у зв'язку з поширенням короновірусу COVID-19, суд, на підставі ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України, дійшов висновку про можливість розгляду даної справи виключно за наявними матеріалами.
Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -
Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.
Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Як встановлено судом за матеріалами справи, 28 березня 2019 року між Державним підприємством "Міжнародний аеропорт "Бориспіль" (позивач у справі, балансоутримувач за договором) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Авіакомпанія "Браво" (відповідач у справі, тимчасовий користувач за договором) укладено Попередній договір тимчасового користування нерухомим майном № 025-14-96 (далі - Попередній договір), за умовами якого балансоутримувач передає, а тимчасовий користувач приймає в строкове платне користування приміщення № 182, площею 12,0 кв.м, на 1-му поверсі будівлі пасажирського терміналу "F" з швидкомонтуючих легких конструкцій (інв. № 47570), приміщення № 41, площею 31,6 кв.м, на 2-му поверсі будівлі пасажирського терміналу "F" з легких конструкцій (інв. № 47570).
Майно знаходиться на балансі балансоутримувача та розміщене за адресою його місцезнаходження (п.1.2 Попереднього договору).
За умовами п.2.1 Попереднього договору тимчасовий користувач вступає у строкове платне користування майном на термін, вказаний у Договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього Договору та Акту приймання - передавання майна.
Відповідно до п.5.3 Попереднього договору до обов'язків тимчасового користувача входить, зокрема, обов'язок своєчасно й у повному обсязі сплачувати плату за користування майном, компенсувати експлуатаційні витрати та витрати на утримання майна,в тому числі податку на землю, незалежно від наслідків своєї господарської діяльності.
Згідно п.5.10 Попереднього договору тимчасовий користувач зобов'язаний укласти з балансоутримувачем договір про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання майна та надання комунальних послуг протягом 15-ти робочих днів після підписання сторонами цього договору. До моменту укладення сторонами договору про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання майна та надання комунальних послуг, тимчасовий користувач зобов'язаний компенсувати на користь балансоутримувача експлуатаційні витрати та витрати на утримання майна, в тому числі податку на землю, незалежно від наслідків своєї господарської діяльності, з дати підписання Акту приймання - передавання майна на підставі окремо виставлених рахунків. Оплата рахунків проводиться тимчасовим користувачем в порядку, встановленому п.5.4 договору.
Як визначено п.12.1 Попереднього договору даний договір набуває чинності з дати підписання його сторонами та є чинним до дати укладення основного договору оренди з орендодавцем, але в будь - якому випадку до 15.08.2019 року включно, в залежності від того, яка дата наступить раніше. Після цього договір припиняє свою дію.
Попередній договір підписаний представниками балансоутримувача та тимчасового користувача та скріплений печатками сторін.
Окрім цього, Додатковою угодою № 1 від 14.08.2019 року до Попереднього договору сторони узгодили внести зміни до Попереднього договору, зокрема, в частині вартості майна та розміру орендної плати; відповідно до ч. 3 ст. 631 ЦК України сторони домовились, що положення угоди застосовуються до відносин між сторонами, які виникли до її укладення, а саме з 01.04.2019.
Судом встановлено за матеріалами справи, що 28.03.2019 року між Державним підприємством "Міжнародний аеропорт "Бориспіль" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Авіакомпанія "Браво" підписано акти № 1 та № 2 приймання-передавання майна до Попереднього договору, відповідно до яких балансоутримувач передав, а тимчасовий користувач прийняв в строкове платне користування нерухоме майно, а саме: приміщення № 182, площею 12,0 кв.м, на 1-му поверсі будівлі пасажирського терміналу "F" з швидкомонтуючих легких конструкцій (інв. № 47570), приміщення № 41, площею 31,6 кв.м, на 2-му поверсі будівлі пасажирського терміналу "F" з легких конструкцій (інв. № 47570).
Факт отримання нерухомого майна в оренду, його характеристики та подальше користування сторонами не заперечувались.
