05 серпня 2020 року Справа № 160/6180/20
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого суддіКоренева А.О.
розглянувши у письмовому провадженні у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
05 червня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду із позовною заявою до Військової частини НОМЕР_1 , в якій просить:
визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати Позивачу грошової компенсації за невикористану додаткову оплачувану відпустку як учаснику бойових дій, що передбачена статтею 16-2 Закону України «Про відпустки» та пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», за період з 2015 по 2018 рік, що сумарно складає 56 (п'ятдесят шість) календарних днів,иходячи із грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби;
зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористану Позивачем додаткову оплачувану відпустку як учасника бойових дій, що передбачені статтею 16-2 Закону України «Про відпустки» та пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», за період з 2015 по 2018 рік, що сумарно складає 56 (п'ятдесят шість) календарних днів, виходячи із грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він у період з 23.07.2012 року по 22.06.2018 року проходив військову службу на посаді заступника командира загону з морально-психологічного забезпечення - начальника групи морально-психологічного забезпечення у військовій частині НОМЕР_1 . Позивач приймав участь в антитерористичній операції, у зв'язку із чим отримав статус та посвідчення учасника бойових дій серії НОМЕР_2 від 20.11.2015 року. 18.06.2018 року позивача звільнено з військової служби в запас, однак при звільненні, йому не виплачено компенсацію за невикористану додаткову відпустку, як учаснику бойових дій, за 2015, 2016, 2017, 2018 роки, право на яку позивач має відповідно до п.12 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантіїх соціального захисту». Позивач, вважає, що на час прийняття наказу про виключення позивача зі списків особового складу, відповідачем протиправно не було проведено з позивачем усіх необхідних розрахунків щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантіїїх соціального захисту» з 2015 року по 2018 рік.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 10 червня 2020 року відкрито провадження у справі, розгляд справи вирішено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у письмовому провадженні.
Цією ж ухвалою відповідачу надано строк для подання письмового відзиву на позовну заяву - протягом 15 днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі.
10 липня 2020 року на електрону адресу суду та 13 липня 2020 року від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому просить відмовити у задоволенні позовних вимог. Відповідач зазначає, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски. Оскільки під час особливого періоду надання додаткових відпусток із збереженням заробітної плати припинено, то і вимоги щодо виплати компенсації за невикористану додаткову відпустку до задоволення не підлягають. Крім того, виплата компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки, здійснюється за відповідним рапортом військовослужбовця, та на підставі наказу командира (начальника) військової частини. Згідно даних групи документального забезпечення, та фінансово-економічної служби в частині - немає (відсутній) рапорт позивача (у рік звільнення позивача з військової служби) про виплату позивачу грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки. Таким чином, у відсутність рапорту позивача (у рік звільнення позивача з війської служби) про виплату грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки у частини не було достатніх правових підстав для такої виплати. Також вказали, що позивачем пропущений шестимісячний строк на звернення до суду із вказаним позовом.
Вивчивши та дослідивши матеріали справи, повно та всебічно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням МІУ № НОМЕР_3 , яке видане 20.11.2015 року.
Згідно витягу з наказу Командира військової частини НОМЕР_1 від 22.06.2018 року № 119 майора ОСОБА_1 заступника командира частини з морально-психологічного забезпечення-начальника групи морально-психологічного забезпечення військової частини НОМЕР_1 , на підставі Голови Адміністрації Державної спеціальної служби транспорту №31 від 18.06.2018 року був звільнений з військової служби в запас Збройних Сил України за підпунктом «ї» пункту 1 частини 8 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу». З 22 червня 2018 року Позивача знято з усіх видів забезпечення та виключено із списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 .
З витягу вбачається, що позивачу на момент звільнення не було нараховано та виплачено компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 по 2018 року.
ОСОБА_1 звернувся до командування військової частини НОМЕР_1 про надання компенсації за невикористані дня додаткової відпустки, однак листом від 02 червня 2020 року № 200 позивачу відмовлено у виплаті компенсації за невикористані календарні.
Позивач не погодившись із вказаними діями відповідача звернувся до суду з позовом.
Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з частиною другою статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Щодо посилання відповідача на пропуск позивачем строку на звернення з позовом суд вважає за доцільно звернути увагу на наступне.
Категорія до якої відноситься справа, що розглядається, належить до справ щодо проходження публічної служби, однак безпосередньо стосується порушення майнових прав особи, які пов'язані зі звільненням з публічної служби.
У разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці, звернення працівників до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усі виплати, на які працівник має право згідно умов трудового договору та відповідно державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, не обмежується будь-яким строком (постанова Верховного Суду України від 26.10.2016 №6-1395цс16).
