11.08.2020
Справа № 489/6322/19
Провадження №2/489/988/20
11 серпня 2020 року м. Миколаїв
Ленінський районний суд міста Миколаєва у складі:
головуючого - судді Рум'янцевої Н.О.,
із секретарем судового засідання - Матяєвою С.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Миколаївської міської ради про визначення часток та визнання права власності в порядку спадкування за законом
Позивач звернувся до суду з позовом, яким просив: визначити частки в праві спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 по 1/3 частки за кожним; визнати за ОСОБА_1 право власності на 2/3 частки квартири АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 та після смерті ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 . Мотивуючи свої вимоги тим, що йому, його дружині ОСОБА_2 та його тещі ОСОБА_3 належала на праві спільної сумісної власності квартира АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 11.02.1999 року. Після отримання квартири вони були зареєстровані та фактично проживали в зазначеній квартирі. Окрім них, за вказаною адресою більше ніхто не проживав та не був зареєстрований. ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_3 , після її смерті відкрилася спадщина, зокрема, на 1/3 частку спірної квартири. За життя остання заповіту не складала. Тому право на спадкування за законом отримала її донька ОСОБА_2 , оскільки була єдиною донькою спадкодавиці та була зареєстрована та фактично проживала разом з нею на час відкриття спадщини. Проте, ОСОБА_2 до нотаріальної контори не зверталася з заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . ІНФОРМАЦІЯ_2 померла його дружина ОСОБА_2 . Після її смерті відкрилася спадщина, зокрема на частку квартири АДРЕСА_2 . Спадкоємцем першої черги є позивач, як її чоловік, інших спадкоємців немає. ОСОБА_2 , була зареєстрована та фактично проживала за адресою: АДРЕСА_3 . Спадщину після смерті дружини ОСОБА_2 він отримав оскільки був зареєстрований та фактично проживав разом зі спадкодавицею. 11 березня 2019 року він звернувся до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 . Проте, йому було відмовлено, у зв'язку з тим, що неможливо встановити коло спадкоємців та не вказана частка кожного з власників.
Відповідно до ч. 3 ст. 211 ЦПК України, учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється на підставі наявних у суду матеріалів.
Від представника позивача надійшла заява про слухання справи за її відсутності та відсутності позивача у справі. На позовних вимогах наполягає.
Представник відповідача у судове засідання не з'явився, причини неявки суду не повідомив, про дату, час та місце судового засідання повідомлений належним чином, правом на подання відзиву не скористався, клопотання про відкладення судового засідання або слухання справи за відсутністю представника відповідача до суду не надходило.
Згідно ч.1 ст.280 ЦПК України у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності або якщо повідомлені ним причини неявки визнані неповажними, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи.
Передбачених ч. 2 ст. 223 ЦПК України підстав для відкладення розгляду справи судом не встановлено, судом прийнято рішення про розгляд справи за відсутності сторін, на підставі доказів, поданих разом із матеріалами позову з ухваленням заочного рішення відповідно до ст. ст. 280-283 ЦПК України.
Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, у відповідності до ч. 5 ст. 268 ЦПК України, є дата складання повного судового рішення.
Згідно вимог ч.2 ст.247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
З'ясувавши обставини та дослідивши надані докази, суд приходить до висновку, що встановлені наступні факти та відповідні правовідносини.
Квартира АДРЕСА_1 належала на праві спільної сумісної власності ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 11 лютого 1999 року, зареєстрованого в ММБТІ 24.03.1999 року за реєстровим № 16112.
Відповідно до довідки Миколаївського міжміського бюро технічної інвентаризації від 28.11.2019 року за вих. № 3167, з матеріалів реєстраційної справи БТІ станом на 28.12.2012 року право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в спільній сумісній власності на житло від 11.02.1999 року, зареєстрованого в ММБТІ 24.03.1999 року.
Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, сформованої 08.04.2020 року, право власності на квартиру АДРЕСА_1 не зареєстровано.
Позивач в своєму позові зазначає, що квартира АДРЕСА_1 була надана йому, його дружині та тещі в порядку обміну за обмінним ордером № 324, виданого бюро обміну житлової площі Виконавчого комітету Миколаївської міської ради народних депутатів 27 лютого 1982 року.
Вказане підтверджується ордером № 324 від 27.02.1982 року, виданого Бюро обміну житлової площі Виконавчого комітету Миколаївської міської ради народних депутатів (а.с. 19).
На час проведення обміну порядок обміну жилих приміщень установлювався законодавством Союзу РСР, Житловим кодексом Української РСР та іншими актами законодавства Української РСР.
Відповідно до ст. 89 ЖК УРСР, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, Правила обміну жилих приміщень затверджувалися Радою Міністрів Української РСР.
Згідно із ст. 79 ЖК УРСР та п. 2 Правил обміну жилих приміщень в Українській РСР, затвердженими постановою Ради Міністрів УРСР № 31 від 31.01.1986 (надалі Правила), чинними на час виникнення спірних правовідносин, наймач жилого приміщення в будинку державного і громадського житлового фонду вправі за письмовою згодою членів сім'ї, що проживають разом з ним, включаючи тимчасово відсутніх, провести обмін займаного жилого приміщення з іншим наймачем у будинку зазначеного фонду або членом житлово-будівельного кооперативу.