Як встановлено судом за матеріалами справи, на виконання умов Попереднього договору між Державним підприємством «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» (балансоутримувач за договором, позивач у справі) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Авіакомпанія Браво" (тимчасовий користувач за договором, відповідач у справі) був укладений Договір № 02.2.1-14/1-387 про відшкодування витрат балансотуримувача на утримання нерухомого майна та надання комунальних послуг тимчасовому користувачу (далі - Договір), відповідно до умов п.п.1.1.1 п.1.1 якого, у зв'язку із наданням тимчасовому користувачу в строкове платне користування: приміщення № 182, площею 12,0 кв.м, на 1-му поверсі будівлі пасажирського терміналу "F" з швидкомонтуючих легких конструкцій (інв. № 47570), приміщення № 41, площею 31,6 кв.м, на 2-му поверсі будівлі пасажирського терміналу "F" з легких конструкцій (інв. № 47570), для розміщення виробничих підрозділів авіакомпанії, балансоутримувач надає, а тимчасовий користувач отримує та оплачує наступні послуги: постачання теплової енергії, забезпечення санітарно-гігієнічних умовам праці, водою для прибирання приміщення самостійно, прибирання та вивезення твердих побутових відходів за тарифами, передбаченими в Таблицях № 1.1, № 1.2.
Розділами 2 - 7 Договору сторони узгодили права, обов'язки та відповідальність сторін, порядок вирішення спорів, форс - мажор, строк чинності та умови припинення дії Договору тощо.
Сторонами обумовлено, що Договір набирає чинності з моменту укладання та діє до 15.08.2019 включно. Датою укладання Договору вважається пізніша дата, якщо Договір підписувався сторонами окремо. (п. 6.1 Договору).
Сторони домовились, що відповідно до частини 3 статті 631 Цивільного кодексу України умови Договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення, а саме з 28.03.2019.
Вищезазначений Договір підписаний уповноваженими представниками балансоутримувача та тимчасового користувача та скріплений печатками обох сторін.
Судом встановлено, що укладений правочин за своїм змістом та правовою природою є договором про надання послуг, який підпадає під правове регулювання норм глави 63 Цивільного кодексу України.
Згідно ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК України, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Так, однією з підстав виникнення господарського зобов'язання, згідно ст. 174 Господарського кодексу України, є господарський договір.
Згідно ст. 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання.
Згідно п.п.2.2.2 п.2.2 Договору тимчасовий користувач орендар зобов'язується щомісяця з 10 числа місяця, що слідує за звітним, самостійно одержувати в бухгалтерії балансоутримувача рахунок, акт та раз на рік рахунок - фактуру на оплату земельного податку згідно пункту 1.1.3 Договору. Тимчасовий користувач несе відповідальність за вчасне отримання рахунку та акту. Датою отримання рахунку та акту вважається 15 (п'ятнадцяте) число кожного місяця незалежно від дати його фактичного отримання. Сплата рахунку здійснюється тимчасовим користувачем до 20 числа того ж місяця. Підписаний акт тимчасовий користувач зобов'язаний повернути в бухгалтерію балансоутримувача протягом 5-ти робочих днів з дати його отримання або надати в цей строк вмотивовану відмову від його підписання. Якщо протягом 5-ти робочих днів акт не буде повернутий балансоутримувачу та не надана в цей строк вмотивована відмова від його підписання, він вважається підписаним сторонами.Акт підписується керіниками сторін або призначеними керівниками повноваженими особами. Підписання акту тимчасовим користувачем є підтвердженням відсутності претензій до якості наданих послуг.
При цьому як зазначено в п.п.2.1.5 п.2.1 Договору балансоутримувач зобов'язаний щомісяця до 10 числа місяця, наступного за звітним, виставляти за звітний місяць та складати акт приймання - передачі виконаних послуг, який є контрольним та звітним документом сторін щодо надання - отримання послуг та їх якості.
Згідно ч. 1 ст. 903 Цивільного кодексу України якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
Сплата за послуги здійснюється тимчасовим користувачем з 28.03.2019 року (дати підписання Актів приймання - передавання майна від 28.03.2019 року до Попереднього договору тимчасового користування нерухомим майном № 02.5-14-96 від 28.03.2019 року) (п.1.3 Договору).
Так, за твердженням позивача на підставі Договору № 02.5-14/1-387 про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання нерухомого майна та надання комунальних послуг тимчасовому користувачу від 18.06.2019 року у відповідача виник обов'язок компенсувати позивачу витрати на утримання орендованого нерухомого майна за спірний період, а саме з липня 2019 року по вересень 2019 року, та донарахування за період липень - жовтень 2019 року.
