Україна
Донецький окружний адміністративний суд
04 серпня 2020 р. Справа№200/4402/20-а
приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов'янськ, вул. Добровольського, 1
Донецький окружний адміністративний суд у складі судді Куденкова К.О., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративний позов ОСОБА_1 до Бахмутсько-Лиманського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області про стягнення нарахованої, але не виплаченої пенсії, -
У квітні 2020 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Бахмутсько-Лиманського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області (далі - УПФУ, відповідач), в якому просить стягнути нараховану, але не виплачену пенсію в розмірі 108464,46 грн.
Обґрунтовуючи позов ОСОБА_1 посилається на те, що право на отримання нарахованої суми пенсії має бути забезпечено шляхом стягнення коштів з відповідача в порядку, особливості якого передбачені Законом № 4901-VI.
Відповідач відзив на адміністративний позов не надав.
Ухвалою суду від 01.06.2020 позовна заява залишена без руху.
Ухвалою суду від 06.07.2020 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі, витребувані докази, позивачу відстрочено сплату судового збору.
Суд, перевіривши матеріали справи та оцінивши повідомлені сторонами обставини, дійшов наступних висновків.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , що підтверджується копіями паспорту громадянина України НОМЕР_2 і картки платника податків від 15.01.2014.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 20 травня 2019 року у справі № 200/5091/19-а, яке набрало законної сили, задоволений частково позов ОСОБА_1 до Бахмутсько-Лиманського об'єднаного управління Пенсійного фонду в Донецькій області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії. Визнані протиправними дії Бахмутсько-Лиманського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області щодо припинення виплати пенсії ОСОБА_1 з лютого 2018 року по лютий 2019 року, зобов'язано Бахмутсько-Лиманське об'єднане управління Пенсійного фонду України Донецької області виплатити заборгованість по пенсії ОСОБА_1 з лютого 2018 року по лютий 2019 року, у задоволені решти позовних вимог відмовлено.
Листом УПФУ від 20.05.2020 № 1510/03 адвоката позивача повідомлено, що доплата за період з лютого 2018 року по лютий 2019 року, як така, що не передбачена бюджетом Пенсійного фонду та потребує додаткового фінансування, буде фактично виплачена після отримання відповідного фінансового ресурсу. Також зазначено, що сума пенсії за вказаний період складає 108 464,46 грн.
До суду надана довідка УПФУ, за якою позивач перебуває на обліку у відповідача і отримує пенсію за віком. Також зазначено, що сума боргу за період з лютого 2018 року по березень 2019 року становить 108464,46 грн.
Спірні правовідносини виникли з приводу наявності у відповідача підстав для невиплати позивачу пенсії і порядку виплати заборгованості за спірний період.
Відповідно до преамбули до Закону України від 9 липня 2003 року № 1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» встановлено, що цей Закон, розроблений відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом, а також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам, передбаченим цим Законом.
Зміна умов і норм загальнообов'язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону.
Частиною 4 ст. 4 Закону від 09.07.2003 № 1058-IV передбачено, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.
Відповідно до ст. 5 вказаного Закону встановлено, що цей Закон регулює відносини, що виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.
Виключно цим Законом визначаються: принципи та структура системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування; коло осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню; види пенсійних виплат; умови набуття права та порядок визначення розмірів пенсійних виплат; пенсійний вік чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на призначення пенсії за віком; мінімальний розмір пенсії за віком; порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування; організація та порядок здійснення управління в системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування.
Загальнообов'язкове державне пенсійне страхування здійснюється за принципами: рівноправності застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат та виконання обов'язків стосовно сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування; державних гарантій реалізації застрахованими особами своїх прав, передбачених цим Законом, про що зазначено в ч. 1 ст. 7 Закону від 09.07.2003 № 1058-IV.
