Справа № 755/20478/19
"11" червня 2020 р. Дніпровський районний суд м. Києва
в складі: головуючого: судді Гончарука В.П.
за участі секретаря: Грицненко О.І.
представників позивача: ОСОБА_1 , ОСОБА_2
відповідача: ОСОБА_3 ,
законного представника відповідача: ОСОБА_4 ,
представника відповідача: ОСОБА_5 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_3 , в особі законного представника відповідача ОСОБА_4 , третя особа: Орган опіки та піклування Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, -
Позивач звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , в особі законного представника відповідача ОСОБА_4 , третя особа: Орган опіки та піклування Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Просить суд визнати ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такою, що втратила право користування житловим приміщенням квартирою АДРЕСА_1 .
Позовні вимоги обгрунтовані тим, що ОСОБА_6 є власником квартири за адресою: АДРЕСА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 19.09.2005 року. Позивач є матір'ю ОСОБА_3 , батьком останньої являється ОСОБА_4 .
У жовтні 2018 року ОСОБА_4 звернувся до Дніпровського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_7 про стягнення аліментів, у якому зазначив, що дитина ( ОСОБА_3 ) проживає з ним та перебуває на його повному утриманні, що підтверджується копією рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 15.07.2019 р. по справі №755/15847/18. У вказаній справі позивач звернулася до ОСОБА_4 із зустрічним позовом, в якому просила визначити місце проживання дитини ОСОБА_3 разом з матір'ю. Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 15.07.2019 р., залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 19.11.2019 р. по справі №755/15847/18 первісний позов ОСОБА_4 було задоволено, стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_3 аліменти на утримання неповнолітньої доньки - ОСОБА_3 в розмірі 3 000 (три тисячі) гривень 00 коп. щомісячно, з проведенням індексації у порядку, передбаченому Законом України «Про індексацію грошових доходів населення», починаючи 17 жовтня 2018 року та до досягнення дитиною повноліття. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_7 відмовлено. Даним рішенням підтверджується, що ОСОБА_3 проживає разом із батьком в орендованій квартирі за адресою: АДРЕСА_3 ..
У квартирі з адресою: АДРЕСА_2 , в якій ОСОБА_3 зареєстрована, остання не проживає з жовтня 2016 року по теперішній час. Від проживання з позивачем ОСОБА_3 відмовилася, обравши місце проживання з батьком. Факт не проживання ОСОБА_3 у спірній квартирі більше року підтверджується актом від 23.11.2019 р. та рішенням Дніпровського районного суду ми. Києва від 15.07.2019 р., залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 19.11.2019 р. по справі №755/15847/18.
Наявність реєстрації в квартирі особи, яка в ній не проживає, так як проживає з батьком, тягне для позивача додаткові витрати з оплати комунальних послуг, з обслуговування прибудинкової території, та перешкоди у розпорядженні цим майном.
Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 19 грудня 2019 року відкрито провадження в цивільній справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_3 , законний представник відповідача ОСОБА_4 , третя особа: Орган опіки та піклування Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщеннямта постановлено розгляд справи провести в порядку загального позовного провадження.
Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 28 лютого 2020 року закрито підготовче провадження у даній справі та постановлено.призначити справу до судового розгляду по суті.
Представники позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримали в повному обсязі з підстав викладених у змісті позовної заяви та письмових пояснень по суті справи долучених до матеріалів позовної заяви та просили позов задовольнити в повному обсязі.
Відповідач ОСОБА_3 в судовому засіданні заперечувала проти задоволення позовних вимог.
Законний представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 в судовому засіданні заперечував проти задоволення позовних вимог в повному обсязі з підстав викладених у змісті відзиву на позовну заяву, в якому просив відмовити в задоволення позову в повному обсязі.
Представник відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_5 в судовому засіданні заперечував проти задоволення позовних вимог в повному обсязі з підстав викладених у змісті відзиву на позовну заяву, просив відмовити в задоволенні позову повністю.
