03 серпня 2020 року Справа № 160/12561/19
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого суддіЮркова Е.О.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін у місті Дніпро адміністративну справу за позовом громадянина Палестини ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби у Дніпропетровській області про визнання незаконним та скасування наказу, -
12 грудня 2019 року громадянин Палестини ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби в Дніпропетровській області про визнання неправомірним та скасування наказу Головного управління Державної міграційної служби в Дніпропетровській області № 135 від 31.10.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України у Дніпропетровській області з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Наказом Головного управління ДМС України в Дніпропетровській області № 135 від 31.10.2019 року, згідно ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач вважає наказ Головного управління ДМС України в Дніпропетровській області № 135 від 31.10.2019 року протиправним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки у позивача є обґрунтовані підстави побоюватися, що внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини у країні його походження, його життю, безпеці та свободі існує загроза. ДМС при прийнятті оскарженого рішення не дослідила в повному обсязі усіх обставин, з якими Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» пов'язує надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Ураховуючи, що факт існування загрози життю, безпеці, свободи позивача в країні його громадянського походження підтверджено загальновідомими офіційними документами, відмова відповідача у визнанні позивача особою, яка потребує додаткового захисту, є неправомірною та підлягає скасуванню.
Вказана позовна заява ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17.12.2019 року залишена без руху через невідповідність вимогам ст.ст. 160, 161 Кодексу адміністративного судочинства України, та надано позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви протягом 10 (десяти) робочих днів, з моменту отримання копії даної ухвали, шляхом надання до суду доказів отримання повідомлення про відмову (із зазначенням дати отримання) та докази отримання наказу Головного управління Державної міграційної служби в Дніпропетровській області № 135 від 31.10.2019 року (з датою отримання); заяву про поновлення строку звернення до адміністративного суду з зазначенням підстав для поновлення строку та докази поважності причин його пропуску.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20.01.2020 року позовну заяву громадянина Палестини ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Дніпропетровській області про визнання неправомірним та скасування наказу - повернуто позивачу.
Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 30.04.2020 року ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20.01.2020 року скасовано, справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду, яка надійшла до суду 22.05.2020 року.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 27.05.2020 року відкрито провадження у адміністративній справі, та призначено справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
24.06.2020 року від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому просить відмовити повністю у задоволенні позовної заяви, посилаючись на те, що у заяві про надання статусу біженця заявник має довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. В Анкеті особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 11.10.2019 року, а також, під час співбесіди проведеної 21.10.2019 року уповноваженою посадовою особою ГУДМС України в Дніпропетровській області із ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в рамках процедури розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зафіксованої у протоколі співбесіди від 21 жовтня 2019 року, громадянин Палестини ОСОБА_1 повідомив, що востаннє здійснив виїзд із країни походження (Палестина) 26.10.2007 року, та здійснив в'їзд в Україну 27.10.2007 року. Зі слів ОСОБА_1 , останній здійснив виїзд із території Палестини легально та жодних проблем при виїзді з країни походження в нього не виникло. Також на питання, яке міститься в пункті 4.4. розділу 4 Анкети особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 11.10.2019 року «Чи були коли-небудь причетні до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов'язані з Вашою расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами тощо? Якщо так, опишіть характер інцидентів і Вашу участь у них» позивач відповідь «Нет.»; на питання «В стране Вашего постоянного места жительства в Палестине, Вы преследовались по признакам рассы, вероисповидания, политическим мотивам, национальности, гражданства или принадлежности к определенной социальной группе?», ОСОБА_1 відповів «Нет.»; на питання «Были ли Вы членом какой -нибудь политической, религиозной, военной или социальной организации до того, как приехали в Украину, если да, то какой?» позивач відповідь «Нет.»; на питання «Был ли кто-то из ваших родственников членом политической, религиозной или военной партии?», ОСОБА_1 відповів «Нет.», аналогічну відповідь позивач надав в пункті 4.2. розділу 4 Анкети особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 11.10.2019 року, де на питання «Вкажіть політичні, релігійні, військові або громадські організації, в яких перебували Ви або члени Вашої сім'ї, у країні постійного проживання», вказав відповідь «не перебував». Отже, за результатами проведеного аналізу матеріалів особової справи позивача можливо визначити, що його виїзд до України був обумовлений не загрозою зазнати переслідування або протиправного ставлення, а бажанням здобуття освіти на території країни, на що, зокрема, вказує, що позивач вказав саме вищезазначену причину при проведенні відповідних перевірок при прибутті на територію України, виїзд позивача за межі країни попереднього постійного проживання був легальним та санкціонованим країною походження - Палестиною .
