07 серпня 2020 р. Справа № 520/2955/2020
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Жигилія С.П.,
Суддів: Перцової Т.С. , Русанової В.Б. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної міграційної служби України на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 27.04.2020 року (суддя Сліденко А.В.; м. Харків) по справі № 520/2955/2020
за позовом ОСОБА_1
до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області
про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,
Позивач - ОСОБА_1 , звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, в якому просив суд:
- скасувати рішення Державної міграційної служби України від 09.12.2019 № 427-19;
- зобов'язати Державну міграційну службу України визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Сирійської Арабської Республіки - ОСОБА_1 .
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивач має побоювання повертатися до країни громадянської належності, оскільки у випадку повернення на Батьківщину може загинути внаслідок збройних конфліктів. Позивач вважає, що рішення відповідача про відмову визнати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є необґрунтованим і підлягає скасуванню, оскільки при винесенні оскарженого рішення, відповідач проігнорував висновки суду та обставини, які встановлено судом та визнано загальновідомими у рішенні від 28.11.2018 по справі №2040/7972/18.
Заперечуючи проти позовних вимог, відповідачем подано відзив на позов в якому, посилаючись позивачем, під час звернення до територіального органу ДМС та у ході співбесіди не подано доказів і не наведено доводів, котрі б засвідчували наявність підстав для визнання або біженцем, або особою, котра потребує додаткового захисту.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 27 квітня 2020 року адміністративний позов ОСОБА_1 - задоволено частково.
Визнано протиправними та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 09.12.2019 р. №427-19.
Зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 за його заявою від 19.12.2016 р.
Позов у решті вимог - залишено без задоволення.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідачем подано апеляційну скаргу в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, а саме: п. п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", ст.ст. 76, 77, 90, 242 КАС України, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 27.04.2020 та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні адміністративного позову в повному обсязі.
Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги відповідач зазначає, що позивач не відповідає критерію включення за Конвенцією про статус біженців від 28 червня 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців від 31 січня 1967 року та не має підстав для визнання його біженцем, відповідно до умов, передбачених пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Заявник на батьківщині до адміністративної або кримінальної відповідальності не притягався, державними органами не переслідувався. Отже, загроза його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, з цих приводів відсутня, відтак заявник не підпадає під перелік підстав, викладених у пункті 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» для надання додаткового захисту. Таким чином, враховуючи відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", було відмовлено громадянину Сірійської Арабської Республіки ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Враховуючи подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, яке ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження, справа розглядається в порядку письмового провадження, відповідно до приписів п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, за наявними в справі матеріалами.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши, в межах апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції та доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що позивач - громадянин Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 , народився ІНФОРМАЦІЯ_1 і проживав в м. Алеппо, востаннє прибув до України на запрошення знайомих у лютому 2012р. через територію Туреччини, маючи візу.
Після втрати легальної підстави постійного знаходження на території України позивач не полишив територію України, а продовжив проживати без передбаченої законом підстави.
Дізнавшись про можливість отримання притулку в України, позивач вперше звернувся до ГУ ДМС в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту 19.12.2016р.
Причиною звернення заявником були задекларовані побоювання за життя через загрозу небезпеки внаслідок громадянської війни, яка триває у країні його походження.
Рішенням Державної міграційної служби України від 23.08.2018 р. №310-18 ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зазначене рішення було оскаржено позивачем в судовому порядку та рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 28.11.2018 по справі № 2040/7972/18 скасовано рішення Державної міграційної служби України від 23.08.2018 № 310-18, зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням висновків суду.
На виконання вказаного рішення, заяву було повторно розглянуто.
У липні 2019 р. працівниками ГУ в області із ОСОБА_1 була проведена співбесіда, результати якої оформлені протоколом.
За результатами співбесіди ГУ ДМСУ в Харківській області було складено Висновок у справі № 2016КН0033 про відмову у визнанні заявника біженцем (особою, яка потребує додаткового захисту). Даний Висновок ґрунтується, зокрема, на судженні про те, що заявник має змогу безперешкодно повернутися додому, будь-яка дискримінація стосовно заявника у країні його громадянської належності відсутня.
09.12.2019р. відповідачем, ДМС України, було видано рішення №427-19 про відмову у визнанні заявника біженцем (особою, яка потребує додаткового захисту).
