29 липня 2020 р. м. Чернівці Справа № 600/693/20-а
Чернівецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Лелюка О.П., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Прокуратури Чернівецької області про визнання протиправною бездіяльність та стягнення коштів,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Прокуратури Чернівецької області про визнання протиправною бездіяльність та стягнення коштів.
Позивач просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність Прокуратури Чернівецької області щодо невиплати вихідної допомоги при звільненні;
- стягнути з Прокуратури Чернівецької області на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу в розмірі 21449,15 грн, а також середній заробіток за весь час затримки виплати по день фактичного розрахунку.
Позов обґрунтовано тим, що в порушення статей 44, 47, 116 Кодексу законів про працю України з позивачем у день звільнення не проведено повний розрахунок та не виплачено всіх сум при звільненні, а саме: вихідної допомоги у розмірі не менше середнього місячного заробітку.
Ухвалою Чернівецького окружного адміністративного суду від 09 червня 2020 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше; встановлено строки для подання заяв по суті справи.
Відповідач, заперечуючи проти позовних вимог, подав до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що позивача звільнено з підстав та в порядку визначених Законом України «Про прокуратуру», яким не передбачено виплати вихідної допомоги при звільненні, а тому він не набув права на її отримання. Так, пункт 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру», на підставі якого звільнено позивача, є спеціальним по відношенню до положень Кодексу законів про працю України, а тому останні не можуть застосовуватись у даних правовідносинах. Просив суд відмовити в задоволенні позовних вимог.
Позивач подав до суду відповідь на відзив, в якому вказано про те, що Законом України «Про прокуратуру» передбачений виключний перелік випадків, коли до відносин служби в органах прокуратури не можуть застосовуватись норми Кодексу законів про працю України. Разом з тим, не встановлено обмежень щодо виплати вихідної допомоги при звільненні. Крім цього, позивач вважає, що за змістом пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (розірвання власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників) та пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» (прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури), підстави, зазначені у наведених нормах, є тотожними. Отже, позивач має право на отримання вихідної допомоги відповідно до статті 44 Кодексу законів про працю України. Наголошено також і на тому, що наразі відсутня діюча норма спеціального закону, що регулює статус прокурорів, яка встановлювала би особливості звільнення на підставі пункту 9 статті 51 Закону України «Про прокуратуру».
Правом подати заперечення відповідач не скористався.
Ухвалою суду від 30 червня 2020 року у задоволенні заяви прокуратури Чернівецької області проти розгляду цієї справи за правилами спрощеного позовного провадження відмовлено.
Клопотань про розгляд справи за участю сторін до суду не надходило.
Згідно зі статтею 258 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Відповідно до частини п'ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Беручи до уваги зміст наведених норм та відсутність клопотань сторін про розгляд справи в судовому засіданні за їх участю, суд вважає за можливе розглянути дану справу за правилами спрощеного позовного провадження в порядку письмового провадження в межах строку, визначеного статтею 258 Кодексу адміністративного судочинства України.
Дослідивши наявні матеріали, всебічно та повно з'ясувавши всі обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення для вирішення спору по суті, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 працював в органах прокуратури та перебував на посаді прокурора відділу забезпечення представництва в суді управління представництва інтересів держави в суді прокуратури Чернівецької області.
Рішенням №11 Кадрової комісії №1 про неуспішне проходження прокурором атестації у зв'язку з неявкою від 02 квітня 2020 року зафіксовано факт неявки позивача для складання іспиту у формі анонімного тестування з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора.
У зв'язку з цим кадровою комісією №1 ухвалено рішення про те, що позивач неуспішно пройшов атестацію.
На підставі вказаного рішення наказом прокурора Чернівецької області №223-к від 28 квітня 2020 року «Про звільнення ОСОБА_1 », керуючись статтею 11 Закону України «Про прокуратуру», пунктом 3 та підпунктом 2 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» звільнено ОСОБА_1 з посади прокурора відділу забезпечення представництва в суді управління представництва інтересів держави в суді прокуратури області та органів прокуратури Чернівецької області на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 29 квітня 2020 року.