Справа розглянута в межах строку розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження, встановленого статтею 258 Кодексу адміністративного судочинства України - в межах шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується адміністративний позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.
Судом встановлено, що громадянин Палестини ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , 26.10.2007 року прибув літаком до України з Палестини (м.Газа) через транзит країни Іорданія, де позивач знаходився транзитом протягом приблизно 24 годин. Підставою для виїзду на територію України було запрошення на навчання.
Матеріали справи містять паспорт громадянина Палестини для виїзду за кордон № НОМЕР_1, виданим владою Палестини (Міністром внутрішніх справ або Генеральним директором відділу громадянської реєстрації та видачі паспортів) 09.08.2010 року, м.Рамаллах, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зі строком дії до 08.08.2015 року.
11.10.2019 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби у Дніпропетровській області з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В якості причини звернення позивач зазначив, що наразі в країні попереднього постійного проживання йде війна, існує небезпека для життя через блокаду Сектору Гази.
Судом встановлено, що в рамках процедури розгляду заяви від 11.10.2019 року з позивачем було проведено анкетування, за результатом якого позивачем заповнено анкету особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 11.10.2019 року, складено протокол співбесіди від 21.10.2019 року.
За результатами вивчення матеріалів особової справи позивача Головним управлінням Державної міграційної служби у Дніпропетровській області прийнято наказ № 135 від 31.10.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Вирішуючи заявлений спір по суті, суд зазначає таке.
Пунктом 1 частини 1 статті 1 Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI) визначено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI).
Згідно частини 1 статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Статтею 6 Закону № 3671-VI вказано, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:
яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;
яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;
яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;
стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;
яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Частиною 1 статті 7 Закону № 3671-VI вказано, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин (частина 7 статті 7 Закону № 3671-VI).
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (састина 1 статті 8 Закону № 3671-VI).
Частиною 4 статті 8 Закону № 3671-VI визначено, що рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону , якщо зазначені умови не змінилися (частина 6 статті 8 Закону № 3671-VI).
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, якими є:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності: б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;
4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Отже, особа може бути визнана біженцем тільки у випадку, якщо відповідає вищевказаним критеріям. Економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні.
Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року.
У відповідності до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
«Для того чтобы считаться беженцем, лицо должно продемонстрировать свидетельства вполне обоснованных опасений стать жертвой преследований по одной из причин, указанных выше. Не имеет значения, возникает ли преследование по одной из этих причин или от сочетания двух или более причин. Часто проситель может не знать о причинах преследований. Как бы то ни было, это не его обязанность - анализировать свой случай до такой степени, чтобы подробно устанавливать причины» (п.66 Керівництва).
Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року № 8043/04 визначено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Також суд зазначає, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.
За таких обставин підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.
Виходячи зі змісту Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Відповідно до пункту 195 Керівництва, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
З огляду на вищевикладене, суд вважає, що позивач не звільнений від обов'язку надавати докази.
