07 серпня 2020 року Справа № 160/7262/20
Суддя Дніпропетровського окружного адміністративного суду Неклеса О.М., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у письмовому провадженні адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовною заявою до Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач), в якій просить:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2018 рік виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 11 вересня 2018 року;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2018 рік виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 11 вересня 2018 року.
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки виплат належних при звільненні сум по день фактичного розрахунку;
- присудити на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 понесені витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 2500, 00 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону №2011-XII у періоди, передбачені пунктами 17, 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Між тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону № 3551-XII, пунктом 8 статті 10-1 Закону № 2011-XII, статтею 16-2 Закону № 504/96-ВР. Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі невикористані дні додаткової відпустки, перед баченої статтею 16-2 Закону № 504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-XII. Таким чином, позивач вважає, що на час прийняття наказу про звільнення, відповідач протиправно не здійснив нарахування та виплату йому грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону №3551-ХІІ за 2015-2018 роки. Також позивач зауважив про рішення Верховного Суду від 16.05.2019 року за результатами розгляду зразкової справи №620/4218/18, висновки якого просив прийняти до уваги при розгляді цієї справи. Наголошував на тому, що станом на сьогоднішній день у відповідача перед позивачем виникла заборгованість по виплаті грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015-2018 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби. Крім того, з урахуванням положень статті 116, ч.1 ст. 117 КЗпП всі суми, належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Зауважив, що закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; в разі ж невиконання такого обов'язку наступає передбачена нормами КЗпП України відповідальність. За наведених обставин позивач вважає, що відповідач має виплатити йому середній заробіток за весь час затримки виплати належних йому при звільненні сум по день фактичного розрахунку.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 06 липня 2020 року відкрито провадження в адміністративній справі, розгляд справи призначено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
20.07.2020 року на адресу суду від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому він не визнає позов та просить відмовити позивачу в задоволенні позовних вимог в повному обсязі. В обґрунтування відзиву зазначив, що спірні правовідносини щодо отримання грошової компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки у зв'язку із звільненням позивача виникли в особливий період. Водночас, у вказаний період право на одержання додаткових видів відпустки відповідній категорії осіб, у тому числі позивачу, було припинено. Викладене свідчить про те, що зупинення на певний період надання інших видів відпусток виключає можливість військовослужбовця одержати і компенсацію за ці відпустки, у зв'язку з чим відсутня достатність правових підстав для задоволення даного адміністративного позову. Враховуючи вищевикладене, відповідач вважає, що надання військовослужбовцю як учаснику бойових дій пільги у вигляді додаткової відпустки зі збереженням заробітної плати протягом 14 календарних днів під час дії особливого періоду не здійснюється, відповідно право на отримання компенсації за невикористання такої відпустки у даної категорії осіб не виникає, а тому підстав для виплати позивачу грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій - немає. Окремо зауважив, що ні Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», ні постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.17 № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», ні наказом Міністра оборони України від 07.06.2018 року № 260 не передбачено виплату середнього заробітку виходячи з останнього грошового забезпечення, за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Оскільки позивач проходив службу в Збройних Силах України та у трудових відносинах з військовою частиною НОМЕР_1 не знаходився, що врегульовано спеціальним законодавством, отже вимоги про стягнення середнього заробітку є необґрунтованими.
29 липня 2020 року від позивача на адресу суду надійшла відповідь на відзив, в якій останній зазначив, що порядком № 260 не передбачено особистого звернення військовослужбовцям з відповідним рапортом про виплату їм грошової компенсації, оскільки грошова компенсація за невикористані дні щорічної додаткової відпустки виплачується разом з компенсацією за невикористані дні щорічної основної відпустки. Щодо зобов'язання військової частини НОМЕР_1 нарахувати та виплатити середній заробіток за весь час затримки виплат належних сум по день фактичного розрахунку відповідач зазначає, що військовослужбовці Збройних Сил України не перебувають у трудових відносинах, а проходять військову службу, тому на них положення КЗпП України не поширюються.
Вивчивши та дослідивши всі матеріали справи та надані докази, а також проаналізувавши зміст норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, з'ясувавши всі обставини справи, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд прийшов до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог, з огляду на наступне.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 14 червня 2002 року був прийнятий на військову службу до Збройний Сил України.
Згідно посвідчення серії НОМЕР_2 , виданого Головним управлінням персоналу Генерального штабу Збройних Сил України 01.10.2013 року, позивач має статус учасника бойових дій.
Відповідно до довідки Військової чистини НОМЕР_1 за № 969 від 06 листопада 2018 року, позивач у період з 08 листопада 2017 року по 18 квітня 2018 року безпосередньо брав участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захист незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районі проведення антитерористичної операції, з 17 вересня 2004 року по 24 квітня 2005 року приймав участь у миротворчому контингенті багатонаціональних сил у республіці Ірак.