Представник третьої особи Органу опіки та піклування Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації в судовому засіданні просив розглянути справу та прийняти рішення згідно чинного законодавства, яке не буде порушувати права дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Таким чином, вислухавши пояснення сторін по справі, покази свідків, всебічно проаналізувавши обставини справи в їх сукупності, оцінивши за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному і об'єктивному розгляді справи, зібрані по справі докази, керуючись законом, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має права на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно частин 1 та 2 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно із ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється у порядку іншого судочинства.
Відповідно до частини першої ст. 383 Цивільного кодексу України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має право використовувати його для промислового виробництва.
Судом встановлено, що позивач ОСОБА_6 є власником квартири за адресою: АДРЕСА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 19.09.2005 року, посвідченого Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Первушиною Н.О., зареєстрований в реєстрі за номером 4244.
ІНФОРМАЦІЯ_2 народилася ОСОБА_3 , у свідоцтві про народження батьками дитини записані: батько - ОСОБА_4 , мати - ОСОБА_7 .
ОСОБА_4 та ОСОБА_7 в зареєстрованому шлюбі не перебували.
Згідно витягу з Реєстру територіальної громади м. Києва від 19.12.2019 року за № 46022266, за адресою АДРЕСА_2 зареєстровані ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
У квартирі з адресою: АДРЕСА_2 , в якій ОСОБА_3 зареєстрована, остання не проживає з жовтня 2016 року по теперішній час, що підтверджується актом від 23.11.2019 року.
Згідно положень частин другої ст. 386 Цивільного кодексу України власник, який має право передбачити можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутись до суду з вимогою про заборону вчинене нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його прав хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами ст. ст. 16, 386, 391 Цивільного кодексу України.Об'єктом власності особи може бути, зокрема, житло - житловий будинок, садиба, квартира. (ст. ст. 379, 382 Цивільного кодексу України).
Права власника житлового будинку квартири визначені у ст. 383 Цивільного кодексу України та ст.150 Житлового кодексу України, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім'ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд.
Обмеження чи втручання у право власника можливе лише з підстав, передбачених законом.
Відповідно до ч.1 ст.156 Житлового кодексу України, з урахуванням положень ч. 1 ст. 405 Цивільного кодексу України, члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням в обсязі, визначеному відповідно до угоди з власником.
Таким чином, виходячи з положень ст.ст. 15, 16, 386, 391 ЦК гарантовано власникові майна можливість вимагати усунення порушень його права незалежно від того, чи вони вже фактично відбулися, чи є підстави передбачати можливість такого порушення його права в майбутньому.
У відповідності до положень норм статей 16, 391,386 ЦК України власник вправі звернутися до суду з вимогою про захист порушеного права будь-яким способом, що є адекватним змісту порушеного права, який ураховує характер порушення та дає можливість захистити порушене право.
Відповідно до ст.391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до ст.405 Цивільного кодексу України , члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ними і власником житла або законом.
Як роз'яснено п.39 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних від 07.02.2014 за № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право користування цим житлом відповідно до закону (особистий сервітут, частина перша статті 405 ЦК). Суди повинні мати на увазі, що таким законом не може бути ЖК УРСР, а застосуванню підлягають норми, передбачені главою 32 ЦК.
З урахуванням зазначеного суди повинні виходити з того, що стосовно права членів сім'ї власника житлового приміщення на користування ним підлягають застосуванню положення статті 405 ЦК.
Оскільки інше не встановлено законом, договором чи заповітом, на підставі яких встановлено сервітут, то відсутність члена сім'ї понад один рік без поважних причин є юридичним фактом, що є підставою для втрати членом сім'ї права користування житлом. У цьому випадку положення статей 71, 72 ЖК УРСР застосуванню не підлягають.
Згідно наявних в матеріалах доказів. 15 липня 2019 року Дніпровським районним судом міста Києва ухвалено судове рішення по справі №755/15847/18, яке постановою Киїіського апеляційного суду від 19 листопада 2019 року залишено без змін, за яким позов ОСОБА_4 до ОСОБА_7 про стягнення аліментів на утримання неповнолітньої дитини,- задоволено, стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_4 аліменти на утримання неповнолітньої доньки - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 3 000 (три тисячі) гривень 00 коп. щомісячно, з проведенням індексації у порядку, передбаченому Законом України «Про індексацію грошових доходів населення», починаючи 17 жовтня 2018 року та до досягнення дитиною повноліття.