В свою чергу, судом встановлені елементи, які вказують на необґрунтованість клопотання позивача в контексті набуття міжнародного захисту в Україні:
- позивач не зазнавав жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме, за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань на час проживання на території країни попереднього постійного проживання (розділ ХІ протоколу співбесіди від 21.10.2019 року);
- ані позивач, ані його близькі родичі ніколи не були членами жодних політичних, релігійних, громадських або військових організацій на території країни попереднього постійного проживання (розділ VІ протоколу співбесіди від 21.10.2019 року);
- позивач не здійснював політичну діяльність на території країни походження (розділ VІ протоколу співбесіди від 21.10.2019 року);
- під час проживання на території країни попереднього постійного проживання позивач не був військовозобов'язаним (розділ V протоколу співбесіди від 21.10.2019 року);
- близьким родичам позивача нічого не загрожує у Палестині (розділ VІ протоколу співбесіди від 21.10.2019 року).
Вказані обставини спростовують доводи ОСОБА_1 щодо загрози зазнання переслідування або протиправного ставлення, що вказує на цілковиту необґрунтованість висловлених ним побоювань зазнати переслідувань у випадку повернення на територію країни громадянської належності.
Також, на території України не проживають близькі родичі позивача, також вони не проживають на території інших країн. Натомість на території Палестини залишились проживати наступні близькі родичі позивача:
ОСОБА_2 - батько, проживає в с.Бетлягія (Сектор Газа, Палестинські території), пенсіонер;
ОСОБА_3 - брат, проживає в м. Газа (Сектор Газа, Палестинські території), працює водієм вантажної машини.
У протоколі співбесіди від 21.10.2019 року позивачем зазначено про наявність дочки - ОСОБА_4 , проте доказів батьківства по відношенню до вказаної особи позивачем до суду не надано.
Також у протоколі співбесіди від 21.10.2019 року на питання: у свідоцтві про народження дитини, яке надано до анкети, батьком ви не є, дитина має інше прізвище на по батькові, як ви можете це пояснити, - позивачем зазначено зобов'язання надати нове свідоцтво про народження дитини з виправленими даними.
Отже, згідно матеріалів особової справи позивача, близькі родичі, які наразі залишились проживати на території країни походження, забезпечені всіма необхідними потребами та комунікаціями на території Палестини, що вказує на наявність відповідних можливостей, батько та рідний брат позивача мають можливість та продовжують працювати на території Палестини, близькі родичі позивача наразі не зазнають жодних переслідувань (розділ VІ, VІІ протоколу співбесіди від 21.10.2019 року), що вказує на відсутність конкретних прикладів переслідування, утисків та/або дискримінації по відношенню до близьких родичів позивача з боку будь-яких офіційних або антиурядових організацій. Зазначене свідчить про відсутність вжитих жодних дискримінаційних актів по відношенню до близьких родичів позивача, які б мали суттєвий характер та містили б ознаки переслідування, що, в свою чергу, вказує на відсутність безпосередньої загрози для нього у випадку його повернення на територію країни попереднього постійного проживання.
При цьому, позивач стверджує, що особисто у нього не виникало жодних проблем під час виїзду за межі території Палестини.
Водночас, незважаючи на висловлені в анкеті особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 11.10.2019 року, та протоколі співбесіди від 21.10.2019 року запевнення, позивачем не було надано до Головного управління Державної міграційної служби у Дніпропетровській області будь-які документальні докази щодо обставин можливості насильного вербування або вступу до лав організації «Хамас» або інші відповідні збройні угруповання організації «Хамас»; по відношенню до позивача не надходило конкретних погроз від представників угруповання «Хамас» після його прибуття на територію України.
Доводи позивача щодо можливого насильного вербування або вступу до лав організації «Хамас» ґрунтуються на твердженнях про перебування у період з 2005 по 2006 рік на службі у міністра в м.Газа ОСОБА_5 , проте не підтверджені жодними доказами.