На виконання умов Договору позивачем було складено відповідачу рахунки-фактури: № 61/599 від 31.07.2019 року на суму 3,58 грн., № 61/640 від 31.07.2019 року на суму 100,56 грн., № 61/641 від 31.07.2019 року на суму 228,48 грн., № 61/733 від 31.08.2019 року на суму 100,56 грн., № 61/734 від 31.08.2019 року на суму 228,48 грн., № 61/805 від 30.09.2019 року на суму 100,56 грн., № 61/806 від 30.09.2019 року на суму 228,48 грн., № 62/375 від 31.07.2019 року на суму 227,95 грн., № 62/389 від 31.08.2019 року на суму 251,74 грн., від 62/454 від 30.09.2019 року на суму 336,52 грн., № 62/627 від 05.11.2019 року на суму 47,93 грн., № 62/742 від 27.11.2019 року на суму 599,11 грн., всього на суму 2453,95 грн., копії яких наявні в матеріалах справи.
Окрім цього позивачем були складені та підписані Акти здачі - приймання виконаних послуг: від 31.07.2019 року на суму 3,58 грн., від 31.07.2019 року на суму 100,56 грн., від 31.07.2019 року на суму 228,48 грн., від 31.08.2019 року на суму 100,56 грн., від 31.08.2019 року на суму 228,48 грн., від 30.09.2019 року на суму 100,56 грн., від 30.09.2019 року на суму 228,48 грн., від 31.07.2019 року на суму 227,95 грн., від 31.08.2019 року на суму 251,74 грн., від 30.09.2019 року на суму 336,52 грн., від 05.11.2019 року на суму 47,93 грн., від 27.11.2019 року на суму 599,11 грн., всього на суму 2453,95 грн., копії яких наявні в матеріалах справи.
З матеріалів справи вбачається, що вищевказані рахунки та акти приймання-здачі виконаних послуг за Договором були отримані відповідачем, про що свідчать підписи уповноваженої особи на реєстрах виданих/отриманих оригіналів документів. При цьому, жодних претензій та зауважень щодо наданих послуг, після отримання зазначених вище документів, тимчасовий користувач балансоутримувачу не надав, а відтак, з урахуванням умов п. 2.2.2 Договору, дані акти приймання-здачі виконаних послуг вважаються підписаними відповідачем.
При цьому, як вбачається із матеріалів справи, будь-які заперечення щодо повного та належного надання послуг з боку тимчасового користувача відсутні.
Доказів пред'явлення відповідачем заперечень щодо якості та обсягів наданих послуг та відмови відповідача від приймання наданих позивачем послуг утримання нерухомого майна, а також претензій щодо повного та належного виконання позивачем умов договору в частині, зазначеній у вказаних актах, до суду не надходило.
За таких обставин, суд приходить до висновку, що позивачем виконано прийняті на себе зобов'язання з надання послуг утримання нерухомого майна в обсягах, зазначених в акта приймання - здачі виконаних послуг, а відповідачем, у свою чергу, прийнято надані послуги у вказаних обсягах без будь - яких зауважень.
Відповідно до статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Згідно з частиною 1 статті 175 Господарського кодексу України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Суд зазначає, що відповідно до ст. 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства. Первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.
Відповідно до частини 1 статті 9 Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій, та які повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.
Отже, за висновками суду, документами, які підтверджують як факт виконання позивачем зобов'язання з надання послуг утримання нерухомого майна відповідачеві, так і факт виникнення у останнього зобов'язання з їх оплати, є акти приймання - здачі наданих послуг та саме ці документи є первинними бухгалтерськими документами, які засвідчують здійснення господарських операцій і містять інформацію про вартість наданих послуг.
Частиною першою статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
За приписами частин 1, 2 статті 251 Цивільного кодексу України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.
Проте, як зазначено позивачем в позовній заяві, всупереч досягнутим домовленостям, відповідач не здійснив оплату наданих за спірним Договором послуг з утримання нерухомого майна, в зв'язку з чим утворилась заборгованість в загальній сумі 2453,95 грн.
Згідно зі статтею 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до частини 1 ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
В силу статей 525, 526 Цивільного кодексу України та ст. 193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно зі статтею 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Статтею 612 Цивільного кодексу України визначено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 Цивільного кодексу України).
