Провадження № 11-кп/4820/177/20
Справа № 675/2462/19 Головуючий в 1-й інстанції ОСОБА_1
Категорія : ухвала Доповідач ОСОБА_2
10 серпня 2020 року Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Хмельницького апеляційного суду у складі:
судді-доповідача ОСОБА_2 ,
суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
з участю секретаря с/з ОСОБА_5 ,
прокурора ОСОБА_6 ,
засудженого ОСОБА_7 ,
захисника ОСОБА_8
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Хмельницькому матеріали справи за апеляційними скаргами засудженого ОСОБА_7 та в його інтересах захисника-адвоката ОСОБА_8 на ухвалу Ізяславського районного суду Хмельницької області від 16 грудня 2019 року, -
Ухвалою Ізяславського районного суду Хмельницької області від 16 грудня 2019 року відмовлено в задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання у виді довічного позбавлення волі або заміну покарання у виді позбавлення волі на певний строк.
Відмовляючи в задоволенні клопотання суд мотивував своє рішення тим, що на даний час відсутні підстави для умовно-дострокового звільнення засудженого від відбування покарання та заміни йому покарання на покарання у виді позбавлення волі на певний строк, оскільки механізму перегляду судом покарання у виді довічного ув'язнення та прийняття рішення про умовно-дострокове звільнення від відбування зазначеного покарання не існує. До цього часу неузгодженості в Кримінальному кодексі України законодавчим органом не усунуті.
В поданій апеляційній скарзі засуджений ОСОБА_7 просить ухвалу суду першої інстанції скасувати та постановити нову ухвалу, якою задоволити його клопотання. Вказує, що за вироком суду він відбуває покарання у виді довічного позбавленні волі та вважає, що на даний час немає підстав тримати його під вартою, що цим порушуються права людини гарантованих Конституцією України, Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод. Зазначає, що покарання, яке не передбачає можливість звільнення засудженої особи після спливу певного терміну не відповідає меті кримінального покарання та вимогам ст.3 вказаної Конвенції. Крім того, звертає увагу суду на те, що в Україні існує лише одна перспектива звільнення засудженого до довічного позбавлення волі - помилування, яке не є реальною перспективою звільнення від довічного позбавлення волі, тому вважає, що його клопотання підлягає задоволенню.
В своїй апеляційній скарзі захисник ОСОБА_8 просить ухвалу суду першої інстанції скасувати та постановити нову ухвалу, якою звільнити ОСОБА_7 умовно-достроково або замінити невідбуту частину покарання більш м'яким.
Крім того, просить визначити термін можливого перегляду покарання ОСОБА_7 шляхом застосування до нього умовно-дострокового звільнення або заміни невідбутої частини покарання більш м'яким, встановити проміжки часу для його повторення, а також встановити критерії, на підставі яких він має відбуватись. Зазначає, що суд першої інстанції відмовившись застосувати Конвенцію та відповідну практику ЄСПЛ, посилаючись на відсутність механізму звільнення від довічного покарання (чи його заміна) у нормах законів України, не тільки порушив міжнародний договір, а й порушено право його підзахисного, передбачене ст.28 Конституції України. Вважає, що відповідно до положень цієї статті Конституції його підзахисний має право на зменшуваність його довічного покарання та на реалістичну перспективу звільнення. Стверджує, що суд першої інстанції не застосував закон, який підлягав застосуванню (Конституція, Конвенція та рішення ЄСПЛ), а застосував закон, який не підлягав застосуванню (КК України), оскільки він суперечить нормам Конституції та міжнародному договору, які мають вищу юридичну силу.
Заслухавши доповідь судді, пояснення засудженого та його захисника на підтримання доводів апеляційної скарги, думку прокурора про законність та обґрунтованість ухвали суду, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційного скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, ОСОБА_7 засуджений до довічного позбавлення волі. Цей вид покарання не відноситься до позбавлення волі на певний строк.
Відповідно до ст. 81 та 82 КК України передбачена можливість умовно-дострокового звільнення від відбування покарання засуджених або заміни невідбутої частини покарання більш м'яким.
Порядок застосування зазначених норм права було роз'яснено у Постанові Пленуму Верховного суду України від 26 квітня 2002 року № 2 «Про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м'яким». Так, згідно п.п.3,4 вказаної постанови, в ідповідно до ч. 1 ст. 81 КК України умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може застосовуватись до осіб, які відбувають покарання у виді виправних робіт, обмеження або позбавлення волі на певний строк, а також до військовослужбовців, які засуджені до службових обмежень чи тримання в дисциплінарному батальйоні. Заміна невідбутої частини покарання більш м'яким на підставі ч. 1 ст. 82 КК України може застосовуватися до осіб, які відбувають покарання у виді обмеження або позбавлення волі на певний строк.
