28 липня 2020 рокуСправа № 160/7070/20
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Голобутовського Р.З.
за участі секретаря судового засідання Грунської Ю.О.
за участі:
представника позивача Александрової І.І.
представника відповідача Горячева В.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпро в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовною заявою Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Приватного підприємства фірми «Владислав» про стягнення заборгованості,
30.06.2020 року Дніпропетровське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі - позивач) звернулось до Дніпропетровського окружного адміністративного суду із позовною заявою до Приватного підприємства фірми «Владислав» (далі - відповідач), в якій просить:
- стягнути з Приватного підприємства фірми «Владислав» на користь держави в особі Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів суму адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочого місця для працевлаштування особи з інвалідністю за 2019 рік у розмірі 1428312,12 грн.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що порушення відповідачем норм Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» підтверджується звітом про зайнятість і працевлаштування інвалідів Форми 10-ПІ від 11.02.2020 р. Невиконання нормативу у працевлаштуванні 17 осіб з інвалідністю у 2019 році супроводжується накладенням адміністративно-господарських санкцій. Відповідач до 15.04.2020 р. повинен був самостійно сплатити адміністративно-господарські санкції у розмірі 142812,12грн. за невиконання нормативу у 2019 році. Проте, відповідач відмовляється від самостійного погашення суми недоїмки із санкцій, що зумовило звернення до суду.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 01.07.2020 року відкрито провадження у адміністративній справі; справу №160/7070/20 призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження з призначенням підготовчого засідання на 28.07.2020 року.
13.07.2020 року відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому зазначено про безпідставність позовних вимог. В обґрунтування своєї позиції вказано наступне. Відповідно до Звіту про зайнятість і працевлаштування інвалідів за формою № 10-ПІ за 2019 рік середньооблікова кількість штатних працівників ППФ «Владислав» склала 708 осіб. Згідно з нормативом, передбаченим ст. 19 Закону, на підприємстві мають бути працевлаштовані 28 осіб з інвалідністю. Фактично за цей період працевлаштовані 11 осіб з інвалідністю. Відповідачем виконані в повному обсязі вимоги статей 18-20 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», тому підстави для нарахування і стягнення адміністративно-господарських санкцій відсутні. За умови виконання відповідачем обов'язку щодо створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, своєчасного інформування центру зайнятості про наявність вакантних місць, у тому числі для осіб з обмеженими можливостями, відсутні і підстави для нарахування санкцій. Відповідач здійснив всі передбачені законом заходи, у тому числі створив відповідні місця, провів їх атестацію, проінформував центр зайнятість про наявність вакантних місць і для осіб з інвалідністю. Таким чином, вжиті всі належні заходи щодо працевлаштування осіб з інвалідністю, правила здійснення господарської діяльності не порушені. Окрім того, відповідач зауважив, що обов'язок підприємства зі створення робочих місць для осіб з обмеженими можливостями не супроводжується його обов'язком здійснювати пошук відповідних осіб для працевлаштування, тому підстави для задоволення позову відсутні.
28.07.2020 року судом ухвалено закрити підготовче засідання і, за згодою представників сторін, перейти до розгляду справи по суті.
У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримала, посилаючись на обґрунтування та доводи, викладені в позовній заяві, просила задовольнити позов повністю.
Представник відповідача у судовому засіданні проти задоволення позову заперечував, посилаючись на доводи, викладені у відзиві на позов.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши представників сторін, суд встановив наступне.
Приватне підприємство фірма «Владислав» зареєстроване юридичною особою 20.08.1993 р., про що 26.01.2005 р. здійснено запис в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань про включення відомостей про юридичну особу; код 20215412.
Основний вид діяльності за КВЕД 45.31: оптова торгівля деталями та приладдям для автотранспортних засобів (основний).
Приватне підприємство фірма «Владислав» (код ЄДРПОУ 20215412) перебуває на обліку у Дніпропетровському обласному відділенні Фонду соціального захисту інвалідів.
11.02.2020 року відповідачем подано звіт №10-ПІ про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2019 рік від 11.02.2020 року.
За звітом відповідача форми №10-ПІ у 2019 році середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу (осіб) за рік становила 708 осіб; штатних працівників, яким встановлена інвалідність, на підприємстві фактично працювало 11 осіб; кількість інвалідів - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог ст. 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» - 28 осіб; середньорічна заробітна плата штатного працівника становить 84018грн.
У рядку 6 Звіту форми №10-ПІ відповідачем визначено суму адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих для працевлаштування осіб з інвалідністю у сумі «-».
Згідно з розрахунком суми позову, наданим позивачем, Приватним підприємством фірмою «Владислав» не виконано норматив в працевлаштуванні 17 осіб з обмеженим можливостями, що стало підставою для нарахування адміністративно-господарських санкцій у сумі 1428312,12 грн.