Статтею 27 Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 року № 16/98-ВР передбачено, що виплати та надання соціальних послуг, на які має право застрахована особа за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, може бути припинено: а) якщо виплати призначено на підставі документів, що містять неправдиві відомості; б) якщо страховий випадок стався внаслідок дії особи, за яку настає кримінальна відповідальність; в) якщо страховий випадок стався внаслідок умисної дії особи; г) внаслідок невиконання застрахованою особою своїх обов'язків щодо загальнообов'язкового державного соціального страхування; д) в інших випадках, передбачених законами.
Згідно з ч. 1 ст. 47 Закону від 09.07.2003 № 1058-IV встановлено, що пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.
Приписами п.п. 1, 3-5 ч. 1 ст. 49 Закону від 09.07.2003 № 1058-IV передбачено, що виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.
Згідно з ч. 2 ст. 49 вказаного Закону, поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.
Наведений перелік підстав для припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду України є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, прямо передбачених законом.
Конституційне поняття «Закон України», на відміну від поняття «законодавство України», не підлягає розширеному тлумаченню, це - нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України в межах її повноважень. Зміни до закону вносяться за відповідно встановленою процедурою Верховною Радою України шляхом прийняття закону про внесення змін. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, а тому не можуть обмежувати права громадян, які встановлено законами.
Суд зазначає, що законами про пенсійне забезпечення, у тому числі Законом від 09.07.2003 № 1058-IV, не передбачено такої підстави для припинення (призупинення) виплати пенсії, як проживання пенсіонера на тимчасово неконтрольованій владою території України або не підтвердження проживання на певній території в Україні тощо.
Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання на певній території України. Держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія.
Конституційний Суд України в рішенні від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 зазначив, що право на соціальний захист віднесено до основоположних прав і свобод. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел (частина друга статті 46 Основного Закону України) і забезпечується частиною другою статті 22 Конституції України, відповідно до якої конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.
Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до яких громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Практикою Європейського суду з прав людини встановлено, що дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об'єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях. Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об'єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю. Договірна держава користується свободою розсуду при визначенні того, чи та якою мірою відмінності в інших схожих ситуаціях виправдовують різне ставлення (рішення від 7 листопада 2013 року у справі «Пічкур проти України» (Заява № 10441/06), п.п. 48, 49).
Суд вважає, що під час розгляду цієї справи відповідачем не доведено наявності об'єктивного та розумного обґрунтування необхідності припинення виплати позивачу пенсії лише через проживання позивача на тимчасово неконтрольованій владою території України.
Преамбулою Закону України від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що цей Закон відповідно до Конституції та законів України, міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, встановлює гарантії дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 10 Закону від 20.10.2014 № 1706-VII встановлено, що Кабінет Міністрів України: координує і контролює діяльність органів виконавчої влади щодо вжиття ними необхідних заходів із забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб відповідно до цього Закону.
Проте положення Закону від 20.10.2014 № 1706-VII не визначають правила умови, норми і порядок пенсійного забезпечення або організацію та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення та не надає Кабінету Міністрів України повноважень на визначення випадків припинення виплати пенсій.
Змістом конституційних норм Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України.
Прийняття законодавцем вказаного Закону спрямоване на встановлення додаткових гарантій дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб, а не на звуження обсягу їх прав, закріплених в інших законодавчих актах України, зокрема в ч. 1 ст. 49 Закону № 1058-IV.
Невиконання внутрішньо переміщеною особою обов'язків, передбачених ч. 2 ст. 9 Закону України від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», не є підставою за наведеними Законами для припинення (призупинення) виплати пенсії.
Зазначене відповідає правовим висновкам Верховного Суду, які наведені в постанові від 04.09.2018 у справі № 805/402/18.
Статтею 46 Закону від 09.07.2003 № 1058-IV встановлено, що нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії. У цьому разі частина суми неотриманої пенсії, але не більш як за 12 місяців, виплачується одночасно, а решта суми виплачується щомісяця рівними частинами, що не перевищують місячного розміру пенсії.
Нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.
Компенсація втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.
Судом встановлено, що пенсія позивачу нарахована, але не виплачена.