Разом з тим, відмовлено у задоволені зустрічного позову ОСОБА_7 до ОСОБА_4 , третя особа Орган опіки та піклування Деснянської районної у місті Києві державної адміністрації, про визначення місця проживання дитини.
Дане рішення набрало законної сили.
Відповідно до ч. 4 ст. 82 Цивільного процесуального кодексу України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. (ст. 76 Цивільного процесуального кодексу України)
Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. ( ст. 76 Цивільного процесуального кодексу України)
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. (ст. 77 Цивільного процесуального кодексу України)
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. (ч.2 ст.78 Цивільного процесуального кодексу України).
Згідно з ч. ч. 2, 8, 9 ст. 7 Сімейного кодексу України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Відповідно до ст. 150 Сімейного кодексу України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної освіти, готувати її до самостійного життя. Передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від обов'язку батьківського піклування щодо неї.
Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 155 Сімейного кодексу України здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Згідно із ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
Відповідно до п. 18 Постанови Пленуму ВСУ «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» при вирішенні спору про місце проживання дитини належить звертати особливу увагу на її вік та з'ясовувати, з ким із батьків вона бажає проживати.
Вирішуючи даний спір, судом першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини, відповідно до Конвенції ООН «Про права дитини» ратифікованої Постановою ВР № 789-XII від 27.02.91.
Відповідно до ст. 3 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Згідно зі ст. 9 Конвенції держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
За ч. ч. 2 та 3 ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
Згідно ст. 141 Сімейного кодексу України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.
Судом встановлено, шо на даний час неповнолітня дитина проживає разом з батьком, ці обставини визнанні стороною позивача, тому не підлягають доказування в силу положень ч.1 ст.82 Цивільного процесуального кодексу України.
За умовами договору оренди квартири від 24 лютого 2020 року, ОСОБА_4 разом з донькою ОСОБА_3 орендує квартиру за адресою: АДРЕСА_4 .
За даними, які містяться у довідці з навчального закладу від 03 лютого 2020 року, убачається, що ОСОБА_3 є ученицею 8-А класу спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 246 у м. Києві з поглибленням вивченням англійської мови.
Визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Вичерпного переліку поважності причин не проживання у житловому приміщенні Житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим зазначене питання суд вирішує у кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.
Згідно з частинами першою, другою, третьою, четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.
Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
За змістом частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Згідно ст. 16 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність.
В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. (ст. 3 Конвенції про права дитини)
Обгрунтовуючи підстави звернення з позовом про визнання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а саме квартири АДРЕСА_1 , позивач посилається на те, що неповнолітня донька проживає разом з батьком, дані факти встановлені в рішенні Дніпровського районного суду міста Києва по цивільній справі №755/15847/18 від 15.07.2019 року.
Аналізуючи вказані вище норми законодавства у сукупності з встановленими обставинами у даній справі, суд приходить до висновку щодо відсутності правових підстав вважати, що неповнолітня ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 втратила право на користування жилим приміщенням, належним на праві власності її матері, оскільки факт проживання дитини з одним із батьків не є підставою для втрати нею сервітуту (сервітутного права) на проживання у помешканні іншого батька, за відсутності обставин, які б підтверджували існування домовленості між батьками та дитиною щодо визначення місця проживання неповнолітньої дитини, крім того, суд зазначає, що неповнолітня особа, не наділена правом обирати собі місце проживання, а її власне волевиявлення залежить від волевиявлення її батьків, за таких обставин, в разі задоволення вимог щодо зняття з місця реєстрації неповнолітньої дитини, буде мати місце порушення права дитини, встановлених Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року.
Крім того, як встановлено в ході судовго розгляду, у відповідача ОСОБА_4 , який є батьком малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відсутнє на праві власності будь-яке житлове приміщення (квартира, будинок).
В свою чергу, ОСОБА_4 разом з донькою ОСОБА_3 орендує квартиру за адресою: АДРЕСА_4 , у зв'язку з чим у малолітньої дитини власного житла не має.
