03 серпня 2020 року Справа № 160/5820/20
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі судді Ніколайчук С.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження позовної заяви ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії ,-
28 травня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовною заявою до військової частини НОМЕР_2 , у якій позивач просить:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_2 щодо ненарахування та невиплати мені грошовий компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017 року по 2018 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 24 жовтня 2018 року;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити мені грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017 року по 2018 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 24 жовтня 2018 року.
Позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що наказом командира військово частини НОМЕР_2 выд 24.10.2018 ркоу позивач звільнений з військової служби за контрактом відповідно до п. 2 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», проте, останнім не використані календарні дні додаткової відпустки як учасника бойових дій
При звільненні з лав відповідачем було відмовлено у виплаті зазначеної грошової компенсації, у звёявку з чим, на думку позивача, відповідачем порушено гарантоване право в частині нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017 по 2018 роки, станом на день звільнення з військової служби 24.10.2018 року.
Позовн вимоги просить задоволити у повному обсязі.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 02 червня 2020 року відкрито провадження у справі № 160/5820/20 в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання, за наявними у справі матеріалами.
Відповідно до ч.6 ст.12, ч.1,2 ст.257, ч.1 ст.260 Кодексу адміністративного судочинства України зазначена справа є справою незначної складності та розглядається за правилами спрощеного позовного провадження. Питання про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження.
Згідно з ч.ч. 3, 4 ст.262 КАС України підготовче засідання при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження не проводиться.
Враховуючи, що справа розглядається за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу згідно з приписами ч. 4 ст. 229 КАС України не здійснювалося.
Відповідно до ч.6 ст.12, ч.1,2 ст.257, ч.1 ст.260 Кодексу адміністративного судочинства України зазначена справа є справою незначної складності та розглядається за правилами спрощеного позовного провадження. Питання про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження.
Згідно з ч.ч. 3, 4 ст.262 КАС України підготовче засідання при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження не проводиться.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29 червня 2020 року від відповідача було запропоновано у разі невизнання позову протягом 15 днів з моменту отримання ухвали суду надати відзив на позовну заяву.
В наданому до суду відзиві відповідачем зазначено, що позивач не набув відповідного права на отримання грошової компенсації за неотримані додаткові відпустки, а відтак позовні вимоги позивача не ґрунтується на вимогах чинного законодавства України.
Грошова компенсація як соціальна гарантія може бути виплачена у разі наявності відповідного права на відпустки, проте, позивач не набув відповідного права на отримання грошової компенсації за не отриману додаткову відпустку, оскільки п. 19 ст.10-1 Закону №2011-ХІІ, надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 ст. 10-1 Закону № 2011-ХІІ (тобто в особливий період), додаткової відпустки припинено.
Крім того, у зв'язку з тим, що п. 19 ст. 10-1 Закону № 2011-ХІІ, надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 ст. 10-1 Закону № 2011-ХІІ (тобто в особливий період), додаткової відпустки було припинено, то грошові кошти з державного бюджету на оплату вищевказаної додаткової відпустки також не виділялись.
Отже, вимога позивача про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, згідно пункту 12 частини 1 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року №3551-XII, за період з 2017 року по 2018 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 24.10.2018 року задоволенню не підлягає.
Суд, дослідивши матеріали справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та відзив, оцінивши докази, які мають значення для розгляду і вирішення позову по суті, проаналізувавши застосування норм матеріального та процесуального права, встановив наступне.
Позивач має статус учасника бойових дій, що також підтверджується посвідченням серія НОМЕР_4 , виданим 05.01.2017 року, копія якого наявна в матеріалах справи.
Наказом командира військової частини НОМЕР_2 (по строковій частині) № 217 від 24.10.2018 року позивача звільнено з військової служби у запас на підставі ч. 5 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» за за пунктом «к» (які проходять військовому службу за контрактом).
У задоволенні письмового звернення до військової частини НОМЕР_2 позивачу відмовлено, шо підтверджується копією листа від 24.03.2020 року, копія ікого наявна в матеріалалх справи.
Враховуючи вищезазначену бездіяльність відповідача, позивач звернувся до суду з позовом посилаючись на порушення його прав на належне соціальне забезпечення.
Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог суд виходить з наступного.
Пунктом 12 статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" №3551-XII від 22.10.1993 року (далі - Закон №3551-XII) передбачено, що учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Статтею 4 Закон 91 України "Про відпустки" від 05.11.1996 року № 504/96-ВР (далі - Закон №504/96-ВР) передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Надання додаткової відпустки окремим категоріям громадян та постраждалим учасникам Революції Гідності передбачено вимогами ст. 16-2 Закону № 504/96-В. Зокрема учасникам бойових дій, надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Аналіз вищевикладених норм дає підстави вважати, що додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік є пільгою, що гарантована державою для учасників бойових дій.