Отже, строки звернення до адміністративного суду із заявленими позивачем позовними вимогами - не застосовуються.
Пунктом 15 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 8 червня 2016 року № 365, встановлено, що суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України,
Але наведеним спеціальним Законом від 09.07.2003 № 1058-IV не передбачено виплату нарахованих за минулий час сум пенсій на умовах, визначених Кабінетом Міністрів України.
Отже, з наведених мотивів суд дійшов висновку про порушення відповідачем права позивача на своєчасне отримання належної їй пенсії.
Частиною 1 ст. 2 Закону України від 5 червня 2012 року № 4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» (далі - Закон № 4901-VI) передбачено, що держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов'язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є державний орган.
Відповідно до ч. 1 ст. 3 вказаного Закону встановлено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути "ефективним" як з практичної, так і з правової точки зору.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 15.10.2009 у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" (Заява N 40450/04) зазначив, що право на суд, захищене статтею 6, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок. У такому самому контексті відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, як це передбачено першим реченням першого пункту статті 1 Першого протоколу (пункти 51 і 52).
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Заява N 22414/93) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява N 38722/02). Таким чином, ефективний засіб правого захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.
Суд зазначає, що зобов'язання УПФУ вчинити певні дії виявився неефективним способом захисту порушеного права.
Відповідач допускає протиправну бездіяльність щодо не виплати нарахованої пенсії.
Суд зазначає, що під час розгляду справи № 200/5091/19-а не розглядалися і не вирішувалися вимоги про стягнення певної суми коштів з відповідача. При цьому, за висновками Верховного Суду змінивши спосіб виконання такого рішення із зобов'язання виплатити на стягнення суми цих виплат, буде змінено постанову по суті, з виходом при цьому за межі позовних вимог та вирішенням питання, що не було предметом дослідження судом при розгляді справи по суті (постанова від 10.07.2018 у справі № 755/7078/16-а).
Отже, стягнення заборгованості по пенсії є належним способом захисту, а виконання судового рішення про стягнення такої заборгованості здійснюється в порядку, визначеному Законом № 4901-VI і прийнятих на його виконання підзаконних нормативно-правових актів, а не згідно з Порядком призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 8 червня 2016 року № 365, і прийнятих на його виконання підзаконних нормативно-правових актів.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог повністю.
Приписами ч. 1 ст. 139 КАС України встановлено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
При цьому, ч. 2 ст. 133 КАС України передбачено, що якщо у строк, встановлений судом, судові витрати не будуть оплачені, позовна заява залишається без розгляду або витрати розподіляються між сторонами відповідно до судового рішення у справі, якщо сплату судових витрат розстрочено або відстрочено до ухвалення судового рішення у справі.
Ураховуючи те, що позивачу було відстрочено сплату судового збору при поданні позовної заяви, а позов задоволено повністю, судовий збір у 840,80 грн підлягає стягненню на користь Державного бюджету України за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись статтями 2, 5-10, 19, 72-77, 90, 132, 133, 139, 143, 241-246, 250, 255, 263, 295, 371, підпунктом 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Позов ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) до Бахмутсько-Лиманського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області (ідентифікаційний код: 42171400, 84500, Донецька область, м. Бахмут, вул. Миру, буд. 35) про стягнення нарахованої, але не виплаченої пенсії - задовольнити повністю.
Стягнути з Бахмутсько-Лиманського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області на користь ОСОБА_1 нараховану, але не виплачену пенсію в розмірі 108 464 (сто вісім тисяч чотириста шістдесят чотири) гривні 46 (сорок шість) копійок.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Бахмутсько-Лиманського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області на користь Державного бюджету України судовий збір у розмірі 1084 (одна тисяча вісімдесят чотири) гривні 64 (шістдесят чотири) копійки.
Повне рішення суду складене 4 серпня 2020 року.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Першого апеляційного адміністративного суду через Донецький окружний адміністративний суд шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Суддя К.О. Куденков