З 18 жовтня 2017 року позивач проходив службу у Військовій частині НОМЕР_1 за Контрактом про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб сержантського складу.
На підставі наказу від 11.09.2018 року №26-рс ОСОБА_1 було звільнено з військової служби у запас за пунктом «б» (за станом здоров'я на підставі висновку військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби з виключенням з військового обліку) відповідно до пункту 3 частини 6 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
14 вересня 2018 року наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) за №228 від 14.09.2018 р., позивача було виключено із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.
Вислуга років позивача у Збройних Силах становить календарна - 18 років, 07 місяців, 24 дні, пільгова - 01 рік 02 місяці 14 днів.
Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, додаткова відпустка як учаснику бойових дій за період строку служби з 2015 по 2018 роки позивачу не надавалась.
Як вбачається з витягу із наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 14.09.2018 року за №228 та довідки про не нарахування та невиплату грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учасника бойових дій за №469 від 15 червня 2020 року, за період з 2015 по 2018 роки позивачу не нараховувалась та не виплачувалась грошова компенсація за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій станом на день виключення із списків військової частини НОМЕР_1 (14.09.2018 року).
22 квітня 2020 року позивач звернувся до Військової частини НОМЕР_1 з заявою про надання відомостей чи було здійснене нарахування та виплата грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій та просив здійснити таке нарахування та виплату належної грошової компенсації.
Листом від 07 травня 2020 року №338 відповідач відмовив позивачу в такій виплаті оскільки вважає, що виплата компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій є безпідставною та суперечить вимогам чинного законодавства. У листі відповідач зауважив, що додаткова відпустка учасникам бойових дій не належить до щорічних. Виплата грошової компенсації за невикористані дні за іншими видами додаткових відпусток ніж дні основної щорічної відпустки та додаткової відпустки працівникам, яка мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А І групи, ст.24 Закону України «Про відпустки» та ст.83 КЗпП України не передбачена.
Вважаючи таку бездіяльність відповідача протиправною, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Вирішуючи спір по суті позовних вимог суд виходить з наступного.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України від 25 березня 1992 року №2232-ХІІ «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Згідно із пунктом 12 статті 12 Закону № 3551-ХІІ учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Статтею 4 Закону України від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки» (далі - Закон № 504/96-ВР) передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Статтею 16-2 цього ж Закону (в редакції від 06.06.2015 року) визначалось, що учасникам бойових дій, інвалідам війни, статус яких визначений Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Відповідно до статті 16-2 Закону №504/96-ВР (в редакції від 11.10.2018 року) учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Згідно з пунктом 8 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 року №2011-ХІІ (далі - Закон № 2011-ХІІ) військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
У разі якщо Законом України «Про відпустки» або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.
Абзацом третім пункту 14 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Відповідно до пункту 17 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.
Згідно з пунктом 18 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ в особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин зі збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.
Відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.
При цьому визначення поняття особливого періоду наведене у законах України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та від 06 грудня 1991 року № 1932-XII «Про оборону України» (далі - Закони № 3543-XII та №1932-XII відповідно).
За визначенням статті 1 Закону №3543-XII особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Стаття 1 Закону № 1932-XII визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Крім того, в статті 1 Закону №3543-XII надано визначення мобілізації та демобілізації. Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано; демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.
Аналіз зазначених норм свідчить про те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски. Однак Законом № 2011-XII не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.
Водночас у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.
Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Між тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується пунктом 12 статті 12 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», пунктом 8 статті 10-1 Закону України від 20 грудня 1991 року 1991 року № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», статтею 16-2 Закону України від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки».
Крім того, відповідно до пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07 червня 2018 року № 260, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 року за № 745/32197 (далі - Наказ № 260) у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону № 504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ.
Крім того, суд враховує висновки Європейського суду з прав людини, висловлені у рішенні від 30 квітня 2013 року справі «Тимошенко проти України» (заява № 49872/11), щодо принципу юридичної визначеності, який означає, що застосування національного законодавства має бути передбачуваним тією мірою, щоб воно відповідало стандарту «законності», передбаченому Конвенцією - стандарту, що вимагає, щоб усе законодавство було сформульовано з достатньою точністю для того, щоб надати особі можливість - за потреби, за відповідної консультації - передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою її дія (параграф 264).
З огляду на зазначене суд прийшов до висновку, що при звільненні з військової служби у запас ОСОБА_1 мав право на отримання грошової компенсації за невикористану ним у 2015-2018 роках додаткову відпустку як учасник бойових дій, передбачену пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ.
Таким чином, на час прийняття наказу про виключення позивача зі списків особового складу, відповідачем протиправно не було проведено з позивачем усіх необхідних розрахунків щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» з 2015 по 2018 рік.
Аналогічні висновки з приводу подібних правовідносин містяться у рішенні Верховного Суду від 16 травня 2019 року по зразковій справі №620/4218/18 (Пз/9901/4/19). Наведене рішення було залишено в силі постановою Великої палати Верховного суду від 21.08.2019 року.