Станом на день звернення до суду відповідачем не сплачено суму адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу працевлаштування 17 осіб з обмеженими можливостями.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
У статті 43 Конституції України задекларовано право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Спеціальним законом, який визначає основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість особам з інвалідністю ефективно реалізувати права та свободи людини і громадянина та вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними можливостями, здібностями і інтересами, є Закон України від 21 березня 1991 року № 875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» (далі - Закон № 875-ХІІ).
Положенням статті 17 Закону № 875-ХІІ визначено, що з метою реалізації творчих і виробничих здібностей осіб з інвалідністю та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.
Підприємства, установи і організації за рахунок коштів Фонду соціального захисту інвалідів або за рішенням місцевої ради за рахунок власних коштів у разі потреби створюють спеціальні робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, здійснюючи для цього адаптацію основного і додаткового обладнання, технічного оснащення і пристосування тощо з урахуванням обмежених можливостей осіб з інвалідністю.
Відмова в укладенні трудового договору або в просуванні по службі, звільнення за ініціативою адміністрації, переведення особи з інвалідністю на іншу роботу без її згоди з мотивів інвалідності не допускається, за винятком випадків, коли за висновком медико-соціальної експертизи стан його здоров'я перешкоджає виконанню професійних обов'язків, загрожує здоров'ю і безпеці праці інших осіб, або продовження трудової діяльності чи зміна її характеру та обсягу загрожує погіршенню здоров'я осіб з інвалідністю.
Частинами 1, 2 статті 19 Закону № 875-ХІІ встановлено, що для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.
Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.
Відповідно до положень частин 1, 4 статті 20 Закону № 875-ХІІ підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у ому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.
Адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 цього Закону. При цьому до правовідносин із стягнення адміністративно-господарських санкцій, передбачених цим Законом, не застосовуються строки, визначені статтею 250 Господарського кодексу України.
Частиною 1 статті 238 Господарського кодексу України передбачено, що за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб'єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.
Згідно з частиною другою вказаної статті види адміністративно-господарських санкцій, умови та порядок їх застосування визначаються цим Кодексом, іншими законодавчими актами.
Серед переліку адміністративно-господарських санкцій, встановленого у частині 1 статті 239 Господарського кодексу України вказано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень та у порядку, встановленому законом, можуть застосовувати до суб'єктів господарювання такі адміністративно-господарські санкції, як, зокрема, адміністративно-господарський штраф, а також і інші адміністративно-господарські санкції, встановлені цим Кодексом та іншими законами.
Санкції застосовуються до суб'єктів господарювання уповноваженими органами державної влади за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, а тому є адміністративно-господарськими санкціями. Про це також вказано у статті 20 Закону № 875-ХІІ.
Отже, законом передбачена відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій для підприємств, які не забезпечили середньооблікову чисельність працюючих інвалідів відповідно до установленого нормативу.
Разом з тим, законом передбачено випадки, у яких суб'єкт господарювання звільняється від відповідальності за вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
Загальні засади відповідальності учасників господарський відносин, зокрема і підстави для звільнення від відповідальності за порушення правил здійснення господарської діяльності (за що передбачені адміністративно-господарські санкції), регламентовано главою 24 Господарського кодексу України (Загальні засади відповідальності учасників господарських відносин).
Так, відповідно до частини 1 статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
Частиною другою наведеної статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Зі змісту частини 2 статті 218 Господарського кодексу України видно, що вказана норма встановлює підстави для звільнення від відповідальності, як за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання (за що встановлено відповідальність у вигляді відшкодування збитків, штрафні санкції, або оперативно-господарські санкції), так і за порушення правил здійснення господарської діяльності (за що встановлено відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій).
Отже, суб'єкт звільняється від відповідальності, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності (тобто від адміністративно-господарських санкцій), якщо доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення правопорушення.
Відтак, у цій справі необхідно перевірити, чи вжив відповідач залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення, яке полягає у незабезпеченні працевлашування середньооблікової чисельності працюючих інвалідів відповідно до установленого нормативу.
Відповідно до частини 1 статті 18 Закону № 875-ХІІ забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.
Згідно з частиною 3 статті 18 Закону № 875-ХІІ підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
За змістом статті 18-1 Закону № 875-ХІІ пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у особи з інвалідністю кваліфікації та знань, з урахуванням її побажань здійснює Державна служба зайнятості.
Таким чином, обов'язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком займатись пошуком інвалідів для працевлаштування.
Відповідно до пункту 4 частини 3 статті 50 Закону України від 05 липня 2012 року № 5067-VІ «Про зайнятість населення» роботодавці зобов'язані, зокрема, своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії).
Отже, своєчасно та у повному обсязі надавши інформацію про попит на вакансії підприємство, фактично, вживає усіх залежних від нього передбачених законом заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.
Суд звертає увагу на те, що обов'язок підприємств подавати центрам зайнятості дані про наявність вакансій для працевлаштування інвалідів саме щомісяця був встановлений Законом України від 01 березня 1991 року № 803-XII «Про зайнятість населення», який втратив чинність 01 січня 2013 року, а тому до спірних правовідносин не застосовується.