Відповідно до частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
Таким чином, як зазначено позивачем в позовній заяві, свої зобов'язання щодо відшкодування Державному підприємству "Міжнародний Аеропорт Бориспіль" як балансоутримувачу нерухомого майна витрат на його утримання в сумі 2453,95 грн. у встановлений строк, всупереч вимогам цивільного та господарського законодавства, а також умовам Договору відповідач не виконав, в результаті чого у Товариства з обмеженою відповідальністю «Авіакомпанія Браво» утворилась заборгованість перед позивачем у зазначеному вище розмірі, яку останній просив стягнути в поданій суду позовній заяві.
За приписами статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.
У відповідності до ст. 124, п. п. 2, 3, 4 ч. 2 ст. 129 Конституції України, ст. ст. 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства, зокрема, є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суд наголошує, що відповідно до ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Таким чином обов'язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до ст. 74 ГПК України, покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.
При цьому відповідачем не надано суду жодних доказів на підтвердження відсутності боргу, письмових пояснень щодо неможливості надання таких доказів, або ж фактів, що заперечують викладені позивачем позовні вимоги.
Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Доказів визнання недійсним укладеного між сторонами Договору № 02.5-14/1-387 про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання нерухомого майна та надання комунальних послуг тимчасовому користувачу від 18.06.2019 року та/або його окремих положень суду не надано.
Будь-які заперечення щодо порядку та умов укладення спірного Договору на час його підписання та на протязі виконання з боку сторін відсутні.
В свою чергу, зважаючи на відсутність будь-яких заперечень відповідача щодо визначення розміру заборгованості за договорами на час розгляду даної справи, суд здійснював розгляд справи виходячи з наявних матеріалів та визначив розмір заборгованості відповідача на підставі наданих позивачем доказів.
Суд зазначає, що за приписами ст. 180 Господарського кодексу України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору.
Відповідно до ст. 631 Цивільного кодексу України час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору, є строком дії останнього.
Згідно ст. 598 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Як зазначалось судом вище, пунктом 12.1 Попереднього договору встановлений строк дії останнього до 15.08.2019 року включно.
У відповідності до приписів ст. 785 Цивільного кодексу України у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.
Частиною 2 статті 795 Цивільного кодексу України визначено, що повернення наймачем предмета договору найму оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту договір найму припиняється.
За умовами п.2.4 Попереднього договору майно вважається поверненим балансоутримувачу з моменту підписання акту приймання - передавання майна, який підписується балансоутримувачем та тимчасовим користувачем.
Наразі, в матеріалах справи наявні підписані 05.09.2019 року ДП МА "Бориспіль" як балансоутримувачем та ТОВ "Авіакомпанія Браво" як тимчасовим користувачем акти № 3 та № 4 приймання - передавання майна, згідно яких балансоутримувач прийняв, а тимчасовий користувач передав нерухоме майно: приміщення № 182, площею 12,0 кв.м, на 1-му поверсі будівлі пасажирського терміналу "F" з швидкомонтуючих легких конструкцій (інв. № 47570), приміщення № 41, площею 31,6 кв.м, на 2-му поверсі будівлі пасажирського терміналу "F" з легких конструкцій (інв. № 47570).
Таким чином враховуючи умови Попереднього договору та наявні в матеріалах справи докази фактичного повернення нерухомого майна балансоутримувачу, за умови відсутності доказів продовження строку дії Попереднього договору та/або укладення з Регіональним відділенням Фонду Державного майна України по Київській області основного договору оренди до 15.08.2019 року, як визначено в п.5.20 Попереднього договору, суд дійшов висновку про припинення Попереднього договору.
В свою чергу умовами Договору № 02.5-14/1-387 про відшкодування витрат Балансоутримувача на утримання нерухомого майна та надання комунальних послуг тимчасовому користувачу від 18.06.2019 року, а саме п.1.6 передбачено, що в разі припинення надання в строкове платне користування майна, нарахування оплати за послуги по кожному окремому приміщенню відбувається до дати фактичного повернення майна (включно), що фіксується сторонами у відповідних Актах приймання - передавання майна до Попереднього договору (з урахуванням положень п.2.2.18 Договору).
Так, згідно п. 2.2.18 Договору у разі припинення Попереднього договору тимчасовий користувач зобов'язаний повернути приміщення балансоутримувачу у строки та в порядку, що передбачені Попереднім договором від 28.03.2019 року.
Умовами п.6.1 Договору передбачено строк дії останнього до 15.08.2019 року включно.
