Справа № 240/222/20
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Черняхович І.Е.
Суддя-доповідач - Курко О. П.
12 серпня 2020 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Курка О. П.
суддів: Смілянця Е. С. Капустинського М.М. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 17 квітня 2020 року (м. Житомир) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Військова частина НОМЕР_1 та ІНФОРМАЦІЯ_2 про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії, стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку,
в січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Військова частина НОМЕР_1 та ІНФОРМАЦІЯ_2 про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії, стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку.
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 17 квітня 2020 року позов задоволено частково, а саме: визнано протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2018 рік; зобов'язано Житомирський обласний військовий комісаріат нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2018 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з його з військової служби; у задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.
Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, неврахування судом всіх обставин справи, що призвело до невірного вирішення справи, просить рішення суду в оскаржуваній частині скасувати та прийняти нову постанову, якою позов задовольнити. Скаржник зазначає, що оскільки станом на день звільнення відповідачем не проведено з ним повного розрахунку, а саме - не виплачено грошову компенсацію за невикористану ним за період з 2016 по 2018 роки додаткову відпустку учасникам бойових дій, передбачену ст.12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", то він має право на одержання середнього заробітку за весь час затримки розрахунку по день проведення фактичного розрахунку відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач заперечив наведені доводи апеляційної скарги, зазначивши про їх необґрунтованість та повне спростування в ході розгляду даної справи судом першої інстанції.
Апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, у відповідності до вимог п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступних висновків.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час апеляційного розгляду справи, що 14 серпня 2014 року ОСОБА_1 в порядку мобілізації на особливий період був призваний на військову службу до військової частини НОМЕР_1 та зарахований до особового складу військової частини - польова пошта НОМЕР_2 (а.с.11).
Наказом командира військової частини - польова пошта НОМЕР_3 від 15.08.2014 №2 ОСОБА_1 було призначено на посаду заступника командира дивізіону військової частини - польова пошта НОМЕР_3
(а.с.10 зворотній бік, 12).
Наказом Командувача військ оперативного командування « ІНФОРМАЦІЯ_3 » від 30.03.2015 №2 ОСОБА_1 було призначено на посаду помічника начальника речової служби тилу військової частини - польова пошта НОМЕР_2 (а.с.13).
Із наявного у матеріалах справи копії довідки командира військової частини - польова пошта НОМЕР_2 від 07.02.2017 №436 вбачається, що капітан ОСОБА_1 в період з 03.09.2015 по 01.11.2015, з 21.11.2015 по 22.12.2015 та з 13.06.2016 по 17.06.2016 безпосередньо брав участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районах проведення антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей (а.с.14).
29 січня 2016 позивачу було встановлено статус учасника бойових дій, що підтверджується відповідним посвідченням ветерана війни - учасника бойових дій серії НОМЕР_4 (а.с.8).
На підставі наказу Командувача військ оперативного командування « ІНФОРМАЦІЯ_3 » від 06.12.2016 №215 капітана ОСОБА_1 було увільнено з посади начальника речової служби тилу військової частини - польова пошта НОМЕР_2 та призначено начальником відділення забезпечення ІНФОРМАЦІЯ_4 (а.с.15).
З наявного у матеріалах справи витягу із наказу командира військової частини - польова пошта НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 03.02.2017 №27 вбачається, що ОСОБА_1 з 03 лютого 2017 року було виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення (а.с.16).
Натомість, на підставі наказу військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_5 (по стройовій частині) від 04.02.2014 №21 ОСОБА_1 , починаючи з 04 лютого 2017 року, було зараховано до списків особового складу ІНФОРМАЦІЯ_5 та на всі види забезпечення (а.с.17).
Під час розгляду справи судом безспірно встановлено та не заперечувалося сторонами, що в 2016-2018 роках своїм правом на додаткову відпустку, як учаснику бойових дій, передбачену ст. 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", ОСОБА_1 , у зв'язку з настанням особливого періоду, не скористався.
В подальшому, відповідно до наказу Командувача військ оперативного командування « ІНФОРМАЦІЯ_3 » (по особовому складу) від 14.11.2018 №248 позивача було звільнено з військової служби у Бердичівському об'єднаному міському військовому комісаріаті у запас за підпунктом «б» пунктом 2 частини 5 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" (а.с.18).
Натомість згідно з наказом військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_5 від 23.11.2018 №228 (по стройовій частині) ОСОБА_1 з 23 листопада 2019 року було виключено зі списків особового складу військового комісаріату з усіх видів забезпечення (а.с.19).
