29 липня 2020 року
м. Київ
Справа № 913/501/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Кушнір І.В. - головуючий, Краснов Є.В., Мачульський Г.М.,
За участю секретаря судового засідання Шпорта О.В.
розглянувши касаційну скаргу Акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" на рішення Господарського суду Луганської області від 12.11.2019 (суддя Фонова О.С.) та постанову Східного апеляційного господарського суду від 18.02.2020 (головуючий суддя: Істоміна О.А., судді: Барбашова С.В., Попков Д.О.)
за позовом Акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України"
до Комунального підприємства "Сєвєродонецьктеплокомуненерго"
про стягнення 2 845 036,00 грн.,
За участю представників:
позивача - Єфременко О.О. - адвокат
відповідача - не з'явився
1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень
1.1. Акціонерне товариство "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" (далі - позивач) звернулось до Господарського суду Луганської області з позовом до Комунального підприємства "Сєвєродонецьктеплокомуненерго" (далі - відповідач) про стягнення 2845036,00 грн, з яких: пеня в сумі 1230609,29 грн, 3% річних у сумі 615367,13 грн, інфляційні нарахування в сумі 999059,57 грн.
1.2. Позовні вимоги мотивовані неналежним виконанням відповідачем умов договору купівлі-продажу природного газу від 05.09.2017 за №5028/1718-ТЕ-20 (далі - Договір).
1.4. Відповідач не заперечує факт оплати за поставлений природний газ з простроченням, проте, вважає необґрунтованими позовні вимоги в частині стягнення пені в сумі 1230609,29 грн, оскільки позивач є енергопостачальною організацією, а відповідач є виконавцем/виробником житлово-комунальних послуг на території, де проводилася в спірний період часу антитерористична операція, тому до спірних правовідносин, пов'язаних із стягненням пені, на період проведення антитерористичної операції розповсюджується дія мораторію, встановленого ч. 2 ст. 2 Закону України від 13.01.2015 № 85-VIII "Про встановлення додаткових гарантій щодо захисту прав громадян, які проживають на територіях проведення антитерористичної операції, та обмеження відповідальності підприємств - виконавців/виробників житлово-комунальних послуг у разі несвоєчасного здійснення платежів за спожиті енергетичні ресурси".
2. Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій
2.1. Рішенням Господарського суду Луганської області від 12.11.2019, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 18.02.2020, позов задоволено частково. Стягнуто з КП "Сєвєродонецьктеплокомуненерго" на користь ПАТ "НАК "Нафтогаз України" 3% річних в сумі 335348,73 грн, інфляційні втрати у сумі 382264,37 грн, витрати зі сплати судового збору в сумі 10764,21 грн. Розстрочено виконання рішення на 6 (шість) місяців з дати його ухвалення зі сплатою щомісячно по 119602,18 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
2.2. Частково задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний господарський суд, дійшов висновку, що оскільки позивач є енергопостачальною організацією, а відповідач - виконавцем/виробником житлово-комунальних послуг на території, де у спірний період часу проводилася антитерористична операція, на спірні правовідносини, пов'язані зі стягненням пені, поширюється дія мораторію, встановленого частиною 2 статті 2 Закону України "Про встановлення додаткових гарантій щодо захисту прав громадян, які проживають на територіях проведення антитерористичної операції, та обмеження відповідальності підприємств - виконавців/виробників житлово-комунальних послуг у разі несвоєчасного здійснення платежів за спожиті енергетичні ресурси".
Крім того, враховуючи положення чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства, установлені судом обставини справи, зокрема часткове погашення заборгованості за поставлений позивачем природний газ за спільними протокольними рішеннями згідно з Порядком від 04.03.2002 № 256, відсутні правові підстави для задоволення позову АТ "НАК "Нафтогаз України" в частині стягнення з відповідача 3% річних та інфляційних втрат на суму заборгованості, сплачену через процедуру, визначену у Порядку № 256 від 04.03.2002.
Разом з тим, на суму заборгованості за поставлений природний газ, сплачену за рахунок власних коштів підприємства із порушенням строків, має бути нараховано штрафні санкції у вигляді 3 % річних та інфляційних втрат.
3. Процедура касаційного провадження у Верховному Суді
3.1. 13.03.2020 (згідно з відміткою на конверті) Акціонерним товариством "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" до Касаційного господарського суду подано касаційну скаргу на рішення Господарського суду Луганської області від 12.11.2019 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 18.02.2020 у справі № 913/501/19.