Враховуючи вказане та позицію Верховного Суду України у подібних правовідносинах, суд вважає, що не підлягають застосуванню норми статті 122 КАС України щодо шестимісячного строку звернення до суду. Суд враховує положення статті 233 КЗпП України, якими передбачено право позивача на звернення до суду з позовом про стягнення заробітної плати без обмеження будь-яким строком, а відтак позивачем не пропущений строк звернення до суду із цим позовом.
Вирішуючи спір по суті суд виходить з наступного.
Спірні правовідносини регулюються Законом України від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII), Законом України від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки» (далі - Закон № 504/96-ВР), Законом України від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (далі - Закон № 3551-XII).
Відповідно до частини першої статті 2 - Закону № 2232-XII - військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Пунктом 12 статті 12 Закону № 3551-ХІІ встановлено, що учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Згідно з статтею 4 Закону № 504/96-ВР передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Відповідно до статті 16-2 Закону № 504/96-ВР учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом № 3551-XII, особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Пунктом 8 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ встановлено, що військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону № 504/96-ВР. Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
У разі якщо Законом № 504/96-ВР, або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.
Абзацом третім пункту 14 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Згідно з пунктом 17 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.
Відповідно до пунктом 18 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ в особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин зі збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.
Згідно з до пунктом 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.
Окрім цього, визначення поняття особливого періоду наведене у законах України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та від 06 грудня 1991 року № 1932-XII «Про оборону України» (далі - Закони № 3543-XII та № 1932-XII відповідно).
За визначенням статті 1 Закону № 3543-XII особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Стаття 1 Закону № 1932-XII визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Також, надано визначення мобілізації та демобілізації в статті 1 Закону № 3543-XII. Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано; демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.
З сукупного аналізу зазначених норм випливає, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски. Проте, Законом № 2011-XII не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.
Крім того, слід зазначити, що у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.
З наведеного можна прийти до висновку, що припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Однак, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується пунктом 12 статті 12 Закону № 3551-XII , пунктом 8 статті 10-1 Закону України від 20 грудня 1991 року 1991 року № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», статтею 16-2 Закону № 504/96-ВР
Також, відповідно до пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07 червня 2018 року № 260, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 року за № 745/32197 (далі - Наказ № 260) у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
З наведеного, суд приходить до висновку, що у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону № 504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ.
Аналогічна позиція викладена в постанові Великої палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі №620/4218/18.
Згідно з ч.5 ст.242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Таким чином, на час прийняття наказу про виключення позивача зі списків особового складу, відповідачем протиправно не було проведено з позивачем усіх необхідних розрахунків щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані 56 календарні дні (14 днів Ч 4 кількість років) додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першоїстатті 12 Закону №3551-ХІІ за період з 2015 року по 2018 рік.
Відповідно достатті 19 Конституції Україниоргани державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбаченіКонституцієюта законами України.
Частиною другоюстатті 2 КАС Українивстановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності передзаконом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частинами першою та другоюстатті 9 КАС України,розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цьогоКодексу, в межах позовних вимог.
Відповідно до частин першої, другоїстатті 77 КАС України,кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановленихстаттею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Суд, відповідно достатті 90 КАС України, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Отже, виходячи з заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не надав суду доказів, які спростовували б доводи позивача, а відтак, не довів правомірності своїх дій, а тому заявлені позивачем вимоги є такими, що підлягають задоволенню.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору на підставі Закону України «Про судовий збір» з відповідача судові витрати у відповідності достатті 139 КАС Українине стягуються.
Відповідно до частини 5 статті 250 Кодексу адміністративного судочинства України, датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Керуючись ст.ст. 2, 5, 77-78, 139, 229, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позовну заяву ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 (кодЄДРПОУ АДРЕСА_1 ) щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 (РНОКПП - НОМЕР_4 ) грошової компенсації за невикористану додаткову оплачувану відпустку як учаснику бойових дій, що передбачена статтею 16-2 Закону України «Про відпустки» та пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», за період з 2015 по 2018 рік, що сумарно складає 56 (п'ятдесят шість) календарних днів,иходячи із грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити грошову компенсацію ОСОБА_1 за невикористану додаткову оплачувану відпустку як учасника бойових дій, що передбачені статтею 16-2 Закону України «Про відпустки» та пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», за період з 2015 по 2018 рік, що сумарно складає 56 (п'ятдесят шість) календарних днів, виходячи із грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 22.06.2018 року.
Розподіл судових витрат у справі не здійснюється.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя А.О. Коренев