Відповідно до довідки про доходи від 29 квітня 2020 року №18-222вих-20, виданої на ім'я позивача, загальна сума нарахованої заробітної плати за період з січня 2020 року по квітень 2020 року складає 117312,79 грн, у тому числі матеріальна допомога - 41539,79 грн.
Згідно розрахункового листа за квітень 2020 року позивачу нараховано матеріальну допомогу у розмірі 21449,22 грн.
05 травня 2020 року позивач звернувся до прокурора Чернівецької області із запитом на отримання публічної інформації, в якому просив надати інформацію: чи нараховувалась йому вихідна допомога при звільненні з органів прокуратури у відповідності до положень статті 44 Кодексу законів про працю України та чи проводилась виплата такої вихідної допомоги у випадку її нарахування; чи буде нараховано та виплачено позивачу вихідну допомогу в подальшому та у який строк, у випадку якщо передбачена законодавством вихідна допомога йому не виплачена при звільненні.
Листом від 08 травня 2020 року №19-29вих-20 відповідач повідомив позивача про те, що статтею 40 Кодексу законів про працю України наведено випадки розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. Так, пунктом 1 частини 1 указаної статті передбачено розірвання трудового договору у випадку змін в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Водночас, статтею 44 Кодексу законів про працю України визначено перелік підстав припинення трудового договору, у яких передбачено виплату вихідної допомоги. Зокрема, припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 1 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку. При цьому відповідач зазначив, що підпунктом 2 пункту 1 розділу першого Закону України від 19 вересня 2019 року №113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», статтю 40 Кодексу законів про працю України доповнено частиною 5 такого змісту: особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус. На переконання відповідача, такими є Закони України «Про прокуратуру» та «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури». При цьому, звільнення прокурорів, які не пройшли атестацію, згідно із вимогами пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» відбувається на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру». Виплата вихідної допомоги, у разі звільнення прокурора на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру», не передбачена. Відповідач вважає, що стаття 44 Кодексу законів про працю України не передбачає можливості виплати вихідної допомоги у розмірі середнього місячного заробітку працівникові, у разі припинення з ним трудового договору на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру».
Дослідженням довідки прокуратури Чернівецької області від 26 травня 2020 року №18-314вих-20 встановлено, що середньоденна заробітна плата складає 12555,64 грн/12 днів = 1046,30 грн, а середньомісячна заробітна плата складає 1046,30 грн*20,5 = 21449,15 грн. Сума вказана без виключення сум відрахування на податки та збори.
Вважаючи протиправною бездіяльність Прокуратури Чернівецької області щодо невиплати вихідної допомоги при звільненні, ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду із цим позовом.
Вирішуючи спір, суд зазначає таке.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
За положеннями ст. 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2,статті 74,частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Відповідно до ст. 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті36та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.
Отже, КЗпП України передбачає особливості розірвання трудового договору з працівником у разі змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Таке звільнення можливе лише в тому випадку, якщо відсутня можливість перевести працівника за його згодою на іншу посаду. Тому, в якості компенсації за втрату роботи Кодекс передбачає виплату працівнику вихідної допомоги, і такий обов'язок покладається на роботодавця у зв'язку з неможливістю подальшого працевлаштування цього працівника. Вихідна ж допомога за своєю суттю є певною соціальною гарантією для працівника у разі розірвання з ним трудового договору з ініціативи роботодавця. Водночас КЗпП України передбачає також, що особливості звільнення окремих категорій працівників визначаються законами, що регулюють їх правовий статус.
Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також система прокуратури України визначені Законом України від 14.10.2014 N 1697-VII "Про прокуратуру" (далі - Закон N 1697-VII).
Статтею 51 вказаного Закону визначено загальні умови звільнення прокурора з посади та припинення його повноважень на посаді. Так, зокрема, відповідно до п. 9 ч. 1 цієї статті, прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" N 113-IX від 19.09.2019, який набрав чинності з 25.09.2019 (далі - Закон N 113- IX), розпочато процедуру реформування органів прокуратури.
Згідно з п. 6 та п. 7 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону N 113- IX з дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51Закону1697-VII. Прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.