3.2. Витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08.04.2020 у справі № 913/501/19 визначено колегію суддів у складі: Кушнір І.В. (головуючий суддя), судді: Краснов Є.В., Мачульський Г.М.
3.3. Ухвалою Верховного Суду від 27.04.2020 відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою та призначено її розгляд на 24.06.2020, визначено строк для подання відзиву на касаційну скаргу з доказами надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи до 21.05.2020.
3.4. 13.05.2020 (згідно з поштовим штемпелем на конверті) відповідачем направлено відзив на касаційну скаргу, який фактично надійшов до Касаційного господарського суду 15.05.2020.
3.5. Ухвалою Верховного Суду від 23.06.2020 провадження за касаційною скаргою зупинено до закінчення перегляду в касаційному порядку об'єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справи № 904/1210/18.
3.6. Ухвалою Верховного Суду від 15.07.2020 провадження за касаційною скаргою поновлено та призначено її розгляд на 29.07.2020.
3.7. У судове засідання 29.07.2020 з'явився представник позивача, котрий підтримав касаційну скаргу. Представник відповідача у судове засідання не з'явився, хоча вказаний учасник справи про дату, час та місце судового засідання був повідомлений належним чином, що підтверджується матеріалами справи.
4. Короткий зміст касаційної скарги і заперечень на неї
4.1. У касаційній скарзі Акціонерне товариство "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" (скаржник) просить рішення Господарського суду Луганської області від 12.11.2019 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 18.02.2020 у справі № 913/501/19 скасувати в частині відмови в стягненні пені в сумі 1230609,29 грн, 3% річних в сумі 280018,40 грн та інфляційних втрат в сумі 616795,20 грн, прийняти нове рішення, яким стягнути з відповідача на користь позивача пеню в сумі 1230609,29 грн, 3% річних в сумі 280018,40 грн та інфляційні втрати в сумі 616795,20 грн, в стягненні яких було відмовлено.
4.2. Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1,2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
Обґрунтовуючи касаційну скаргу скаржник вказує, що судами попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосовано норми права (статей 618, 627, 629 Цивільного кодексу України) без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 22.11.2019 у справі № 916/2286/18, від 28.11.2019 у справі № 925/74/19, від 12.03.2019 у справі № 910/3657/18, щодо застосування порядку фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04.03.2002 № 256 у подібних правовідносинах.
Позивач вважає помилковими висновки судів про ототожнення Порядку від 04.03.2002 за №256 із Порядком від 11.01.2005 за №20. АТ "НАК "Нафтогаз України" вважає, що Порядок від 04.03.2002 за №256 регламентує виключно порядок розпорядження коштами із цільовим призначенням, які надходять на рахунки газопостачальних та газорозподільних компаній як реалізація державних соціальних гарантій певним категоріям громадян, і не передбачає обов'язку зміни умов договірних зобов'язань сторін, а висновки судів про зміну строків здійснення розрахунків за договором на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 04.03.2002 за №256 не відповідають змісту цього нормативного акту та матеріалам справи.
Крім того, на думку позивача, наявні підстави для відступлення від висновків, зазначених у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.01.2019 у справі №913/66/18, постановах Верховного Суду від 10.10.2019 у справі № 913/643/18, від 03.09.2019 у справі № 913/644/18, які застосовані судами апеляційної та першої інстанцій, щодо застосування норм Закону України "Про встановлення додаткових гарантій щодо захисту прав громадян, які проживають на територіях проведення антитерористичної операції, та обмеження відповідальності підприємств - виконавців/виробників житлово-комунальних послуг у разі несвоєчасного здійснення платежів за спожиті енергетичні ресурси".
Скаржник не погоджується із відмовою у стягненні суми пені з підприємства відповідача з огляду на те, що позивач не є енергопостачальною організацією, а відтак в даному випадку не можуть бути застосовані норми статті 2 Закону України "Про встановлення додаткових гарантій щодо захисту прав громадян, які проживають на територіях проведення антитерористичної операції, та обмеження відповідальності підприємств - виконавців/виробників житлово-комунальних послуг у разі несвоєчасного здійснення платежів за спожиті енергетичні ресурси". При цьому, скаржник посилається на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду від 16.10.2018 у справі №913/65/18.
