79010, м.Львів, вул.Личаківська,81
"22" липня 2020 р. Справа №914/955/19
м. Львів
Західний апеляційний господарський суд, в складі колегії:
головуючого (судді-доповідача): Бойко С.М.,
суддів: Матущака О.І.,
Якімець Г.Г.,
секретар судового засідання Кришталь М.Б.
явка учасників справи:
від позивача - Кобко Т.В. (ордер ЛВ№046482 від 14.05.2019);
від відповідача - не з'явився;
від третьої особи - не з'явився;
розглянув апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця Блищак Юлії Збігнєвної, м.Львів б/н від 11.11.2019
на рішення Господарського суду Львівської області від 10.10.2019 суддя: Артимович В.М. м. Львів, повний текст рішення складено - 23.10.2019
за позовом Державного вищого навчального закладу "Університет банківської справи", м. Київ
до відповідача фізичної особи-підприємця Блищак Юлії Збігнєвної, м.Львів
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Регіональне відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях, м.Львів
про визнання недійсним договору та зобов'язання вчинити дії
Короткий зміст позовних вимог.
У травні 2019 Державний вищий навчальний заклад "Університет банківської справи" звернувся до Господарського суду Львівської області з позовом до відповідача фізичної особи-підприємця Блищак Юлії Збігнєвної, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях про визнання недійсним договору №1 від 09.03.2016 про спільну діяльність з організації місць харчування без створення юридичної особи та зобов'язання усунути перешкоди в користуванні приміщенням їдальні шляхом звільнення.
Позовні вимоги мотивовані тим, що оспорюваний договір №1 від 09.03.2016 про спільну діяльність укладено без отримання будь-яких погоджень від органів уповноважених управляти об'єктами державної власності, до якої належить майно позивача, що не відповідає положенням статтей 4, 5 Закону України «Про управління об'єктами державної власності», п.п. 1.2, 3.1, 3.2 Статуту Державного вищого навчального закладу «Університет банківської справи», постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 за № 296, якою затверджено Порядок укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном.
Крім цього, позивач зазначає, що починаючи з березня 2016 року відповідач безоплатно користується приміщенням їдальні Університету у навчальному корпусі №3 Львівського навчально-наукового інституту (місто Львів, проспект Чорновола, 61), площа не визначена.
Правовими підставами позову зазначає ст.ст. 16, 203, 215, 391 Цивільного кодексу України, ст. ст. 20, 136, 147 Господарського кодексу України.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції.
Рішенням Господарського суду Львівської області від 10.10.2019 вищезазначений позов задоволено повністю. Визнано недійсним договір №1 від 09.03.2016 про спільну діяльність з організації місць харчування без створення юридичної особи, який укладений між Державним вищим навчальним заклад «Університет банківської справи» та ФОП Блищак Ю.З. Зобов'язано ФОП Блищак Ю.З. усунути перешкоди в користуванні приміщенням їдальні у навчальному корпусі №3 Львівського навчально-наукового інституту Державного вищого навчального закладу «Університет банківської справи» за адресою: місто Львів, проспект Чорновола, 61, шляхом звільнення вказаного приміщення та передачі ключів від замків на дверях зазначеного приміщення представнику Державного вищого навчального закладу «Університет банківської справи». Стягнуто з ФОП Блищак Ю.З. на користь Державного вищого навчального закладу «Університет банківської справи» 3842,00 грн. відшкодування витрат на оплату судового збору.
Рішення суду першої інстанції обгрунтовано тим, що спірний договір всупереч вимог ст.ст. 316, 319, 321, 326 Цивільного кодексу України, приписів Закону України «Про управління об'єктами державної власності» не містить відомостей про його погодження відповідними суб'єктами управління об'єктами державної власності (Кабінетом Міністрів України чи Міністерством освіти і науки України), а тому враховуючи положення ст. ст. 203, 215 ЦК України, ст. 207 ГК України цей договір підлягає визнанню недійсним.
Щодо вимоги про зобов'язання відповідача усунути перешкоди у користуванні приміщенням їдальні шляхом звільнення вказаного приміщення, суд першої інстанції зазначив, що така вимога є похідною від первинної про визнання недійсним договору, а тому також підлягає до задоволенню.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги.
В апеляційній скарзі відповідач просить скасувати зазначене рішення та прийняти нове рішення яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі, у зв'язку з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, невідповідністю висновків, викладених в рішенні суду першої інстанції обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу.
Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що місцевим господарським судом прийнято рішення на підставі не повно досліджених доказів.
Узагальнені доводи та заперечення позивача.
Позивач просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення місцевого господарського суду без змін.
Позивач зазначає, що всупереч п. 5 ст. 258 ГПК України апелянтом в апеляційній скарзі не зазначено в чому полягає незаконність і (або) необгрунтованість рішення суду першої інстанції.
В судове засідання 22.07.2020 з'явився представник позивача, інші учасники справи в судове засідання не з'явились.
21.07.2020 на електронну адресу Західного апеляційного господарського суду від відповідача надійшла заява про відкладення розгляду справи з метою запобіганню поширення коронавірусної хвороби на території України. Судом встановлено, що вказана заява не підписана електронним цифровим підписом, а тому апеляційний господарський суд в силу ч. 4 ст. 170 ГПК України залишає цю заяву без розгляду.
Інших причин неявки учасники справи не повідомили, хоча належним чином повідомлені про час, дату та місце слухання справи, а тому в силу п. 1 ч. 3 ст. 202 ГПК України апеляційний господарський суд ухвалив розглядати справу за їх відсутності.
Оскільки явка учасників справи у судове засідання була визнана необов'язковою, учасниками справи, які не з'явились не зазначено причини, які безпосередньо перешкоджали їм взяти участь у судовому засіданні, то саме по собі оголошення карантину не зупиняє роботи судів, апеляційний господарський суд дійшов до висновку, що розгляд справи за відсутності відповідача та третьої особи відповідає вимогам процесуального законодавства.
Аналогічна правова позиція щодо застосування цих норм процесуального права викладена у постановах Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 05.05.2020 у справі №910/3880/19, від 05.05.2020 у справі № 908/2323/19, від 02.07.2020 у справі № 921/438/19.
Представник позивача підтримав доводи викладені у відзиві на апеляційну скаргу та просив залишити без змін рішення Господарського суду Тернопільської області від 12.09.2019.
Згідно з ст. 269 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача, дослідивши наведені в апеляційній скарзі доводи і заперечення, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судом першої інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Згідно встановлених судом першої інстанції та неоспорених обставин, а також обставин, встановлених судом апеляційної інстанції, і визначених відповідно до них правовідносин вбачається, що Державний вищий навчальний заклад "Університет банківської справи" (університет) та фізична особа-підприємець Блищак Ю.З. (партнер) погодили та підписали договір №1 від 09.03.2016 про спільну діяльність з організації місць харчування без створення юридичної особи (надалі - договір), за умовами якого університет та партнер зобов'язуються спільно, без створення юридичної особи організовувати харчування студентів та інших осіб, які навчаються, науково-педагогічних та інших працівників Львівського навчально-наукового інституту Державного вищого навчального закладу "Університет банківської справи" (у подальшому разом іменовані Споживачами) за адресою місто Львів, проспект Чорновола, 61 (навчальний корпус №3).
Відповідно до п. 2.1. договору Університет зобов'язується забезпечити організацію харчування споживачів шляхом використання виробничих, торговельних, складських та побутових приміщень з відповідним інвентарем, які перебувають у господарському віданні чи оперативному управління Університету. Пунктом 2.2. договору визначено, що Університет зобов'язується здійснювати, за рахунок відрахувань Партнера, отриманих з реалізації послуг харчування, а також з іниших джерел фінансування, капітальний ремонт приміщень, а також здійснювати технічний нагляд за всіма інженерними комунікаціями, які використовують для організації харчування споживачів.
Пунктом 2.4 Договору встановлено, що режим (графік) роботи місць харчування по днях і годинах затверджується Університетом спільно з Відповідачем. За необхідності внесення змін до затвердженого графіка Університет інформує про це партнера не пізніше ніж за два робочі дні до моменту набуття чинності такими змінами.
Згідно з п. 3.12 Договору відповідач зобов'язався кожного 20 числа місяця, наступного за звітним, перераховувати частину доходу від реалізації послуг харчування за попередній місяць в розмірі не менше необхідного для покриття витрат Університету на утримання майна Університету, яке використовується у спільній діяльності, включаючи амортизаційні відрахування, та надані ним для реалізації спільної діяльності ресурси (природний газ, електрична енергія, водопостачання та водовідведення тощо) на розрахунковий рахунок Університету. Перерахування здійснюється на підставі рахунку, виставленого Університетом до 15 числа місяця, наступного за звітним. Не виставлення або несвоєчасне виставлення рахунку Університетом звільняє Партнера від відповідальності за прострочення платежу.
Додатками №1 та №2 до договору, які є невідємною його частиною, визначено розрахунок вартості спожитих партнером ресурсів в опалювальний та неопалювальний періоди на обслуговування приміщення їдальні у навчальному корпусі №3 за адресою місто Львів, проспект Чорновола, 61 (навчальний корпус №3).
01.11.2018 між унверситетом та парнером укладено додаткову угоду до договору, за умовами якої облік електроенергії та водопостачання необхідно вести за встановленими партнером об'єктами обліку, а також змінено порядок встановлення вартості харчування і знижок на нього.
Інших договорів чи додатків до укладеного договору між сторонами не укладалось. Жодних актів приймання-передачі майна чи інших документів щодо передачі партнеру майна не підписувалось. Жодних оцінок майна університету, яке використовується у спільній діяльності не проводилося.
Пунктом 6.1 договору передбачено, що строк дії останнього встановлюється з 09.03.2016 до 31.12.2016, а його дія щоразу автоматично продовжується на тих самих умовах на наступникй календарний рік у разі, якщо за 20 календарних днів до дати закінчення дії договору жодна з сторін не заявить про небажання продовжувати його дію.
Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
За змістом положень ст. 3 Цивільного кодексу України однією із загальних засад цивільного законодавства є свобода договору.
Згідно зі ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно з ч. 4 ст. 176 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання мають право разом здійснювати господарську діяльність для досягнення спільної мети, без утворення єдиного суб'єкта господарювання, на умовах, визначених договором про спільну діяльність.
Відповідно до ст.ст. 1130, 1131 Цивільного кодексу України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.
Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору (частина друга статті 628 ЦК України) (аналогічна позиція щодо визначення змішаного догвору викладена в постанові Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №456/2946/17).
Відповідно до частини 1 статті 283 ГК України, за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.
Згідно з частиною 6 статті 283 ГК України до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Істотними умовами договору оренди є: об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); строк, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу.
Отже, по своїй суті договір №1 від 09.03.2016 про спільну діяльність з організації місць харчування без створення юридичної особи є змішаним, оскільки в ньому містяться елементи різних договорів, а саме договору про спільну діяльність (ст. 1130, 1131 ЦК України) та елементи договору оренди нерухомого майна (ст. 793-797 ЦК України), оскільки за змістом договору про спільну діяльність передбачено організація харчування в приміщеннях позивача у навчальному корпусі №3 Львівського навчально-наукового інституту Державного вищого навчального закладу «Університет банківської справи» за адресою: місто Львів, проспект Чорновола, 61.
За висновком, викладеним в постаноі Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі №917/1739/17 суд, встановивши обставини по справі, якими сторона обгрунтовує свої вимоги, вправі самостійно надати правову кваліфікацію спірних правовідносин, що в силу висог ч. 4 ст. 236 ГПК України враховується апеляційним господарським судом.
Предметом спору є визнання недійсним договору №1 від 09.03.2016 про спільну діяльність з організації місць харчування без створення юридичної особи, оскільки позивач вважає, що спірний договір всупереч вимог ст.ст. 316, 319, 321, 326 Цивільного кодексу України, приписів Закону України «Про управління об'єктами державної власності» не містить відомостей про його погодження відповідними суб'єктами управління об'єктами державної власності (Кабінетом Міністрів України чи Міністерством освіти і науки України).
Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" №11 від 29.05.2013, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Для з'ясування фактичних обставин щодо визнання правочину недійсним в межах доводів апеляційної скарги, судом встановлено, що в силу п. 1.2 Статуту, Державний вищий навчальний заклад «Університет банківської справи» є вищим навчальним закладом державної форми власності, що підпорядкований та перебуває у сфері управління Міністерства освіти і науки України.
Згідно з п.п. 3.1, 3.2 статуту Державного вищого навчального закладу «Університет банківської справи» (надалі - статут) засновником університету є держава, яка реалізує свої повноваження через Міністерство освіти і науки України, зокрема, здійснює контроль за фінансово-господарською діяльністю Університету.
Статтею 326 Цивільного кодексу України визначено, що у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.
Відповідно до ч. 1 ст. 134 Господарського кодексу України суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених цим Кодексом.
Згідно із п. 4.1. статуту матеріально-технічна база Університету включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші матеріальні цінності. За університетом з метою забезпечення діяльності, передбаченої цим статутом, закріплюються на праві господарського відання будівлі, споруди, майнові комплекси, комунікації, обладнання, транспортні засоби, та інше майно.
Відповідно до пунктів 4.2., 4.4.4. статуту університет має право передавати закріплене за ним на праві господарського відання майно в оренду без права викупу іншим юридичним та фізичним особам відповідно до законодавства України та за згодою із Засновником; використовувати майно, закріплене за Університетом на праві господарського відання, у тому числі для провадження господарської діяльності, передавати його в оренду та в користування відповідно до законодавства України.
Частиною 1 ст. 136 Господарського кодексу України право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.
Відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» об'єктами управління державної власності є, в тому числі майно, яке передане державним комерційним підприємствам (далі - державні підприємства), установам та організаціям.
Згідно з ч. 1 ст. 4 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» до суб'єктів управління об'єктами державної власності належать, в тому числі, Кабінет Міністрів України та міністерства, інші органи виконавчої влади та державні колегіальні органи (далі - уповноважені органи управління).
Відповідно до підпункту «л» п. 18 ч. 2 ст. 5 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 №296 затверджено Порядок укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном (надалі - Порядок).
За змістом пункту 2 вказаного Порядку суб'єкт господарювання, що виявив намір укласти договір, подає центральному органові виконавчої влади, до сфери управління якого він належить, іншому суб'єкту управління об'єктами державної власності, зокрема Національній або галузевій академії наук (далі - орган управління), звернення щодо погодження укладення договору разом з такими документами: 1) попередньо погоджений сторонами проект договору; 2) засвідчені копії статутів (положень) суб'єкта господарювання та сторони (сторін), з якою (якими) передбачається укласти договір; 3) інформація про суб'єкта господарювання, зокрема про: виробничі потужності, обсяг і основну номенклатуру продукції, у тому числі експортної; кількість робочих місць; рівень прибутковості за останні три роки, розмір дебіторської та кредиторської заборгованості, у тому числі простроченої; державну реєстрацію прав власності або користування будинками (спорудами) та земельними ділянками, які передбачається використовувати за договором; перебування майна, яке передбачається використовувати за договором, в заставі, податковій заставі, оренді, лізингу. Суб'єкт господарювання подає також бізнес-план з визначенням етапів, строків, шляхів і засобів виконання договору, джерел його фінансування, впливу результатів укладення договору на фінансовий план суб'єкта господарювання; 4) інформація про сторону (сторони), з якою (якими) передбачається укласти договір, а саме: повне найменування сторони; дані про її державну реєстрацію; відомості, що підтверджують здатність сторони забезпечити належне виконання своїх договірних зобов'язань, зокрема фінансову та професійну спроможність; 5) звіт про оцінку майна, що передбачається використовувати за договором, з висновком про його вартість, визначену на підставі незалежної експертної оцінки із застосуванням бази оцінки, що відповідає ринковій вартості. Зазначений звіт подається разом з рецензією, що містить позитивний висновок щодо його відповідності вимогам нормативно-правових актів з оцінки майна або за наявності незначних недоліків, що не вплинули на достовірність оцінки, про відповідність в цілому таким нормативно-правовим актам; 6) обгрунтування способу використання державного майна з відповідними розрахунками.
Пунктом 3 Порядку визначено, що орган управління готує протягом місяця з дня надходження від суб'єкта господарювання звернення щодо погодження укладення договору за погодженням з Мінекономрозвитку, Мінфіном, Фондом державного майна та Мін'юстом відповідний проект рішення Кабінету Міністрів України. Зазначений проект повинен, зокрема, містити істотні умови договору, укладення якого пропонується погодити, щодо забезпечення підвищення ефективності використання державного майна, захисту майнових інтересів держави, унеможливлення відчуження державного майна, а також залежно від виду договору - розмір часток учасників, строк дії договору, порядок розподілу прибутку, покриття витрат та внесення додаткових вкладів.
Орган управління подає в установленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України узгоджений проект рішення щодо погодження укладення договору разом з документами, зазначеними в абзацах четвертому - шостому пункту 3 цього Порядку (п. 4 Порядку).
Пунктами 5, 6 Порядку передбачено, що у разі прийняття Кабінетом Міністрів України рішення про погодження укладення договору орган управління здійснює заходи щодо забезпечення його укладення суб'єктом господарювання відповідно до вимог законодавства. Зміни до укладених договорів у частині істотних умов вносяться в порядку, передбаченому цим Порядком для їх укладення.
Судами встановлено, що зміст спірного договору про спільну діяльність передбачає користування державним майном, зокрема, виробничими, торговельними, складськими та побутовими приміщеннями з відповідним інвентарем, які перебувають у господарському віданні чи оперативному управління Університету (п. 2.1. Договору).
Таким чином, правовий режим вказаного майна в силу ст.ст. 316, 319, 321, 326 Цивільного кодексу України, приписів Закону України «Про управління об'єктами державної власності», передбачає погодження укладення такого договору та його умов з відповідними суб'єктами управління об'єктами державної власності. В даному випадку, судом першої інстанції правильно встановлено, що таким суб'єктом управління є Міністерство освіти і науки України.
Правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом. При цьому, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання правочину недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання договорів недійсними.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) й настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Відповідно до пунктів 2.12, 2.13 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» у разі вирішення спору про недійсність правочину (договору), зміст якого містить елементи різних договорів (змішаний договір - частина друга статті 628 ЦК України), господарському суду слід виходити з такого. Якщо в законі не передбачено вид договору, то господарюючі суб'єкти вправі самостійно визначати свої взаємовідносини через договори, що містять елементи різних договорів, і навіть таких, що не передбачені чинним законодавством, але оптимально регулюють їх права і обов'язки. У таких випадках господарському суду необхідно дати оцінку усім умовам договору, з'ясувати законність застосування актів законодавства, елементи яких складають зміст договору, та обставини їх виконання, і, приймаючи рішення, застосувати законодавство, яке відповідає умовам договору та діям сторін й вирішити питання щодо законності частин договору за правилами, що стосуються визнання правочинів недійсними. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як самостійно, так і, бути об'єднана з вимогою повернути одержане за цим правочином у натурі або про відшкодування його вартості (якщо повернення у натурі неможливе). В разі заявлення вимоги про повернення одержаного за правочином відповідач має право подати зустрічний позов про витребування належного йому майна або відшкодування вартості останнього. Якщо такий позов не подано, господарський суд з огляду на припис частини п'ятої статті 216 ЦК України та з урахуванням конкретних обставин справи може з власної ініціативи застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину також і щодо позивача.
Що стосується інших обставин, які підтверджують невідповідність спірного договору №1 від 09.03.2016 (як-от не проведення оцінки майна, яке передається в користування, тощо), то такі не аналізуються судом, оскільки позивач не вказув такі обставини як підставу позовних вимог, а відтак суд не виходить за межі позовних вимог відповідно до ч. 2 ст. 237 ГПК України.
Згідно зі статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені статтею 203 Цивільного кодексу України, зокрема зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Враховуючи той факт, що передача спірного державного майна відбулась без дозволу Міністерства освіти і науки України, яке і є правомочною особою на погодження договору про спільну діяльність так і договору оренди державного майна, а тому висновки місцевого господарського суду про визнання договору недійсним з цих підстав є правильними.
Посилання суду першої інстанції на ч.1 ст. 136 Господарського процесуального кодексу України є помилковим, оскільки ці правовідносини врегульовані нормами господарського кодексу України,(зміст якої і розкриває суд першої інстанції), а тому посилання на ГПК підлягає виключнню з мотивувальної частини рішення суду першої інстанції на заміну ГК, що не тягне за собою скасування рішення суду першої інстанції.
Доповнення апеляційним господарським судом в частині надання правової кваліфікації спірних правовідносин як змішаного договору, а саме: договору про спільну діяльність (ст. 1130, 1131 ЦК України) та договору оренди нерухомого майна (ст. 793-797 ЦК України), аналогічно не тягне за собою скасування судового рішення.
Отже, встановлені судамим обставини та наведені положення чинного законодавства, зумовлюють наявність достатніх правових підстав, що укладений договір спрямований на набуття права користування державним майном в обхід визначеної законом процедури, що є порушенням ст.ст. 316, 319, 321, 326 Цивільного кодексу України, ч. 1 ст. 136 Господарського кодексу України, з ч. 1 ст. 4 Закону України «Про управління об'єктами державної власності», п. 2 Поряду укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України №296 від 11.04.2012 та відповідно порушенням ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України, ст. 207 Господарського кодексу України, та підставою визнання недійсності оспорюваного у справі правочину.
Згідно з частиною 1 статті 173 ГПК в одній позовній заяві може бути об'єднано декілька вимог, пов'язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги. Похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).
Вимога позивача про зобов'язання відповідача усунути перешкоди у користуванні приміщенням їдальні у навчальному корпусі № 3 Львівського навчально-наукового інституту Державного вищого навчального закладу «Університет банківської справи» (місто Львів, проспект Чорновола, 61) шляхом звільнення вказаного приміщення та передачі ключів від замків на дверях зазначеного приміщення представнику Державного вищого навчального закладу «Університет банківської справи» є похідною від вимоги про визнання недійсним договору про спільну діяльність з організації місць харчування без створення юридичної особи №1 від 09.03.2016.
Доказами тих обставин, що відповідач займає спірне приміщення є акти від 06.05.2019, від 07.05.2019, від 08.05.2019 за змістом яких зафіксовано перебування працівників відповідача в приміщеннях навчального корпусу №3 Львівського навчально-наукового інституту Державного вищого навчального закладу «Університет банківської справи» за адресою місто Львів, проспект Чорновола, 61, які є предетом спірного договору.
За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновками місцевого господарського суду про те, що спірний договір про спільну діяльність з організації місць харчування без створення юридичної особи №1 від 09.03.2016 підлягає визнанню недійсним, відповідно вимога позивача про усунення перешкод у користуванні приміщенням підлягає теж до задоволення.
Посилання апелянта на те, що місцевим господарським судом прийнято рішення на підставі не повно досліджених доказів спростовуються матеріалами справи та обгрунтованими висновками місцевого господарського суду.
Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.
З огляду на наведене, аргументи, викладені позивачем у відзиві на апеляційну скаргу про заперечення доводів апеляційної скарги є такими, що відповідають встановленим обставинам по справі.
Апелянтом не спростовано наведених висновків суду першої інстанції, які тягли б за собою наслідки у вигляді скасування прийнятого судового рішення та не доведено неправильного застосування норм матеріального і процесуального права.
Доводи апеляційної скарги не спростовують встановлені місцевим господарським судом обставин по справі та його правильні висновки, а тому апеляційна скарга фізичної особи-підприємця Блищак Юлії Збігнєвної підлягає залишенню без задоволення, а рішення місцевого господарського суду - без змін.
Відповідно до ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Якщо одна із сторін визнала пред'явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 191 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 1-3 статті 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України, у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи залишення апеляційної скарги без задоволення, апеляційний господарський суд дійшов до висновку про покладення на апелянта судового збору в розмірі 5 763,00 грн., який сплачений згідно з платежем KSK2818 від 31.01.2020.
Керуючись ст. ст. 236, 269, 270, 275, 276, 281-284 ГПК України, Західний апеляційний господарський суд, -
апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця Блищак Юлії Збігнєвної, м.Львів б/н від 11.11.2019 залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Львівської області від 10.10.2019 в справі №914/955/19 залишити без змін.
Судовий збір в розмірі 5 763,00 грн. покласти на апелянта.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня її проголошення згідно зі ст.ст. 286-289 ГПК України.
Справу скерувати на адресу місцевого господарського суду.
Головуючий-суддя: Бойко С.М.
Судді: Матущак О.І.
Якімець Г.Г.
Повний текст постанови підписано 27.07.2020.