Пунктом 19 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" вказаного Закону передбачено, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі п. 9ч. 1 ст. 51Закону1697-VII за умови настання однієї із наступних підстав: 1) неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію; 2) рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури; 3) в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах відсутні вакантні посади, на які може бути здійснено переведення прокурора Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, який успішно пройшов атестацію; 4) ненадання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, у разі успішного проходження ним атестації, згоди протягом трьох робочих днів на переведення на запропоновану йому посаду в Офісі Генерального прокурора, обласній прокуратурі, окружній прокуратурі.
Таким чином, нормами Закону N 113-ІХ врегульовано порядок проведення реорганізації органів прокуратури, в тому числі порядок переведення працівників на нові посади та їх звільнення з займаних посад.
При цьому Законом N 113-ІХ доповнено ст. 51 Закону N 1697-VII частиною п'ятою, згідно з якою на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої п. 9 ч. 1 цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження.
Отже, вказаними нормативними актами визначені особливості звільнення прокурорів у зв'язку з проведенням реорганізації органів прокуратури чи скорочення штату. Законом N 1697-VII не передбачено можливості виплати прокурору вихідної допомоги при звільненні його з займаної посади з вказаних вище підстав.
Суд зазначає про пріоритетність спеціального закону (Закону N 1697-VII) перед нормами КЗпП України щодо звільнення окремих категорій працівників з підстав, визначених ч.1 ст.40 КЗпП. Трудове ж законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального закону не врегульовані спірні правовідносини або коли про застосування приписів трудового законодавства прямо йдеться у спеціальному законі.
Оскільки позивача звільнено з підстав та в порядку, передбачених Законом України "Про прокуратуру", яким не передбачено виплату вихідної допомоги при звільненні, позивач не набув права на її отримання. Відтак, у відповідача не було обов'язку виплачувати позивачу на день звільнення вихідну допомогу, передбачену ст. 44 КЗпП України.
На переконання суду, у даних спірних відносинах відповідач діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, тобто згідно частини другої статті 19 Конституції України.
При цьому позивач помилково ототожнює звільнення з посади прокурора на підставі спеціального закону та розірвання трудового договору з працівником з ініціативи роботодавця у разі змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Вирішуючи спір судом в силу вимог частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України також враховано і правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 31.01.2018 у справі N 820/1119/16, де вказано, що враховуючи те, що позивача звільнено з підстав та в порядку, передбачених Законами N 113-IX та N 1697-VII, якими не передбачено вихідної допомоги при звільненні, позивач не набув права на її отримання.
Вказаної позиції в аналогічних правовідносинах притримується і Сьомий апеляційний адміністративний суд, що вбачається з постанови від 14 липня 2020 року у справі №120/196/20а.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що відповідачем правомірно не виплачено позивачу при звільненні вихідну допомогу, передбачену ст. 44 КЗпП України. А тому його вимоги про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо невиплати вихідної допомоги при звільненні та стягнення з відповідача на свою користь зазначену допомогу в розмірі 21449,15 грн є необґрунтованими та безпідставними. Як наслідок - вони не підлягають задоволенню.
Оскільки позовна вимога про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за весь час затримки виплати позивачу вихідної допомоги при звільненні є похідною від попередньої позовної вимоги, яка є безпідставною, то і така позовна вимога також задоволенню не підлягає.
Згідно частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Статтею 72 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Відповідно до статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Згідно статей 74 -76 Кодексу адміністративного судочинства України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до частини першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно частин першої - третьої статі 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінивши належність, допустимість, достовірність вказаних вище доказів окремо, а також достатність і взаємний зв'язок цих доказів у їх сукупності, суд вважає, що позивач не довів незаконність оскаржуваної бездіяльності, а його доводи ґрунтуються на помилковому тлумаченні норм права, що регулюють спірні відносини. Натомість доводи відповідача свідчать про безпідставність позову.
Керуючись статтями 241 - 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
В задоволенні позову ОСОБА_1 до Прокуратури Чернівецької області про визнання протиправною бездіяльність та стягнення коштів відмовити повністю.
Підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Сьомого апеляційного адміністративного суду через Чернівецький окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Датою ухвалення судового рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 29 липня 2020 року.
Повне найменування учасників справи: позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ), відповідач - прокуратура Чернівецької області (вул. М. Кордуби, 21-А, м. Чернівці, 58001).
Суддя О.П. Лелюк