4.3. У відзиві на касаційну скаргу відповідач просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення залишити без змін, як такі, що ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
5. Позиція Верховного Суду
5.1. Як вбачається з матеріалів справи, касаційну скаргу подано з підстав, передбачених пунктами 1, 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК).
Відповідно до пунктів 1, 2 частини 2 статті 287 ГПК підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
5.2. В Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.
Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.
У справі "Sunday Times v. United Kingdom" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив, що наведений у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" охоплює не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.
До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.
Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, які може спричинити певна дія.
Вислови "законний" і "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").
Отже, правові норми і судова практика мають бути застосовані таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.
При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").
Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними та ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (рішення ЄСПЛ від 09.10.1979 у справах "Ейрі проти Ірландії", п. 24, серія A, №32, і "Гарсія Манібардо проти Іспанії", заява № 38695/97, п. 43, ECHR 2000-II).
У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який положення статті 6 Конвенції застосовуються до апеляційних і касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також необхідно брати до уваги норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, № 115, с. 22, п. 56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, № 212-A, с. 15, п. 31).
Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це зумовлено виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким має на меті забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай запроваджуються для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).
5.3. Згідно з п.4 ч.1, ч.2 ст. 296 ГПК:
"1. Суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо:
4) після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку). Якщо ухвала про відкриття касаційного провадження мотивована також іншими підставами, за якими відсутні підстави для закриття провадження, касаційне провадження закривається лише в частині підстав, передбачених цим пунктом.
2. Про закриття касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу."
5.4. Всі зазначені норми процесуального права спрямовані на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а їх застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.
5.5. Дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність правових підстав для закриття касаційного провадження у справі № 913/501/19, передбачених п.4 ч.1 ст. 296 ГПК, з огляду на таке.
5.6. Як вбачається з касаційної скарги, скаржник обґрунтував наявність підстави для касаційного оскарження, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК, і таке обґрунтування полягає у тому, що судами попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосовано норми права (статей 618, 627, 629 Цивільного кодексу України) без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 22.11.2019 у справі № 916/2286/18, від 28.11.2019 у справі № 925/74/19, від 12.03.2019 у справі № 910/3657/18, щодо застосування порядку фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04.03.2002 за № 256 у подібних правовідносинах.
Позивач вважає помилковими висновки судів про ототожнення Порядку від 04.03.2002 №256 із Порядком від 11.01.2005 №20. АТ "НАК "Нафтогаз України" вважає, що Порядок від 04.03.2002 №256 регламентує виключно порядок розпорядження коштами із цільовим призначенням, які надходять на рахунки газопостачальних та газорозподільних компаній як реалізація державних соціальних гарантій певним категоріям громадян, і не передбачає обов'язку зміни умов договірних зобов'язань сторін, а висновки судів про зміну строків здійснення розрахунків за договором на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 04.03.2002 №256 не відповідають змісту цього нормативного акта та матеріалам справи.
5.7. Відповідно до ч. 4 ст.300 ГПК:
"Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги."
5.8. У постанові Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 26.06.2020 у справі №904/1210/18, до розгляду якої зупинялося провадження у даній справі, викладено такий правовий висновок.
У статті 12 Господарського кодексу України зазначено, що держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності. Основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання є, зокрема, регулювання цін і тарифів; надання інвестиційних, податкових та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.
Одним із засобів державного регулювання господарської діяльності є визначення механізму перерахування субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на надання пільг та житлових субсидій населенню на оплату електроенергії, природного газу, послуг тепло-, водопостачання і водовідведення, квартирної плати (утримання будинків і споруд та прибудинкових територій), вивезення побутового сміття та рідких нечистот за рахунок надходження до загального фонду державного бюджету рентної плати за транзитне транспортування природного газу і за природний газ, що видобувається в Україні.
Це регулювання визначено Порядком № 20, який діяв на час укладення Договору і втратив чинність з 01.01.2018.
З аналізу змісту Порядку № 20 випливає, що держава взяла на себе бюджетне зобов'язання щодо відшкодування частини витрат підприємств паливно-енергетичного комплексу, пов'язаних з газопостачанням населення, яке використовує субсидії та має пільги з оплати комунальних послуг, а саме - витрат на придбання природного газу, його транспортування магістральними та переміщення розподільчими газопроводами.