Натомість, близькі родичі позивача, які залишились проживати на території Палестини ніколи не були причетні до обставин спроб примусового рекрутування до лав антиурядових угруповань на території Палестини (розділ VІ протоколу співбесіди від 21.10.2019 року). На сумнівність повідомленої позивачем загрози стосовно можливості власного примусового рекрутування до лав «Хамас» додатково вказує та обставина, що позивач невійськовозобов'язаний та чи має проходити військову службу (розділ V протоколу співбесіди від 21.10.2019 року).
Крім того, аналізом матеріалів особової справи позивача можливо визначити відсутність підстав у контексті можливого визнання його особою, яка потребує додаткового захисту на території України через наявність ознак, передбачених пункт 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Слід зазначити, що позивач не може виокремити чіткі обставини, які можуть створювати загрозу для нього у випадку повернення до країни попереднього постійного проживання, враховуючи відсутність жодної підтвердженої загрози.
Також, за результатами ретельного дослідження матеріалів особової справи позивача, проведеного аналізу та співставлення станом на жовтень 2019 року неможливо визначити обставини, які б вказували на можливість застосування по відношенню до позивача тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження у випадку повернення на Батьківщину.
Крім того, судом встановлено, що позивач ніколи не переслідувався за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи або наявності певних політичних поглядів, не займався активістською або громадською діяльністю на території країни попереднього постійного проживання, що виключає можливість переслідування позивача з боку державних органів. При цьому позивач не зміг чітко обґрунтувати, яка саме небезпека може очікувати на нього у випадку повернення на батьківщину.
Отже, відповідно до проведеного аналізу матеріалів особової справи позивача можливо визначити, що він не навів доказів, переконливих усних тверджень та обґрунтувань неможливості власного повернення на територію країни походження у зв'язку з конфліктом на території Палестини.
Слід зазначити, що загальна нестабільна соціально-політична ситуація, яка склалась внаслідок конфлікту на території Палестини не є автоматичною підставою для визнання осіб, які звернулись із відповідними заявами біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. Так, у відповідності до рекомендацій УВКБ ООН з питань процедури розгляду заяв про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, першочергову увагу необхідно надавати особистим твердженням заявників, а не загальній інформації за країною походження.
Разом із тим, можливо також підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. З Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року, через відсутність доведених фактів загрози життю, безпеці чи свободі заявника в країні попереднього постійного проживання через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.
Разом з тим, звернення позивача за міжнародним захистом із суттєвими зволіканнями після прибуття на територію України додатково вказує на відсутність у нього обґрунтованих побоювань зазнати переслідувань у випадку повернення на територію країни попереднього постійного проживання, звернення обумовлене лише бажанням тимчасової легалізації власного положення на території України.
Судом встановлено, що позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби у Дніпропетровській області зі зволіканнями, після того, як вже фактично з 08.08.2015 року проживає на території України без законних підстав, що з огляду на об'єктивну можливість здійснення такого звернення без зволікань, свідчить про незацікавленість шукача захисту в набутті міжнародного захисту в Україні.
Так, рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12 березня 2019 року № 201/3441/19 вирішено примусово видворити за межі території України громадянина Палестини ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 ; затримати та помістити до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, громадянина Палестини ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , строком до 22.09.2019 р., з метою ідентифікації для забезпечення подальшого примусового видворення.
Вказаним рішенням встановлено, що відповідачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у нього відсутній документ, що дає право на виїзд з України (строк дії паспорту № НОМЕР_1, виданого Палестиною 09.08.2010 р. закінчився 08.08.2015 р.) і він незаконно перебуває на території України.
Зважаючи на вищенаведене, позивача можливо кваліфікувати як «мігранта» у відповідності до пункту 62 Керівництва УВКБ ООН з процедур і критеріїв визначення статусу біженця, тобто особою, яка добровільно залишає країну громадянської належності з причин, що відрізняються від умов, які містяться у визначенні «біженця»: мигрант - это лицо, которое по причинам, отличающимся от содержащихся в определении, добровольно покидает свою страну, чтобы поселиться в другом месте. Он может быть движим желанием перемен или приключений, семейными ши иными причинами личного характера. Если лицо переезжает исключительно по экономическим соображениям, то оно является экономическим мигрантом, а не беженцем.
Суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.
У відповідності до інформації з інтернет джерел за країною походження, спостерігаються позитивні тенденції щодо перспектив встановлення миру на території Палестини, покращенню взаємовідносин між представниками «Хамас» та центральною владою; кордони Сектору Газа більше не контролюються бойовиками «Хамас». При цьому зазначено, що з наданої інформації підтверджується розвиток туристичної сфери на території регіону постійного попереднього проживання шукача захисту, що в свою чергу свідчить про стабілізацію в країні, належне функціонування життєдіяльності населення. Так, палестинське центральне статистичне бюро (PCBS) та міністерство туризму та стародавніх пам'яток (МОТА), під час спільної доповіді, заявили, що за перше півріччя 2018 року на Західному березі було більше 3,1 мільйонів візитів до туристичних об'єктів.
Джерело:fattp://english.wafa.ps/page.aspx?id=3Ymhrfal03076753406a3Ymhrf (додаток № 3 рекомендаційної позиції).
Вказані обставини щодо ситуації на території Палестини наведені в постанові Верховного Суду від 10.06.2020 року у справі № 420/3127/19
За час перебування шукача захисту на території України подій або нововиявлених обставин для обгрунтованого побоювання щодо вищевказаних умов виявлено не було.
З огляду на вищевикладене, вказані обставини характеризують позивача як «мігранта» у визначенні УВКБ ООН, у відповідності до п. 62 Керівництва УВКБ ООН з процедур і критеріїв визначення статусу біженця, тобто особою, яка добровільно залишає країну громадянської належності з причин, що відрізняються від умов, які містяться у визначенні «біженця».
Таким чином факти повідомлені позивачем, не є підставою для визнання його біженцем у відповідності до умов, передбачених пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Беручи до уваги викладене в сукупності, суд прийшов до висновку, що позивачем не надано достатніх доказів, а відповідач діяв правомірно, приймаючи оскаржуване рішення.
Крім того, позивачем не надано уповноваженому державному органу відомостей про його утиски у країні походження та документів, які б підтверджували, що у нього склались умови, які зазначені у пунктах 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Отже, за результатами проведеного аналізу матеріалів особової справи позивача неможливо обґрунтувати причину його виїзду з Палестини з позиції визнання біженцем на території України, ані під час перебування в регіоні постійного проживання, ані перебуваючи поза його межами він не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Суд зазначає, що відповідачем під час прийняття оскаржуваного наказу враховано факт відсутності у позивача будь-яких документальних підтверджень повідомленої інформації про можливе переслідування в країні своєї громадянської належності. При перевірці об'єктивної та суб'єктивної сторони обґрунтованого побоювання стати жертвою переслідувань, відповідачем не було встановлено наявність фактичних доказів того, що ці побоювання позивача є реальними.
Аналогічний висновок щодо застосування норм матеріального права викладений у постанові Верховного Суду від 10.06.2020 року у справі № 420/3127/19.
Статтею 19 Конституції України передбачено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Згідно частин 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Згідно статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
З огляду на вищезазначені висновки суду, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову громадянина Палестини ОСОБА_1 .
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходить з наступного.
Частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено що, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа..
Враховуючи відмову у задоволенні позовних вимог громадянина Палестини ОСОБА_1 , суд приходить до висновку про відсутність підстав для присудження і всіх здійснених позивачем документально підтверджених судових витрат за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
У зв'язку з перебуванням головуючого судді у період з 13.07.2020 року по 31.07.2020 року у відпустці, справа розглянута 03.08.2020 року.
Керуючись ст.ст. 9, 72-77, 139, 241-244, 246, 250, 258, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні позову громадянина Палестини ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби у Дніпропетровській області про визнання незаконним та скасування наказу - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст рішення суду складений 03 серпня 2020 року.
Суддя Е.О. Юрков