Згідно п.6.3 Договору останній припиняє свою дію, зокрема, з дати припинення відносин за Попереднім договором тимчасового користування нерухомим майном № 025-14-96 від 28.03.2019 року, що підтверджується підписанням відповідних Актів приймання- передавання майна (з урахуванням положень п.2.2.18 Договору). При цьому датою припинення цього Договору є дата останнього Акту приймання - передавання майна до Попереднього договору.
Отже, приймаючи до уваги фактичне повернення майна тимчасовим користувачем, яке засвідчене складеними та підписаними обома сторонами 05.09.2019 року актами № 3 та № 4 приймання - передавання майна, суд доходить висновку що відшкодування витрат балансоутримувача на утримання нерухомого майна та надання комунальних послуг тимчасовому користувачу мало здійснюватись останнім до факту фактичного повернення нерухомого майна.
Враховуючи вищевикладене, виходячи з того, що розмір заборгованості за надані позивачем як балансоутримувачем послуги з утримання нерухомого майна відповідає фактичним обставинам та на момент прийняття рішення доказів погашення заборгованості відповідач суду не представив, як і доказів, що спростовують вищевикладені обставини, суд доходить висновку, що позовні вимоги позивача про стягнення з відповідача 2453,95 грн. з оплати наданих позивачем як балансоутримувачем послуг з утримання нерухомого майна підлягають задоволенню в повному обсязі.
Суд зазначає, що правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов'язань передбачені, зокрема, приписами статей 549-552, 611, 625 Цивільного кодексу України.
З урахуванням приписів ст.549, ч. 2 ст.625 Цивільного кодексу України та ст. 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» правовими наслідками порушення грошового зобов'язання, тобто зобов'язання сплатити гроші, є обов'язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.
Так, виходячи з положень ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Згідно частини 1 ст.546 та ст.547 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.
Виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (ч. 1ст. 548 Цивільного кодексу України).
У відповідності до ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Як вбачається з аналізу ст.ст. 612, 625 Цивільного кодексу України право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних, які не є штрафними санкціями, є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.
Зазначені інфляційні нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання. Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.
Суд зазначає, що інфляційні нарахування на суму боргу здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.
При цьому розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).
Аналогічна правова позиція щодо застосування ч.2 ст.625 ЦК України викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 року у справі № 916/190/18, постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 05.07.2019 року у справі № 905/600/18 та постанові Верховного Суду від 03.10.2019 року у справі № 905/587/18.
Згідно правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 917/1421/18, оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць із моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення.
За умовами п. 4.2 Договору тимчасовий користувач зобов'язаний, в разі несвоєчасної оплати отриманих послуг (п.2.2.2) тау разі порушення строків відшкодування витрат балансоутримувача по зберіганню окремого індивідуально визначеного майна тимчасового користувача (п.2.2.18) сплачувати балансоутримувачу пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період, за який сплачується пеня, від суми заборгованості за кожний день прострочення. Пеня нараховується до моменту повного погашення заборгованості за цим Договором.
Враховуючи вищевикладене та у зв'язку з простроченням відповідачем виконання зобов'язання щодо оплати наданих послуг у строк, визначений умовами Договору, позивачем нараховано та пред'явлено до стягнення на підставі п. 4.2 Договору пеню в сумі 293,65 грн. за період 21.08.2019 року - 13.04.2020 року та на підставі ст. 625 ЦК України 36,33 грн. процентів річних за період з 21.08.2019 року по 13.04.2020 року та 30,90 грн. втрат від інфляції, які останній просив стягнути з відповідача відповідно до наданого розрахунку.
З огляду на вимоги статті 86 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.
В свою чергу, відповідачем не надано суду контррозрахунку заявлених до стягнення позовних вимог або заперечень щодо здійсненого позивачем розрахунку.
У відповідності до ч. 1 ст. 255 Цивільного кодексу України якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку.
При цьому перебіг часу, за який нараховуються проценти річних, починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.
За приписами ст. 253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
У ст. 254 вказаного нормативно-правового акту визначено, що якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день.
При цьому суд зазначає, що згідно п. 1.9 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 року, якщо у договорі виконання грошового зобов'язання визначається до настання певного терміну, наприклад, до 1 серпня 2014 року (частина друга статті 252 ЦК України), то останнім днем виконання такого зобов'язання вважається день, що передує цьому терміну (в даному прикладі - 31 липня 2014 року). Водночас коли у тексті договору виконання грошового зобов'язання визначено "по 1 серпня 2014 року" або "включно до 1 серпня 2014 року", то останнім днем виконання такого зобов'язання буде 1 серпня 2014 року.
