Справа № 127/7393/20
Провадження №11-кп/801/724/2020
Категорія: крим.
Головуючий у суді 1-ї інстанції: ОСОБА_1
Доповідач: ОСОБА_2
28 липня 2020 року м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд в складі:
головуючого судді: ОСОБА_2 ,
суддів: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
з секретарем: ОСОБА_5 ,
за участю:
прокурора ОСОБА_6 ,
захисника ОСОБА_7 ,
засудженого ОСОБА_8
(в режимі відеоконференції);
розглянув у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду апеляційну скаргу засудженого ОСОБА_8 на ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 22 квітня 2020 року, якою відмовлено у клопотанні засудженого ОСОБА_8 про заміну покарання призначеного вироком Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 06 березня 2007 року з довічного позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк,
До Вінницького міського суду Вінницької області надійшло клопотання засудженого до довічного позбавлення волі ОСОБА_8 про заміну покарання більш м'яким.
Клопотання мотивоване тим, що засуджений ОСОБА_8 засуджений до довічного позбавлення волі, на момент розгляду клопотання, останній відбув 15 років призначеного покарання та подальше тримання ОСОБА_8 під вартою буде порушувати ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тому засуджений ОСОБА_8 просить замінити покарання з довічного позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк.
Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 22 квітня 2020 року, якою відмовлено у клопотанні засудженого ОСОБА_8 про заміну покарання призначеного вироком Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 06 березня 2007 року з довічного позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк.
Прийняте рішення суд першої інстанції своє рішення мотивував тим, що можливість заміни невідбутої частини покарання більш м'яким передбачене ст.82 КК України може застосовуватися до осіб, які відбувають покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк.
Разом з тим, законодавство України про кримінальну відповідальність передбачено механізм захисту прав осіб, які засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі, шляхом помилування.
На даний час відсутні передбачені законодавством України та практикою Європейського суду з прав людини підстави для заміни невідбутої частини покарання більш м'яким засудженим до довічного позбавлення волі іншим покаранням. Лише за умови внесення змін до національного законодавства щодо можливості заміни такого покарання на більш м'яке, вирішення таких питань можливе в порядку діючих статей 537, 539 КПК України.
В апеляційній скарзі засуджений ОСОБА_8 просить скасувати оскаржувану ухвалу суду першої інстанції та постановити нову, якою клопотання засудженого задовольнити та звільнити з під варти або замінити призначене йому покарання більш м'яким, мотивуючи свої вимоги тим, що судом першої інстанції ухвалі не мотивовано та не прийнято до уваги доводи про те, що як в законі про кримінальну відповідальність так і в кримінальному процесуальному законі відсутня заборона застосування судом як положень ст.81, та і ст.82 КК України до осіб, засуджених до покарання у виді довічного позбавлення волі як одного із видів позбавлення волі.
Посилання суду про можливість пом'якшення покарання шляхом помилування, суперечить нормам акту вищої юридичної сили - рішенню Європейського Суду з прав людини у справі «Петухов проти України №2». Європейський Суд з прав людини, зокрема встанови, що існуючий в Україні режим для довічного ув'язнених не відповідає меті їх реабілітації (п.184). Суд зазначив, що довічне ув'язненні в Україні можуть розраховувати на звільнення тільки в двох випадках: якщо вони страждають від важкої хвороби, несумісної триманням під вартою, або якщо їм даровано президентське помилування. Однак в першому випадку одужання, якщо воно можливе, означатиме кінець свободи і повернення до в'язниці (п.170). Іншими словами, ув'язненні, яким виноситься довічний вирок, не знають з самого початку, що вони повинні зробити для того, щоб мати право розраховувати на звільнення, і за яких умов (п.174).
Щодо посилання суду в обгрунтування ухвали суду на передбачену законом можливість застосування до засуджених до довічного позбавлення волі помилування, то існуюча у ч.2 ст.87 КК України норма не відповідає вищезгаданим вимогам ст.3 Конвенції, оскільки помилування являється актом індивідуальної дії.
Заслухавши засудженого ОСОБА_8 , захисника ОСОБА_7 , які підтримали вимоги викладені в апеляційній скарзі та просили їх задовольнити, прокурора, який заперечив проти апеляційної скарги, перевіривши матеріали провадження, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вона не підлягає до задоволення.
ОСОБА_9 засуджений вироком Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 06.03.2007 до довічного позбавлення волі, ухвалою Верховного суду України від 07.06.2007 вирок Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 06.03.2007 залишено без змін.
З дня ухвалення Конституційним Судом України рішення від 29.12.1999 року N 11-рп/99 (справа про смертну кару) і до набрання чинності Закону України «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України» від 22.02.2000 року N 1483 (далі - Закон № 1483), яким введений новий вид покарання - довічне позбавлення волі, існував проміжок часу, протягом якого Верховна Рада України приймала рішення щодо внесення змін до КК України 1960 року, стосовно заміни смертної кари іншим видом покарання - довічним позбавленням волі. Цей проміжок був обумовлений неодночасною втратою чинності положень Кодексу 1960 року щодо смертної кари і набранням чинності Законом N 1483 стосовно встановлення нового виду покарання.
Разом з тим, наявність зазначеного проміжку часу не означає, що існуючі на той час відповідні санкції статей КК України 1960 року втратили альтернативний характер та передбачали покарання лише у виді позбавлення волі на максимальний строк до п'ятнадцяти років.