Не погоджуючись із цим рішенням, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Приймаючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що на момент винесення спірного рішення відповідачем в порушення норм чинного законодавства України не було досліджено в повному обсязі та проаналізовано актуальну та релевантну інформацію з приводу параметрів безпеки у країні походження позивача у обсязі, достатньому поза розумним сумнівом, для вичерпних висновків.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів виходить з такого.
За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року №3671-VI (далі також - Закон №3671-VI у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Абзац п'ятий частини першої статті 6 вказує, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Частиною першою статті 5 Закону № 3671-VI визначено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У частині п'ятій статті 5 Закону № 3671-VI передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Згідно з частиною першою статті 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Частиною одинадцятою статті 9 Закону № 3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону З№ 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції про статус біженців від 28 липня 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців від 04 жовтня 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі також - Керівництва) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.
Відповідно до пунктів 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Пунктом п'ятим статті 4 Директиву Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року №8043/04 визначено, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що у відповідача наявний обов'язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.
При цьому, слід зазначити, що заявник, в свою чергу, не зобов'язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.
Тобто, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.
Суд при прийнятті рішення враховує позицію Верховного Суду, викладену у постановах від 12.02.2020 у справі №815/4398/17, від 06.03.2019 року у справі №815/1000/17, від 31.10.2018 року у справі №826/14671/16, від 14.03.2018 року у справі №813/901/16, в яких зазначено, що оцінка побоювань обов'язково повинна надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи-заявника, яка є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.
Разом з тим, обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.
Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо.
Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
Отже, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.
Відповідно до частини 3 статті 78 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.
Чинні міжнародні договори, до яких приєдналася Україна, є частиною національного законодавства України згідно з Конституцією України.
Право на життя і заборона катувань також закріплені в наступних ратифікованих Україною міжнародних договорах:
Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 р., зокрема стаття 3: «Жодна держава-сторона не повинна висилати, повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй там може загрожувати застосування катувань».
Конвенція, стаття 2: «Право кожного на життя охороняється законом»; стаття 3: «Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».
Норми Конвенції тлумачаться в рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ; Суд).
Практика використання рішень ЄСПЛ врегульована Законом України від 23 лютого 2006 року "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", статтею 17 якого визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Частиною другою статті 6 КАС України встановлено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.
За загальною практикою ЄСПЛ, ситуація загального насильства також може прирівнюватися до тортур та нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання. І при цьому заявник не повинен демонструвати особливі відзначні деталі інакші, ніж загальна ситуація насилля в країні походження.
Як видно з позовної заяви та протоколів співбесіди позивач в обґрунтування заяви про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зазначив, що свої побоювання повертатися до країни громадської належності пов'язує з військовими діями, які тривають у цій країні.
Під час розгляду матеріалів за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідачем сформовано висновок, відповідно до якого відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Вказаним висновок мотивовано тим, що при поверненні до країни громадянської належності об'єктивної підстави побоювання стати жертвою переслідування за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, тобто умови, передбачені п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні. Також встановлено, що при поверненні до країни громадянської належності, життю, безпеці чи свободі заявника не буде загрожувати смертна кара або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширене насильство в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини.
При цьому, відповідачем при вивченні документів та матеріалів заяви позивача стосовно надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, враховувалась інформація по країні походження та регіону постійного проживання заявника та момент розгляду заяви-анкети, а саме станом на 2019 остання офіційна інформація УВКБ ООН по країні походження, шукачів захисту з Сирійської Арабської Республіки, оприлюднена на сайт УВКБ ООН - «Актуальна інформація про країну походження в допомогу при використанні рекомендацій УВКБ ООН по Сирії» за лютий 2017 та «Рекомендації з питань міжнародного захисту щодо осіб, які покидають Сирійську Арабську Республіку» редакція V за листопад 2017.
Зокрема, у оскаржуваному рішенні відповідач посилався на вказаний документ в частині «… З моменту в листопаді 2015 документу УВКБ ООН «Рекомендації з питань міжнародного захисту щодо осіб, які покидають Сирійську Арабську Республіку. Редакція ІV» сирійський уряд за підтримки союзників повернув контроль над значною частиною країни…».
Крім того, відповідачем взято до уваги інформацію, викладену у листі Міністерства закордонних справ України від 11.05.2019, відповідно до якої на даний час близько 65% Сирії повністю під контролюється урядовими військами, внаслідок чого безпекова ситуація у вказаній зоні є задовільною та характеризується відсутність безпекових загроз для життя і здоров'я місцевих мешканців.