Зокрема, пунктом 2.2.2. Договору строк оплати витрат балансоутримувача визначено до 20-го числа місяця, що слідує за звітним.
Наразі, як встановлено судом, при визначенні періоду прострочення позивачем визначено граничним строком виконання зобов'язання 20 число серпня - жовтня, грудня 2019 року, в той час як граничним строком виконання є день, що передує 20-му числу кожного місяця, а саме 19 число.
Окрім цього позивачем не враховано, що граничний строк сплати витрат балансоутримувача в жовтні 2019 року з урахуванням вихідних днів припадає на 21.10.2019 року.
Також суд зазначає, що відповідно до ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Так згідно до п.4.2 Договору пеня нараховується до моменту повного погашення заборгованості за цим договором.
Тобто сторони умовами договору поставки визначили нарахування пені без обмеження 6-ти місячним строком, яке не припиняється до моменту повного погашення заборгованості, сторонами договору визначено термін, протягом якого здійснюється нарахування пені, що цілком відповідає положенням цивільного законодавства.
За результатами здійсненої за допомогою інформаційно-правової системи "ЛІГА" перевірки нарахування позивачем заявлених до стягнення процентів пені, процентів річних та втрат від інфляції судом встановлено, що розмір пені, перерахований судом у відповідності до умов Договору та приписів чинного законодавства, з урахуванням початку визначеного позивачем періоду, становить 294,26 грн. пені, а отже є більшим, ніж заявлено у позивача. Проте, приймаючи до уваги пред'явлення позивачем до стягнення пені в сумі 293,95 грн., виходячи з того, що збільшення розміру позовних вимог є правом позивача, передбаченим ст. 46 Господарського процесуального кодексу України, яким позивач не скористався, суд не вправі самостійно збільшувати розмір позовних вимог, зокрема, в частині пені, тому позовні вимоги в частині стягнення пені за несвоєчасну оплату послуг підлягають задоволенню в сумі, нарахованій позивачем, а саме 293,65 грн.
Також за результатами здійсненої судом перевірки нарахування позивачем заявлених до стягнення процентів річних та втрат від інфляції судом встановлено, що перерахований судом в межах визначеного періоду розмір процентів річних та втрат від інфляції становить 32,90 грн. та 22,79 грн. відповідно, а отже є меншим, ніж заявлено позивачем, тому позовні вимоги в частині стягнення з відповідача процентів річних та втрат від інфляції за несвоєчасну сплату наданих за Договором послуг підлягають частковому задоволенню в сумах 32,90 грн. процентів річних та 22,79 грн. втрат від інфляції.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (ч. 1 ст. 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22 лютого 2007 року в справі "Красуля проти Росії", від 5 травня 2011 року в справі "Ільяді проти Росії", від 28 жовтня 2010 року в справі "Трофимчук проти України", від 9 грудня 1994 року в справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 1 липня 2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", від 7 червня 2008 року в справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії") свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.
Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
Відповідно до п. 58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (Заява № 4909/04) від 10.02.2010 р. у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).
Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.
У відповідності до пункту 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 року № 6 "Про судове рішення" рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.
З огляду на вищевикладене, виходячи з того, що позов частково доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем не спростований, суд доходить висновку, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.
Відповідно до частини 1статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються судом на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 73-80, 86, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарський суд міста Києва, -
1. Позовні вимоги задовольнити частково.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Авіакомпанія Браво" (вул. Шулявська, 7, м. Київ, 04116; код ЄДРПОУ 32259588) на користь Державного підприємства "Міжнародний аеропорт "Бориспіль" (08300, Київська область, Бориспільський район, с. Гора, вул. Бориспіль-7; код ЄДРПОУ 20572069) 2453,95 грн. (дві тисячі чотириста п'ятдесят три грн. 95 коп.) боргу, 293,65 грн. (двісті дев'яносто три грн. 65 коп.) пені, 32,90 грн. (тридцять дві грн. 90 коп.) процентів річних, 22,79 грн. (двадцять дві грн. 79 коп.) втрат від інфляції та судовий збір у розмірі 2093,38 (дві тисячі дев'яносто три грн. 38 коп.).
3. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
4. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).
Повний текст рішення складено та підписано 17 серпня 2020 року.
Суддя А.М. Селівон