Отже, з 01 січня 2013 року періодичність подання звітів 3-ПН не була регламентована законом.
Вказане питання врегульоване з прийняттям Порядку подання форми звітності № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)», затвердженого Наказом Міністерства соціальної політики України від 31 травня 2013 року № 316 (далі - Порядок № 316).
Згідно з пунктом 5 Порядку № 316 форма № 3-ПН подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через три робочі дні з дати відкриття вакансії. Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником.
Відтак, на момент розгляду справи, законодавець не покладав на підприємства обов'язок подавати форму 3-ПН щомісячно чи з будь-якою іншою періодичністю. Натомість, існує обов'язок підприємств одноразово подавати форму 3-ПН, а саме не пізніше через три робочі дні з дати відкриття вакансії.
Судом встановлено, що згідно з наказом Приватного підприємства фірми «Владислав» від 30.12.2018 р. №17 на підприємстві затверджено норматив простих робочих місць в розмірі 4% від загальної чисельності персоналу (згідно з штатним розкладом 708 осіб), в кількості не меншій, ніж розрахункові 28 робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2019 році; та затверджено на 2019 рік перелік професій, згідно з класифікатором професій, розділ «покажчик професійних назв робіт за кодами професій» для створення робочих місць для інвалідів».
Згідно з наказом Приватного підприємства фірми «Владислав» від 30.12.2018 р. №18 на підприємстві створено комісію для проведення атестації простих робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів у 2019 році.
Відповідно до Висновків від 05.01.2019 р. атестаційної комісії по атестації робочого місця на підприємстві відповідача атестовані робочі місця для осіб з обмеженими можливостями за спеціальностями «водій автотранспортних засобів», «диспетчер», «комірник», «експедитор», «завідувач складом», «інженер з організації експлуатації та ремонту», «менеджер зі збуту автозапчастин та авто мастил», «механік», «охоронник», «сторож», «товарознавець», «інспектор з контролю якості автозапчастин».
Відповідач подавав звітність форми № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» за період з січня 2019 року по грудень 2019 року, матеріали справи містять докази прийняття відповідних звітів Дніпровським міським центром зайнятості, тим самим відповідач вжив всіх залежних від нього передбачених законодавством заходів для виконання нормативу щодо працевлаштування осіб з інвалідністю у 2019 році, тобто заходів для недопущення правопорушення.
Проаналізувавши наявні у матеріалах справи докази, суд вважає, що відповідачем вжито всіх необхідних заходів по створенню робочих місць для інвалідів і їх працевлаштуванню та дотримано вимоги Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» щодо прийняття заходів для працевлаштування інвалідів.
Суд зазначає, що обов'язок підприємства зі створення робочих місць для осіб з інвалідністю не супроводжується його обов'язком займатися пошуком осіб з інвалідністю для працевлаштування, за умови, що відповідач ужив всіх заходів по створенню робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до встановленого нормативу.
Аналогічна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду від 19 грудня 2018 року у справі № 812/1140/18.
Доказів того, що відповідач не створив робочі місця для інвалідів, відмовляв особам з обмеженими можливостями у прийнятті на роботу, несвоєчасно надавав державній службі зайнятості інформацію щодо наявності вакансій, необхідну для організації працевлаштування інвалідів або несвоєчасно звітував Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, позивачем не надано.
З урахуванням викладеного, суд вважає, що причини непрацевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до встановленого нормативу не залежали від самого роботодавця, тому в його діях відсутній склад правопорушення і на нього не може бути покладена відповідальність за недотримання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів.
Зазначений висновок узгоджується з правовими позиціями Верховного Суду, викладеними у постановах від 14.02.2018 у справі № 820/2124/16, від 28.02.2018 у справі №807/612/16, від 26.06.2018 у справі №№806/1368/17, від 11.09.2018 у справі №812/1127/18, від 19.12.2018 у справі №812/1140/18, від 23.07.2019 у справі №820/2204/16, від 31.07.2019 у справі №812/1164/18.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Як передбачено статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Згідно з частиною 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна, довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
За вказаних обставин, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд робить висновок про те, що у задоволенні позовної заяви необхідно відмовити.
Відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України у зв'язку з відмовою позивачу в задоволенні позову понесені ним судові витрати, пов'язані зі зверненням до суду, не відшкодовуються.
Керуючись ст. ст. 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України,
У задоволенні позовної заяви Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (вул. Старокозацька, буд. 52, м. Дніпро, 49000, код ЄДРПОУ 25005978) до Приватного підприємства фірми «Владислав» (пр-т Богдана Хмельницького, буд. 184, м. Дніпро, 49057, код ЄДРПОУ 20215412) про стягнення адміністративно-господарських санкцій - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Повне рішення складено 06 серпня 2020 року.
Суддя Р.З. Голобутовський