Таким чином, для застосування положень статей 81 та 82 КК України необхідно, щоб засуджена особа відбула відповідно не менше трьох чвертей та двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин. Тобто положення даних правових норм вимагають наявності строкового характеру призначеного особі покарання, від тривалості якого й здійснюється розрахунок строку фактично відбутого покарання, що і надає засудженій особі право на звернення з клопотанням про їх застосування.
Виходячи із вищезазначених положень, умовно-дострокове звільнення чи заміна призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі, національним законодавством не передбачено.
З огляду на посилання засудженого на порушення його права з підстав неврахування практики Європейського суду з прав людини, міжнародних норм, колегія суддів враховує, що це питання перебуває у площині законодавчого врегулювання державою Україна.
За нормами діючого законодавства механізму умовно-дострокового звільнення або заміни невідбутої частини покарання на більш м'яке стосовно засуджених до довічного позбавлення волі не передбачено.
Проте, національним законодавством передбачений інститут помилування. Так, частиною першою статті 87 КК України встановлена можливість здійснення Президентом України помилування стосовно індивідуально визначеної особи.
Згідно з частиною другою статті 87 КК України актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п'яти років, а згідно ч. 7 ст. 151 КВК України засудженим до довічного позбавлення волі може бути подано клопотання про його помилування після відбуття ним не менше 20 років призначеного покарання.
Отже, нормами Кримінального Кодексу України передбачено можливість заміни покарання у виді довічного позбавлення волі більш м'яким покаранням шляхом помилування засудженого, що у повній мірі відповідає вимогам «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» та практиці Європейського суду з прав людини.
Посилання апелянтів на рішення ЄСПЛ рішення, в яких констатовано порушення статті 3 Конвенції, яке пов'язане з тим, що в державі Україні довічно ув'язнені не мають реальної перспективи звільнення і вказані рішення є джерелом права для національних судів та підставою для задоволення його заяви, колегія суддів оцінює критично і вважає, що суд не є суб'єктом, уповноваженим на виконання позитивного обов'язку держави із задоволення вимог статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Так, гарантією недопущення узурпації державної влади є, зокрема, закріплені Конституцією України принципи здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (частина перша статті 6) та положення, згідно з яким органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19).
Крім того, Верховним Судом України в постанові від 17.12.2013 р. у справі № 21-439а13 визначено, що суди не вправі втручатися в діяльність державних органів та органів місцевого самоврядування при здійсненні ними функцій та повноважень, визначених законодавством, не вправі переймати на себе функції суб'єктів владних повноважень, оскільки чинним законодавством України суди не наділені правом створювати норми права, а наділені лише компетенцією перевіряти уже створені норми права на їх відповідність вищестоящим в ієрархії нормативно-правовим актам.
Також, доводи апеляційних скарг про те, що відповідно до ст. 9 Конституції України та ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» рішення Європейського суду з прав людини та Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод становлять невід'ємну частину національного законодавства, є джерелом права та мають вищу юридичну силу, ніж національний закон, тому для їх застосування не обов'язково внесення змін до законів України; на виконання рішень Європейського суду з прав людини Україна не повинна обов'язково приймати закони, оскільки такі закони приймаються тільки на виконання рішень проти України, рішення Європейського суду з прав людини проти інших держав є обов'язковими для правильного тлумачення вимог Конвенції; згідно зі ст. 27 Віденської Конвенції Україна не може використовувати внутрішнє (національне) право для обґрунтування неможливості виконання міжнародного договору, коли клопотання засудженого ґрунтується на Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практиці Європейського суду з прав людини, чим порушено право його підзахисного, передбачене вимогами ст. 28 Конституції України та ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не є обґрунтованими, оскільки вони не узгоджуються не тільки з національним законодавством з цього приводу, а також з практикою Європейського суду з прав людини, яка викладена в рішеннях у справах «Вінтер проти Сполученого Королівства» та «Кафкаріс проти Кіпру» та ін.
Отже, доводи апелянтів про незаконність рішення суду першої інстанції не заслуговують на увагу та спростовуються вищенаведеним, у зв'язку з чим відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги.
Будь - яких порушень норм матеріального та процесуального законодавства судом першої інстанції при прийнятті рішення по розгляду клопотання засудженого, колегія суддів не вбачає, та підстави для задоволення апеляційних скарг відсутні.
На підставі наведеного та керуючись ст.ст.407, 418, 419, КПК України, колегія суддів, -
Ухвалу Ізяславського районного суду Хмельницької області від 16 грудня 2019 року про відмову в задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_7 про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання у виді довічного позбавлення волі або заміну покарання у виді позбавлення волі на певний строк, залишити без змін, а апеляційні скарги засудженого та його захисника - без задоволення.
Ухвала набирає законної сили негайно після її винесення, є остаточною й оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Судді