Відповідно до пункту 6 Порядку № 20 органи Державної казначейської служби України (далі - Казначейство) на підставі платіжних доручень головних розпорядників коштів місцевих бюджетів перераховують кошти на рахунки постачальників ресурсів (товарів, послуг). Розрахунки проводяться на підставі актів звіряння або договорів, які визначають величину щомісячного споживання ресурсів (товарів, послуг), і СПР, підписаних усіма учасниками таких розрахунків (пункт 7 Порядку № 20).
Також спільним наказом Міністерства енергетики та вугільної промисловості України, Міністерства фінансів України від 03.08.2015 № 493/688 затверджено Порядок проведення розрахунків за природний газ, теплопостачання і електроенергію (далі - Порядок № 493, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), який визначає взаємовідносини, зокрема, між органами Казначейства, департаментами фінансів обласних державних адміністрацій, Департаментом фінансів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Міністерством енергетики та вугільної промисловості України, НАК "Нафтогаз України" та іншими учасниками розрахунків за природний газ, послуги з постачання, розподілу та транспортування природного газу, що проводяться відповідно до Порядку № 20.
За змістом 1.2 Порядку № 493 розрахунки, передбачені в пункті 1.1 цього розділу, проводяться за згодою сторін на підставі актів звіряння за нарахованими пільгами, субсидіями та компенсаціями населенню або договорів, що визначають обсяг щомісячного споживання ресурсів (товарів, послуг), і СПР, форма яких наведені у додатках 1, 2, 3 до цього Порядку.
За змістом пункту 1.5 Порядку № 493 НАК "Нафтогаз України" підписує з учасниками розрахунків СПР протягом п'яти робочих днів. Учасник розрахунку має право відмовитися від підписання СПР виключно за умови відсутності боргу перед учасником за товари/послуги, який планується погасити відповідно до Порядку. Останній учасник розрахунків не пізніше наступного дня після підписання СПР повідомляє інших учасників про підписання та направляє їм підписані СПР.
Наведене свідчить про адміністративно-правове регулювання відносин щодо механізму фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення щодо надання пільг та житлових субсидій населенню, зокрема на оплату природного газу.
Запроваджуючи механізм взаємних розрахунків між підприємствами паливно-енергетичного комплексу, визначений Порядком № 493, держава забезпечує відшкодування частини витрат підприємств паливно-енергетичного комплексу, пов'язаних з газопостачанням населення, яке використовує житлові субсидії та має пільги з оплати комунальних послуг. Тобто державою офіційно визнається неможливість підприємств паливно-енергетичного комплексу забезпечити вчасні розрахунки в цій частині (залежно від рівня отриманих пільг та субсидій населенням на відповідній ліцензованій території діяльності).
Пунктом 9 частини першої статті 87 Бюджетного кодексу України (далі - БК України) визначено, що до видатків, які здійснюються з Державного бюджету України, належать видатки, зокрема, на соціальний захист та соціальне забезпечення. При цьому, порядок та умови надання субвенцій з державного бюджету місцевим визначаються Кабінетом Міністрів України (частина друга статті 97 БК України).
Згідно з підпунктом "б" пункту 4 частини першої статті 89 та статті 102 БК України видатки на покриття витрат з оплати житлово-комунальних послуг (житлові субсидії населенню) здійснюються з місцевих бюджетів за рахунок коштів, які надходять з Державного бюджету України (субвенцій з Державного бюджету України) у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Механізм фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення щодо надання житлових субсидій на оплату природного газу за рахунок субвенцій з державного бюджету визначено Порядком № 256, згідно з пунктом 4 якого перерахування сум субвенцій на фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення провадиться Казначейством згідно з помісячним розписом асигнувань державного бюджету, але в межах фактичних зобов'язань відповідних бюджетів щодо пільг, субсидій і допомоги населенню.