При цьому, при звільненні позивача з військової служби грошова компенсація за невикористану в 2016-2018 роках додаткову відпустку учасникам бойових дій, йому виплачена не була.
З метою реалізації свого права на отримання вищезазначеної грошової компенсації ОСОБА_1 звернувся з відповідною заявою до ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.22), однак за наслідками розгляду цієї заяви відповідач листом від 09.12.2019 №9/814 відмовив позивачу у виплаті компенсації зазначивши при цьому, що оскільки надання додаткової оплачуваної відпустки, передбаченої п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» в особливий період припинено, то підстав для виплати грошової компенсації за невикористані дні такої відпустки немає (а.с.23)
Вважаючи дії відповідача щодо не виплати під час звільнення з військової служби грошової компенсації за невикористану у 2016, 2017 та 2018 роках додаткову відпустку учаснику бойових дій протиправними, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив з того, що вимоги для застосування ст.117 КЗпП України є передчасними.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції по суті спору, виходячи з наступного.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд враховує висновки Верховного Суду, які зроблені під час розгляду зразкової справи №620/4218/18 (№Пз/9901/4/19) та зазначає наступне.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України від 25.03.1992 №2232-ХІІ "Про військовий обов'язок і військову службу" (далі - Закон № 2232-XII) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Військова служба є особливим видом публічної служби, тому її проходження передбачає особливе регулювання, а саме межі реалізації військовослужбовцями своїх службових прав у зв'язку з специфікою їх правового статусу, а також відносини щодо звільнення та проходження військової служби врегульовані як загальним законодавством України про працю, так і спеціальним законодавством.
При цьому, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо спеціальними нормами не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.
Закон України від 20.12.1991 №2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі - Закон № 2011-XII) визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.
Відповідно до ст. 1 Закону №2011-XII соціальний захист військовослужбовців - це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Статтею 1-2 Закону №2011-XII закріплено, що військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.
У зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Право військовослужбовців на відпустки, порядок їх надання та відкликання з них визначено статтею 10-1 Закону №2011-XII.
Так, частиною 8 зазначеної статті передбачено, що військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України "Про відпустки". Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
Відповідно до ст. 16-2 Закону України від 15.11.1996 № 504/96-ВР "Про відпустки" (далі - Закон № 504/96-ВР) учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", особам, реабілітованим відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Зі змісту вищезазначеної норми вбачається, що учасники бойових дій мають право на додаткову відпустку із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Статтею 5 Закону України від 22.10.1993 №3551-XII "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (далі - Закон №3551-XII) визначено, що учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з'єднань, об'єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час.
Як вже було встановлено судом та не заперечувалось сторонами, що ОСОБА_1 в 2016 році був встановлений статус учасника бойових дій.
Пунктом 12 частини першої статті 12 Закону №3551-XII передбачено, що учасникам бойових дій (статті 5, 6) надаються такі пільги, зокрема: використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Відтак, позивач, як учасник бойових дій, під час проходження військової служби в період з 2016 по 2018 роки мав право на отримання додаткової відпустки із збереженням грошового забезпечення строком 14 календарних днів на рік.
Пунктами 17 та 19 статті 10-1 Закону №2011-XII встановлені обмеження щодо реалізації учасниками бойових дій їх права на отримання додаткової відпустки, передбаченої п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону №3551-XII, згідно з якими в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Натомість, надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.
Згідно з п. 21 ст. 10-1 Закону №2011-XII у разі ненадання військовослужбовцям щорічних основних відпусток у зв'язку з настанням періодів, передбачених пунктами 17 і 18 цієї статті, такі відпустки надаються у наступному році. У такому разі дозволяється за бажанням військовослужбовців об'єднувати щорічні основні відпустки за два роки, але при цьому загальна тривалість об'єднаної відпустки не може перевищувати 90 календарних днів.
Визначення особливого періоду надано в Законі України від 21.10.1993 № 3543-XII "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" (далі - Закон №3543-XII) та Законі України від 06 грудня 1991 року № 1932-XII "Про оборону України" (далі - Закон №1932-XII ).
Так, статтею 1 Закону №3543-XII визначено, що особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Натомість, за визначенням статті 1 Закону № 1932-XII особливий період - це період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
При цьому, під мобілізацією розуміють комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу (ст. 1 Закону №3543-XII).
Відповідно до ч. 8 ст. 4 Закону №3543-XII з моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.