Відповідно до п. 5 ст. 5 цього Закону кожен громадянин має право приватизувати займане ним житло безоплатно в межах номінальної вартості житлового чеку або з частковою доплатою один раз, при цьому право на приватизацію житла передбачено і ст.9 Житлового кодексу Української РСР 1983 року, в редакції чинній на період виникнення спірних правовідносин.
Зі змісту ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" вбачається, що органи приватизації на підставі заяви громадянина приймають рішення про приватизацію, згідно з яким житло передається у приватну власність. Така передача житла у власність громадян оформлюється свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), яке реєструється в органах приватизації та не потребує нотаріального посвідчення, а зазначене свідчить про те, що Закон передбачає, по-перше, наявність волі громадянина на приватизацію житла; по-друге, прийняття відповідного рішення органом приватизації, який у конкретних правовідносинах впроваджує волю держави, що виражена у Законі.
З досліджених в судовому засіданні матеріалів справи вбачається, що орган приватизації виконавчий комітет Миколаївської міської ради здійснив передачу квартири АДРЕСА_1 у власність громадян ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 в рівних частках, згідно рішення (розпорядження) цього органу.
На підставі оформленого розпорядження орган приватизації виготовив свідоцтво про право власності на житло, яке є правовстановлюючим документом, який засвідчує право власності на житло, реєстрація якого проведена у відповідності до чинного на зазначений період законодавства, вказані дії вчинялись саме з волевиявлення сторін у справі.
Відповідно до ч. 1 ст.2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (в редакції станом на момент приватизації) до об'єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, які використовуються громадянами на умовах найму.
Як передбачено ч. 1 ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (в редакції станом на момент приватизації) до членів сім'ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають в квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло.
Згідно ч.2 ст.8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (в редакції станом на момент приватизації) передача квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), житловому приміщенні у гуртожитку, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку), житлового приміщення у гуртожитку.
У Конституції України закріплено основні правові принципи регулювання відносин власності, головним із яких є принцип рівного визнання й захисту усіх форм власності (ст.ст. 13, 41 Конституції України).
Згідно ч.1 ст.17 Закону України "Про власність", який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.
Відповідно до ст.112 ЦК УРСР в редакції станом на дану приватизації майно може належати на праві спільної власності двом або кільком колгоспам та іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або двом чи кільком громадянам. Розрізняється спільна власність (часткова власність) з визначенням часток або без визначення часток (сумісна власність).
Судом встановлено, що приватизація квартири була здійснена у спільну власність в рівних долях, що вбачається із свідоцтва про право на нерухоме майно від 11.02.1999 року.
За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 29 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин), розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (статті 16 Закону України «Про власність», статті 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункту 1 статті 17, статті 18, пункту 2 статті 17 Закону України «Про власність»), тощо.
Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.
Відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 355 Цивільного кодексу України, майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.
Приписами ч. 1 ст. 368 Цивільного кодексу України встановлено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.
Враховуючи, що один співвласники квартири померли, визначення часток з домовленістю співвласників є неможливим, та виходячи з презумпції рівності часток та відсутністю обставин, які б давали підстави для відступлення рівності часток, збільшення чи зменшення їх розміру, вимоги в частині визначення частки у спільній сумісній власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 по 1/3 частки за кожним підлягають задоволенню.
Щодо позовних вимог про визнання за ОСОБА_1 право власності на 2/3 частки квартири АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 та після смерті ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , суд приходить до наступного.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 . Після її смерті відкрилася спадщина, зокрема, на 1/3 частку квартири АДРЕСА_1 .
За життя ОСОБА_3 заповіту не складала.
ОСОБА_2 є рідною донькою ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження № НОМЕР_2 .
З свідоцтва про одруження серії НОМЕР_3 , вбачається що ОСОБА_2 17 листопада 1959 року зареєструвала шлюб з ОСОБА_1 та змінила прізвище на " ОСОБА_2 ".
Отже, ОСОБА_2 є спадкоємицею першої черги після смерті ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , яка прийняла спадщину після смерті матері так як проживала та було зареєстрована зі спадкодавцем на момент смерті. Інших спадкоємців немає.
У відповідності до роз'яснень, наведених у інформаційному листі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.05.2013 року № 24-753/0/4-13, при вирішенні спору про визнання права власності на спадкове майно потрібно розмежовувати час і підстави виникнення права власності у спадкодавця, які кваліфікуються відповідно до законодавства України чинного на час виникнення права власності та підстави спадкування зазначеного майна, що визначаються на час відкриття спадщини та згідно із п. 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК.
У відповідності з п.1 постанови Пленуму Верхового Суду України від 30.05.2008 року спадкові відносини регулюються ЦК України, законами України від 02.09.1993 року «Про нотаріат», від 23.06.2005 року «Про міжнародне приватне право», іншими законами, а також прийнятими відповідно до них підзаконними нормативно-правовими актами.
Відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилася не раніше 01.01.2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила Цивільного кодексу Української РСР.
На час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_3 діяв Цивільний Кодекс УРСР (в редакції 1963 року), який слід застосовувати до правовідносин спадкування належного йому майна.
Відповідно до ч.1 ст. 524 ЦК УРСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом.
Ст. 548 ЦК УРСР визначено, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Для прийняття спадщини необхідне волевиявлення спадкоємця і здійснення ним певних дій.
У відповідності до норм ст. 549 ЦК УРСР, що діяла на час смерті ОСОБА_3 , тобто на час відкриття спадщини, визнається, що спадкоємець прийняв спадщину, якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном або якщо він подав у державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.
Після смерті ОСОБА_3 його спадкоємцями не було вчинено будь-яких дій щодо прийняття спадщини після його смерті, про що свідчить Інформаційна довідка зі спадкового реєстру, за якою у спадковому реєстрі інформація відсутня.
У матеріалах справи також є поквартирна карточка форми Б по ЖЕК № 16, яка містить відомості про осіб, які проживають в квартирі АДРЕСА_1 , а саме: ОСОБА_1 з 01 квітня 1982 року по теперішній час, ОСОБА_2 з 01 квітня 1982 року по 30 грудня 2018 року та ОСОБА_3 з 01 квітня 1982 року по 12 травня 2000 року.
Отже, після смерті ОСОБА_3 спадщину прийняла ОСОБА_2 - її донька, як спадкоємець першої черги, яка проживала разом з спадкодавцем на момент відкриття спадщини, після смерті спадкодавця вступила у володіння спадковим майном, користуючись цим будинком багато років та підтримуючи його у належному стані, володіла ним, використовувала для своїх потреб, жодних доказів незаконності набуття цього житла судом не встановлено. А тому мала повне право оформити право власності у встановленому законом порядку.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_4 . Після її смерті відкрилася спадщина, зокрема на 2/3 частки квартири АДРЕСА_1 .
ОСОБА_2 за життя заповіту не складала. Спадкоємцем першої черги є її чоловік ОСОБА_1 , інших спадкоємців немає.
Протягом встановленого законом строку позивач ОСОБА_1 звернувся до Другої миколаївської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини за законом після смерті його дружини ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Постановою державного нотаріуса Другої миколаївської державної нотаріальної контори Рябоконь К.Л. про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 16.08.2019 року позивачу відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину, після смерті ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4 , оскільки встановити коло спадкоємців, які прийняли спадщину, згідно ст. 549 ЦК УРСР, після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 немає можливості та на сьогоднішній день частки співвласників на квартиру АДРЕСА_1 не визначені.
Вищенаведене підтверджується матеріалами спадкової справи № 69/2019 до майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 .
Положеннями статті 1216 Цивільного кодексу України визначено, що спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
За статтею 1217 цього Кодексу, спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Статтею 1218 Цивільного кодексу України передбачено, що до складу спадщини входить усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Відповідно до ст. 1223 Цивільного кодексу України, право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Згідно із ч. 5 ст. 1268 Цивільного кодексу України, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
Позивач, у відповідності з вимогами ст. 1269 Цивільного кодексу України, подав до Другої миколаївської державної нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини, підтвердженням чого є наявна в матеріалах справи копія спадкової справи № 69/2019 до майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 , однак у зв'язку з невизначеністю часток у спільній сумісній власності на неможливістю встановлення коло спадкоємців після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 , нотаріусом було відмовлено у видачі свідоцтва про видачі свідоцтва про право на спадщину за законом.
Оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд визнає їх належними, допустимими, достовірними, а позов в цих частинах таким, що підлягає задоволенню.
Керуючись ст. ст. 4, 12, 89, 141, 259, 263-265, 282 Цивільного процесуального кодексу України, суд,
Позов ОСОБА_1 до Миколаївської міської ради про визначення часток та визнання права власності в порядку спадкування за законом - задовольнити.
Визначити частки у праві спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 по 1/3 частки за кожним.
Визнати за ОСОБА_1 право власності на 2/3 частки квартири АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано відповідачем протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Апеляційна скарга на судове рішення може бути подана позивачем протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено скорочене судове рішення, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Судове рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
У відповідності з п. 15.5 Розділу ХІІІ Перехідних Положень Цивільного процесуального кодексу України в новій редакції, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через Ленінський районний суд міста Миколаєва або в порядку статті 355 ЦПК України безпосередньо до Миколаївського апеляційного суду.
З інформацією щодо тексту судового рішення учасники справи можуть ознайомитися за веб-адресою Єдиного державного реєстру судових рішень: http://www.reyestr.court.gov.ua або за веб-адресою Судової влади України: https://court.gov.ua/fair/.
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , зареєстрований за адресою: м. Миколаїв, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_5 .
Відповідач: Миколаївська міська рада, юридична адреса: м. Миколаїв, вул. Адміральська, 20.
Суддя Ленінського районного
суду міста Миколаєва Н.О. Рум'янцева
Повний текст судового рішення складено «11» серпня 2020 року.