Відповідно до Порядків № 20, 256, 493 механізм і строки розрахунків здійснюються так:
- не пізніше наступного дня після підписання останнім учасником розрахунків спільного протокольного рішення (з присвоєнням номера та дати) усі учасники розрахунків, які підписали спільні протокольні рішення, подають до Казначейства та органів Казначейства, у яких відкрито їх рахунки, платіжні доручення на перерахування коштів відповідно до узгодженого спільного протокольного рішення;
- органи Казначейства протягом операційного дня з часу отримання відповідних платіжних доручень направляють кошти субвенцій на рахунки місцевих бюджетів, відкриті в територіальних управліннях Казначейської служби;
- отримані місцевими бюджетами суми субвенцій перераховуються протягом одного операційного дня на рахунки головних розпорядників коштів, відкриті в територіальних управліннях Казначейства, для здійснення відповідних видатків;
- головні розпорядники коштів у п'ятиденний термін здійснюють розрахунки з постачальниками відповідних послуг.
Таким чином, строки виконання та механізм перерахування коштів за постачання природного газу певним категоріям населення фактично регулюються Порядками № 20, 256, 493, а підписання спільних протокольних рішень є елементами процедурного оформлення розрахунків за рахунок коштів субвенцій з державного бюджету.
З аналізу вказаних положень слідує, що держава визначила спеціальний режим проведення розрахунків за поставлений природний газ, що по суті усуває відповідача від процесу розподілу отриманих від споживачів грошових коштів на свій розсуд та полягає в автоматичному перерахуванні грошових коштів зі спеціальних рахунків на рахунки позивача за визначеними нормативами. Подібні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 922/3013/18, від 13.11.2019 у справі № 922/3095/18, постанові Верховного Суду від 13.02.2020 у справі № 917/536/19.
Тобто, правовідносини щодо проведення розрахунків між сторонами у цій частині (стосовно розміру пільг та субсидій, отриманих населенням на відповідній території діяльності відповідача) зазнають імперативного регулюючого впливу держави, яка приймає законодавчі акти щодо виділення відповідних субвенцій на фінансування пільг і субсидій; соціального захисту відповідних категорій громадян та їх гарантій. Отже, на виконання таких законодавчих актів держава в особі відповідних державних органів приймає підзаконні нормативні акти.
Таким чином, незалежно від того, що правовідносини між сторонами виникли на підставі господарського договору, грошові зобов'язання між сторонами договору в частині, яку держава компенсуватиме за рахунок коштів державного бюджету, регулюються відповідними нормами законодавства, а сторони, підписавши СПР, погодилися з тим, що між ними встановлюється інший (не той, що був передбачений у договорі) порядок розрахунків. Цей правовий висновок викладено у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 31.05.2019 у справі № 924/296/18.
У постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.09.2019 у справі № 908/885/18 (пункти 6.23, 6.24) викладені правові висновки, що для нарахування пені на підставі пункту 7.2 договору, 3 % річних та інфляційних втрат на підставі статті 625 ЦК України необхідно, щоб відповідач здійснив оплату отриманих коштів поза межами порядку і строків, визначених СПР, а підставою для стягнення таких нарахувань за порушення грошового зобов'язання може бути наявність суми основного боргу, яка не була предметом регулювання СПР, та яка була несвоєчасно сплачена відповідачем за рахунок власних коштів.
Беручи до уваги наведене, Суд відхиляє протилежні доводи Скаржника, викладені у підпунктах 4.3, 4.4 цієї постанови, про безпідставність застосування положень Порядків № 20 та № 256 до спірних правовідносин з посиланням на те, що вони регулюються лише на договірних засадах.
5.9. Касаційний господарський суд, розглядаючи касаційну скаргу позивача в даній справі, що переглядається, бере до уваги, що ГПК визначені процесуальні механізми забезпечення єдності судової практики, що полягають у застосуванні спеціальної процедури відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у раніше постановлених рішеннях Верховного Суду.
Логіка побудови й мета існування цих процесуальних механізмів указує на те, що в цілях застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції слід виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати Касаційного господарського суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об'єднаної палати Касаційного господарського суду - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду - над висновками об'єднаної палати, палати й колегії суддів Касаційного господарського суду.
Про це зазначено, зокрема, в постановах Верховного Суду від 25.06.2019 у справі №911/1418/17, від 15.01.2020 у справі № 914/261/18.
5.10. Викладеним спростовуються доводи скаржника в даній справі, що Порядок від 04.03.2002 за №256 регламентує виключно порядок розпорядження коштами із цільовим призначенням, які надходять на рахунки газопостачальних та газорозподільних компаній, як реалізація державних соціальних гарантій певним категоріям громадян, і не передбачає обов'язку зміни умов договірних зобов'язань сторін, а висновки судів про зміну строків здійснення розрахунків за договором на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 04.03.2002 №256 не відповідають змісту цього нормативного акту та матеріалам справи, в тому числі, з посиланням на постанови окремих колегій Касаційного господарського суду.