За наведених обставин суд вбачає підстави для визнання протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2018 рік виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби та зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 по 2018 рік виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
Щодо строків звернення позивача до суду з позовними вимогами про нарахуванняи та виплату позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 по 2018 рік, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до частини першої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (частина третя статті 122 КАС України).
Так, спеціальним законодавством прямо не врегульовано питання строків звернення до суду у зв'язку з порушенням відповідачем законодавства про оплату праці (виплату грошового забезпечення), однак за змістом пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07 червня 2018 року № 260 грошова компенсація виплачується за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки. Отже, право на отримання таких виплат не обмежується жодним строком.
Наведені висновки кореспондуються з позицією Великої палати Верховного суду викладеною у постанові від 21.08.2019 року по справі №620/4218/18.
Щодо стосується позовних вимог зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки виплат належних при звільненні сум по день фактичного розрахунку, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно із статтею 116 КЗпП України При звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З аналізу зазначених вище законодавчих норм убачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
При цьому, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Суд звертає увагу на те, що питання відповідальності за затримання розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, компенсації за невикористану відпустку, яка не є складовою заробітної плати (грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. У той же час такі питання врегульовані КЗпП України.
З огляду на неврегульованість спеціальним законодавством питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні з військової служби, до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи КЗпП України, зокрема, його стаття 117, яка передбачає, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Аналогічні висновки щодо застосування до подібних правовідносин норм КЗпП містяться у постанові Верховного Суду від 09 липня 2020 року по справі № 320/6659/18.
В нашому ж випадку існує спір про розміри належних звільненому працівникові ОСОБА_1 сум.
При розгляді цієї справи спір між позивачем та Військовою частиною НОМЕР_1 було вирішено на користь звільненого працівника в повному обсязі, а тому, в силу приписів ст.117 КЗпП, відповідач самостійно повинен виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Враховуючи те, що на цей час розрахунок грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій ОСОБА_1 за період з 2015 року по 2018 рік не здійснено, суд вважає передчасними вимоги позивача зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки виплат належних при звільненні сум по день фактичного розрахунку, а тому в цій частині позовних вимог слід відмовити.
Відповідно до ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють: чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії): безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Частиною 1 ст. 6 КАС України передбачено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Згідно з ч.1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до ч. 1 ст. 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.
Згідно з ч. 2 ст.73 КАС України, предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Частиною 1 ст. 77 КАС України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідачем по справі, як суб'єктом владних повноважень, не виконано покладеного на нього обов'язку доказування правомірності оскаржуваної бездіяльності, тоді як позивач навів законні й обґрунтовані підстави для нарахування та виплати йому грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 по 2018 рік.
При цьому, вимоги позивача зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки виплат належних при звільненні сум по день фактичного розрахунку, на думку суду, є передчасними, а тому задоволенню не підлягають.
За наведених обставин суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору на підставі п.13 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» та при зверненні до суду ним не були понесені судові витрати, відсутні підстави для стягнення судових витрат.
Що стосується витрат позивача на правову допомогу, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до ч.1 статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Частиною 3 статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; 3) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.
Відповідно до статті 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Як вбачається з аналізу наведених правових норм, документально підтверджені судові витрати підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень. При цьому, склад та розміри витрат, пов'язаних з оплатою правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару у цій справі та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.
Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу, до позовної заяви було надано: договір про надання правової допомоги від 01.04.2020 року, додаткова угода від 25.06.2020 року до договору про надання правової допомоги, акт виконаних робіт від 25.06.2020 року, квитанцію до прибуткового касового ордера №2 від 25.06.2020 року, ордер про надання правничої (правової) допомоги Серії АЕ №1027261.
Дослідивши надані до суду докази, суд вважає, що позивачем належним чином підтверджено склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правничої допомоги, витрати пов'язані з правничою допомогою адвоката є співмірними із заявленими позивачем вимогами, а тому існують підстави для їх компенсації позивачу.
Відповідно до ч.3 ст.139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки позов задоволено частково, понесені позивачем судові витрати у вигляді витрат на правничу допомогу підлягають частковому стягненню за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 , пропорційно до задоволених позовних вимог, а саме 2/3 від 2500 грн. = 1666, 67 грн.
Керуючись ст.ст. 2, 9, 77, 78, 139, 241-246, 255, 257, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2018 рік виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 11 вересня 2018 року.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2018 рік виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 11 вересня 2018 року.
Присудити на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ), за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) понесені витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 1666 (одна тисяча шістсот шістдесят шість) грн. 67 коп.
В іншій частині позовних вимог - відмовити.
Копію рішення суду направити сторонам.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст. ст. 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст рішення складено та підписано 07.08.2020 р.
Суддя О.М. Неклеса