Однак, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що таке рішення не може бути об'єктивним без повного аналізу ситуації в країні походження позивача станом на час прийняття рішення.
Колегія суддів зауважує, що на час прийняття відповідачем оскаржуваного рішення, ситуація в Сирії за інтенсивністю та напруженістю становила ризик для людини, яку висилають в цю країну.
Так, відповідно до доповіді Незалежної міжнародної комісії по розслідуванню подій у Сірійській Арабській Республіці від 09.08.2018, за розглянутий період воюючі сторони вели безпрецедентні бойові дії в мухафазе Алеппо, північній частині мухафази Хомс, мухафазах Дамаск, Риф Дамаск, Дар'я і Ідліб, що призвело до переміщення в цілому більше 1 млн сирійських чоловіків, жінок і дітей. У більшості випадків, задокументованих Комісією з розслідування, переміщення були викликані або безпосередньо нездатністю воюючих сторін вжити всіх можливих заходів обережності відповідно до міжнародним гуманітарним правом, або незаконним поводженням сторін, які здійснювали не вибіркові і навмисні напади, не зважаючи на втрати серед цивільного населення. Бої, які велися проурядовими силами, озброєними і терористичними групами та іншими суб'єктами, змушували цивільне населення в страху і розпачі залишати свої будинки. Тисячі інших цивільних осіб були насильно переміщені у відповідності з “угодами про евакуацію”, укладених між воюючими сторонами. У важкому становищі переміщених осіб - після семи років війни - в даний час знаходяться понад 5,5 млн біженців, які залишили країну, і більше 6,5 млн осіб, що знаходяться на території Сирійської Арабської Республіки. Страх повернення в район, де незаконні дії воюючих сторін змусили жителів покинути свої будинки, також буде мати катастрофічні наслідки для майбутнього демографічного складу і без того сильно роздробленого сирійського суспільства.
Також, згідно з даними доповіді Генерального секретаря про здійснення резолюцій Ради Безпеки ООН 2139 (2014) 2165 (2014), 2191(2014) 2258 (2015) та 2332 (2016) 2393 (2017) та 2401 (2018), 14.09.2018 вказано, що в багатьох районах Сирійської Арабської Республіки тривав військовий конфлікт. Згідно з повідомленнями, в серпні в провінціях Алеппо, Ідліб, Латакія, Дейр-ез-Зор, Ель-Хасака, Хомс, Хама, Риф-Дімашк, Ель-Кунейтра і Ас-Сувейда мали місце удари з повітря, артилерійські і снайперські обстріли і наземні зіткнення. Тривали зіткнення між урядовими силами і союзницькими проурядовими силами, з одного боку, та неурядовими збройними опозиційними групами, з іншого. У провінції Дейр-ез-Зор відбувалися зіткнення між урядовими силами і сирійськими демократичними силами.
Крім того, доповідь Генерального секретаря про здійснення резолюцій Ради Безпеки ООН 2139 (2014) 2165 (2014), 2191(2014) 2258 (2015), 2332 (2016) 2393 (2017) та 2401 (2018) від 12.12.2018 містить інформацію, що військовий конфлікт в багатьох районах Сирійської Арабської Республіки тривав. Протягом листопада авіаудари, артилерійські обстріли, наземні бойові зіткнення або інші військові операції були зареєстровані в мухафазах Алеппо, Дейр-ез-Зор, Хама, Хомс, Ідліб, Латакія, Риф-Дімашк і Ас-Сувейда ОСОБА_2 маються повідомлення про жертви серед цивільного населення в місті Алеппо і сільських районах мухафаз Ідліб і Хама. У передмістях Ідліб Ет-Тах, Ель-Джарджаназ, Ум- ОСОБА_3 було зареєстровано переміщення цивільного населення. Надійшли повідомлення про те, що відбуваються в мухафазах Ідліб і Алеппо внутрішні зіткнення між різними недержавними збройними опозиційними групами як і раніше тягнуть за собою жертви серед цивільного населення і завдають шкоди цивільним об'єктам.
Окрім зазначеного, суд встановив наявність такої загальновідомої інформації про країну походження позивача:
- 30.01.2019: https://news.un.org/ru/story/2019/01/1348162 - згідно даних координатора надзвичайної допомоги ООН і заступника Генсека з гуманітарних питань Марка Локок люди опиняються на вулиці під снігом і крижаним дощем, мільйони живуть в напівзруйнованих війною будівлях без електрики і тепла;
- 28.02.2019: https://news.un.org/ru/story/2019/02/1350002 - згідно даних ОСОБА_4 , Спеціального посланника Генерального секретаря ООН по Сирії, конфлікт в Сирії ще дуже далекий від завершення - значні території як і раніше непідконтрольні уряду; ІГІЛ, за його словами, може відродитися. Близько половини жителів країни змушені були покинути свої будинки. 80 відсотків сирійців живуть за межею бідності, 12 мільйонів потребують гуманітарної допомоги;
- 11.04.2019: https://news.un.org/ru/story/2019/04/1352991 - відповідно до даних старшого гуманітарного радника Спеціального посла ООН по ОСОБА_5 конфлікт в Сирії триває вже дев'ятий рік і сирійці, як і раніше, потребують гуманітарної допомоги, в окремих районах тривають бойові дії, а в провінції Ідліб існує ймовірність ескалації конфлікту, що може привести до катастрофічних гуманітарних наслідків. З лютого свої будинки залишили 106 тисяч осіб, 190 осіб було вбито в результаті ескалації бойових дій;
- 08.01.2020: https://free-news.su/voennye-konflikty/42003-svodka-siriya-08yanvarya20 - на південному заході Алеппо знову спалахнули зіткнення між Сирійською арабської армією і бойовиками незаконних збройних формувань. Артилерія ВС САР завдала удару по позиціях джихадистів в околицях населеного пункту Заммар. Тим часом до лінії фронту продовжують прибувати підкріплення зі складу 4-ї танкової дивізії. Помічено велику кількість танків і ракетних установок «Голан-1000». Перекинуті підрозділи ЗС САР розгортаються в західних районах Алеппо, навпроти оборони джихадистів в кварталі «Аз-Захраа» і науково-дослідному комплексі.
- 16.01.2020: https://www.rbc.ua/ukr/news/sirii-obstrelyali-raketami-zhiloy-kvartal-1579202791.html - в Алеппо (Сирія) в результаті ракетного обстрілу загинули 6 людей, 15 отримали поранення. Про це повідомляє РБК-Україна з посиланням на SANA. Повідомляється, що всі поранені були доставлені в лікарню «Ар-Разі» для отримання необхідного лікування.
Отже, наведена інформація по країні походження позивача вказує на факт існування невибіркової загрози життю та здоров'ю людей під час внутрішнього збройного конфлікту в Сирії, а також підтверджує ту обставину, що такий конфлікт є всеохоплюючим.
Ситуація у країні Сирії неодноразово досліджувалася Верховним Судом у своїй практиці, зокрема, у постановах від 25 липня 2019 року у справі № 815/7180/16, від 27 грудня 2019 року у справі № 820/4137/16.
Також, ЄСПЛ у справі «Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства» (8319/07 та 11449/07) зазначив, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.п. 217-241). Суд зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які буди переміщені в результаті боротьби.
Отже, існують загальновизнані офіційні документи, які підтверджуються факти того, що в країні походження позивача триває військовий конфлікт та існує ситуація загальнопоширеного насильства, які, в свою чергу, можуть становити загрози життю, безпеці чи свободі позивача.
При цьому, ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним, й таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в особи на момент її звернення за захистом.
Зазначений висновок висловлений Верховним Судом у постанові від 17.03.2020, справа №803/20/17.
Таким чином, приймаючи оскаржуване рішення, відповідач не проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколах співбесід, а також не врахував поточної та актуальної інформації по ситуації в Сирії й не спростував можливість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення, що не відповідає вимогам статті 3 Європейської конвенції про права людини, яка забороняє вислання осіб у країну, де вони можуть зазнати переслідувань, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження.
На підставі викладеного, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції щодо наявності підстав для скасування оскаржуваного рішення Державної міграційної служби України від 09.12.2019 р. №427-19 та зобов'язання Державної міграційної служби України повторно розглянути питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 за його заявою від 19.12.2016 р.
У відповідності до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Згідно ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв законне і обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права.
Доводи апеляційної скарги встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Керуючись ст. ст. 229, 241, 243, 250, 308, 310, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 327-329 Кодексу адміністративного судочинства України колегія суддів, -
Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України - залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 27.04.2020 по справі № 520/2955/2020 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя (підпис)С.П. Жигилій
Судді(підпис) (підпис) Т.С. Перцова В.Б. Русанова