5.11. Разом з тим, відкриваючи касаційне провадження, суд касаційної інстанції виходив також із того, що скаржник обґрунтував наявність підстави для касаційного оскарження, передбаченої у пункті 2 частини 2 статті 287 ГПК, і таке обґрунтування полягає у наявності підстав для відступлення від висновків, зазначених у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.01.2019 у справі №913/66/18, постановах Верховного Суду від 10.10.2019 у справі № 913/643/18, від 03.09.2019 у справі № 913/644/18, які застосовані судами апеляційної та першої інстанцій, щодо застосування норм Закону України "Про встановлення додаткових гарантій щодо захисту прав громадян, які проживають на територіях проведення антитерористичної операції, та обмеження відповідальності підприємств - виконавців/виробників житлово-комунальних послуг у разі несвоєчасного здійснення платежів за спожиті енергетичні ресурси".
Скаржник не погоджується із відмовою у стягненні суми пені з підприємства відповідача з огляду на те, що позивач не є енергопостачальною організацією, а відтак в даному випадку не можуть бути застосовані норми статті 2 Закону України "Про встановлення додаткових гарантій щодо захисту прав громадян, які проживають на територіях проведення антитерористичної операції, та обмеження відповідальності підприємств - виконавців/виробників житлово-комунальних послуг у разі несвоєчасного здійснення платежів за спожиті енергетичні ресурси". При цьому, скаржник посилається на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду від 16.10.2018 у справі №913/65/18.
5.12. Як було встановлено судами попередніх інстанцій, між Публічним акціонерним товариством "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України", як постачальником, та Комунальним підприємством "Сєвєродонецьктепло-комуненерго", як споживачем, був укладений договір постачання природного газу №5028/1718-ТЕ-20 від 05.09.2017.
Відповідно до укладеного між сторонами договору позивач передав у власність відповідачу у жовтні-грудні 2017 року та у січні-квітні 2018 року природний газ на суму 97722085,99 грн. Відповідач повністю розрахувався за поставлений позивачем природний газ, але оплату здійснював несвоєчасно, чим порушив умови п. 6.1 договору.
5.13. Суди попередніх інстанцій зазначили наступне.
Порушенням зобов'язання, у відповідності до статті 610 ЦК України, є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання, тобто - неналежне виконання.
Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.
Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Відповідальність за невиконання грошових зобов'язань передбачена сторонами у пункті 7.2. договору, у вигляді пені в розмірі 16,4%, але не більше подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, який сплачується пеня від суми простроченого платежу за кожний день прострочення платежу.
Як вбачається з тексту рішення по справі, у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача пені у розмірі 1230609,29 грн, судом було відмовлено з посиланням на приписи статті 2 Закону України "Про встановлення додаткових гарантій щодо захисту прав громадян, які проживають на територіях проведення антитерористичної операції, та обмеження відповідальності підприємств - виконавців/виробників житлово-комунальних послуг у разі несвоєчасного здійснення платежів за спожиті енергетичні ресурси" (далі - Закон).
5.14. Відповідно до приписів ст.2 вище зазначеного Закону, встановлено мораторій на час, визначений у статті 1 цього Закону, на нарахування та стягнення пені та інших штрафних санкцій енергопостачальними компаніями у разі несвоєчасного здійснення платежів за спожиті енергетичні ресурси підприємствами - виконавцями/виробниками житлово-комунальних послуг, що надають такі послуги у районі проведення антитерористичної операції.
5.15. В розумінні статті 2 наведеного Закону позивач є енергопостачальною компанією, а підприємство відповідача споживало природний газ як виконавець/виробник житлово-комунальних послуг.
При цьому, відповідач здійснює свою господарську діяльність у м.Сєвєродонецьк Луганської області, яке входить до Переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, затвердженого розпорядження Кабінету Міністрів України від 02.12.2015 №1275-р, тому для відповідача мораторій на нарахування та стягнення пені та інших штрафних санкцій на період проведення антитерористичної операції триває до її завершення.