Разом з тим, встановлено, що позивач ОСОБА_6 проживає за межами України, а підставою для звернення до суду із вказаним позовом стало бажання продажу спірної квартир, що і не заперечувалось її уповноваженим представником позивача у судовому засіданні.
В той же час, відмова у задоволенні позовних вимог позивача щодо визначення місця проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з матір'ю (рішення Дніпровського районного суду міста Києва по цивільній справі №755/15847/18 від 15.07.2019 року) фактично, вказує про відсутність домовленості між батьками та дитиною про місце проживання неповнолітньої дитини та виникнення спору між ними, та свідчить про відсутність обставин, встановлених ч. 3 ст. 29 ЦК України.
Не сплата дитиною коштів за користування житлово-комунальними послугами, також не може бути підставою для визнання її такою, що втратила право користування спірним жилим приміщенням, зважаючи на її малолітній вік та цивільну дієздатність відповідно до ст. 30 ЦК України.
Так, відповідно до ч.ч.1, 2 ст. 30 ЦК України цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними.
Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.
Відповідно до статті 310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом, тобто ст. 29 ЦК України.
Відповідно до пункту 4 статті 31 ЦК України фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
У свою чергу відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.
Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Відповідно до Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50), п.п. 40, 41 вказаного рішення Європейського суду від 02.12.2010р.
У п. 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia) Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (див. також рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, п. 63).
Таким чином, у справі «Прокопович проти Росії» № 58255/00 встановлено, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
Малолітня дочка відповідача ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , через свій малолітній вік не має можливості самостійно прийняти рішення про вибуття до іншого місця проживання. Безпідставними є і посилання позивача на статтю 405 ЦК України щодо даної малолітньої особи з огляду на те, що остання була відсутньою у спірній квартирі понад рік з поважних причин - зважаючи на свій малолітній вік, оскільки згідно з частиною першою та третьою й четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово, а місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає, й місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
Такої правової позиції щодо малолітньої особи у аналогічних спірних правовідносинах дотримується й Верховний Суд, викладеної у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17, провадження № 61-11933св18 Першої судової палати Касаційного цивільного суду.
Крім того, при вирішенні справи по суті судом також враховується і думка Служби у справах дітей, представник якої у своїх поясненнях категорично заперечує проти задоволення позовних вимог з урахуванням інтересів малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Враховуючи викладене вище, вимоги діючого законодавства, суд вважає, що визнання малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 такою, що втратили право користування жилим приміщенням, порушить її права на житло, а тому підстав для задоволення позовних вимог немає.
Відповідно частин 1, 3 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цьогоКодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Згідно ч. 1 ст. 81 Цивільного процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Рішення суду, як найважливіший акт правосуддя, покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв'язку з цим суди повинні неухильно додержуватись вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі.
Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.
З огляду на вищевикладене, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_6 до ОСОБА_3 , в особі законного представника відповідача ОСОБА_4 , третя особа: Орган опіки та піклування Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України у зв'язку з відмовою в задоволенні позовних вимог, понесенні позивачем витрати відшкодуванню не підлягають.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 47, 124, 129 Конституції України, ст.ст. 9, 69-72 ЖК Української РСР,ст.ст. 2-13, 76-81, 90, 141, 258-259, 263, 265, 268, 274-279, 352, 354-355 ЦПК України, суд,-
В задоволені позову ОСОБА_6 до ОСОБА_3 , в особі законного представника відповідача ОСОБА_4 , третя особа: Орган опіки та піклування Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст рішення складено 22 червня 2020 року.
Відомості щодо учасників справи:
Позивач: ОСОБА_6 ІПН НОМЕР_1 адреса реєстрації: АДРЕСА_5 .
Відповідач: ОСОБА_3 , адреса проживання: АДРЕСА_4 .
Законний представник ОСОБА_4 , ІПН НОМЕР_2 , адреса проживання: АДРЕСА_4 .
Третя особа: Орган опіки та піклування Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації ЄДРПОУ 37203257, адреса: м.Київ, б - р Праці, буд.1/1.
Суддя: