Харківський окружний адміністративний суд
61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
28 липня 2020 р. № 520/6407/2020
Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Севастьяненко К.О., розглянувши у спрощеному позовному провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення,-
Позивач звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом, в якому просить суд:
- скасувати рішення Державної міграційної служби України №115-20 від 27.04.2020;
- зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в Україні відповідно до вимог чинного законодавства.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що рішення Державної міграційної служби України є незаконним, необґрунтованим та таким, що було прийняте без належного вивчення матеріалів по справі позивача та інформації по країні походження.
Ухвалою від 26.05.2020 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито спрощене провадження.
Представник відповідача не погодився з позовними вимогами та подав відзив на позов, в якому просив відмовити в задоволенні позову, посилаючись на те, що відповідач діяв відповідно до вимог чинного законодавства та в межах наданих законом повноважень. Зазначив, що позивач не відповідає критерію включення за Конвенцією про статус біженців від 28 червня 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців від 31 січня 1967 року та не має підстав для визнання його біженцем, відповідно до умов, передбачених пунктом 1 частини першої статті 1 Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Представник третьої особи своїм правом надати пояснення стосовно предмета позову не скористався.
Згідно зі статтею 258 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі. Справа розглянута відповідно до ст. 258 Кодексу адміністративного судочинства України, з урахуванням перебування судді Севастьяненко К.О. у щорічній відпустці.
Дослідивши матеріали справи та оцінивши докази, суд встановив наступні обставини справи.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 є громадянкою Нігерії , прибула в Україну у 2008 році.
Під час судового розгляду справи встановлено, що позивач 29 липня 2019 року звернувся із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особисто.
Позивач отримав повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області № 34 від 06.05.2020 року про відмову відповідно до ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього закону відсутні.
На підставі вказаного повідомлення прийнято рішення Державної міграційної служби України від 27.04.2020 № 115-20.
Позивач, не погодившись з вказаним рішенням, звернувся до суду із даним позовом для захисту своїх порушених прав.
Перевіряючи юридичну та фактичну обґрунтованість мотивів, покладених суб'єктами владних повноважень в основу спірних рішень, на відповідність вимогам ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, суд встановив наступне.
Правовідносини з приводу визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, унормовані Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати чи позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", який набув чинності 04.08.2011 року.
Згідно з положеннями пункту 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пункту 13 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність ґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження наслідок таких побоювань.
Суд зазначає, що приписами п.5 ст.4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 визначено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Також суд зазначає, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.
За таких обставин, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.
Суд зазначає, що частиною 5 статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Частиною 1 ст. 7 вищезазначеного Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Відповідно до ч. 7 ст. 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Умови, за наявності яких правовий статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не надається, визначені статтею 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", зокрема, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні.
З наданої до матеріалів справи копії особової справи судом встановлено, що позивач, ОСОБА_1 , народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 , у м. Езініхітта, штат Імо, Федеративної Республіки Нігерія, нігерійка за національністю, християнка за віросповіданням.
Для отримання вищої освіти в Луганському державному медичному університеті позивач у 2008 році прибула до України. Цього ж року позивач вступила до Луганського державного медичного університету.
Заявниця була документована посвідкою на тимчасове проживання серії НОМЕР_1.
За період навчання позивач повідомила відповідача, що у 2010 році виїздила до Нігерії з метою відвідин своїх батьків. У країні громадянської належності вона перебувала місяць, після чого повернулася до України.
У 2014 році позивач закінчила навчатися у Луганському державному медичному університеті, отримавши повну вищу освіту за спеціальністю «лікувальна справа» та здобула кваліфікацію «лікар» (диплом спеціаліста НОМЕР_2 від 27 травня 2014 року)
У зв'язку з тим, що у 2014 році, в Луганську почались бойові дії, позивач переїхала до міста Дніпропетровськ, де у 2015 році вступила на навчання до клінічної ординатури з фаху «урологія» Дніпропетровської медичної академії. В зазначеній академії заявниця навчалася до середини 2016 року.
Позивач виїхала до Києва, з метою знайти добре оплачувану роботу, де зустріла чоловіка на ім'я ОСОБА_5 , громадянина Великої Британії, вихідця з Нігерії , від якого завагітніла. ІНФОРМАЦІЯ_2 заявниця народила сина - ОСОБА_5 . Разом з батьком свого сина, заявниця отримала свідоцтво про його народження у Солом'янському районному відділі державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у місті Києві, після чого батько дитини повернувся до Великої Британії. Згодом позивач переїхала до Харкова, оскільки їй було складно одній доглядати за дитиною.
Оскільки, ОСОБА_1 , перебувала нелегально на території України, відносно заявниці було складено протокол про адміністративне правопорушення ПР МХК № 125915 від 19.07.2019, у зв'язку з порушенням правил перебування в Україні, а саме проживання без документів за право проживання в Україні, за що передбачена відповідальність відповідно до частини 1 статті 203 КУпАП.
Судом також встановлено, що у зверненні від 29.07.2019 позивачка вказала, що на даний час вона не може повернутися до країни її громадянської належності, оскільки для неї існує небезпека, а саме побоювання переслідувань через її християнську віру, через існуючі терористичні угрупування, які майже в кожному штаті Нігерії. Також позивач вказувала що існує інша проблема - група людей, яка бореться за незалежність деяких штатів на півдні Нігерії, які хочуть створити свою власну країну Біафра . В той же час на півночі Нігерії, де терористичне угрупування «Боко Харам» продовжує здійснювати напади, в результаті яких гинуть сотні людей, відбуваються незаконні страти, насильницькі зникнення, тортури та інші види жорстокого поводження.
З матеріалів справи також вбачається, що в ході співбесіди від 09.08.2019 позивач зазначила, що якщо раніше така ситуація була тільки в деяких частинах, то зараз ці групи по всій країні. Також у ході співбесіди від 05.11.2019 позивач зазначила, що ситуація не тільки з «Боко Харам», є ще Біафра , які хочуть розділити країну.
Що стосується побоювань заявниці зазнати переслідування зі сторони скотарів (пастухів) Фулані , то зазначена інформація не знаходить свого підтвердження.
Так судом встановлено, що Фулані або фульбе - тваринницький напівкочовий народ, розсіяний більшими чи меншими групами майже у всіх країнах Західної і Центральної Африки в смузі субсахарської савани. У Нігерії деякі з них продовжують жити як кочуючі пастухи, а інші переїжджають в міста. Кочові групи проводять більшу частину свого життя в заростях. Вони пасуть своїх тварин на великих територіях, часто стикаючись з осілими громадами фермерів. У центральному регіоні Нігерії оселилися фермерські громади, а кочівники-пастухи часто вступають з ними в конфлікт через доступ до землі і пасовищ. Цей регіон, з мусульманською північчю і християнським півднем, схильний до релігійної напруженості. Пастухи - це етнічні Фулані і переважно мусульмани, тоді як селяни-фермери в основному християни.
Окрім того у Доповіді Генерального секретаря про діяльність Відділення Організації Об'єднаних Націй для Західної Африки і Сахеля від 23.06.2016 року, повідомляється, що ситуація яка виникла між скотарями та хліборобами відбувається в «середньому поясі» Нігерії.
Як вбачається із пояснень позивача, її родина на даний час проживає в м. Варрі, в штаті Дельта, що розташований на півдні країні, який занадто далеко знаходиться від середнього поясу Нігерії.
Окрім того, позивач зазначила про побоювання зазнати переслідування з боку «Корінного народу Біафри».
Суд зазначає, що аналіз останньої інформації по країни походження позивача, розміщений інтернет-сайті УВКБ ООН «Refwold», вказує на відсутність з часу затримання лідера організації «Корінний народ Біафри» Ннамді Кану та заборони діяльності останньої у вересні 2017 року інформації щодо мирного або збройного протистояння між організацією «Корінний народ Біафри» та державною владою країни.
Також позивач зазначила про побоювання зазнати переслідування з боку представників терористичної організації «БокоХарам».
Суд зазначає, що за інформацією по країні походження на теперішній час більшість території півночі Нігерії звільнено, армією Нігерії, від бойовиків «БокоХарам» Вказане угрупування діє на північному сході країни, та відсутнє у місці постійного проживання позивача на півдні країни.
Також позивач обґрунтовує своє звернення за захистом в Україні, оскільки побоюється зазнати переслідування з боку пастухів Фулані , Боко Харам і корінними жителями Біафри, оскільки вона християнка.
За інформацією по країні походження позивача, встановлено, що Федеративна Республіка Нігерія - держава в Західній Африці, межує на заході з Беніном, на півночі - з Нігером, на північному сході - з Чадом, на сході - з Камеруном. Християни становлять 51,3% від 158,2-мільйонного населення Нігерії, мусульман в країні приблизно 45%, вони живуть, головним чином, в північній частині Нігерії. За релігійним складом, половина населення мусульмани (переважно на півночі), інша половина - християни (на півдні). За даними дослідницького центру Pew Research (інформаційний центр, який інформує громадськість про проблеми, відносини і тенденції, які формують світ). Він проводить опитування громадської думки, демографічні дослідження, аналіз медіа континенту і інші емпіричні дослідження в області соціальних наук): станом на 2010 рік Pew Research повідомляє, що в Нігерії проживає 80,5 млн. християн і 75,7 млн. мусульман, тобто кількість християн з кожним роком поступово збільшується. Нігерія тепер має найбільше християнське населення в Африці, яке включає майже 60 мільйонів протестантів, близько 20 мільйонів католиків і більше 750 000 інших християн. Pew Research центр зазначив, що число всіх великих християнських груп в Нігерії зросла, починаючи з 1970-х років.
Місто походження позивача знаходиться на півдні країни, що свідчить про відсутність на даній території мусульман, які за словами позивача, спричиняють їй загрозу.
Також з матеріалів справи вбачається, що на основі досліджених відомостей повідомлених заявницею у заяві-анкеті та у ході проведених співбесід, щодо аспекту переслідування заявниці на батьківщині за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань не встановлено. Матеріали справи свідчать про відсутність будь-якої дискримінації стосовно позивача.
Таким чином, суд приходить до висновоку, що заявлені побоювання ОСОБА_1 у заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту зазнати переслідування з боку боку Біафри , скотарів Фулані та Боко Харам не знайшли свого підтвердження, та можуть вважатися неправдоподібними.
Також встановлено, що при поверненні до країни громадянської належності, життю, безпеці чи свободі заявника не буде загрожувати смертна кара або виконання вироку про смертну кару чи тортури, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширене насильство в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини, тобто умови, передбачені пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні.
Водночас, суд зазначає, що під час розгляду справи встановлено, що позивач прибула до України у 2008 році з метою навчання, яке завершила у 2014 році. В подальшому, позивач перебувала на території України, проте із заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач звернулась тільки у 2019 році.
Суд зазначає, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення із даною заявою може бути іншим.
Зазначена позиція суду узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 14.03.2018 року по справі № 820/1502/17.
Враховуючи вищевикладене, суд зазначає, що дата звернення позивача із відповідною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є значно пізнішою від дати прибуття до України, а з огляду на обставини справи вказане свідчить про відсутність у позивача реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження.
Таким чином, у офіційних джерелах відсутня інформація про те, що на території Нігерії відбуваються відкриті військові дії.
Отже, з огляду на необґрунтованість історії позивача, суд зазначає, що обставини, вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а отже оскаржуване у даній справі рішення відповідача скасуванню не підлягає.
Відповідно до положень ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно із положеннями частин 1 та 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
З урахуванням встановлених обставин, суд приходить до висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Розподіл судових витрат здійснити в порядку ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України.
Керуючись ст. ст. 241-246, 255, 257-258, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення - відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Другого апеляційного адміністративного суду через Харківський окружний адміністративний суд до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено 28 липня 2020 року.
Суддя Севастьяненко К.О.