5.16. Суд апеляційної інстанції вказав, що посилання заявника апеляційної скарги на положення пункту 27 статті 1 Закону України "Про ринок природного газу", статтю 1 Закону України "Про електроенергетику" та статтю 275 Господарського кодексу України не може бути взято колегією суддів до уваги з огляду на наступне.
Положення Закону України "Про електроенергетику" не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, які пов'язані з поставкою природного газу, оскільки у статті 2 Закону України "Про встановлення додаткових гарантій щодо захисту прав громадян, які проживають на територіях проведення антитерористичної операції, та обмеження відповідальності підприємств - виконавців/виробників житлово-комунальних послуг у разі несвоєчасного здійснення платежів за спожиті енергетичні ресурси", як спеціальної норми щодо встановленого мораторію, вжито автономну категорію "Енергопостачальна компанія" по відношенню до загальної статті 275 Господарського кодексу України.
Віднесення суб'єкта до «енергопостачальної компанії» у розумінні статті 2 Закону для цілей визначення можливості застосування мораторію обумовлено виключно ознаками, наведеним у цій статті, та не залежить від необхідної відповідності такого визначення "Енергопостачальника", наведеного у статті 275 ГК України.
Такими спеціальними нормативними ознаками енергопостачальної компанії, визначеними у статті 2 Закону, є: здійснення поставок енергоресурсів; споживання цих енергоресурсів виконавцями/виробниками житлово-комунальних послуг; надання виконавцями виробниками житлово-комунальних послуг, обумовлених споживанням енергоресурсів, цих послуг в районі проведення антитерористичної операції.
Твердженням позивача про необхідність застосування положень статті 714 ЦК України в силу загального характеру відносно до статті 275 ГК України не може бути прийнято судом до уваги, оскільки предмет регулювання зазначеної статті Цивільного кодексу України щодо категорії "енергоресурси" не стосується змісту статті 275 Господарського кодексу України, в якій йдеться про поставку енергії, а не енергоресурсів, і підстав для ототожнення зазначених понять позивачем не наведено.
5.17. Як встановлено судом першої інстанції та не спростовано під час апеляційного провадження, відповідач має ліцензії на виробництво, транспортування та постачання теплової енергії та є виробником житлово-комунальних послуг.
Таким чином, оскільки позивач є енергопостачальною організацією, а відповідач - виконавцем/виробником житлово-комунальних послуг на території, де у спірний період часу проводилася антитерористична операція, на спірні правовідносини, пов'язані зі стягненням пені поширюється дія мораторію, встановленому частиною 2 статті 2 Закону України "Про встановлення додаткових гарантій щодо захисту прав громадян, які проживають на територіях проведення антитерористичної операції, та обмеження відповідальності підприємств - виконавців/виробників житлово-комунальних послуг у разі несвоєчасного здійснення платежів за спожиті енергетичні ресурси".
5.18. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 29.07.2019 у справі №913/645/18, від 08.08.2019 у справі № 905/98/19, від 20.08.2019 у справі №913/653/18, 19.09.2019 у справі № 913/655/18, від 28.11.2019 у справі №905/1101/18, від 22.01.2020 у справі № 913/223/19, від 06.02.2020 у справі №905/1309/18, від 03.03.2020 у справі №913/412/19, від 03.03.2020 у справі №913/408/19, від 18.03.2020 у справі №913/407/19, від 30.04.2020 у справі №913/409/19, від 10.06.2020 у справі №905/609/19.
Також аналогічну правову позицію наведено у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.01.2019 у справі №913/66/18, постановах Верховного Суду від 10.10.2019 у справі № 913/643/18, від 03.09.2019 у справі № 913/644/18, від якої позивач просить відступити.
5.19. Зазначене свідчить, що правові висновки судів попередніх інстанцій в даній справі, що переглядається, в цій частині повністю відповідають висновкам, викладеним у наведених постановах Верховного Суду як на момент ухвалення оскаржуваних рішення та постанови, так і саме останній практиці Верховного Суду.
Правових підстав для відступу від неї колегія суддів касаційного суду не вбачає.
Керуючись статтями 234, 235, 296, 314 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд -
Касаційне провадження за касаційною скаргою Акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" на рішення Господарського суду Луганської області від 12.11.2019 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 18.02.2020 у справі № 913/501/19 закрити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення суддями та оскарженню не підлягає.
Головуючий І. Кушнір
Судді Є. Краснов
Г. Мачульський