Кримінальний Кодекс України 1960 року встановлював безальтернативну санкцію - позбавлення волі на строк до п'ятнадцяти років - за умисне вбивство без обтяжуючих обставин (стаття 94).
Проте законодавець не визнавав таке саме покарання співмірним з покаранням за умисне вбивство за обтяжуючих обставин, оскільки вважав, що за вчинення таких злочинів мала існувати можливість призначення судами і більш суворого кримінального покарання (стаття 93 КК України 1960 року).
За таких обставин, колегія суддів вважає, що альтернативний характер санкцій статей КК України 1960 року, які передбачали покарання за особливо тяжкі злочини, не дають підстав для призначення ОСОБА_8 покарання у виді позбавлення волі строком 15 років, оскільки це порушує принцип співмірності тяжкості вчинених ним злочинів і покарання за їх вчинення не відповідає принципу справедливості в кримінальному праві.
Такі висновки узгоджуються з рішенням Конституційного Суду України від 26.01.2011 року № 1-рп/2011 року (справа про заміну смертної кари довічним позбавленням волі) та з практикою Європейського суду з прав людини, який зазначив, що складовим елементом принципу верховенства права є очікування від суду застосування до кожного злочинця такого покарання, яке законодавець вважає пропорційним (рішення у справі "Скоппола проти Італії" від 17 вересня 2009 року, заява N 10249/03).
В приписах ч.4 ст.5 КК України 2001 року йдеться про можливість зміни покарання тільки іншим законом про кримінальну відповідальність, а не Рішеннями Конституційного Суду України, який повноважний лише в частині визнання неконституційними положення закону про кримінальну відповідальність.
Тобто, виключно кримінальними законами України визначаються діяння, які є злочинами, та встановлюється відповідальність за їх вчинення. Відповідно і зворотна дія в часі реалізується, через кримінальні закони у випадках, коли вони скасовують або пом'якшують відповідальність особи.
Враховуючи вище зазначене, колегія суддів вважає, що рішення Конституційного Суду України від 29.12.1999 року N 11-рп/99 (справа про смертну кару), яким визнано неконституційною смертну кару в України, не є новим законом, що пом'якшив кримінальну відповідальність осіб за вчинення особливо тяжких злочинів.
При цьому, колегія суддів вважає, що новий вид кримінального покарання у виді довічного позбавлення волі - є менш суворим видом покарання порівняно із смертною карою, оскільки при застосуванні довічного позбавлення волі забезпечується невід'ємне право на життя людини, яка вчинила особливо тяжкий злочин, забезпечується можливість мати соціальні зв'язки у межах, визначених законом.
У санкціях статей, що передбачали покарання за особливо тяжкі злочини, у тому числі умисні вбивства, вчинювані за обтяжуючих обставин, замість смертної кари встановлено довічне позбавлення волі, як найбільш суворий вид покарання у переліку кримінальних покарань поряд із позбавленням волі на максимальний строк до п'ятнадцяти років.
Таким чином, оскільки довічне позбавлення волі є менш суворим видом покарання, ніж смертна кара, яка була передбачена КК України в ред.1960 року на час вчинення ОСОБА_8 особливо тяжкого злочину, то положення КК України в ред. 1960 року із змінами, внесеними Законом N 1483, є такими, що пом'якшують кримінальну відповідальність та покращують його правове становище, мають зворотну дію в часі, тобто поширюються і на засудженого, який вчинив особливо тяжкий злочин, відповідальність за які передбачена КК України в ред. 1960 року особливо тяжких злочинів до набрання чинності зазначеним законом.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визнав, що заміна судами смертної кари на довічне позбавлення волі, встановлена новим кримінальним законом (а не позбавлення волі строком на п'ятнадцять років, що як альтернативне смертній карі покарання було передбачено законом під час вчинення злочинів на заміні якого), не є порушенням статті 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. (Рішення у справах "Алакрам Хумматов проти Азербайджану" від 18 травня 2006 року, заяви N 9852/03, N 13413/04, "Ткачов проти України" від 13 грудня 2007 року, заява N 39458/02).
Для застосування положень ст.ст.81, 82 КК України необхідно, щоб засуджена особа відбула відповідно не менше трьох чвертей та двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин. Тобто положення даних правових норм вимагають наявності строкового характеру призначеного особі покарання, від тривалості якого й здійснюється розрахунок строку фактично відбутого покарання, що і надає засудженій особі право на звернення з клопотанням про їх застосування.
Відповідно до ч.1 cт.87 КК України передбачено можливість здійснення Президентом України помилування стосовно індивідуально визначеної особи. Згідно ч.2 cт.87 КК України актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п'яти років.
Таким чином, Кримінальним Кодексом України передбачено можливість заміни покарання у виді довічного позбавлення волі більш м'яким покаранням шляхом помилування засудженого, що у повній мірі відповідає вимогам «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» та практиці Європейського суду з прав людини.
Враховуючи вище наведене, колегія суддів вважає, що оскаржувана ухвала суду першої інстанції є законною та обґрунтованою і підстав для її скасування немає.
Керуючись ст.ст. 405, 407, 419 КПК України, суд,
Апеляційну скаргу засудженого ОСОБА_8 - залишити без задоволення.
Ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 22 квітня 2020 року, якою відмовлено у клопотанні засудженого ОСОБА_8 про заміну покарання призначеного вироком Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 06 березня 2007 року з довічного позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк - залишити без змін.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді :
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4