Аналіз зазначених норм свідчить про те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації до припинення відповідного періоду припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски учаснику бойових дій, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту".
Указом Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 "Про часткову мобілізацію", затвердженим Законом України від 17 березня 2014 року №1126-VI, було постановлено оголосити та провести часткову мобілізацію.
Під час розгляду справи, судом безспірно встановлено та не заперечувалось сторонами, що протягом 2016-2018 років свої правом на отримання додаткової відпустки учасникам бойових дій ОСОБА_1 не скористався, у зв'язку з введенням в даний час особливого періоду.
Відповідно до п. 14 ст. 10-1 Закону №2011-XII військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються з військової служби, за винятком осіб, які звільняються зі служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі та у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, щорічна основна відпустка надається з розрахунку 1/12 частини тривалості відпустки, на яку вони мають право відповідно до пункту 1 цієї статті за кожний повний місяць служби в році звільнення. При цьому, якщо тривалість відпустки таких військовослужбовців становить більш як 10 календарних днів, їм оплачується вартість проїзду до місця проведення відпустки і назад до місця служби або до обраного місця проживання в межах України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються зі служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі та у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, щорічні основні відпустки та додаткові відпустки в рік звільнення надаються на строки, установлені пунктами 1 та 4 цієї статті.
У рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Зі змісту зазначеної норми вбачається, що військовослужбовець, який під час проходження військової служби не використав додаткову відпустку, право на яку він мав відповідно до закону, при звільненні його з військової служби має право на виплату грошової компенсації за всі невикористані дні такої відпустки.
Водночас, під час розгляду справи судом було встановлено, що при звільненні позивача з військової служби грошова компенсація за невикористану в 2016-2018 роках додаткову відпустку учаснику бойових дій, йому виплачена не була.
Колегія суддів зазначає, що у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 статті 12 Закону України від 22.10.1993 №3551-XII "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту".
Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що при звільненні з військової служби позивач мав право на отримання грошової компенсації за невикористану ним у 2016-2018 роках додаткову відпустку учаснику бойових дій, передбачену пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ.
Щодо вимоги про зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні доходів суд зазначає наступне.
Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, яке визначає порядок проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України та регулює питання, пов'язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов'язку в запасі.
В силу п.242 вказаного Положення, після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання.
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
У даному випадку мало місце виключення позивача зі списку особового складу без проведення остаточного розрахунку, а саме: не виплачено компенсацію за всі невикористані дні додаткової відпустки.
Строки проведення розрахунку при звільненні та відповідальність за недотримання таких строків визначені статтями 116 та 117 КЗпП України.
Так, статтею 116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Водночас, статтею 117 КЗпП України врегульовано, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. За наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Таким чином, наведеними правовими нормами визначено обов'язок роботодавця провести розрахунок із працівником саме в день його звільнення; при цьому, у разі наявності вини власника або уповноваженого ним органу щодо невиплати працівникові належних йому сум при звільненні в такому разі при відсутності спору щодо розміру таких сум підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
В той же час, колегія суддів звертає увагу, що згідно правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 24.10.2011 у справі № 6-39цс11, для визначення розміру середнього заробітку при звільненні мають враховуватись такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати та дотримання строків звернення до суду з позовними вимогами.
Водночас, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц зазначила, що визначаючись щодо розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати зокрема: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Вказані висновки застосовані Верховним Судом і у адміністративній справі №816/1640/17 (постанова від 20 травня 2020 року).
Отже, для проведення розрахунків належної до виплати суми компенсації за затримку розрахунку при звільненні суд повинен зокрема встановити розмір недоплаченої суми, визначити істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника та період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості.
Окрім іншого, колегія суддів зазначає, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Таким чином, колегія суддів вважає, що позовні вимоги у цій частині є передчасними, а тому не підлягають задоволенню.
Судова колегія звертає увагу на те, що після набрання даним рішенням законної сили та його виконання відповідачем, позивач не позбавлений права звернутись з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Підсумовуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції при вирішенні даного публічно-правового спору правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, а доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають правових підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.
З огляду на викладене, апеляційний суд приходить до переконання в тому, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Доводи, які наводяться скаржником в апеляційній скарзі, не свідчать про порушення місцевим судом норм процесуального або матеріального права при прийнятті оскаржуваного рішення, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 17 квітня 2020 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили в порядку та в строки, передбачені ст. 325 КАС України.
Постанова суду складена в повному обсязі 12 серпня 2020 року.
Головуючий Курко О. П.
Судді Смілянець Е. С. Капустинський М.М.