Згідно із пунктом 8 статті 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" № 2011-XII від 20.12.1991 року (далі - Закон №2011-XII), військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України "Про відпустки". Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України. У разі якщо Законом Україна "Про відпустки" або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.
Абзацом третім пункту 14 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Відповідно до пункту 17 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.
За змістом пункту 18 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ в особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.
У пункті 19 вказаної статті Закону №2011-ХІІ визначено, що надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.
При цьому, визначення поняття особливого періоду наведене у Законах України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" від 21.10.1993 року №3543-XII та "Про оборону України" від 06.12.1991 року №1932-XII (далі - Закони №3543-XII та №1932-XII відповідно).
За визначенням статті 1 Закону №3543-XII особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Разом з тим, за змістом ч.1 ст.1 Закону № 1932-XI, особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
При цьому, мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано (абз.3 ч. 1 ст. 1 Закону № 3543-XII).
Аналіз зазначених норм свідчить про те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски. Однак, Законом № 2011-XII не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки.
Водночас, у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.
Таким чином, з урахуванням вищенаведеного, можна зробити висновок, що припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток, у відповідності до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо, разом з тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується вищевикладеними нормативно-правовими актами.
Відтак, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби, їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону №504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону №3551-ХІІ.
Аналогічний висновок зроблено Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду у рішенні від 16.05.2019 року у зразковій справі № 20/4218/18, яке постановою Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 року було залишено без змін.
При цьому суд ураховує, що Верховним Судом вказано, що висновки Верховного Суду у цій зразковій справі підлягають застосуванню в адміністративних справах щодо звернення до суду осіб, звільнених з військової служби, яким було відмовлено у виплаті грошової компенсації при звільнені за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" в період визначений підпунктами 17-18 статті 101 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
Позивач є учасником бойових дій, про що свідчить посвідчення серія НОМЕР_4 , видане 05.01.2017 року та наказом від 24.10.2018 року № 217 звільнений з військової служби. Додаткова відпустка із збереженням заробітної плати за час проходження військової служби йому не надавалася.
У матеріалах справи відсутні відомості про виплату при звільненні позивача компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки не зазначено. Докази виплати такої компенсації відповідачем до суду також не надано.
Отже, відповідач не довів правомірності ненарахування та невиплати позивачу при звільненні грошової компенсації за невикористані календарні дні соціальної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, передбаченої пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону №3551-ХІІ, що свідчить про наявність протиправної бездіяльності та задоволення позовних вимог позивача у цій частині.
Отже, виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 звернувся до військової частини НОМЕР_2 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, є доведеними, обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню у повному обсязі.
Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Так, Європейський суд з прав людини у рішенні по справі "Рисовський проти України" (№ 29979/04) визнав низку порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції у справі, пов'язаній із земельними правовідносинами; в ній також викладено окремі стандарти діяльності суб'єктів владних повноважень, зокрема, розкрито елементи змісту принципу "доброго врядування".
Цей принцип, зокрема, передбачає, що у разі якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб (рішення у справах "Beyeler v. Italy" № 33202/96, "Oneryildiz v. Turkey" № 48939/99, "Moskal v. Poland" № 10373/05).
Крім того, в рішеннях Європейського суду з прав людини склалася практика, яка підтверджує, що дискреційні повноваження не повинні використовуватися свавільно, а суд повинен контролювати рішення, прийняті на підставі реалізації дискреційних повноважень, максимально ефективно (рішення у справі "Hasan and Chaush v. Bulgaria" №30985/96).
Згідно з ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Дослідивши матеріали справи, суд зробив висновок, що відповідачем не було доведено належними та допустимими доказами щодо правомірної відмови позивачу у виплаті грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учасника бойових дій за період з 2017 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 24.20.2018 року.
Відтак, з урахуванням вищевикладеного, та з системного аналізу матеріалів справи, суд зробив висновок про обґрунтованість заявленого позову, у зв'язку із чим позовні вимоги ОСОБА_1 звернувся до військової частини НОМЕР_2 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, слід задоволити у повному обсязі.
Відповідно до вимог ст.ст. 139-143 КАС України підстави для відшкодування або стягнення судових витрат у цій справі відсутні, з огляду на те, що позивач відповідно до положень п.13 ч.1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору.
Керуючись ст.ст. 241-246, 293, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - задоволити.
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_2 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошовий компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017 року по 2018 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 24 жовтня 2018 року.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017 року по 2018 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 24 жовтня 2018 року.
Розподіл судових витрат не здійснюється.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя С.В. Ніколайчук